Основні етапи розвитку біхевіоризму

Біхевіоризм

Біхевіоризм визначив обриси американської психології XX ст. У перекладі англійське слово «behavior» означає поведінка. Отже, предметом психології, за біхевіоризмом, є поведінка, а не свідомість, як вважали прихильники інтроспективної психології. Свідомість визначали за допомогою суб´єктивних методів, поведінка була цілком у сфері дії об´єктивного методу. Теоретичним лідером біхевіоризму став Дж. Б. Уотсон (1878-1958). Предметом психології він вважав поведінку, яка цілком побудована із секреторних та м´язових реакцій, що повністю визначаються зовнішніми стимулами.

Дж. Б. Уотсон мріяв зробити психологію наукою, здатною контролювати та передбачати поведінку, і це вдалося б, якби людська поведінка справді залежала тільки від зовнішніх чинників.

Загалом біхевіористи тяжіли до експериментального підтвердження своїх гіпотез щодо людської поведінки саме на тваринах, та й серед останніх обирали навіть не мавп, а голубів і пацюків – що й давало змогу оминати певні ускладнення, пов´язані із запереченням внутрішнього світу людини. Формула «стимул-реакція», яку біхевіористи пропагували як пояснювальний принцип поведінки, передбачала, що з людини можна виліпити що завгодно, якщо давати їй відповідні стимули, позитивно підкріплювати певні реакції. Російським варіантом біхевіоризму можна вважати рефлексологію В.М. Бехтєрева (1857_1927).

Джон Уотсон сформулював кредо біхевіоризму: «Предметом психології є поведінка». Він вважав, що аналіз поведінки повинен мати суто об´єктивний характер і обмежуватися ззовні спостережуваними реакціями (усе, що не можна об´єктивно реєструвати, поза сумнівом, тобто думки, свідомість людини неможливо вивчити, їх не можна виміряти, зареєструвати). Усе, що відбувається всередині людини, дослідити неможливо, тобто людина постає як «чорний ящик». Об´єктивно вивчити, реєструвати можна тільки реакції, зовнішні дії людини і ті стимули, ситуації, які ці реакції зумовлюють. Завдання психології в тому, щоб за реакцією визначати імовірний стимул, а за стимулом передбачати певну реакцію.

Особистість людини, з погляду біхевіоризму, є не що інше, як сукупність поведінкових реакцій, властивих цій людині. Та або інша поведінкова реакція виникає на певний стимул, ситуацію. Формула «стимул – реакція» (S-R) була провідною в біхевіоризмі. Закон ефекту Торндайка уточнює: зв´язок між S-R посилюється, якщо є підкріплення. Підкріплення може бути позитивним (похвала, отримання бажаного результату, матеріальна винагорода тощо) або негативним (біль, покарання, невдача, критичне зауваження тощо). Поведінка людини найчастіше випливає з очікування позитивного підкріплення, але іноді переважає бажання насамперед уникнути негативного підкріплення, тобто покарання, болю тощо.

Отже, з позиції біхевіоризму особистість – це все те, чим володіє індивід, і його можливості щодо реакцій (навички, соціально регульовані інстинкти, соціалізовані емоції + здатність до пластичності, щоб утворювати нові навички + здатність утримання, збереження навичок) для пристосування до середовища, тобто особистість – організована і відносно стійка система навичок. Вони становлять основу стабільної поведінки. Навички пристосовані до життєвих ситуацій, зміна ситуації зумовлює формування нових навичок.

Людину в концепції біхевіоризму розуміють насамперед як істоту, запрограмовану на ті чи інші реакції, дії, поведінку. Змінюючи стимули й підкріплення, можна програмувати людину на необхідну поведінку.

У надрах самого біхевіоризму психолог Е. Толмен поставив під сумнів схему S-R як дуже спрощену і ввів між цими членами важливу перемінну І – психічні процеси конкретного індивіда, які залежать від його спадковості, фізіологічного стану, попереднього досвіду і природи стимулу (S-I-R).

Пізніше один з послідовників Уотсона – Скіннер, розвиваючи концепцію біхевіоризму, довів, що будь-яка поведінка визначається наслідками, сформулював «принцип оперантного зумовлення» – поведінка живих організмів визначається наслідками, які вона зумовлює.

Залежно від того, будуть ці наслідки приємними, байдужими чи неприємними, живий організм виявить тенденцію повторювати цей поведінковий акт, не надавати йому жодного значення або ж уникати його надалі. Отже, людина цілковито залежить від свого середовища, і будь-яка свобода дії, якою, як їй здається, вона може користуватися, – повна ілюзія.

У 70-ті роки біхевіоризм представив свої концепції в новому ракурсі – з погляду теорії соціального вчення. На думку А. Бандури, одна з головних причин, що зробила нас такими, які ми є, пов´язана з нашою схильністю наслідувати поведінку інших людей з урахуванням того, наскільки сприятливі можуть бути результати такого наслідування для нас. Отже, на людину впливають не тільки зовнішні умови, вона також постійно має передбачати наслідки своєї поведінки, самостійно її оцінюючи.

