Тести розумових здібностей

Сторінки життя

Френсіс Гальтон був наділений винятковими розумовими здібностями (за непрямими оцінками його коефіцієнт IQ дорівнював приблизно 200) і невичерпним запасом творчих ідей. Серед предметів його досліджень були, зокрема, навіть такі: дактилоскопія (результати цих праць були згодом використані криміналістами), мода, вплив географічних чинників на зовнішні характеристики населення, важка атлетика й ефективність молитов. Він також винайшов друкуючий пристрій для телетайпу, пристосування для відкривання замків і перископ, що дозволяв йому при знаходженні в щільному натовпі спостерігати парад поверх голів інших глядачів.

Гальтон народився у 1822 році в Англії, недалеко від Бірмінгема, і був наймолодшим в родині з дев'яти дітей. Його батько був процвітаючим банкіром, що належали до багатого і відомого роду, який дав багатьох відомих державних діячів, священнослужителів і воєначальників. У віці 16 років за наполяганням батька Френсіс почав вивчати медицину в Бірмінгемській міській лікарні. Він працював асистентом лікаря, роздавав хворим ліки, вивчав медичну літературу, лікував переломи, ампутувала пошкоджені пальці, видаляв зуби, робив щеплення дітям і розважав себе читанням літератури. Однак робота в лікарні не була для нього таким уже приємним заняттям, і він продовжував залишатися там тільки під тиском батька.

Один випадок, що стався з Гальтоном у період навчання, добре ілюструє допитливість його розуму. Бажаючи з'ясувати вплив різних ліків, він почав приймати малі дози кожного з них і відзначати, який ефект спричиняли на нього ліки. Гальтон почав свій дослід з препаратів, назва яких починалося з букви "А", і закінчив свої дослідження на букві "С" – після того, як спробував кретонового масла, яке використовувалося в той час як проносне.

Після річної роботи у бірмінгемській лікарні Гальтон продовжив свою медичну освіта в Лондонському королівському коледжі. Через рік його плани змінилися, і він перейшов в Трініті-коледж Кембриджського університету, де почав вивчати математику. У цей час його кумиром став Ісак Ньютон, бюст якого незмінно стояв у Гальтона на камінній полиці. Хоча його навчання було перерване серйозною депресією, йому все ж таки вдалося отримати університетський диплом. Пізніше він відновив вивчення медицини, яку до того часу буквально зненавидів, однак тільки смерть батька дозволила йому відмовитися від занять нелюбимою справою.

Увагу Гальтона привертали наукові експедиції. Він здійснив подорож по Африці і написав за його підсумками звіт, удостоєний медалі Королівського географічного товариства. У 50-і роки ХІХ століття він був змушений припинити свою участь в експедиціях. Сам Гальтон пояснював цей крок своїм одруженням і погіршенням стану здоров'я. Все ж тема досліджень невідомих земель продовжувала викликати у нього винятковий інтерес, і він навіть написав книгу під назвою «Мистецтво подорожей». Гальтон брав участь в організації низки наукових експедицій, а також читав лекції про життя в польових умовах для солдатів, які готуються до служби в заморських колоніях.

У своєму невгамовному прагненні пізнання природи він звернувся до метеорології і сконструював прилад для автоматичного запису даних про стан атмосфери. Гальтон підсумував свої відкриття в цій галузі, написав книгу, яка вважається першою науковою спробою дати широкомасштабне уявлення про світові погодні процеси.

Коли його кузен Чарльз Дарвін опублікував свою знамениту працю «Про походження видів», він негайно звернувся до вивчення нової теорії. В першу чергу його зацікавили біологічні аспекти еволюції. Він зробив дослідження наслідків переливання крові кроликам з метою з'ясувати, чи дійсно можуть бути успадковані набуті ознаки. Хоча генетичні проблеми еволюційних процесів протягом довгого часу не привертали увагу Гальтона, соціальний підтекст присутній у його подальших роботах, що і визначило його вплив на сучасну психологію.

Психічна спадковість

Палій. Вставка з докт. дис. Єгорової М.С.

Особливості пізнавальної сфери людини, і насамперед інтелект, протягом усього часу існування генетики поведінки залишалися в центрі її уваги. Як це ні парадоксально, але дослідження ролі спадковості і середовища в інтелектуальних особливостях людини почалося ще до появи психології як самостійної наукової дисципліни, за кілька десятиліть до того, як з'явилися виразні уявлення про інтелект, і задовго до того, як були сформульовані основні положення генетики кількісних ознак.

У середині XIX ст. англійський дослідник сер Френсіс Гальтон, відібравши відомих вчених і письменників, музикантів і художників, видатних державних діячів та воєначальників, показав, що всі вони мали виключно високий розвиток здібностей, зустрічається, як вважав Ф. Гальтон, не частіше, ніж у 0,025% випадків, тобто всього у 25 осіб зі ста тисяч.

