Цей напрям у психології пов´язаний з іменами А. Маслоу (1908-1970), К. Роджерса (1902-1987), Г. Оллпорта (1897-1967), він укорінений у психотерапевтичній практиці.

Біхевіоризм (англ. behavior - поведінку) - напрямок в психології людини і тварин, буквально - наука про поведінку. Цей напрямок у психології, що визначило вигляд американської психології в 20-му столітті, радикально перетворив всю систему уявлень про психіку. Його кредо висловлювала формула, згідно з якою предметом психології є поведінка, а не свідомість. Оскільки тоді було прийнято ставити знак рівності між психікою і свідомістю (психічними вважалися процеси, які починаються і закінчуються у свідомості), виникла версія, ніби, усуваючи свідомість, біхевіоризм тим самим ліквідує психіку. Засновником даного напрямку в психології був американський психолог Джон Уотсон.

Найважливішими категоріями біхевіоризму є стимул, під яким розуміється будь-який вплив на організм з боку середовища, у тому числі і дана, готівкова ситуація, реакція і підкріплення, в якості якого для людини може виступати і словесна або емоційна реакція оточуючих людей. Суб'єктивні переживання при цьому в сучасному біхевіоризмі не заперечуються, але ставляться в положення, підпорядковане цим впливам.

У другій половині 20-го століття біхевіоризм в значній мірі поступився місцем когнітивної психології, проте багато ідей біхевіоризму використовуються в певних напрямках психології, зокрема в терапії.

1960 роки.

Розвиток біхевіоризму в 60-х роках 20 століття пов'язане з ім'ям Скіннера. Американського дослідника можна віднести до течії радикального біхевіоризму. Скіннер відкидав розумові механізми і вважав, що методика вироблення умовного рефлексу, що полягає в закріпленні або ослаблення поведінки у зв'язку з наявністю або відсутністю заохочення чи покарання, може пояснити всі форми людської поведінки. Цей підхід застосовувався американським дослідником до пояснення найрізноманітніших за складністю форм поведінки, починаючи з процесу навчання і закінчуючи соціальною поведінкою.

Психоаналіз

Психоаналіз створено наприкінці XIX століття австрійським ученим З. Фрейдом. Спочатку Фрейд займався фізіологічними дослідженнями, навіть винайшов метод фарбування нервових тканин, проте пізніше, побачивши незастосовність даних знань у психологічному консультуванні, відмовився від будь-якої опори на психофізіологічні дані у своїх роботах. У ранній період Фрейд спільно з Йозефом Брейером розробив катартического метод лікування неврозів, щодо якого пізніше став застосовуватися термін " абреакція ". Переломною датою для психоаналізу вважається 24 липня 1895, коли Фрейду приснився сон, після якого він прийшов до висновку про те, що сни мають сенс, будучи символічними повідомленнями з області несвідомого, і піддаються раціональному аналізу і тлумачення. Надалі це призвело до застосування Фрейдом методу вільних асоціацій.

Аж до 1910, коли психоаналіз підтримав психіатр зі ступенем К. Г. Юнг, цей напрямок ігнорувалося науковим світом. У першій половині XX століття від "класичного фрейдизму" відбрунькувався ряд напрямків - К. Г. Юнга, А. Адлера, Е. Фромма та інших, заперечували ті чи інші постулати Фрейда.

В СРСР пережив період бурхливого розквіту на початку 1920-х, коли І. Д. Єрмаков відкрив Державний психоаналітичний інститут, видав переклади робіт Фрейда і Юнга. Потім був відкинутий, як "буржуазне вчення" і практично не розвивався. Багато ідей психоаналізу увійшли в сучасну психологію і психотерапію (у тому числі так звані "неусвідомлювані форми вищої нервової діяльності" щодо Узнадзе, та інші).

Як напрям комплементарної медицини психоаналіз активно практикується в країнах Західної Європи і в США. Проте в сучасній психотерапевтичної практиці західних країн поступово втрачає популярність, витісняється новими, модними "авторськими методиками" (психодрама та ін.) Справив істотний вплив і на формування ідей подальшої сексуальної революції.