Згідно з теорією соціального вчення Дж. Роттера, соціальну поведінку можна описати за допомогою таких понять:

- поведінковий потенціал – кожна людина володіє певним набором дій, поведінкових реакцій, що сформувалися впродовж життя;

- на поведінку впливає суб´єктивна вірогідність її очікувань, з якою, на думку людини, буде певне підкріплення після певної поведінки в певній ситуації (якщо людина вважає, що існує висока імовірність того чи іншого підкріплення в цій ситуації, вона швидше засвоює необхідну поведінку, яка відповідає ситуації й підкріпленню);

- на поведінку людини впливає характер підкріплення, його цінність для людини (різні люди цінують і віддають перевагу різним підкріпленням: хтось більше цінує похвалу, пошану з боку інших, хтось – гроші, або більш чутливий до покарання тощо);

- на поведінку людини впливає її «локус контролю»: – екстернал або інтернал, відчуває вона себе «пішаком» чи вважає, що досягнення її мети залежить від власних зусиль.

Поведінковий потенціал, на думку Роттера, містить 5 основних блоків поведінкових реакцій, «технік існування»:

- поведінкові реакції, спрямовані на досягнення успіху, результату, є підставою соціального визнання;

- поведінкові реакції пристосування, адаптації – це техніки узгодження з вимогами інших людей, суспільних норм тощо;

- захисні поведінкові реакції – їх використовують у ситуаціях, вимоги яких перевищують можливості людини саме тепер (це реакції заперечення, придушення бажань, знецінення, затушування тощо);

- техніки уникнення – поведінкові реакції, спрямовані на «вихід з поля напруження», відхід, втеча, відпочинок тощо;

- агресивні поведінкові реакції – це може бути і реальна фізична агресія, і символічні форми агресії: іронія, критика іншого, насмішка, інтриги, спрямовані проти інтересів іншої людини тощо.

Згідно з концепцією американського психолога Макгвайра, поведінку і вчинки людини потрібно класифікувати залежно від цілей, потреб, ситуацій. Потреба – цей стан коли людина має певну необхідність (у їжі, одягу, безпеці, любові тощо). Мета показує, до чого людина прагне, якого результату хоче досягти. Одну і ту саму мету можна поставити, маючи різні потреби (наприклад, три учні поставили мету вчитися відмінно, але один – маючи потребу нових знань, інший – з честолюбних міркувань зробити кар´єру, третій – через матеріальну потребу: батько пообіцяв йому в разі відмінного навчання купити мотоцикл).

Вчинок людини може бути: а) результатом у відповідь, реакцією на зовнішню дію (реактивна поведінка) або б) виявом якогось внутрішнього джерела активності, внутрішньої потреби, бажання (активна поведінка). Метою вчинку людини може бути: а) збереження звичного, адаптивного стану (стабільність) або б) набуття нової якості, нових результатів (розвиток). Закінчитися вчинок може, якщо досягнуто: а) бажаного внутрішнього ефекту (думка, оцінка, відчуття, настрій) або б) бажаного зовнішнього ефекту, зовнішнього результату (досягнення згоди, розуміння, бажаного результату тощо).

Враховуючи зазначені критерії, було виокремлено 16 типів поведінки (рис.2.1)

Спонукання до вчинку Закінчення дії	Реактивний модус	Активний модус
Мета
Стабільність	Розвиток	Стабільність	Розвиток
Відношення внутрішнє	Сфера когнітивна	Перцептивна-1	Утилітарна-5	Врівноважувальна-9	Автономна-13
Сфера емоційна	Захисна-2	Рольова-6	Звільняюча-10	Стверджувальна-14
Відношення зовнішнє	Сфера когнітивна	Індуктивна-3	Сценарна-7	Атрибутивна-11	Дослідницька-15
Сфера емоційна	Звична-4	Моделююча-8	Експресивна-12	Емфатична-16

Рис.2.1. Типи поведінки.

1. Перцептивна поведінка – прагнення оволодіти інформаційним перевантаженням за рахунок перцептивної катетеризації, у результаті якої різноманіття інформації, яка впливає, класифікується, спрощується, може зумовити і чіткіше розуміння того, що оцінюють, і втрату значущої інформації.

2. Захисна поведінка – будь-які реальні або уявні дії психологічного захисту (відштовхування, заміщення, проекція, регресія), які дають змогу сформувати, зберегти позитивний образ «Я», позитивну думку людини про себе.

Захисна поведінка дає змогу людині захиститися від проблем, які вона наразі не може розв´язати, зняти тривогу від загрозливих подій (втрата близької людини, улюбленої іграшки, втрата любові з боку інших людей, любові до себе тощо), дає змогу «уникнути загрозливої реальності», іноді трансформувати цю загрозу. На якийсь час захисний механізм необхідний, оскільки людина в цю мить не може розв´язати проблему, але якщо час іде, а людина проблеми не розв´язує, згодом цей захисний механізм може стати перешкодою у зростанні особистості. Поведінка людини стає малопередбачуваною, вона може шкодити сама собі, втікати від реальності й від тих проблем, які їй потрібно розв´язати, тобто захисні механізми часто породжують нові проблеми, причому справжню свою проблему людина приховує, підмінюючи її новими «псевдопроблемами».

