Лекція 11.
Тема: Українська культура ХІV – XVII століть.
План лекції
1.Соціально-політична і культурна ситуація в польсько-литовську добу.
2.Козацтво як явище історії та культури.
3.Реформування церкви та освіти, розвиток науки.
4.Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво.
5.Специфіка національного варіанта бароко в літературі, театрі і музиці.
6.Еволюція українського образотворчого мистецтва.
7.Барокова архітектура.
1.
Роз´єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, спустошливі турецько-татарські набіги, іноземний гніт спричинили складні процеси в розвитку української культури XIV—XVI ст. З 60-х років XIV ст. значна частина українських земель перебувала під владою Литви. З часом почав зростати авторитет Московського князівства, виникла небезпека з боку німецьких рицарів. Остаточне поневолення українського народу сталося з підписанням Люблінської унії 1569 р. За умовами унії Литва об´єднувалася з Польщею в єдину державу — Річ Посполиту. Полонізації українських земель сприяла й своя, національна шляхта, яка почала переймати польські звичаї, побут, мову і навіть католицьке віросповідання.
Складність церковного життя в Україні литовсько-польської доби пов´язана і з тим, що православна церква переживала глибоку кризу, значно поступалася католицькій освіченістю. На початку XV ст. починається національне пробудження, виникає протест українців проти полонізації, висуваються ідеї національної незалежності. Наслідком стало пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Священного Писання українською.
Складна соціально-політична ситуація, що склалася в польсько-литовську добу Україні, істотно позначилася на розвитку української культури.
2.
На межі XVI і XVII століть у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов´язане з визвольною боротьбою, підняло Україну з колін і відродило смак до політичної і культурної творчості. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв´язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки авторитетові та діяльності козацтва.
Історики часом порівнюють Запорізьку Січ з лицарським чернечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного — це справді лицарство. Козак — герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сильніша за кохання. В українській ментальності поняття "козак" стало згодом мірилом вартості людини.
У 1648—1654 роки Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою всім краєм. Україна поділялася на полки. Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. У кожній сотні козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками того полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над самими козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. При цьому міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду — тобто простих козаків з полків. Військова рада могла й сама зібратись у нагальних ситуаціях, могла скинути й гетьмана. Подібний лад мала й Слобожанщина: вона теж поділялася на полки, але на неї не поширювалася гетьманська влада, нею керували московські бояри.
Козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності, і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.
Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. У 1620 р. гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень. Козацькі часи в історії України часто називають добою бароко. Чому саме національний варіант бароко в Україні називають "козацьким"?
По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку.
По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника.
По-третє, козацтво мало власне творче середовище.
По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори.
Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення історії України.
Підкреслена патетичність, пишність та урочистість висловлювання, жвавий виклад подій, крилаті вислови, емоційність — прикмети барокового стилю. Однією з найпопулярніших книжок останньої чверті XVII ст. був «Синопсис».
З 20-х років XVIII ст. починається повільний "процес забування" воєнних часів. Російський уряд робив все для знищення козацтва перед закріпаченням українських селян: 1720 року з´являється перший указ проти української мови; 1764 р. касують гетьманство; 1775-й — зруйнування Січі, 1783 р. — жалувана грамота дворянству і запровадження панщини. Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибокого розчарування. Це передає поезія, живопис XVIII ст.
3.
Як і в Європі часів Реформації, в Україні йде уточнення християнських цінностей, хоча й у православному варіанті. Отже, духовні цінності стали предметом громадської уваги і критичного осмислення. Піднесенню православної церкви сприяла широка підтримка її з боку суспільства, народу, а також особистість київського митрополита Петра Могили. Ця видатна людина заходилася реставрувати — переважно за власний кошт — культурні та духовні пам´ятки Києва. Реставраційні роботи цього часу повернули з "темряви підземної", як тоді писали, багато храмів. Петро Могила забрав в уніатів Софійський собор і монастир, які на той час стали подібні до зруйнованих фортець. Їх швидко відремонтували. Повернули до життя й інші храми княжої доби — Десятинну церкву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Оновлення торкнулося й освітянської справи.