Зібравши всілякі дані про особливості їх родичів (документальні свідоцтва, листи, спогади знайомих), Ф. Гальтон оцінив інтелект родичів по 18-бальною шкалою, один полюс якої відповідав максимально високим здібностям, а інший – розумової відсталості, і показав, що родичі видатних людей часто і самі володіли надзвичайними здібностями, причому чим тісніше були родинні узи, тим частіше родичі видатних людей самі опинялися знаменитими. Так, у видатних людей більше 30% батьків і майже 50% синів мали дуже високі здібності. Їхні дідусі та онуки володіли такими ж здібностями приблизно в 15% випадків, а прадіди і правнуки – лише в 3% випадків. На підставі цих даних Ф. Гальтон зробив висновок, що високий рівень здібностей передається у спадок. Отримані результати були опубліковані Ф. Гальтоном у 1869 р. в книзі, сама назва якої – «Спадковий геній» (у російському перекладі «Спадковість таланту») – не залишає сумнівів в тому, який висновок зробив автор (Гальтон Ф., 1996).

У книзі «Англійської Люди науки: їхня природа і виховання», що з'явилася п'ятьма роками пізніше, в 1874 р., Ф. Гальтон описав генеалогічні дані, отримані на підставі анкет, які на його прохання заповнювали сучасники – великі англійські вчені. Рівень здібностей виявився найбільш схожим у прямих родичів, на підставі чого Ф. Гальтон знову зробив висновок про спадкової обумовленості характеристик, що відносяться до інтелектуальної сфері.

 

Перша книга Гальтона з психології «Спадковий геній» (Hereditary Genius) була опублікована в 1869 році. Коли з нею познайомився Дарвін, він написав своєму кузенові, що ніколи раніше не читав нічого цікавішого й оригінального. У цій праці Гальтон намагався показати, що народження в сім'ях геніальних дітей відбувається значно частіше, ніж це можна було б пояснити винятково впливом зовнішніх умов. Основна думка цієї книги полягала в тому, що у видатних батьків народжуються видатні сини. Дочки в той час мали мало можливостей зайняти високе положення, крім шлюбу з видатною людиною.

Більшість біографічних даних, на які посилався у своїй книзі Гальтон, стосувалися родоводу відомих вчених і лікарів. Його дослідження показували, що кожна знаменитий людина успадковує не тільки геніальність, але й особливу форму її прояву. Так, наприклад, великий учений народжується в родині, яка досягла популярності саме в науці.

Кінцевою метою Гальтона було сприяти народженню "якісних" особистостей і перешкоджати народженню "неякісних". Щоб досягти цієї мети, він створив нову науку – євгеніку, що мала б покращити успадковані якості людей. Він стверджував, що людський рід, подібно домашнім тваринам, може бути покращений шляхом штучного селекції (статевий добір). Якщо б талановиті люди вибиралися із загальної маси і одружилися тільки один з одним протягом багатьох поколінь, то в результаті виникла б нова високообдарована людська раса. Гальтон пропонував розробити спеціальні інтелектуальні тести для відбору високообдарованих чоловіків і жінок для подальшої селекційної роботи. Він також рекомендував створювати матеріальні стимули для заохочення вступу в шлюб і обзаведення дітьми тих, хто успішно пройде тестування. (Ні сам Гальтон, ні його брати не мали дітей. Вочевидь, це була проблема генетичного характеру.)

У своїх спробах перевірити свою євгенічну теорію Гальтон звернувся до статистики. У книзі «Спадковий геній» він застосовує статистичні методи для вирішення проблем спадковості, рассортировывая людей за рівнем дарування. Його дані показали, що видатні люди з більшою ймовірністю мають видатних синів порівняно з людьми з середніми здібностями. Так у своїй роботі Гальтон з’ясував, що з 4000 дітей обдарованих батьків 977 чоловіків згодом стали знаменитими. Коли ж група батьків вибиралася на випадковій основі, то обдарованих дітей налічувалося, як і очікувалося, менше, тільки 332.

На думку Гальтона вірогідність народження геніїв в деяких сім'ях була недостатньо висока, щоб серйозно розглядати її залежність від кращих умов життя, можливостей отримання освіти або якихось інших соціальних переваг. Тому його висновок полягав у тому, що геніальність або її відсутність залежать від спадковості, а не від наданих можливостей.

Гальтон написав книги «Англійські вчені» (English Man of Science, 1874 р.), «Природна спадковість» (Natural Inheritance, 1889 р.) і більше 30 інших робіт з проблем спадковості. У 1901 році він почав видавати журнал «Біометрика», в 1904 році заснував лабораторію євгеніки при Лондонському університетському коледжі і організував товариство сприяння поширенню ідей расового вдосконалення.

Статистичні методи

Протягом усієї своєї наукової кар'єри Гальтон ніколи не бував повністю задоволений дослідженням проблеми, якщо не міг отримати кількісних даних і провести їх статистичну обробку. Для цього йому іноді доводилося використовувати їм ж розроблені методи. Бельгійський математик Адольф Кетле (1796–1874, бельгійський математик, астроном, метеоролог, соціолог; один з родоначальників наукової статистики) був першим, хто застосував статистичні методи і закон нормального розподілу випадкових величин до аналізу біологічних і соціальних процесів. Раніше цей закон зазвичай використовувався при визначенні помилок вимірювань при спостереженнях і експериментах у природничих науках. Кетле був першим, хто показав, що величина зростання, виміряного у 10 тисяч людей, приблизно підпорядковується нормальному розподілу. Він використовував вираз "середній людина", щоб відобразити той факт, що більшість результатів фізичних вимірювань групуються навколо їх середнього значення або центру розподілу, а кількість інших даних зменшується в міру їх відхилення від цієї величини.