З. Фройд виокремлював 7 захисних механізмів:

Придушення бажань – усунення бажань зі свідомості, оскільки їх не можна задовольнити; придушення не буває остаточним, воно часто є джерелом тілесних захворювань психогенного походження (головні болі, артрити, виразка, астма, серцеві хвороби, гіпертонія тощо). Психічна енергія пригнічених бажань, наявна в організмі людини, незалежно від її свідомості, знаходить своє хворобливе тілесне вираження. Результатом придушення є демонстративна байдужість до цієї сфери, реальності;

Заперечення – відхід у фантазію, заперечення якої-небудь події як «неправди». «Цього не може бути» – людина демонструє ігнорування логіки, не помічає суперечностей у своїх думках;

Раціоналізація – побудова прийнятних моральних, логічних обґрунтувань, аргументів для пояснення і виправдання неприйнятних форм поведінки, думок, учинків, бажань;

Інверсія – підміна дії, думки, відчуттів, що відповідають справжньому бажанню, на діаметрально протилежні поведінку, думки, відчуття (наприклад, дитина спочатку хоче отримати любов до себе матері, але не одержуючи цієї любові, починає випробовувати протилежні бажання – сердити матір, провокувати сварку і ненависть матері до себе);

Проекція – приписування іншій людині власних рис, думок, відчуттів, тобто «віддалення загрози від себе». Коли щось засуджують в інших, саме цього не приймає людина в собі, але не може визнати, не хоче зрозуміти, що ті самі якості властиві їй самій. Наприклад, людина стверджує, що «деякі службовці – брехуни», хоча фактично це може означати: «Я деколи брешу»;

Ізоляція – відокремлення загрозливої частини ситуації від решти психічної сфери, що може призвести до роздвоєності особистості, неповного «Я»;

Регресія – повернення на більш ранній, примітивний спосіб реагування, стійкі регресії виявляються в тому, що людина виправдовує свої вчинки з позиції мислення дитини, не визнає логіки, обстоює свою думку, попри правоту аргументів співрозмовника. Людина не розвивається психічно, і деколи повертаються дитячі звички (гризти нігті тощо).

Вияв захисних механізмів час до часу властивий практично кожній людині, але значна кількість стійких захисних механізмів, постійна ізоляція від реальності найбільш типові для невротичних осіб. Здоровій особистості властива активна позиція щодо дійсності, вивчення й опанування реальності, а не втеча від неї, здатність бачити події свого життя такими, які вони є, не вдаючись до психологічного захисту, самопізнання себе з гумором, тобто самоаналіз внутрішнього життя, але не доходячи до аутизму («занурення у себе»), здатність до абстрактного мислення.

3. Індуктивна поведінка – сприйняття та оцінювання людьми самих себе на основі інтерпретації значення власних дій.

4. Звична поведінка – задоволення від позитивного підкріплення створює велику ймовірність відтворення знайомих варіантів поведінки у відповідних ситуаціях.

5. Утилітарна поведінка – прагнення людини розв´язати практичну проблему з максимальним досягненням (суб´єктивним переживанням максимально можливого успіху).

6. Рольова поведінка – це така поведінка, яка виникає відповідно до рольових вимог, обставин, які змушують людину до якихось дій (навіть якщо це не збігається з особистісними прагненнями).

7. Сценарна поведінка – людина є виконавцем безлічі правил допустимої «пристойної поведінки», відповідної її статусу в цій культурі, цьому суспільстві.

8. Моделююча поведінка – варіанти поведінки людей у малих і великих групах (захоплення, наслідування, навіювання), її важко контролювати і самій людині, і іншим.

9. Врівноважувальна поведінка – коли в людини одночасно є думки, оцінки, установки, які суперечать одні одним. Вона намагається їх «примирити», узгодити, змінивши свої оцінки, домагання, спогади.

10. Звільняюча поведінка виникає тоді, коли людина прагне «забезпечити себе» (фізично або свою репутацію) від реальних або уявних «негативних умов існування» (зберегти стабільність свого внутрішнього емоційного стану завдяки активним зовнішнім діям: уникання можливих невдач, відмова від цілей середньої привабливості, поступливість).

11. Атрибутивна поведінка – активне усунення суперечностей між реальною поведінкою і суб´єктивною системою думок, ослаблення, усунення когнітивного дисонансу між бажаннями, думками і реальними діями, їхнє взаємне узгодження.

12. Експресивна поведінка виникає тоді, коли людина сягає високого рівня майстерності й задоволення від «добре зробленої справи», якщо збережено стабільно високу самооцінку, постійне відтворення якої є основним регулятором повсякденної соціальної поведінки.

13. Автономна поведінка наявна тоді, коли відчуття свободи вибору (навіть ілюзії такого вибору й контролю за своїми вчинками) створює готовність людини долати будь-які бар´єри на шляху досягнення мети (високий рівень внутрішнього «локусу контролю» своїх учинків, уявлення про себе як про активного «діяча», а не виконавця чиїхось наказів, чиєїсь волі).

