Іван Тиктор – український редактор і видавець

Іван Микитович Тиктор (6 липня 1896, с. Красне, нині с-ще Красне Буського району Львівської області, —26 серпня 1982, м. Оттава, Канада) — громадський і політичний діяч, хорунжий УГА, відомий український видавець і редактор.

Народився в заможній сім'ї, навчався в гімназіях Львова і Рогатина, студіював торговельні науки в Тайному українському університеті у Львові, вступив на правничий факультет Львівського університету.

Учасник Першої світової війни, польсько-української (1918–1919) та російсько-української (1919–1920) воєн, доброволець легіону Січових Стрільців, служив у ранзі підхорунжого. Як четар УГА вступив до підпільної Української Військової Організації.

Власник до 1939 найбільшого тодішнього львівського українського видавничого концерну Галичини «Українська Преса», який видавничою діяльністю спричинився до масового поширення преси і книжок на західноукраїнських землях, зокрема в Галичині. Як приватний видавець і звеличник книжки перший увів в українську пресу західний принцип, що преса — це не продукт добродійності, чи харитативна та сутосуспільницька праця, а сполучення культури з купецтвом, яке мусить самооплачуватися.

Заснував у 1923 популярний ілюстрований щоденник «Новий час»; з часом добавив ряд часописів: «Наш Прапор», «Народна справа», «Комар», «Дзвіночок» з бібліотекою «Ранок», «Наш лемко». Паралельно з періодиками видавав календарі й монументальні твори: «Велика історія України», «Історія української культури» (1936–1937 у Львові), «Історія українського війська» — та щомісячно белетристичні твори у рамках «Народної бібліотеки», «Лемківську читанку», та інші книжки.

Після розгромлення його підприємства за часів радянської окупації у 1939 очолював у Кракові релігійне видавництво «Нове життя», а в роках 1941–1943 — видавництво «Волинь» у Рівному. В ті роки у видавництві працював Улас Самчук.

З 1948 — в Канаді у місті Вінніпеґ, де заснував «Клюб приятелів української книжки», і перевидав у 1948–1954 свої найбільші довоєнні видання із доповненнями про новіші часи та близько 40 книжок красного письменства.

Заслуги Івана Тиктора великі: створення видань, які своєчасно приносили користь суспільству і стали тривкими надбаннями культури; введення періодичного друкованого слова в українське село; і, поставлення уперше газетного видавництва на купецькій базі, зберігаючи усі свої часописи у національно-громадському патріотичному дусі.

На його честь названо 63 курінь УПЮ імені Івана Тиктора.

Першу спробу осмислення видавничого та редакторського доробку І. Тиктора здійснили 2007 року львівські вчені. А розлога інформація про результативну діяльність цієї особистості на канадських теренах уже введена до першого в Україні підручника М. Тимошика з історії видавничої справи.

Більш докладно про життя та діяльність Івана Тиктора пише колега-видавець Володимир Карий у своїй науковій статті «Іван Тиктор як редактор і видавець: штрихи до ненаписаної біографії».

Найбільшому українському видавцеві ХХ століття Іванові Тиктору незабаром виповниться 120 років від дня народження. Зовсім небагато не дожив Іван Микитович до набуття Україною незалежності -завершивши свій земний шлях у далекій Канаді 26 серпня 1982 року.

Іван Тиктор - наш сучасник і реальний творець українського інформаційного простору: ще є багато людей, які добре його пам'ятають, більшість його оригінальних видань, вийшовши з підвалів радянських «спецхранів», нині доступні для всіх зацікавлених, деякі - уже в наші дні - одержали нове видавниче втілення. Та й сама постать видавця - з тьмяного силуету на тлі непростої доби - перетворилася на чітко окреслену у часі, просторі і власних діях фігуру навіть не українського - світового масштабу, зберігши при цьому виразні національні риси і фанатичну закоріненість у все рідне.

Син Микити і Наталі Тикторів, відомих господарів із Красного Золочівського повіту (тепер Буського району) на Львівщині, народився 6 липня 1896 року. Навчався в гімназіях у Львові, Рогатині під проводом відомого педагога Михайла Галущинського, а пізніше студіював торгівельні науки і право в українському університеті у Львові.

Першу світову війну і Українські визвольні змагання перебув як старшина Українських Січових стрільців, до яких вступив 18-літнім добровольцем. Він активний військовик, підхорунжий, а згодом четар Української Галицької Армії, член Української Військової організації, створеної Євгеном Коновальцем для боротьби з польською окупацією, у міжвоєнний період - успішний підприємець, власник цілої видавничої «імперії» в Галичині; під час Другої світової війни - невтомний видавець української книги на окупованих територіях (у Кракові та Рівному), а по її закінченні - в Австрії та Канаді. Такі віхи біографії Івана Тиктора вкупі з домінантною «проукраїнською» тематикою випущених ним упродовж усього життя видань не давали йому жодного шансу залишитися в історії, написаній запопадливими радянськими науковцями.