Результати, отримані Кетле, справили на Гальтона сильне враження, і він висловив припущення про те, що цей підхід може застосовуватися і для аналізу даних психології. Наприклад, він встановив, що розкид оцінок, отриманих на університетських іспитах, підкоряється закону нормального розподілу. З-за простоти нормального закону і зручності його застосування до опису різноманітних характеристик Гальтон припустив, що досить велика кількість оцінок людських характеристик можуть бути описані двома основними величинами: середньою оцінкою розподілу (математичне очікування) і діапазоном розкиду навколо середньої оцінки (стандартне відхилення).

Роботи Гальтона в області статистики привели до відкриття однієї з найважливіших величин – кореляції, перша згадка про яке з'явилося в 1888 році. Сучасні метод визначення міцності і надійності тестів так же, як і методи факторного аналізу, безпосередньо пов'язані з гальтоновским відкриттям кореляції, яке стало результатом спостережень Гальтона за тим, як кількісні характеристики спадкових ознак регресують до свого середньому значенню. Наприклад, він зазначав, що сини дуже високих людей, в середньому, бувають нижче своїх батьків, у той час як сини дуже низькорослих чоловіків виявляються в середньому вище своїх батьків. Гальтон розробив графічні методи для відображення основних властивостей коефіцієнта кореляції і знайшов формулу для його розрахунку (заради об'єктивності варто відзначити, що в наш час вона вже не використовується).

За підтримки Гальтона його студент Карл Пірсон вивів використовується донині формулу визначення коефіцієнта кореляції – отримав назву коефіцієнта кореляції Пірсона. Для символічного позначення коефіцієнта кореляції використовується буква r – перша літера англійського слова regression – регресія, як факт визнання важливості гальтоновского відкриття тенденції регресу спадкових ознак до середнього значення. Кореляція стала основним інструментом досліджень в соціальних, природничих та інженерних науках. Згодом на підставі новаторських робіт Гальтона були розроблені багато інші методики статистичних оцінок.

 

Тести розумових здібностей

 

Гальтон першим розробив тести розумових здібностей, хоча появи цього терміну ми зобов'язані Джеймсу МакКіну Кеттеллу, його американському учня і колишньому студенту Вундта. Назва припущення Гальтона полягало в тому, що інтелект може бути виміряна у термінах сенсорних здібностей людини – причому, чим вище рівень інтелекту індивідуума, тим вище повинен бути рівень його сенсорного функціонування. Він вивів це припущення з емпіричних поглядів Джона Локка про те, що знання дається нам через відчуття. Якщо це припущення вірне, стверджував Гальтон, то з нього випливає, що «у найбільш обдарованих індивідуумів з'являються більш тонкі відчуття. Той факт, що розумово відсталі люди нерідко мають нерозвинені почуття, вочевидь, підтверджує цю думку» (Loevinger. 1987. P. 98).

Для виконання своїх досліджень Гальтону було необхідно винайти пристрої, за допомогою яких можна було б робити швидкі і точні сенсорні вимірювання у великої кількості людей. Наприклад, для визначення найвищої помітною частоти звуку він придумав спеціальний свисток, який використовував при експериментах та з людьми, і з тваринами. (Гальтон любив прогулюватися по лондонському зоопарку з полою тростиною, до якої був прикріплений його свисток з приробленою до нього гумової грушею. Стискаючи грушу, він спостерігав реакцію тварин на вироблений звук.) Гальтоновский свисток був обов'язковим елементом обладнання будь-якої психологічній лабораторії до 30-х років, коли він був замінений більш досконалими електронними приладами.

Серед інших його приладів слід зазначити фотометр для вимірювання точність, з якою людина може розрізняти два різних колірних тонів, калібрований маятник для визначення часу реакції на звук і світло, і пристосування, що складається з набору вантажів, розміщення яких дозволяло порівнювати кінетичну або мускульну чутливість. Він придумав спеціальну рейку з змінної шкалою відстаней для перевірки оцінки довжини (окомір) і набір пляшок, що містять різні речовини для перевірки нюху. Більшість гальтоновских тестів послужили відправною точкою для розробки обладнання, яке десятиліттями використовувалося в психологічних лабораторіях.

Озброєний новими методами, Гальтон приступив до масового збирання досвідчених даних. У 1884 році він заснував антропометричну лабораторію, яка спочатку діяла на Лондонській міжнародній медичній виставці, а потім була переведена в лондонський Південно-Кенсінгтонський музей. Ця лабораторія функціонувала шість років, протягом яких Гальтон зібрав результати обстеження більш ніж дев'яти тисяч людей. У цій лабораторії були різні прилади для антропометричних і психометричних вимірювань. За невелику вхідні плату кожен відвідувач міг пройти всі обстеження, результати яких асистенти лабораторії заносили в картотеку.

У відвідувачів лабораторії в числі інших параметрів визначався зріст, вага, об'єм легенів, гранична сила різних м'язів, частота дихання, гострота слуху, зору і колірного сприйняття. Метою цієї програми багатосторонніх досліджень було – не більше не менше – визначення діапазону людських можливостей населення Великобританії з метою з'ясування інтелектуального потенціалу нації.