14. Стверджувальна поведінка – переживання своїх дій як реалізації планів за умов максимального використання внутрішніх власних ресурсів.

15. Дослідницька поведінка – прагнення до новизни фізичного й соціального оточення, готовність «терпіти» інформаційну невизначеність, «редукування» різноманітної зовнішньої інформації до тієї форми, щодо якої людина застосовує засвоєні раніше прийоми її опрацювання.

16. Емпатична поведінка – значний обсяг чуттєвої інформації, що є основою міжособової взаємодії людей, здатність відчувати й розуміти емоційний і душевний стан іншої людини.

Психоаналітичні теорії, які спираються на фройдизм, описують і прогнозують поведінку людини, що належить до типів 2, 6, 10. Біхевіористські теорії описують категорії поведінки 2, 4, 10, 12. Когнітивні теорії – категорії 1, 3, 9, 11. Гуманістичні теорії прогнозують поведінку 7, 13, 14. Усі теорії мають рацію в межах їхнього застосування.

Основні етапи розвитку біхевіоризму

Біхевіоризм - перший напрямок в історії розвитку психології, яке запропонувало наукові методи дослідження поведінки людини.

Цей напрям у психології виникло на початку ХХ століття. У той, момент, коли психологія переживала серйозний методологічний криза, який був викликаний відсутністю об'єктивних методів дослідження психіки. Запропоновані функціональної психологією, структуралізмом або Вюрцбургской школою методи при більш пильному розгляді виявлялися далекими від об'єктивності, що й доводилось і тими розбіжностями, які виникали при обговоренні отриманих результатів.

Різні наукові інтереси, методологічні принципи і соціальна ситуація, в якій творили вчені перших десятиліть XX ст., Не дозволяли прийти до загального розуміння цілей, предмета психології та її методів.

Внаслідок цих причин у 20-ті роки ХХ століття психологія розділилася на окремі гілки, розвиваючі та відстоюють свої концептуальні лінії змісту і структури психіки. У той момент з'явилися три ведучих напрямки - біхевіоризм, гештальтпсихологія і глибинна психологія, кожне з яких мало власний предмет психології і свій метод дослідження психіки.

Біхевіоризм, використовуючи експеримент і спостереження, вивчає поведінку.

Гештальт, застосовуючи нові методи, розроблені за аналогією з методами вивчення фізичного поля, досліджує структури поля психічного.

Глибинна психологія за допомогою психоаналізу вникає в несвідомі структури психіки.

Вивчимо історію розвитку бихевиористской концепції.

2. Перший етап розвитку біхевіоризму (Д. Уотсон, Е. Торндайк)

Засновником бихевиористской концепції є Д. Уотсон. Уотсон робила акцент на видимому поведінці, він вважав, що видиме поведінку, а не внутрішній досвід, є надійним джерелом інформації. Ця зосередженість на видимих ​​події було не чим іншим як реакцією на противагу акценту структуралістів на інтроспекції. Біхевіорісти також підкреслювали важливість навколишнього середовища у формуванні поведінки особистості. Вони в першу чергу розглядали зв'язку між видимим поведінкою і стимулами від навколишнього середовища.

Великий вплив на бихевиористской рух надали роботи фізіолога І.П. Павлова. У своєму широко відомому дослідженні Павлов дзвенів дзвіночком кожен раз, коли давав собаці їжу. Паща собаки наповнювалася слиною, коли тварина відчувало запах їжі. Після того, як Павлов повторював цю процедуру багато разів, у собаки починала виділятися слина, коли тварина чуло звук дзвіночка, навіть якщо їй не давали їжі. Цей експеримент показав, що рефлекс, наприклад, наповнення слиною, може почати асоціюватися з яким-небудь стимулом, відмінним від того, що викликав його спочатку, в даному випадку, зі звуком дзвіночка замість запаху їжі. Процес навчання, за допомогою якого реакція починає асоціюватися з новим стимулом, називається психологічною обробкою з використанням умовних рефлексів.

Уотсон і інші біхевіористи усвідомлювали, що поведінка людини також може бути змінено за допомогою умовних рефлексів. Більш того, Уоатсон вважав, що у людини можна викликати майже будь-яку реакцію шляхом зміни навколишнього середовища.

Як вже було сказано, біхевіоризм зробив предметом свого дослідження поведінка, з чим пов'язано і нова назва психології (behavior - поведінка). При цьому під поведінкою розумілася об'єктивно спостерігається система реакцій організму на зовнішні і внутрішні стимули. Така зміна предмета дослідження пояснювалося завданням зробити психологію об'єктивною наукою. Це прагнення відповідало духові часу і стало причиною того методологічної кризи психології, про який вже говорилося вище. Уотсон висунув ідею про необхідність переглянути завдання психології, яка не може ставити перед собою мету стати об'єктивною і експериментальною наукою, не маючи об'єктивного методу дослідження основного предмета. На думку Уотсона, необхідно переглянути цей предмет, замінивши його тим, який буде пов'язаний з психічною сферою людини і одночасно доступний об'єктивному спостереженню і експериментальному дослідженню. Саме таким предметом і служить поведінка, яке, як довели у своїх роботах А. Бен, Г. Спенсер, І.М. Сєченов та інші вчені, є такою ж складовою психіки, як свідомість. Слідуючи цим теоріям, Уотсон доводив, що поведінка являє собою єдиний об'єкт, доступний вивчення, а тому психологія повинна виключити свідомість зі свого предмету, залишивши в ньому тільки поведінку.