В Україні було традиційно багато письменних людей. За свідченнями чужоземних мандрівників, всі діти, навіть сироти навчалися грамоті. Для них існували школи грамоти при церквах. Початків грамоти навчали і мандрівні дяки. Братські школи продовжували навчати основ православ´я, грецької, арифметики, астрономії, музичної грамоти. Тут навчали рідною мовою. Діти дрібної шляхти, заможних міщан, духовенства вчилися здебільшого у школах гімназіального типу. Однак єдиної концепції навчання не було.
У колегіумах викладали за загальноєвропейськими методиками гуманітарної освіти. У 1631 p. Петро Могила відкрив власне училище при Лаврському монастирі, зорієнтоване навчальною програмою і організацією (зокрема, безкоштовним навчанням) на єзуїтський колегіум, а через рік, об´єднавши його з братським училищем, створив відому Києво-Могилянську колегію. Вчилися в ній не лише католики-шляхтичі, а й православні (часто незаможні), тому у програмі була й церковнослов´янська мова, а учнів православного віросповідання звільняли від участі в церковних католицьких богослужіннях. Отже, вимальовувався новий тип школи.
В Україні, завдяки різним школам,установлюється тримовність. Література також твориться трьома чужими мовами: слов´янською (тобто церковнослов´янською, розбавленою українізмами), польською та латиною. Власна мова вважалась "простою", ставала лише розмовною.
Україні потрібні були діячі різного фаху, різного масштабу — не лише козацька старшина й священнослужителі, а й вчителі, вчені, архітектори, будівничі, добре обізнані чиновники для різних державних служб, дипломати. Освіта із приватної справи людини ставала справою державної ваги. Першою дала зразок поєднання вітчизняних освітніх канонів із західною школою Острозька колегія, де в навчальний процес було впроваджено сім вільних мистецтв — граматику, поетику, музику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, а також викладання грецької та церковнослов´янської мови, латини, елементів філософії та теології. Слідом пішла Львівська братська школа. Українське шкільництво прилучилося таким чином до гуманістичного типу освіти, який виник століттям раніше у ренесансній Європі.
З Києво-Могилянської академії вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори і медики, полководці і юристи — багато ґрунтовно освічених і талановитих людей. Приймали до академії молодь всіх станів, щороку навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Тут вивчали граматику, поетику, риторику, філософію й богослов´я; вивчали мови — слов´янську, українську літературну, грецьку, латину, польську; оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом; вивчали класичну грецьку і римську, частково — середньовічну літературу, історію, географію. З часом в академії було введено курс російської, французької, німецької і староєврейської мов, чисту і мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру).
Академія була справжнім європейським центром науки. З академією, зокрема, пов´язана діяльність Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, М. Ломоносова. Академія заснувала колегії у Вінниці, Кременеці, Чернігові, Переяславі й постійно їм допомагала. Ці колегіуми, в свою чергу, ставали місцевими просвітительськими осередками. Центром освіти Слобідської України був Харківський колегіум. При ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію.
На кінець XVII століття, Україна має розвинену освітню систему, що включала в себе початкову, середню і вищу школу високого класу. Однак на кінець XVIII ст. через закріпачення і розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. У сільських школах при церквах навчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках — українською мовою. Абсолютна більшість дітей залишалася поза школою.
4.
В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню. Світобачення XVII ст. пройняте відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою в його багатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі. Характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності.
У Західній Європі це — дворянський стиль і переважно світське мистецтво. У живописі віддається перевага мальовничості, світлотіньовим контрастам, за допомогою яких і ліпиться форма. У релігійних сюжетах виявляється інтерес до чудес, мучеництва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика. В архітектурі — тяжіння до ансамблю, до організації простору: міські площі, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню.
На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко — не аристократичний стиль. Барокове мистецтво має безпосередній зв´язок з народною творчістю і народною свідомістю.
Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, надмірно емоційних станів, а часом і просто фантасмагоричним. Це типово барокове світовідчуття. Мистецтво бароко наче зазирнуло у глибини людської душі, відобразило її світло й темряву — саме світлотінь стала у європейському та й українському бароко одним із головних художніх прийомів. Часто художники прагнули відтворити образно абстрактні поняття — смирення, совість, доброчинність, честь, геройство, жертовність. Художник цієї доби сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різночасові сюжети в один час і простір, сміливо зображував Діву Марію з гострими мечами в серці (емблема сердечних ран) чи Христа у вигляді міфічного птаха Пелікана (символ самопожертви).