Сто років потому група психологів зі Сполучених Штатів проаналізувала дані обстежень, отримані Гальтоном (Johnson,1985). Їм вдалося з'ясувати істотну кореляцію між результатами сучасних тестів і досліджень, проведених в минулому столітті. Це дозволило зробити висновок про статистичної надійності даних Гальтона. Крім того, ці відомості містили корисну інформацію про тенденції розвитку обстежених дітей, підлітків і дорослих. Показники ваги, розмаху рук, обсягу легенів і сили стиснення кисті виявилися близькими до тих, які наводилися у більш сучасній літературі. Виняток склали темпи розвитку, які в ті часи були сповільненими. Таким чином, психологи зробили висновок про те, що дані Гальтона, безсумнівно, продовжують представляти наукову цінність.

Асоціація ідей

Гальтон працював над двома проблемами в області вивчення асоціацій: дослідженням різноманіття асоціацій ідей і визначенням часу, необхідного для виникнення асоціацій (часу реакції).

Один з його методів вивчення різноманіття асоціацій полягав у тому, що випробуваний повинен був пройти 450 ярдів за лондонській вулиці Полл Молл, що знаходиться між Трафальгарською площею і Палацом Сент Джеймс, звертаючи увагу на різні предмети до тих пір, поки вони асоціативно не підкажуть йому одну або дві ідеї. У перший раз, коли Гальтон сам спробував випробувати на собі цей метод, він був вражений кількістю асоціацій, які викликали у нього ті 300 об'єктів, які він встиг побачити. При цьому він виявив, що багато хто з асоціацій були спогадами про минулих переживання, включаючи і давно вже забуті. Повторюючи цей експеримент кількома днями пізніше, він з'ясував, що багато хто з асоціацій, що виникли під час першої прогулянки, з'явилися знову. Цей результат відразу охолодив його інтерес до цієї проблеми, і він зайнявся експериментами з вимірювання часу реакції, які виявилися набагато більш успішними.

Для проведення цих дослідів Гальтон приготував список з 75 слів, кожне з яких було написано на окремому аркуші паперу. Через тиждень він став розглядати їх по одному і з допомогою хронометра фіксувати час виникнення двох асоціацій, викликаних кожним словом. Багато асоціації складалися з одного слова, але деякі являли собою образи або уявні картини, що вимагають многословного описания. Наступна задача полягала у визначенні природи цих асоціацій. Гальтон встановив, що приблизно 40 відсотків від їх загального числа йдуть корінням до часів дитинства і юності. Цей факт став однією з перших наукових ілюстрацій впливу дитячих переживань на особу дорослої людини.

Метод, розроблений Гальтоном для вивчення асоціацій, мав навіть більше значення для науки, ніж отримані ним результати. Словесно-асоціативний тест Гальтона і став першим по-справжньому науковим інструментом для вивчення асоціацій. Як ми знаємо, Вундт використав цей метод у своїй лейпцігській лабораторії, обмежуючи реакцію випробуваного одним словом. Психоаналітик Карл Юнг також вдосконалення методики Гальтона для проведення своїх досліджень проблем з допомогою словесних асоціацій.

Психічні образи

Гальтонівські дослідження психічних образів відзначені першим широким застосуванням психологічних опитувальників. Випробуваним пропонували згадати який-небудь випадок, наприклад, що стався за сніданком, і постаратися викликати в пам’яті його образ. Далі треба було відзначити, чи був образ смутним або чітким, зрозумілим або темним, кольоровим або чорно-білих і так далі. До здивування Гальтона, серед першої групи випробовуваних, що складалася з знайомих йому вчених, ніхто не зміг повідомити про виникнення виразного образу! Причому деякі з них навіть не розуміли, що під цим розуміє Гальтон.

Звертаючись до більш широкого дослідження різних верств населення, Гальтон отримав повідомлення про ясних і чітких образах, повних фарб і найдрібніших подробиць. Він виявив, що образи, що виникають у жінок і дітей, бувають особливо конкретні і детальні. Крім цього, Гальтон встановив, що статистичні дані, пов'язані з людською уявою, подібно багатьом іншим характеристикам, також підкоряються нормальному закону.

Як і більшість гальтоновских робіт, дослідження цієї проблеми мали пряме відношення до спробі продемонструвати спадкове схожість. Зокрема, він встановив, що близькі образи з більшою ймовірністю з'являються у єдинокровних братів і сестер, ніж у людей, не пов’язаних родинними узами.