Аналіз структури та генезису поведінки, чинників, які допомагають і перешкоджають становленню зв'язків між стимулом (S) і реакцією (R), став центральним для біхевіоризму.

Ідея про те, що в основі розвитку поведінки лежить формування нових зв'язків між стимулами і реакціями, призвела біхевіористів до переконання, що провідним чинником в процесі генези є соціальний, навколишнє середовище. Цей підхід, названий социогенетическим (на відміну від біогенетичного, в якому провідним фактором виступає спадковість), отримав найбільш повне втілення саме в класичному біхевіоризмі. Таким чином, формування психіки, змісту свідомості відбувається в процесі життя людини під впливом тієї інформації про стимули і найбільш адекватних реакціях на них, які постачає середовище. При цьому з усіх можливих реакцій відбираються і закріплюються ті, які сприяють кращій адаптації, пристосуванню до середовища. Значить, адаптація в цій школі, як і в функционализме, є головною детермінантою, що визначає напрямок психічного розвитку.

Саме психічне розвиток, таким чином, ототожнюється з навчанням, тобто з будь-яким придбанням знань, умінь, навичок, не тільки спеціально формованих, але й виникають стихійно.

Роботи Торндайка і Уотсона поклали початок великій кількості експериментів, які вивчають різні аспекти формування поведінки. Ці дослідження показали, що не можна пояснити всю психічну життя виходячи зі схеми S -> R, неможливо абсолютно не враховувати внутрішній стан живої істоти. Це призвело до модифікації класичного біхевіоризму і появи так званого необихевиоризма.

3. Другий етап розвитку - Необіхевіорізм

У 30-ті роки поряд з ортодоксальної лінією розвитку виділилася лінія розвитку необихевиоризма, пов'язана в першу чергу з іменами Е. Толмена, К. Халла і відзначена ускладненням традиційної бихевиористской схеми S - R за рахунок введення проміжних змінних ^1.

3.1 Теорії Е. Толмена і К. Хала

Едвард К. Толмен, заклав основи необихевиоризма Він прийшов до висновку, що для навчання не обов'язково негайне підкріплення. Крім того, Толмен, на відміну від Уотсона, брав до уваги не тільки зовнішню поведінку організму за схемою "стимул - реакція", але і враховував процеси, що відбуваються в самому організмі. Він, зокрема, ввів поняття когнітивних карт, тобто уявлення про якісь схемах поведінки, що виникають у центральній нервовій системі.

Подібно «класичним бихевиористами», він відстоював положення про те, що дослідження поведінки повинно вестися строго об'єктивним методом, без довільних припущень про недоступному цьому методу внутрішньому світі свідомості. Однак Толмен заперечував проти того, щоб обмежуватися в аналізі поведінки тільки формулою «стимул-реакція» і ігнорувати фактори, які відіграють незамінну роль у «проміжку між ними». Ці фактори він і назвав «проміжними змінними». Таким чином, схема Уотсона S - R була перероблена в S - O - R, де О - внутрішня змінна.

Толмен розглядав поведінка не як ланцюжок з окремих реакцій, а з точки зору його цілісної, молярної, за визначенням Толмена (а не молекулярної, як у Уотсона), організації. Цілісне поведінка Толмен описував як систему, яка має певну мету і пов'язану зі своїм оточенням мережею пізнавальних відносин. На відміну від інших біхевіористів Толмен наполягав на тому, що поведінка не зводиться до вироблення рухових навичок. Приділяючи велику увагу питанням навчання, Толмен виділив особливий тип навчання, яке було названо латентним (прихованим). Приховане, неспостережний научіння має місце, коли підкріплення відсутнє. Тим не менше, воно здатне змінювати поведінку, про що говорять наступні реакції організму. Теорія Толмена спонукала переглянути колишні погляди біхевіористів на фактори, які регулюють адаптацію організму до середовища. Серед цих чинників слід особливо виділити цільову регуляцію дій живих істот, їх здатність до активної пізнавальної роботи навіть у тих випадках, коли мова йде про вироблення рухових навичок.

Після експериментів Толмена стала очевидною недостатність колишніх поглядів на поведінку. Знадобилися їх перегляд і спеціальне вивчення об'єктивними методами проблем, які колишня психологія вважала доступними тільки для внутрішнього спостереження самим суб'єктом. Толмен був великим психологом, однак йому не вдалося повною мірою використовувати свої відкриття, які виявилися занадто складними і передчасними в 20-30-х роках. У 40-50-ті роки однією з провідних концепцій необихевиоризма стала концепція К. Халла ^2.