Оригінальні асоціативні образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в ілюстраціях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському святочному вбранні. У різдвяних, великодніх історичних драмах (наприклад, у Ф. Прокоповича) велику роль грає символіка чисел — три, чотири, п´ять, сім, дев´ять, дванадцять. Вони визначали кількість дій у драмі, кількість персонажів, виходів героя на сцену, повторів. Символіка чисел у бароко ґрунтується, звичайно, на Біблії: число три пов´язується з триєдністю Бога, чотири — з чотирма євангелістами (чотирма сторонами світу), сім — із символом святості тощо. Символіка чисел, а також геометричних фігур відбилася і на принципах композиції деяких творів українського живопису, графіки, різьби, архітектури. Типовою схемою їх побудови був рівнобедрений трикутник. Ретельно добиралася також кількість персонажів, визначався порядок їх розташування в трикутній композиції.
Українське бароко привнесло нові виміри і нові значення в українську геральдику. Часто-густо при творенні гербів для полкових міст і впливових козацьких родин символічного значення набували речі, які доти символами не вважалися (наприклад, сумки для герба міста Сум). Родовідне дерево давніх, заслужених, іменитих осіб зображувалося у вигляді виноградного і трояндового кущів, дуба і лавра. У козацькій емблематиці широко використовувались бунчуки, булави, печатки, порохівниці, стріли. Символами для духовних осіб слугували руків´я посохів, митри, оклади Євангелій, чаші для причастя та інші речі культу. Емблематика українського бароко не тільки мала художнє значення (як одне з цікавих явищ світової барокової культури), а й відігравала свою роль у збереженні національної самосвідомості українського народу.
5.
Література означеного періоду була різножанровою. Насамперед, це - полемічні твори. Багато писалося в ці часи мемуарно-історичних творів. Думи, пісні, плачі, панегірики, діалоги, різні драматичні форми були присвячені козацьким діянням.
Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вчена українська поезія XVII ст. була розрахована на елітну частину суспільства. Вміння читати вірші-лабіринти або розгадувати всілякі поетичні ребуси не було дурницею. Воно прищеплювало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є важливою рисою художньої культури. Вчена поезія XVII—XVIII століть сформувала новий тип літературної творчості — інтелектуальну гру, змагання у дотепності.
На початку XVII століття зароджується українська драматургія. Вона пов´язана з єзуїтськими шкільними театрами, де ставилися драми польською мовою. Декламації і діалоги, писані українською мовою, призначалися для братських шкіл. Українською книжною мовою ставилися і багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Шкільний театр — виховний і пропагандистський. У більшості його вистав пропагується головна навчальна книга — Біблія.
Побутувала в цей час в Україні і народна драма ("Цар Ірод", "Коза", "Маланка", "Трон" тощо). Найоригінальнішим був народний ляльковий театр — вертеп. Цей мініатюрний театр був як маленький храм, що давав уявлення про світобудову. Поверхи вертепної скрині були своєрідною "моделлю світу" — земля, видимий світ і небесна обитель, де, водночас з´єднуючи "земне" і "небесне", відбувалася дія.
З 50-х років XVIII ст. на Україні з´являються театральні колективи професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. У 40-ві роки XVII ст. з´явився свого роду музичний театр. Ним став бурсацький концерт.
Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах.
Світська музика розвивалася в містах і у великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи.
Барокова церковна музика синтезує глибину душевних переживань, таємничість, патетику воїнських звитяг. Чарівною величчю наповнена музика Дмитра Бортнянського, слава якого вийшла далеко за межі Батьківщини. Твори Д. Бортнянського виконувалися в різних країнах світу.
Українська думка другої половини XVIII ст. відчуває значний вплив видатного мислителя і поета Григорія Сковороди, який є автором багатьох оригінальних творів. Серед них — філософські трактати ("Потоп зміїний" та ін.), байки (збірка "Харківські байки"), поезії (збірка "Сад божественних пісень"). Г. Сковорода віддає належне улюбленим жанрам свого часу — панегірикам та одам, а також пейзажним віршам, сатирам. Є в нього епіграми, відома велика кількість афоризмів.
6.
На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII—XVIII ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські малярі ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису.