Інші дослідження

Багатогранність гальтонівського таланту проявилася в найрізноманітніших дослідженнях. Одного разу він спробував поставити себе в положення insane, воображающего, що за ним стежать усі живі істоти, які зустрічаються йому на вулиці. «До кінця ранкової прогулянки йому здавалося, що за ним шпигує кожна коня, тому що навіть якщо вона і не дивилася на нього, то він думав, що цим вона просто маскує свої дії» (Watson. 1978. P. 328-329)

Гальтон жив у той час, коли полеміка між прихильниками теорії еволюції та прихильниками ортодоксальної теології досягла найвищої гостроти. З властивою йому об'єктивністю він вивчив цю проблему і зробив висновок про те, що, хоча більшість людей дійсно дотримується суворих релігійних поглядів, цього зовсім недостатньо, щоб вважати їх переконання обґрунтованими. Він досліджував можливості молитов вплинути на досягнення будь-яких результатів і вирішив, що вони марні для лікарів, що лікують своїх хворих, так і для метеорологів в їх спроби викликати зміни погоди або навіть для священиків. Гальтон запевняв, що не існує помітної різниці між людьми, які дотримуються і не дотримуються релігійних поглядів, – відносно того, які у них виникають проблеми і як складаються стосунки з оточуючими. Він сподівався дати людству нову систему переконань, побудовану на основі суворих наукових фактів. Гальтон вважав, що еволюційний розвиток більш досконалої людської раси, яка з’явиться завдяки євгеніці, є більш гідної метою, ніж місце в раю.

Оточуючим здавалося, що Гальтон постійно що-небудь вважає. В університеті і в театрі він підраховував кількість позіхань і покашлювань серед публіки, трактуючи отриманий результат як запобіжний нудності лекції або спектаклю. Під час сеансів у портретиста він підрахував кількість мазків, зроблені художником, і визначив, що їх потрібно приблизно 20 тисяч. Одного разу Гальтон вирішив вести підрахунки з допомогою запахів, а не чисел. Намагаючись привчити себе забути значення чисел, він приписав цифрові значення ароматів і став вчитися використовувати ці незвичайні терміни для додавання і віднімання. У результаті цих інтелектуальних вправ на світ з'явилася оригінальна робота під назвою «Арифметика запахів» (Arithmetic by Smell), опублікована в першому номері американського журналу «Психологічний огляд» (Psychological Review).

Гальтон займався психологією лише 15 років, але результати його досліджень додали розвитку цієї науки новий напрямок. Насправді він був психологом нітрохи не в більшій мірі, ніж антропологом або евгенистом. Просто його обдарованої натурі було тісно в рамках однієї наукової дисципліни. Перелік проблем, які цікавили Гальтона і стали згодом предметами дослідження інших вчених, включає в себе питання адаптації, порівняльного впливу спадковості і змін навколишнього середовища, розвитку дітей, індивідуальних відмінностей, використання статистичних методів, застосування опитувальників і психологічних тестів. Діапазон його наукових досліджень і обсяг отриманих результатів дозволяє стверджувати, що вплив Гальтона на розвиток психології в Сполучених Штатах було навіть більш глибоким, ніж у засновника цієї науки Вільгельма Вундта.

 

Джеймс МакКін Кеттелл (1860-1944)

 

Функціоналістичний дух американської психології позначився також в долю і діяльності Джеймса МакКина Кеттела; саме він поставив вивчення психічних процесів людини на практичну експериментальну основу. У своїх психологічних дослідженнях Кеттелл займався швидше не вмістом свідомості, а здібностями людини – тому його з повним правом можна назвати функционалистом.

Сторінки життя

Джеймс МакКін Кеттелл народився в місті Істон, штат Пенсільванія. У 1880 році він отримав ступінь бакалавра в коледжі Лафайета, який очолював його батько. За традицією, Кеттелл поїхав продовжувати свою освіту в Європу: спочатку в Геттінгенський університет, а потім у Лейпциг до Вільгельма Вундта.

Джеймс МакКін Кеттелл (1860-1944) – перший професор психології

В 1882 році, завдяки своїм працям з філософії, Кеттелл отримав стипендію й зміг зайнятися дослідницькою роботою в університеті Джона Хопкінса. В той час Кеттелл захоплювався, в основному, філософією і лише частково – психологією. Судячи з усього, психологія привернула увагу Кеттела після проведення їм експериментів з наркотиками. Він випробував їх на собі безліч: від кофеїну й тютюну до гашишу, морфіну та опіуму. Результати експериментів викликали у Кеттела серйозний, у тому числі і професійний інтерес. Деякі наркотики, особливо гашиш, значно поліпшили самопочуття Кеттела, враховуючи, що в той час він серйозно страждав від депресії. Вживання наркотиків позначилося і на розумової діяльності вченого.

«Я відчував, що роблю видатні відкриття в природничих і гуманітарних науках, – писав він у своєму журналі, – єдине, я боявся, що забуду їх до ранку». Пізніше він писав: «Читання мене не приваблює. Увага розсіяна. Пишеться тяшко. Я в повному замішанні» [цит. за: Sokal, 1981а. Р. 51, 32]. До того часу Кеттела вже мало турбувало те, що йому не вдається визначити результативність вживання наркотиків; він все більше він дуже дивувався, спостерігаючи власне психічний стан. «У мене немов дві людини, – писав він, – один з яких спостерігає за іншим і навіть проводить експерименти над ним» (цит. за: Sokal. 1987. Р. 25).

Кеттелл навчався в університеті Джона Хопкінса на другому семестрі, коли Стенлі Холл почав викладати тут психологію. Кеттелл став відвідувати курс його лабораторних занять. Він зайнявся експериментами зі встановлення часу реакції – тобто часу, що витрачається на розумову діяльність. В результаті його бажання стати психологом ще більше посилилася.