Кларк Л. Халл займаючись теоретичними та експериментальними дослідженнями поведінки і навчання, так само знаходився під впливом ідей І. Павлова, Е. Торндайка і Дж. Уотсона. Але саме завдяки К. Халл остаточно була сформульована необихевиористской модель поведінки, яка стала виражатися як С - О - Р, тобто стимул - організм - реакція. Тим самим, центральний постулат радикального біхевіоризму - відмова від розгляду процесів, що протікають в організмі, пішов у минуле.

К. Халл наполягав, що без дослідження відбуваються в організмі неспостережуваних процесів, які, тим не менш, можна об'єктивно описати, поведінка зрозуміти не можна. Основною рушійною силою (мотивацією) всякого поведінки К. Халл вважав потреба. Тому в якості самого дієвого підкріплення він розглядав заохочення, тобто позитивне підкріплення, яке дає організму можливість задовольнити наявну у нього потреба ^3.

Халл створив велику школу, стимулювати розробку стосовно до теорії поведінки фізико-математичних методів, використання апарату математичної логіки і побудова моделей, на яких перевірялися гіпотези про різні способи придбання навичок. У 40-50-х роках XX ст., Коли в США домінували теорії навчання, Халл був головним авторитетом у цій області. Але грандіозні надії на створення комплексної теорії поведінки не виправдалися. Механіцизм Халла і відсутність цілісного підходу до поведінки заважали ввести його в соціальний контекст, розробити комплексну теорію навчання.

3.2 Теорія оперантного біхевіоризму

Ці проблеми вирішувалися в працях інших вчених, насамперед у роботах Б.Ф. Скіннера, який виходив, насамперед, з необхідності систематичного підходу до розуміння людської поведінки. Скіннер виключав з дослідження всі фікції, до яких вдаються психологи для пояснення того, чого вони не розуміють: області психології особистості, наприклад самість, автономію, свободу, творчість. З його точки зору, не можна говорити про реальну свободу людини, так як він ніколи реально сам не керує своєю поведінкою, яке детерміноване зовнішнім середовищем. Скіннер прагнув зрозуміти причини поведінки і навчитися ним управляти. Він виходив з того, що розвиток є научіння, яке обумовлюється зовнішніми стимулами.

На основі уявлення про те, що не тільки вміння, але й знання являють собою варіації поведінки, Скіннер розробив його особливий вид - оперантное поведінку. У принципі він виходив з того, що психіка людини заснована на рефлексах різного роду і різного ступеня складності. Однак, порівнюючи свій підхід до формування рефлексів з підходом І. Павлова, він підкреслював суттєві відмінності між ними. Умовний рефлекс, що формується в експериментах Павлова, він називав стимульним поведінкою, тому що він пов'язаний з асоціацією між різними стимулами і не залежить від власної активності суб'єкта.

На противагу цьому підходу при оперантном навчанні підкріплюється не стимул, а поведінка, операції, які здійснює суб'єкт в даний момент і які призводять до потрібного результату. Велике значення має і той факт, що складна реакція при цьому розбивається на ряд простих, наступних один за одним і призводять до потрібної мети. Найбільший вплив теорія оперантного поведінки справила на практику, дозволивши переглянути процес навчання і розробити нові підходи і нові програми навчання ^4.

3.3 Теорії соціального навчання

Аналіз процесу соціалізації, факторів, що визначають і направляють придбання соціального досвіду і норм поведінки, визначив зміст концепцій широкого кола науковців. Е. Толмен і Б. Скіннер ставили питання про необхідність вивчати соціальну поведінку і керувати ним. Більш уважно звернувся до цих проблем Д.Г. Мід (1863-1931). Мід у своїх роботах вперше звернувся до проблеми особистості, показавши, яким чином народжується усвідомлення свого «Я». Він доводив, що особистість людини формується в процесі його взаємодії з іншими людьми, будучи моделлю тих міжособистісних відносин, які найбільш часто повторюються в його житті. Так як у спілкуванні з різними людьми суб'єкт грає різні «ролі», його особистість являє собою свого роду об'єднання різних ролей, які він постійно «на себе бере», причому мова має найважливіше значення ^5.

Теорія Міда називається також теорією очікувань, тому що, на його думку, люди програють свої ролі з урахуванням очікувань оточуючих. Мід вперше звернувся до проблем соціального навчання і справив значний вплив на багатьох видатних психологів. Великий інтерес представляють дослідження асоціальної (агресивного) і просоціального поведінки, зроблені психологами даного напрямку. Ця проблема була в центрі наукових інтересів Д. Долларда і Н. Міллера.

Міллер і Доллард першими в бихевиористской орієнтації спробували перейти до теорії соціального навчання. Їх основні допущення, що склалися під впливом позиції Халла, модифікованої ними, включають постулирование чотирьох фундаментальних факторів всякого навчання: драйву, сигналу, реакції, винагороди. Сигнали та спонукання розглядаються в словнику Міллера і Долларда як два аспекти одного явища - стимулу. Будь-який стимул може набути характеру спонукання, якщо він стає досить сильним, щоб змусити організм діяти. Будь-який стимул може стати сигналом завдяки своєму відмінності від інших стимулів. Сигнали визначають, коли, де відбудеться реакція і якою вона буде. Надаючи великого значення механізму навчання шляхом проб і помилок, Міллер і Доллард звертають увагу на можливість за допомогою наслідування обмежити проби і помилки, наблизитися до правильного шляху через спостереження поведінки іншого.