Одним із вагомих чинників еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. Народ завжди дуже безпосередньо сприймав релігійні образи, найбільше шануючи тих святих, що втручалися у безпосередні клопоти людей (Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву), а з розлогого циклу християнських сюжетів — Христові страсті. Культ Богородиці в Україні набув особливого змісту. У козаччину Божа Матір набуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національному вбранні. Напевне, тому Богородиця постає в центрі композицій, де під її захистом зображені козаки, гетьмани Сулима, Богдан Хмельницький і останній кошовий Запорозької Січі — Петро Калнишевський (ікона "Покрова" з Нікопольського собору).
Одним з перших провідних майстрів барокового стилю у Львові 30—60-х років був Микола Петрахнович (ікона "Одигітрія"). Одним з найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII століть був Іван Руткович із Жовкви. Основне місце в творчості художника Йова Кодзелевича посідає образ людини, сповнений глибокого внутрішнього життя і благородної краси. Справжній шедевр Кодзелевича — "Успіння" з богородчанського іконостасу з ведутою на задньому плані.
Набуває розвитку український портретний живопис. Шляхетський (магнатський) репрезентативний портрет — це, передусім, підкреслення суспільного престижу, виразна станова характеристика, що поєднується з гуманістичним уявленням про гідність людини. Такими є портрети короля Стефана Баторія, Костянтина Острозького. Урочиста поза, жести, що підкреслюють гідність та амбіцію (рука на ефесі шаблі тощо), зустрічаються лише в поодиноких творах.
Дещо пізнішим різновидом портрета стає домовинний — наприклад, портрет Костянтина Корнякта з братської Успенської церкви у Львові. На звороті — довгий латинський текст з основними біографічними відомостями про небіжчика. Портретне малярство на Наддніпрянщині представлене найбільше ктиторсько-епітафіальними — тобто посмертними зображеннями.
Поступово згладжується строга репрезентативність старшинського портрета. (Портрети Василя Гамалії, Прасковії Сулими, отамана Данила Єфремова). Дещо манірна елегантність постаті, орнаментальна пишність одягу та стафажу не розмивають образу старого вояка, на сивовусому, обвітреному обличчі котрого назавжди позначилося суворе козацьке життя.
Класичний "козак-бандурист" чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворого воїна, а лише ознаки суму та елегійних роздумів.
З другої половини XVII ст. як самостійний жанр виокремлюється гравюра. Гравери (більшість з яких навчалась у Західній Європі) вміли оздоблювати книги в різноманітних техніках: ксилографія, гравюра на міді, офорт.
Скульптуру відзначають пафос і рух. Найвідоміший майстер цієї доби — Пінзель, скульптурними роботами якого прикрашені собор Юра у Львові, ратуша в Бучачи.
У XVIII ст. посилюються контакти українського живопису з російським. У Києві працює над розписом Андріївської церкви художник В. Антропов. З України виїжджають до Петербурга і стають там уславленими художниками Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, К. Головачевський.
Високого професійного рівня цієї пори досягає декоративно-ужиткове мистецтво. Сам перелік виробів промовистий: ткацтво, гутництво, килимарство, меблі, художнє лиття (срібні пояси, ґудзики, столові вироби, посуд, ювелірні вироби, срібні хрести, зброя, дверні замки, окуття дверей та брам, дзвони), кераміка (посуд, кахлі, якими викладали цілі сюжети), вишивання та гаптування (гаптовані та вишивані ікони) та ін.
7.
Найвищі мистецькі шедеври козацької доби втілено в архітектурі. У 1651 р. за повелінням Б. Хмельницького багато людей переходило з Полтавщини "у Великую Россию и там городами оседали". Так виникли Суми, Лебедин, Харків, Охтирка.
У Придніпров´ї забудова міст пов´язана з традиціями давньоруського містобудування — вона є вільною і мальовничою. Форми і розміри кварталів визначалися примхливою мережею найважливіших вулиць — доріг, що вели до головного собору.
Значний вплив на будівництво "кам´яниць" тут мали форми дерев´яного житла. Найпоширеніший будинок — такий, що нагадує селянську хату "на дві половини". Характерною є "кам´яниця" чернігівського полковника Якова Лизогуба (кінець XVII ст.). Фасади її були декоровані глибокими нішами, фігурними фронтонами і широкими пілястрами, що створювало багату світлотіньову гру і надавало будівлі святково-радісного вигляду.