У 1883 році Кеттелл повертається в Німеччину, до Вундта. Приїзд Кеттела, до речі, один із прикладів спотворення фактів історії психології. Як стверджують, Кеттелл з’явився в Лейпцігському університеті і з порогу заявив Вундту: «Пане професор, вам потрібен помічник, і цим помічником буду я» [Cattell, 1928. P. 545]. Кеттелл повідомив Вундту, що темою його наукових досліджень, яку він вибрав сам, стане психологія індивідуальних відмінностей. Слід врахувати, що Вундт ставився до цієї теми несерйозно. З чуток, Вундт охарактеризував Кеттела і його проект «ganz Amerikaniscli» (типово американський). Це були пророчі слова. Інтерес до індивідуальних відмінностей – природний результат еволюційної теорії – став із тих пір відмітною рисою американської психології.

З чуток, Кеттелл подарував Вундту першу в його житті друкарську машинку, за допомогою якої було написано більшість книг Вундта. Колеги Кеттела кепкували з цього приводу, що цей подарунок виявився «ведмежою послугою... Якщо б машинки не було, Вундт написав б удвічі менше книг» [Cattell. 1928. P. 545].

Уважне дослідження архіву листів і журналів Кеттела вказує на те, що всі ці історії вигадані (див. Sokal. 1981а). Оповідання Кеттела про ці події, що з’явилися через багато років, не підтверджуються його власними листами і серією журналів, які були написані як раз у той час. Швидше за все, Вундт високо цінував Кеттелла і тому в 1886 році призначив його своїм лабораторним помічником. Також немає жодних доказів, що Кеттелл у той час хотів вивчати проблему індивідуальних відмінностей. Кеттелл навчив Вундта користуватися друкарською машинкою, але він не дарував її Вундту.

Після того, як у 1886 році Кеттелл отримав докторську ступінь, він повернувся в Сполучені Штати і став читати лекції з психології в коледжі Брін Маур і Пенсільванському університеті. Потім він викладав у Англії, в Кембриджському університеті, де і зустрів Френсіса Гальтона. В них були загальні парні інтереси і спільні погляди на індивідуальні відмінності, і Гальтон, перебуваючи в зеніті слави, «подарував (Кеттеллу) ідею – зайнятися оцінкою психологічних відмінностей між людьми» [Sokal. 1987. P. 27]. Кеттелл захоплювався багатогранністю діяльності Гальтона тим, що в основі його досліджень лежать винятково кількісні та статистичні методики. Кеттелл, наслідуючи приклад Гальтона, став одним із перших американських психологів, які робили акцент па кількісні методи та класифікацію, – це при тому, що особисто він був "математично неграмотний" [Sokal. 1987. P. 27]. Кеттелл розвивав метод якості рангів (званий також методом ранжирування), який широко використовується в психології; він став першим психологом, який почав навчати студентів статистичному аналізу результатів експерименту.

Вундт не схвалював використання статистичних методів, це був прямий вплив Гальтона. Але молода американська психологія вибрала підхід Гальтона, а не Вундта. Це також пояснює, чому американські психологи зосередилися не на дослідженнях окремих особистостей (підхід, якого дотримувався Вундт), а на вивченні великих груп, при яких можливі статистичні оцінки.

Кеттелл цікавився роботою Гальтона за евгенике, він приводив доводи на користь стерилізації злочинців і "недорозвинених" і пропонував заохочувати здорових інтелектуальних людей, якщо вони будуть вступати один з одним в шлюб. Він запропонував своїм сімом дітям по 1000 доларів кожному, якщо вони знайдуть собі пару серед синів або дочок викладачів коледжу (Sokal. 1971).

У 1888 році Кеттелл з допомогою батька став професором психології Пенсільванського університету. Вважаючи, що тільки університетська посаду зможе забезпечити його сина, Кеттелл-старший умовив ректора школи, свого старого друга, надати його синові посаду. Він переконував сина публікувати більше статей, щоб тим самим підвищити професійну репутацію, і навіть їздив у Лейпциг, щоб отримати особисте рекомендаційний лист Вундта. Кеттелл-старший прямо заявив ректору, що, оскільки його родина багата, величина платні значення не має, і, в результаті, Кеттелл був прийнятий на роботу з надзвичайно низьким окладом (О Donncll. 1985). Пізніше Кеттелл стверджував (можливо, йому це приписують), що він був першим викладачем психології в світі, хоча фактично він перебував на посаді викладача філософії. Він пробув у Пенсильванському університеті тільки три роки. Вийшовши звідти, він очолив факультет психології в Колумбійському університеті, де в результаті пропрацював цілих 26 років.

З-за незадоволеності «Журналом американської психології» Холу Кеттелл разом з Марком Болдуіном у 1894 році почав випускати «Психологічний огляд». Кеттелл також купив у Олександра Грема щотижневий журнал «Наука», який збиралися закривати через відсутність коштів. П'ятьма роками пізніше він став офіційним журналом Американської асоціації розвитку науки (AAAS). У 1906 році Кеттелл почав видавати ряд посібників, включаючи «Вчені Америки» і «Лідери у сфері освіти». У 1900 році він купив щомісячник «Популярна наука», який з 1915 року став називатися «Науковий щомісячник». У тому ж 1915 році з'явився ще один тижневик під назвою «Школа й суспільство». Складна організаційна та редакторська робота вимагали багато часу, і не дивно, що Кеттелл став менше займатися психологічними дослідженнями.