Теорія поведінки людини, перша і одна з найбільш впливових теорій особистості в психології -. Зазвичай відноситься до класичного психоаналізу, створеному Зигмундом Фрейдом, але вживається і до будь-похідної (навіть сильно відрізняється від нього теорії), наприклад аналітичної психології Юнга чи індивідуальної психології Адлера, які вважають за краще позначати терміном "неопсіхоаналіз". Фундаментальний предмет вивчення психоаналізу - приховані несвідомі мотиви, що ведуть до розладів. Вони виявляються через висловлювані пацієнтом вільні асоціації.

Зигмунд Фрейд виділив наступні захисні механізми психіки:

 

Заміщення

Реактивний освіта

Компенсація

Витіснення

Заперечення

Проекція

Сублімація

Раціоналізація

Регресія

Мета психоаналітика - допомогти звільненню пацієнта від прихованих механізмів, що створюють конфлікти в психіці, тобто від звичних шаблонів, не придатних або створюють специфічні конфлікти в реалізації бажань і в адаптації до суспільства.

Пізніше Анна Фрейд, а за нею й інші психоаналітики, істотно розширили цей список, який нині нараховує близько 30 різних механізмів психологічного захисту.

(Метод вільних асоціацій - психоаналітична процедура вивчення несвідомого, в процесі якого індивідуум вільно говорить про все, що приходить в голову, незважаючи на те, наскільки абсурдним або непристойним це може здатися. Один з перших проективних методів. Метод активно використовується в психології, соціології, психіатрії, соціальній роботі, психолінгвістиці.)

Гештальтпсихологія

Гештальтпсихологія (нім. Gestalt – цілісна форма або структура) – школа психології початку XX століття. Заснована Максом Вертгеймером в 1912 році.

Первинними даними гештальтпсихології є цілісні структури (гештальти), що в принципі не виводяться із створюючих їх компонентів. Гештальтам властиві власні характеристики і закони, зокрема, «закон угрупування», «закон відношення» (фігура/фон) [1; с. 56].

Гештальт – просторово-наглядна форма сприйманих предметів, чиї істотні властивості не можна зрозуміти шляхом підсумовування властивостей їх частин. Одним з яскравих тому прикладів, по Келлеру, є мелодія, яка взнається навіть у випадку, якщо вона транспонується на інші елементи. Коли ми чуємо мелодію удруге, то, завдяки пам'яті, взнаємо її. Але якщо склад її елементів зміниться, ми все одно взнаємо мелодію, як ту ж саму.

Гештальтпсихологія виникла з досліджень сприйняття. У центрі її уваги – характерна тенденція психіки до організації досвіду в доступне розумінню ціле. Наприклад, при сприйнятті літер з «дірками» (частинами, що відсутні) свідомість прагне заповнити пропуск, і ми взнаємо цілу букву.

Гештальтпсихологія зобов'язана своєю появою німецьким психологам Максу Вертгеймеру, Курту Коффке і Вольфгангу Келеру, котрі висунули програму вивчення психіки з погляду цілісних структур – гештальтів.

Виступаючи проти висунутого психологією принципу розчленовування свідомості на елементи і побудови з них складних психічних феноменів, вони пропонували ідею цілісності образу і незведення його властивостей до суми властивостей елементів. На думку цих теоретиків, предмети, що становлять наше оточення, сприймаються відчуттями не у вигляді окремих об'єктів, а як організовані форми. Сприйняття не зводиться до суми відчуттів, а властивості фігури не описуються через властивості частин. Власне гештальт виявляє собою функціональну структуру, що упорядковує різноманіття окремих явищ. Всі вищеперелічені властивості сприйняття – константи, фігура, фон – вступають у відносини між собою і виявляють нову властивість. Це і є гештальт, якість форми. Цілісність сприйняття і його впорядкованість досягаються завдяки наступним принципам:

· Близькість. Стимули розташовані поряд, мають тенденцію сприйматися разом.

· Схожість. Стимули, схожі за розміром, контурам, кольору або формі мають тенденцію сприйматися разом.

· Цілісність. Сприйняття має тенденцію до спрощення і цілісності.

· Замкнутість. Відображає тенденцію завершувати фігуру, так що вона набуває повної форми.

· Суміжність. Близькість стимулів в часі і просторі. Суміжність може зумовлювати сприйняття, коли одна подія викликає інше.

· Загальна зона. Принципи гештальта формують наше повсякденне сприйняття, нарівні з научінням і минулим досвідом. Випереджаючі думки і очікування також активно керують нашою інтерпретацією відчуттів. Гештальти завжди є цілими, завершеними структурами, з чітко обмеженими контурами.