Після війни І. Тиктор присвячує себе видавничій діяльності. 14 жовтня 1923 р. у Львові вийшло перше число ілюстрованого політично-господарського часопису «Новий Час». Його першим редактором був Дмитро Паліїв, пізніше видатний політичний діяч. Одночасно з появою «Нового Часу» починає Тиктор випускати також книжкові видання, які започаткував надзвичайно цінною книжкою Михайла Возняка «Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії».

Але Тиктор не обмежується виданням «Нового Часу». 1928 року він придумує «Народну Справу» - тижневик для селянства і робітників, а на редактора запрошує відомого українського публіциста і письменника Юрія Шкрумеляка. А щоб «Народня Справа» діставалася найвіддаленішої глибинки селянства, видання цього часопису поєднує з «новітнім убезпеченням худоби». Наклад часопису сягає найвищого тоді і перед тим в Західній України - більше 40 000 примірників. Не було найглухішого села, де б не читали «Народну Справу».

Невдовзі І. Тиктор видав «Наш Прапор», що виходив тричі на тиждень під редакцією д-ра Григора Стецюка. «Наш Прапор» передплачували майже всі читальні «Просвіти». До нього безкоштовно додавали щомісяця один том «Української Бібліотеки».

Щоб зобразити в кривому дзеркалі політичну дійсність і таким чином ще більше підкреслити риси тодішнього життя-буття, взявся Тиктор разом з відомим митцем-карикатуристом Едвардом Козаком видавати сатирично-гумористичний журнал «Комар». Це - шедевр українського гумору, сатири і карикатури, ілюстрований на високому художньому рівні.

У видавництві І. Тиктора для дітей появляється журнал «Дзвіночок», що був улюбленим української дітвори. Наклад цього не вивченого досі дослідниками часопису - 30 тис. примірників.

Наступ поляків на українців, зокрема на лемків, в засобах інформації був рішучий і цілеспрямований. Для запобігання цьому Тиктор починає видавати український часопис для Лемківщини «Наш Лемко», першим редактором якого був молодий студент-ентузіаст Петро Смериканич, з походження лемко.

На тодішньому ринкові відчувалася нестача українських видань. Українські видавництва «Новітня Бібліотека», «Українське Письменство», видавництва Д. Николишина, Я. Оренштайна не були тим, чого домагалося українське громадянство. Тоді народжується Тикторова «Українська Бібліотека», в якій щомісячно виходив поважний літературний том.

Далі Тиктор береться за щось більше, вагоміше. В «Історичній Бібліотеці», яку за сучасним розумінням можемо назвати серією, він видає монументальні твори: «Велика Історія України» - спільна праця проф. Івана Крип'якевича й Миколи Голубця; «Історія Української Культури» - автори проф. Іван Крип'якевич, проф. Володимир Радзикевич, Микола Голубець, Василь Барвінський, Степан Чернецький; «Історія Українського Війська» - за редакцією проф. Івана Крип'якевича, м. Капустянського, сотників Б. Гнаткевича і Е. Думіна, капітан-лейтенанта українського флоту Шрамченка.

Наступну працю «Велика Всесвітня Історія» закінчити не вдалося - перервала Друга світова війна. Тими працями Іван Тиктор перевершив усі тодішні видання в Галичині й за кордоном.

Варто також згадати славні Тикторові календарі: «Календар для всіх» - з по-важним літературним і науково-популярним змістом; сатирично-гумористичний календар «Комар»; найбільше поширений календар для села «Золотий колос», що 1939 року досягнув рекордного накладу 85 тис. прим. Тиктор видавав усе, що було гарне, будівниче і корисне для української справи. За час своєї тридцятилітньої видавничої діяльності випустив понад 400 українських книжок.

Напередодні Другої світової війни Іван Тиктор реорганізовує своє видавництво в концерн «Українська Преса». Це було великою славою і перемогою українського національного і видавничого життя в Західній Україні.

12 вересня 1939 р., коли Львів бомбардували німецькі літаки, вийшло останнє число щоденника «Новий Час». Тоді ж видавництво і припинило свою діяльність. Через тиждень московсько-більшовицька армія займає Львів і Західну Україну. Большевицька влада зайняла і конфіскувала ціле видавництво «Українська Преса» й друкарню разом з великим запасом паперу. Видавець І. Тиктор утікає на Захід до Кракова. Там планує організувати видавництво, але не дістає дозволу від німецької влади.

Іван Тиктор у червні 1941 року повертається до Львова, згодом переїжджає на Волинь й у Рівне, де довгі місяці перебуває у німецькій тюрмі. У 19451948 рр. замешкує в Австрії. Опинившись 1948 року у Канаді І. Тиктор працює спочатку як діловий управитель часопису «Новий Шлях», а опісля приступає до відновлення самостійної видавничої справи. Друге чверть століття своєї діяльності започатковує виданням «Велика Історія України». Про значення цього монументального твору - особливо в сучасній політичній ситуації українського народу - не приходиться говорити. Воно ясне для кожного, хто усвідомлює собі, які великі завдання поклав на українців, поза межами сущих, їхній обов'язок супроти рідної Батьківщини. «Велика Історія України» - найцінніша і найбільша за обсягом книга, яка вийшла друком у Канаді за весь час поселення українців на її території.