Та суть аграрної політики держави

Тема 1

Причини державного регулювання

Сільськогосподарського виробництва

та суть аграрної політики держави

 

1. Особливості сільськогосподарського виробництва, що зумовлюють необхідність державного регулювання.

2. Суть аграрної політики держави.

3. Групи інтересів в аграрній політиці.

4. Можливості державного регулювання аграрного виробництва.

5. Система цілей аграрної політики.

 

1. Особливості сільськогосподарського виробництва, що зумовлюють необхідність державного регулювання.

1. Використання землі як засобу виробництва. У сільському господарстві земля є не лише базисом для розміщення підприємства, як у інших галузях економіки, але й використовується як безпосередній ресурс для виробництва. Важливою характеристикою землі як виробничого ресурсу у сільському господарстві є її родючість. Земельні ділянки суттєво відрізняються за своїми якостями: одні є більш родючими, інші – менш, крім того, навіть на одному полі різні ділянки землі можуть суттєво відрізнятися за родючістю.

2. Сільськогосподарське виробництво дуже залежить від природних умов. Навіть у країнах з високою культурою агарного виробництва, де застосовуються інтенсивні технології виробництва сільськогосподарської продукції, його результати залишаються не передбачуваними. Засухи, повені, шкідники та хвороби рослин і тварин, роблять аграрний сектор ризикованою сферою.

3. Сільське господарство – галузь із досконалою конкуренцією, оскільки в аграрному секторі дотримуються дві умови досконалої конкуренції:

1) наявність на ринку великої кількості продавців, кожен з яких не має достатнього обсягу пропозиції, щоб вплинути на ціну;

2) свобода продавців виходити на ринок та покидати його.

Сільське господарство у несоціалістичних країнах ведеться переважно фермерськими господарствами, які, хоча й можуть бути достатньо крупними підприємствами, не здатні монополізувати сектор. Іншими словами, відносно невеликі сільськогосподарські виробники не можуть організувати які-небудь групи впливу на ринок, не кажучи вже про те, що окремий виробник не здатний досягти таких об’ємів виробництва, які б давали йому можливість впливати на ринкові ціни. На ринку сільськогосподарської продукції завжди досить багато продавців для того, щоб ні один із них не зміг запропонувати таку кількість продукції, яка б помітно вплинула на ціну.

Разом з тим вхід на сільськогосподарські ринки та вихід з них у розвинутих країнах досить вільні. У країнах з розвиненою економікою діє добре налагоджений ринок сільськогосподарської землі, широко розповсюджена її оренда, існує іпотечне кредитування, що полегшує кредитування виробництва. Все це означає, що кожен, хто має бажання почати сільськогосподарське виробництво, може отримати основний ресурс для нього. І навпаки, кожен фермер, що зрозумів неприбутковість чи недостатню прибутковість свого господарства, може продати його без будь-яких юридичних, інституційних чи економічних обмежень. Правда, далі ми будемо говорити про іммобільність ресурсів у сільському господарстві, що певною мірою обмежує вільний вихід з ринку сільськогосподарської продукції, але у довгостроковому аспекті цю проблему так чи інакше можна подолати.

Однак варто зауважити, що твердження про досконалу конкуренцію у аграрному секторі справедливе лише для розвинених країн, де існує досконалий ринок. У країнах, що розвиваються, та країнах з перехідною економікою це не так. Хоча кількість продавців на сільськогосподарських ринках таких країн навіть більша, ніж у розвинених країнах, оскільки, по-перше, вища питома вага сільського населення (до 70%), і, по-друге, самі селянські господарства набагато менші, однак нерозвиненість ринку продукції та ресурсів, і у першу чергу ринку землі, утруднює, а іноді і взагалі робить неможливим вхід і вихід на цьому ринку. Крім того, у країнах, що розвиваються, досконалій конкуренції перешкоджає слабкий і нерівномірний розвиток ринкової інфраструктури, недоступність для виробників цінової інформації, і, як наслідок, можливість для посередників легко наживатися за рахунок селян.

4. Можливості для диференціації сільськогосподарської продукції дуже обмежені. Безумовно, технічний прогрес у цій галузі супроводжується виведенням все досконалішим сортів рослин та порід тварин. Однак селекційна діяльність спрямована в основному на удосконалення виробничих якостей нових видів рослин і тварин: на зниження чутливості до хвороб, шкідників і несприятливих погодних умов, на підвищення продуктивності і технологічності, у тому числі придатності до механізованої чи навіть автоматизованої технології і т.д. Однак навіть удосконалена селекціонерами пшениця і морква за своїми споживчими якостями залишається тією ж пшеницею чи морквою, і корисність цих продуктів для споживачів підвищити складно. У зв’язку із цим порівняно з іншими секторами економіки сільськогосподарські виробники більш обмежені у можливостях підвищувати ціни на свою продукцію, як, наприклад, це роблять автомобілебудівники, випускаючи кожну нову модель автомобіля.