Головна функція винагороди, або підкріплення, згідно Міллеру і Доллард, - редукція сили драйву. Саме тому природа спонукання визначає природу винагороди. Відповідно первинні спонукання зменшуються в силі первинними підкріпленнями; вторинні, або придбані, - вторинними.

Отже, в цілому парадигма всіх ситуацій навчання, включаючи наслідування, представляє, по Міллеру і Доллард, наступний ланцюжок: сигнал → внутрішня реакція → драйв → зовнішня реакція → винагороду.

Основна теза Міллера і Долларда наступний: наслідує поведінку має місце, якщо індивід винагороджується, коли він наслідує, і не винагороджується, коли не наслідує. Авторами цілком виразно підкреслюється роль підкріплення як необхідної попереднього умови придбання імітує поведінки.

Знайомство з підходом Міллера і Долларда дозволяє відзначити заслугу цих авторів у постановці на експериментальній основі проблем агресії і наслідування як важливого механізму соціально-психологічної взаємодії. У рамках необихевиористской орієнтації вони вперше звернулися до досліджень, піддослідними в яких виступили люди. Сувора процедура практикувався ними лабораторного експерименту, з одного боку, гарантує строгість отриманих даних, але, з іншого боку, робить доречною постановку всіх тих проблем, які підняті у сучасній соціальній психології навколо лабораторного експерименту ^6.

Проте зазначені моменти стосуються приватних сторін даного підходу. Основним же в оцінці є аналіз вихідних методологічних принципів. У відносно принципів даного підходу можна сказати, що вони продемонстрували свою вузькість у інтерпретації досліджуваних явищ. Доказом існування такого роду неспроможності є, зокрема, і ті пошуки, які відзначають сучасні лінії розвитку даного підходу. Для них характерне все більше «пом'якшення» фундаментальних принципів біхевіоризму, зокрема відмова від зведення психічної реальності лише до спостерігається поведінки, залучення до аналізу в тій чи іншій формі когнітивних змінних. Такого роду еволюція біхевіоризму особливо яскраво виявляється у роботах Бандури.

Найбільш значні праці у сфері соціального навчання належать А. Бандурі. Бандура в основному зосередився на проблемах навчання як наслідку прямого досвіду. Цей інтерес привів до програми досліджень, присвяченій вивченню механізмів навчання. Почавши з методології «стимул-реакція», він прийшов до висновку, що для людської поведінки дана модель не цілком застосовна, і запропонував свою модель, яка краще пояснює спостерігається поведінка. На підставі численних досліджень він прийшов до висновку, що людям далеко не завжди потрібно для навчання пряме підкріплення, вони можуть вчитися і на чужому досвіді. Научение через спостереження необхідно в таких ситуаціях, коли помилки можуть призвести до надто неприємним або навіть фатальних наслідків.

Так з'явилося важливе для теорії Бандури поняття непрямого підкріплення, заснованого на спостереженні за поведінкою інших людей і наслідками цієї поведінки. Іншими словами, значну роль у соціальному научении грають когнітивні процеси, те, що думає людина про заданої йому схемою підкріплення, передбачаючи наслідки конкретних дій. Виходячи з цього, Бандура приділяв особливу увагу дослідженню наслідування. Він виявив, що в якості моделей для наслідування обирають людей своєї статі і приблизно того ж віку, які з успіхом вирішують проблеми, аналогічні тим. що постають перед самим суб'єктом. Велике поширення має наслідування людям, що займають високе положення. При цьому більш доступним, тобто більш простим, зразкам, а також тим, з якими суб'єкт безпосередньо контактує, наслідують частіше.

Особливу роль у формуванні зразків поведінки відіграють засоби масової інформації, що поширюють символічні моделі в широкому соціальному просторі. У роботах Бандури вперше досліджувалися і механізми самоподкрепления, пов'язані з оцінкою власної ефективності, вміння вирішувати складні проблеми. Ці дослідження показали, що людська поведінка мотивується і регулюється внутрішніми стандартами і почуттям своєї адекватності (чи неадекватності) ім. Люди з високою оцінкою власної ефективності легше контролюють свою поведінку і дії оточуючих, більш успішні в кар'єрі і спілкуванні. Люди з низькою оцінкою особистої ефективності, навпаки, пасивні, не можуть долати перешкоди і впливати на оточуючих. Таким чином, Бандура приходить до висновку, що найбільш значимим механізмом персонального дії є відчувається людиною ефективність спроб контролю над різноманітними аспектами людського буття. Внесок Бандури у розвиток і сучасну модифікацію біхевіоризму безсумнівний і визнається всіма вченими, які вважають його найбільш значною фігурою цього напряму в кінці XX ст.