За час перебування Кеттела в Колумбійському університеті там привласнили ступінь доктора психології набагато більшого числа вчених, ніж у будь-якому іншому вищому навчальному закладі США. Кеттелл підкреслював важливість самостійної роботи і надав своїм студентам відносну свободу в проведенні досліджень. Він вважав, що викладач повинен перебувати на певній відстані не тільки від студентів, але і від університету, і тому жив у 40 милях від університетського містечка. Вдома у нього була лабораторія і редакторський кабінет, так що він навідувався в університет лише кілька днів на тиждень.

Ця відчуженість стала лише однією з багатьох причин, які зіпсували відносини між Кеттеллом і адміністрацією університету. Кеттелл виступав за більшу самостійність факультету психології, доводячи, що рішення щодо основних проблем повинні прийматися саме на факультеті, а не в адміністрації університету. На довершення всього він допоміг заснувати Американську асоціацію університетських викладачів (AALJP). Вважалося, що Кеттелл не прагне підтримувати нормальні ділові відносини з адміністрацією Колумбійського університету, він був охарактеризований як «важкий у спілкуванні, невдячний, непоступливий і грубий» (Gruber. 1972. P. 300).

У період між 1910 і 1917 роками в адміністрації університету тричі розглядалося питання про звільнення Кеттела. Але останнє терпіння чиновників від науки вичерпалося під час першої світової війни, коли Кеттелл написав два листи в Конгрес з протестом проти відправки призовників в бій. Йому було добре відомо, що такі погляди у воєнний час не вітаються, але він залишився непохитним. Кеттелл був звільнений з Колумбійського університету в 1917 році за непатріотичність. Він пред'явив університету позов за наклеп, і хоча справа виграв і отримав 40 тисяч доларів, у посади відновлений не був. Після цього Кеттелл майже весь час проводив у самоті. Поширення власноруч написані сатиричних заміток про адміністрації університету призвело до того, що він придбав собі безліч ворогів, та й сам озлобился.

Кеттелл більше вже нс повернувся в науку. Він присвятив себе видавничої діяльності, роботі в AAAS та інших суспільствах подібного роду. Завдяки сто неабияким зусиллям психологія як наука піднялася ще на одну сходинку.

У 1921 році Кеттелл здійснив свою давню мрію: перетворити прикладну психологію в вид бізнесу. Він заснував психологічну корпорацію, акції якої придбали члени АРА. Мета корпорації – надання психологічних послуг у промисловій, науковій і суспільній сферах. Однак підприємство зазнало невдачі: за перші два роки прибуток компанії склав тільки 51 долар. Поки Кеттелл залишався президентом, важко було очікувати змін. І тільки після його відставки з’явилася можливість поліпшити ситуацію. У 1969 році рівень продажів психологічної корпорації склав вже 5 мільйонів доларів. Потім вона була продана видавцеві Харкоурту Брейсу Джовановичу; і через десять років, за офіційними даними, рівень продажів склав приблизно 30 мільйонів доларів (Landy, 1993).

Кеттелл активно займався редакторської діяльністю і брав участь у роботі різних психологічних товариств аж до своєї смерті в 1944 році.

 

Тести розумових здібностей

 

Тести розумових здібностей – тести моторних і сенсорних здібностей; в тестах на інтелект використовуються більш складні способи перевірки розумових здібностей.

В одній зі статей Кеттела, написаної ним в 1890 році, з'явилося визначення тестів розумових здібностей. Ще працюючи в Пенсильванському університеті, він провів серію таких тестів серед своїх студентів. «У психології, – писав Кеттелл, – неможливо досягти конкретних і точних результатів, як це робиться в природних науках, якщо не спиратися на експерименти та вимірювання. Вихід – у тестуванні розумових здібностей як можна більшого числа людей» (Cattell, 1890. P. 373). Саме цим, на його думку, слід займатися. Кеттелл продовжував збирати дані, проводячи тестування абітурієнтів Колумбійського університету з різних верств суспільства.

За допомогою різних тестів Кеттелл намагався виміряти діапазон і різноманіття людських здібностей. Ці тести у значній мірі відрізнялися від пізніших тестів на інтелект, у яких використовуються більш складні способи перевірки розумових здібностей. Тести Кеттелла, подібно гальтонівським, ставилися насамперед до елементарних сенсомоторним вимірів: роботі з динамометром; визначення швидкості руху кінцівок; використання методу двохкрапкового порогу для визначення чутливості шкіри; вимірювання величини тиску на верхню частину голови до моменту появи хворобливих відчуттів; визначення найменш відчутної ваги, виявлення часу реакції на звук і часу, необхідного для визначення різних кольорів; розділення надвоє лінії довжиною 50 сантиметрів; фіксування проміжку часу тривалістю 10 секунд і кількості букв, що запам’ятались після одного показу.