У результаті цього протягом практично всієї історії аграрного розвитку так званий паритет цін на сільськогосподарську продукцію і засоби виробництва для сільського господарства (тобто співвідношення цін, що показує, скільки несільськогосподарських товарів та послуг може придбати сільськогосподарський виробник за одиницю своєї продукції) змінюється не на користь аграрного сектору.

5. Кінцевим продуктом сільськогосподарського виробництва і аграрного сектору в цілому є продовольство. Однак цінова еластичність попиту на продукти харчування, як правило, низька. Споживачі купують основні види продовольства незалежно від зростання чи зниження цін на них практично у незмінних обсягах. Приблизно підраховано, що у середньому коефіцієнт еластичності сільськогосподарської продукції у індустріальних країнах становить 0,2-0,25, тобто для того, щоб підвищити збут продукції на 10%, виробники повинні знизити ціни на 40-50%.

6. Попит на сільськогосподарську продукцію і продовольство є нееластичним і за доходом. При низькому рівні добробуту, коли на харчування витрачається основна частина доходу сім’ї, на кожну додаткову гривню доходу сім’я намагається забезпечити перш за все свої потреби у їжі. Коли ж проблема харчування перестає бути першочерговою, то додатковий заробіток використовується на інші товари та послуги – людина фізіологічно не здатна їсти більше лише тому, що у неї для цього з’явилося більше коштів. Тому із ростом доходів попит на продукти харчування і відповідно на сільськогосподарську продукцію збільшується непропорційно.

7. Низька еластичність попиту на сільськогосподарську продукцію спричиняє так звану довгострокову аграрну проблему. Сама по собі низька еластичність попиту ще не є проблемою для сектору економіки, якщо пропозиція не зростає або зростає повільно. Але справа у тому, що за останнє сторіччя у аграрному секторів відбувся значний науково-технічний прогрес: кінну тягу було замінено механічною, ферми були електрифіковані, застосування мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин дозволило значно підвищити урожайність, досягнуто прогресу у селекції сільськогосподарських рослин та тварин, різко зросла продуктивність праці у сільському господарстві. Завдяки НТП пропозиція сільськогосподарської продукції стала різко зростати.

Науково-технічний прогрес у суспільстві звичайно супроводжується і ростом добробуту його членів, ростом реальних доходів. Однак завдяки низькій еластичності із ростом доходів попит на продукти харчування підвищується незначною мірою, а частка доходу, що використовується на придбання продовольства, скорочується. Разом з тим із ростом добробуту суспільства звичайно скорочується і народжуваність, а це означає скорочення темпів росту населення. У результаті сукупний попит на сільськогосподарську продукцію у суспільстві зростає набагато повільніше, ніж її пропозиція. Крім того, як уже зазначалося раніше, постійно зростає диспаритет цін між сільськогосподарською продукцією та промисловими товарами і послугами.

Таким чином, із розвитком економіки і науково-технічного прогресу для сільськогосподарського виробництва характерною стає тенденція до відносного падіння доходів сільськогосподарських виробників. У довгостроковій перспективі доходи у сільському господарстві завжди відстають від доходів у інших секторах економіки. При цьому не варто розуміти це так, що доходи у сільському господарстві завжди нижчі, ніж у інших галузях. По-перше, сільськогосподарський сектор дуже неоднорідний, і даний висновок є справедливим лише в середньому для усього сектору, окремі ж категорії виробників можуть мати досить високі доходи на фоні решти економіки. По-друге, мова йде про довгострокову тенденцію, і у окремі періоди весь агарний сектор може бути відносно більш прибутковим, ніж решта економіки.

8. Іммобільність ресурсів у сільському господарстві призводить до загострення довгострокової аграрної проблеми.

Оскільки сільське господарство – високо конкурентна галузь, здавалося б, що в силу ринкових законів паралельно із падінням доходів повинен відбуватися відтік сільськогосподарських виробників з цієї галузі у більш прибуткові сфери діяльності. Однак на практиці цього не відбувається, у всякому випадку з тією ж швидкістю, з якою падають їх доходи.