3.4 Теорія соціального обміну

Теорія соціального обміну базується на принципі підкріплення, на соціальну взаємодію між людьми. Відповідно до цієї теорії, соціальне спілкування залежить від тих витрат і винагород, які в нього включені. Теорія розглядає соціальну взаємодію як взаємозв'язок за принципом "ти - мені, я - тобі". Спілкуючись, люди обмінюються, щось вкладають у спілкування, віддаючи партнеру, щось отримують від нього натомість. І те, чим вони обмінюються, може бути як матеріальними, так і нематеріальними цінностями - грошима, коштовностями, речами, і в той же час психологічними, естетичними, моральними цінностями - схваленням, самоствердженням, престижем, повагою, моральною підтримкою і т. д.

Джордж Хоманс запропонував першу версію теорії соціального обміну, яку іноді ще називають "теорією справедливого обміну". Відповідно до неї, винагорода має бути пропорційно вкладенню, витрат (скільки віддав, стільки й отримав). У відповідності з теорією обміну, взаємозв'язок може перерватися, якщо не буде дотримуватися пропорція між витратами і винагородою ^7.

4.Висновок

Біхевіоризм став провідною психологічною школою XX ст. в США. Своє значення не втративши і в даний час. Хоча протягом останніх 60 років відбулася серйозна модифікація принципів біхевіоризму, закладених Уотсоном, основи цієї школи залишилися незмінними. Це ідея про переважно прижиттєвому характер психіки (хоча в даний час визнається і наявність вроджених елементів), думка про необхідність дослідити головним чином доступні експерименту і спостереження реакції і переконаність в можливості впливати на процес формування психіки поряд продуманих технологій.

Впевненість у необхідності і можливості спрямованого навчання, що формує певний тип особистості і методи, які здійснюють процес навчання, є одним з найважливіших достоїнств цього напрямку. Теорії навчання (оперантного, соціального, рольового) плюс різні тренінги, що дозволяють коректувати поведінку, забезпечили не тільки життєвість біхевіоризму в США, але і його поширення в світі, хоча широкого визнання в Європі ця школа не отримала.

Список літератури:

1. Андрєєва Г.М., Богомолова Н.М., Петровська Л.А. ''Зарубіжна соціальна психологія ХХ століття. Теоретичні підходи''

2. Андрєєва Г. М. Соціальна психологія М., 2002.

3. Майерс Д., Соціальна психологія СПБ, 2000

4. Марціновська Т.Д. Історія психології, М, 2001

5. Робінсон

6. Сємєчкін Н.І. Соціальна психологія на рубежі століть: історії, теорія, дослідження, Владивосток, 2001

7. Фадєєв В.В.

8. Шибутані Т. Соціальна психологія. М., 1999

Таблиця 1. Основні теорії біхевіоризму

Вчений	Предмет і завдання дослідження	Основні результати
Е. Торндайк	Експериментальне дослідження умов і динаміки навчання шляхом аналізу способів вирішення задачі в проблемному ящику	Закони освіти коннекціі (зв'язку), тобто закони навчання. Метод навчання шляхом проб і помилок
Д. Уотсон	Вивчення поведінки, аналіз його формування шляхом утворення зв'язку S - R. Спостереження за природним становленням поведінки, емоцій, понять, мови	Доказ зажиттєвості утворення основних знань, умінь, переживань людини і можливості вплинути на їх утримання
Е. Толмен	Вивчення діяльності системи організм-середовище, формування цілісного, молярного підходу до проблеми поведінки	Внутрішня змінна, опосредующая зв'язок S - R, поняття про когнітивних картах і латентному навчанні
К. Халл	Формування гіпотетико-дедуктивного підходу до вивчення поведінки, аналізу чинників, що впливають на характер зв'язку S - R	Поняття первинного та вторинного підкріплення, закон редукції напруги
Б. Скіннер	Розробка методів цілеспрямованого навчання, управління і корекції поведінки. Вивчення оперантного поведінки	Закони оперантного навчання, програмоване навчання, методи корекції поведінки
Д. Мід	Дослідження соціальних взаємодій, що лежать в основі освіти «Я»	Поняття ролі та системи ролей як особистості, розкриття ролі гри та очікувань оточуючих у становленні «Я»
А. Бандура	Дослідження соціального навчання, вивчення механізмів формування соціальної поведінки і наслідування, а також способів корекції поведінки	Поняття непрямого підкріплення, розкриття ролі моделі наслідування, дослідження самоефективності, що впливає на регуляцію персонального поведінки

1 Андрєєва Г.М., Богомолова Н.М., Петровська Л.А. ''Зарубіжна соціальна психологія ХХ століття. Теоретичні підходи''

2 Марциновська Т.Д. Історія психології, М, 2001

3 Сємєчкін Н.І. Соціальна психологія на рубежі століть: історії, теорія, дослідження, Владивосток, 2001

4 Марциновська Т.Д. Історія психології, М, 2001

5 Марциновська Т.Д. Історія психології, М, 2001

6 Андрєєва Г.М., Богомолова Н.М., Петровська Л.А. ''Зарубіжна соціальна психологія ХХ століття. Теоретичні підходи''

7 Сємєчкін Н.І. Соціальна психологія на рубежі століть: історії, теорія, дослідження, Владивосток, 2001