Гуманістична психологія

Цей напрям у психології пов´язаний з іменами А. Маслоу (1908-1970), К. Роджерса (1902-1987), Г. Оллпорта (1897-1967), він укорінений у психотерапевтичній практиці.

Головним предметом гуманістична психологія вважає ОСОБИСТІСТЬ як унікальну цілісну систему, яка являє собою не щось нерухоме, а живу можливість самоактуалізації - неповторного вияву в реальному житті індивідуального потенціалу людського буття, властивого кожній людині.

Людину потрібно вивчати як цілісну й унікальну істоту. Людина відкрита до світу. Проживання світу в собі та себе у світі є головною психологічною реальністю. Людина - істота вільна, здатна вирішувати, обирати шлях власного розвитку. Вона активна, творча істота.

Віра в людину гуманістичної психології збігається з певними аспектами філософії Ж.-Ж. Руссо, який ще за часів Просвітництва вважав, що цивілізація є перешкодою людському щастю, бо спотворює первісно добру людську природу. Людина народжується, щоб бути доброю і прекрасною, але суспільство й оточення не дає цьому потенціалу реалізуватися, нищить його, прищеплюючи людині певні цінності, стандарти і цілі, які не є справжніми її цінностями, цілями. Поведінка людини стає вигідною її оточенню, але безглуздою з погляду її власного розвитку. Щоб бути щасливою, людині потрібно дослухатися до себе. гуманістична психологія, навпаки, вивчає здорові, гармонійні особистості, які досягли вершини особистісного розвитку, вершини «самоактуалізації». Такі «самоактуалізовані особистості», на жаль, становлять лише 1-4% загальної кількості людей, решта перебувають на тому чи іншому щаблі розвитку.

А. Маслоу, один з провідних психологів у галузі дослідження мотивації в США, розробив «ієрархію потреб». Вона складається з таких щаблів:

• фізіологічні потреби - це низькі, керовані органами тіла потреби (дихання, харчова, сексуальна, потреби в самозахисті).

• потреба в надійності - прагнення в матеріальній надійності, здоров´ї, забезпеченні в старості тощо.

• соціальні потреби. Задоволення цього рівня потреб не є об´єктивне, і його важко описати. Одній людині достатньо небагато контактів з іншими людьми, в іншої потреба в спілкуванні дуже сильна.

• потреба в пошані, усвідомленні власної гідності - ідеться про престиж, соціальний успіх.

• потреба в розвитку особистості, у самореалізації, самоактуалізації, в осмисленні свого призначення у світі.

А. Маслоу:

• мотиви мають ієрархічну структуру;

• що вищий рівень мотиву, то менш життєво необхідними є відповідні потреби, то довше можна затримати їхню реалізацію;

• поки не задоволені нижчі потреби, вищі залишаються порівняно нецікавими. Після реалізації нижчі потреби перестають бути потребами, тобто вони втрачають мотивуючу силу;

• з підвищенням рівня потреб посилюється готовність до більшої активності.

Маслоу зазначає, що брак благ, блокада базових фізіологічних потреб у їжі, відпочинку, безпеці призводить до того, що ці потреби можуть стати для звичайної людини основними («Людина може жити хлібом єдиним, коли не вистачає хліба»). Але якщо базові, первинні потреби задоволено, то в людини можуть виявлятися вищі потреби, метамотивація (потреби в розвитку, пошуку сенсу свого життя тощо).

Якщо людина прагне зрозуміти СЕНС свого життя, максимально повно реалізувати себе, свої здібності, вона поступово переходить на вищий щабель особистого саморозвитку. Сенс життя можна знайти в зовнішньому світі, мабуть, трьома шляхами: а) здійснюючи вчинки; б) переживаючи цінності, відчуваючи єдність з іншими людьми, переживаючи любов; в) страждаючи.

Втчизняна психологія

В зошиті. Основи особистісно-діяльнісного підходу були закладені в психології роботами Л.С. Виготського, О.М. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, Б.Г. Ананьєва, де особистість розглядалася як суб'єкт діяльності, яка сама, формуючись у діяльності й у спілкуванні з іншими людьми, визначає характер цієї діяльності і спілкування.