По-перше, зайнятість у цьому секторі не реагує на економічну кон’юнктуру з такою ж швидкістю, як у інших галузях, тобто, як прийнято говорити, мобільність аграрної праці досить низька. Це випливає із особливостей сільського жителя і сільського робітника, що виражається у його особливій прив’язаності до умов життя і праці і обумовлює особливий суспільний консерватизм цієї частини населення. На відміну від більшості галузей економіки сільське господарство – це не лише сфера виробництва, але й сфера життя. У світі дуже багато людей, які займаються сільськогосподарською працею не стільки як бізнесом, скільки у силу того, що вони є прибічниками селянського (фермерського)життєвого устрою.

По-друге, навіть тоді, коли окремі виробники припиняють займатися сільськогосподарським виробництвом, їх землі не виводяться із сільськогосподарського обороту, а потрапляють до рук інших виробників, які таким чином збільшують свої господарства, і пропозиція сільськогосподарської продукції зберігається.

По-третє, у структурі витрат у сільському господарстві постійні витрати абсолютно переважають над змінними, тобто частка витрат, що не залежать від обсягів виробництва, перевищує частку витрат, пропорційних випуску продукції. Можна скоротити поголів’я худоби у відповідь на скорочення попиту на молоко, однак корівник все одно потребуватиме ремонту і експлуатаційних витрат. Можна на короткий період вивести з обороту частину ріллі, однак це не звільняє фермера від необхідності підтримувати цю ріллю у культурному стані (наприклад, не допускати зростання забур’яненості, появи кущів тощо). Крім того, якщо виробництво ведеться на орендованій землі, фермер повинен сплачувати орендну плату. Сімейне фермерське господарство не може суттєво скоротити число зайнятих у виробництві, оскільки основна робоча сила – це сім’я, яку не можна звільнити у відповідь на зміну ринкової кон’юнктури.

Тому, навіть якщо ціни різко падають і навіть якщо це падіння спостерігається на протязі відносно тривалого часу, сільське господарство, як правило, не відповідає адекватним скороченням виробництва.

9. Цінова нееластичність попиту на сільськогосподарську продукцію у поєднанні із сильною залежністю аграрного виробництва від природних умов і конкуренцією виробників спричиняє короткострокову аграрну проблему.

Справді, як ми вже говорили, сільське господарство дуже залежить від погоди, від раптового поширення хвороб рослин і тварин і т.д. Обсяг фактичного виробництва не перебуває під абсолютним контролем сільськогосподарських виробників. Крім того, тисячі дрібних, розосереджених по території країни виробників практично не можуть домовитись про спільний контроль над виробництвом з метою регулювання ринкової кон’юнктури. У результаті звичайне явище – річні коливання аграрного виробництва. Однак цінова еластичність пропозиції сільськогосподарської продукції низька. А це означає, що малі зміни у пропозиції ведуть за собою значні стрибки цін.

10. Аграрний сектор характеризується особливим відношенням суспільства до нього. Протекціонізм як економічна політика захисту вітчизняного виробника характерний, безумовно, не лише сільському господарству. Однак саме у продовольчій сфері протекціонізм найбільш поширений і сильний. Основними аргументами на користь аграрного протекціонізму є необхідність гарантувати продовольчу безпеку країни, яку часто розуміють як самозабезпеченість продовольством, і прагнення зберегти традиційний вигляд сільської місцевості – так званий сільський ландшафт.

Самозабезпеченість країни продовольством звичайно розраховується шляхом ділення обсягу внутрішнього виробництва продовольства на загальний обсяг її споживання. Вважається, що при низьких коефіцієнтах самозабезпеченості у випадку надзвичайної ситуації, коли поставки продовольчих товарів із зовнішніх ринків не можуть бути здійснені у необхідних обсягах, у країні може виникнути дефіцит продовольства. Звідси виникає проблема продовольчої безпеки.

Однак світовий економічний розвиток свідчить, що безпека нації, у тому числі й продовольча, із розширенням міжнародних торговельних зв’язків і взаємозалежності країн підвищується. Продовольча ж безпека найчастіше пов’язана не безпосередньо із виробництвом продовольства всередині країни, а із загальним економічним станом: недоступність продуктів харчування значною мірою сьогодні визначається низьким рівнем доходів населення, а не тим, наскільки розвинений агропродовольчий сектор.

Традиційний сільський ландшафт з його особливостями, безумовно, є національним культурним багатством кожної країни. Із скороченням чисельності сільськогосподарського населення виникає загроза його втрат. Це особливо актуально для Західної Європи, які тривалий час намагалися шляхом економічної підтримки власне фермерів вирішувати і цю проблему.

Таким чином, специфіка економічних відносин в аграрному секторі обумовлює необхідність державного втручання у його діяльність.