У 1901 році Кеттелл зібрав достатньо інформації, щоб встановити зв’язок між результатами тестів і даними про академічну успішность студентів. Результати виявилися невтішними. Зіставляючи їх з аналогічними, отриманими в лабораторії Тітченера, Кеттелл прийшов до висновку, що подібні тести не можуть слугувти показником успішності в коледжі – а, отже, і розумових здібностей студентів.

Коментарі

Наукова і практична діяльність Кеттела, його організаторські та виконавчі здатності вплинули не тільки на американську психологію, але і на встановлення міцних зв’язків між цією новою наукою та іншим науковим світом. Читаючи лекції, випускаючи журнали і розвиваючи прикладну психологію, Кеттелл став у своєму роді "послом психології".

Спираючись на праці Гальтона, Кеттелл з допомогою розробленого ним методу ранжирування досліджував природу і джерела розумових здібностей. Цей метод було застосовано при оцінці заслуг видатних американських вчених різних областей наук. На основі цих досліджень з'явився довідник «Вчені Америки» (American Men of Science; дослівний переклад назви журналу: «Вчені мужі Америки»). Всупереч назві в довіднику згадувалися і американки. У виданні 1910 року згадувалося про 19 вчених-жінок, що становило 10 відсотків всіх американських психологів (О’Доннелл. 1985).

Ще одна заслуга Кеттелла полягала в тому, що за час його роботи Колумбійський університет підготував чудових фахівців по психології числом, більшим, ніж десь ще в США. Серед них відомі психологи Роберт Вудворт і Е.Л. Торндайк. Завдяки таким розробкам Кеттела, як тести розумових здібностей, вимірювання індивідуальних відмінностей, а також його зусиллям розвитку прикладної психології, функціоналізм в американській психології отримав друге дихання. Після смерті Кеттела історик Ц.Р. Боринг написав його дітям: «На мій погляд, ваш батько зробив для американської психології навіть більше, ніж Вільям Джемс. Саме завдяки йому психологія в США остаточно відокремилася від своєї прародительки - німецької психології і стала істинно американської» (цит. за: Bjork. 1983. P. 105).

 

Методи тестування. Альфред Біне (1857-1911)

 

Хоча поняття "тест розумових здібностей" ввів Кеттелл, тестовий метод одержав поширення завдяки роботам Альфреда Біне, незалежного психолога-самоучки. Біне використовував більш складні критерії оцінки розумового розвитку, ніж ті, що розробив Кеттелл. Його метод забезпечив можливість ефективно вимірювати розумові здібності людини; він знаменував початок сучасної тестології.

Біне не погодився з підходом Гальтона і Кеттела, які для вимірювання інтелекту застосовували тести сенсомоторних функцій. Біне вважав, що найкращим критерієм розумового розвитку може служити оцінка таких когнітивних функцій, як пам'ять, увагу, уяву, кмітливість. У 1904 році йому випала можливість на практиці довести свою правоту. За ініціативою Міністерства народної освіти Франції була створена комісія з вивчення розумових здібностей дітей, які відчували труднощі зі шкільним навчанням. Біне і психіатр Теодор Симон брали участь у роботі комісії і разом розробили ряд інтелектуальних завдань для дітей різних вікових груп.

На основі цих завдань і був складений перший тест на інтелект. Спочатку він складався з тридцяти вербальних, перцептивних і маніпулятивних завдань, які розташовувалися по зростанню труднощі.

У наступні роки тест неодноразово переглядався і покращувалась. Біне і Симон запропонували поняття розумового віку, який визначався за рівнем тих інтелектуальних завдань, які здатний вирішувати дитина. Наприклад, якщо дитина, чий хронологічний вік дорівнює чотирьох років, вирішує всі завдання для п'ятирічного, то розумовий вік цього чотирирічну дитину прирівнювався до п’яти.

Після смерті Біне в 1911 році розвиток тестології перемістилося в Сполучені Штати. Там роботи Біне отримали навіть більше визнання, ніж у Франції. На батьківщині Біне програми з тестування інтелекту набули популярності тільки через 35 років після його смерті (Schneider, 1992).

Тест Біне-Симона перевів на англійську мову і представив у Сполучених Штатах Генрі Годдард, студент Холу, який працював у приватній школі для розумово відсталих дітей Вайнленде, Нью Джерсі. Годдард ввів в англійську науковий мова термін "moron", що в перекладі з грецького означає "повільний". Його варіант перекладу тесту Біне-Симона був названий шкалою вимірювання інтелекту.

Розумовий вік – вік, який визначається за рівнем тих інтелектуальних завдань, які здатний вирішувати дитина.

Коефіцієнт інтелекту (IQ) – відношення розумового віку індивіда до хронологічним, виражене у відсотках.

У 1916 році Люіс М. Терман, також колишній учень Холу, покращив тест Біне-Симона, який з тих пір став стандартним. Він назвав його шкалою Стенфорд-Біне за назвою Стенфордського університету, де тест був вперше представлений, і ввів в широке звернення поняття коефіцієнта розумового розвитку (IQ). (Коефіцієнт інтелекту IQ, який визначається як процентне відношення розумового віку до хронологічним, був розроблений німецьким психологом В. Штерном.) Шкала Стенфорд-Біне зазнала декілька редакцій і широко використовується донині.