Народні майстри України у XVI ст. нагромадили величезний досвід у дерев´яній архітектурі. Простою сокирою споруджувалися і звичайнісінькі хати, і чудово прикрашені церкви. У другій половині XVI ст. були створені різні конструктивні та архітектурно-художні варіанти поєднання квадратного і восьмигранного в своїй основі зрубу з пірамідальними чи восьмигранними куполами (банями). Храми ззовні мають вигляд кількох веж ("бань"), згрупованих за певною системою (три, п´ять, сім і дев´ять "бань").
Ще у XV ст. українські народні зодчі винайшли особливий конструктивний прийом — залом, відомий лише в українські архітектурі. Квадратну в основному кліть — зруб — накривають пірамідальним верхом; на цю зрізану піраміду ставлять вертикальний зруб, накритий пірамідальним рубленим склепінням. Ця комбінація похилих і вертикальних частин верху української дерев´яної церкви і є заломом. Друга особливість: храми не мають ні головних, ні другорядних фасадів. Вони — як скульптура — мають розглядатись з усіх боків. Тому красу українських барокових храмів важко збагнути в проекції чи малюнку, їх треба бачити у натурі, обійти навколо. Вони вражають дивною гармонією, зачаровують інтимністю і задушевністю. Третьою особливістю дерев´яних храмів є велика кількість сполучень і варіацій нижніх, середніх і верхніх частин споруди. Дерев´яна храмова архітектура України представлена різними школами: волинською, галицькою, гуцульською, буковинською, закарпатською, а також лемківською, бойківською, придніпровською.
Блискучими пам´ятками козацького бароко в архітектурі стали кам´яні церкви. Гармонійність і пишність, розмаїття мальовничих композицій найкраще відповідали естетичним смакам українців. Українських архітекторів вабили декоративні можливості бароко, єдність споруди з довкіллям. Піднесеність, схвильованість, фольклорна життєрадісність характерні для таких шедеврів барокової архітектури, як Спасо-Преображенська церква у Сорочинцах, Катеринінська церква у Чернігові, Покровський собор у Харкові.
Бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Відновлені у XVII ст. давньоруські святині — київський Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий собор, Кирилівська церква у Києві, собор Єлецького монастиря в Чернігові і, особливо, Успенський собор Печерського монастиря — всі "вбралися" у бароковий "одяг". Було добудовано верхи, з´явились архітектурні додатки, фасади прикрасились декором, іншими стали куполи.
У 1747 р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви — архітектурного шедевру світового значення. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андріївська церква — один із ранніх творів великого митця, в якому він вперше звернувся до місцевих національних композиційних особливостей. Стрункий силует хрестової у плані церкви із стрімко злітаючим вгору високим куполом, що завершується бароковою главкою і чотирма тонкими вежками, з усіх сторін "прочитується" на фоні неба. Храм казково гарний у панорамі київських придніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталей декору.
У подальшому розвитку архітектури (як і всієї української культури) ми бачимо відхід від перенасиченості прикрасами до простоти і раціональності.
Почуття поступається місцем розумові, розсудливості, що вже є прикметою нового стилю — класицизму.
Лекція 12.
Тема: Культура Нового часу. Епоха Реформації та Контрреформації
План лекції
1.Реформація і контрреформація та їх слід у культурі.
2.Італійська барокова школа.
3."Золоте століття" іспанського живопису.
4.Фламандське і голландське мистецтво XVII ст.
1.
У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви — Реформація (від лат. reformatio — перетворення, виправлення). Його представники заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про "спасіння" віруючих "добрими ділами", більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому висувалася вимога до національних церков богослужіння проводити рідною мовою; джерелом віровчення почали вважати "священне писання" (Біблію). Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, були поява нового відгалуження у християнстві, нового світобачення, утворення нових, протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах).
Католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організувати могутній опір. Головним її знаряддям стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція. Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства.
Світогляд XVII ст. пройнятий відчуттям трагічної суперечності людини і світу, в якому людина посідає зовсім не головне місце, розчинена в його багатоманітності, підпорядкована середовищу, суспільству, державі. У цей історичний період — між Ренесансом і Просвітництвом — відбуваються серйозні зрушення у світогляді, у системі цінностей, що проявилося в соціальній психології, педагогіці, моралі й, звичайно, в художній культурі. Формується інший, відмінний від попередніх, погляд на світ, нове бачення стану справ. Парадигмою свідомості стає "годинник" як образ ідеального механізму, котрий забезпечує "регулярність поведінки", точність передбачення. Цей образ зустрічаємо у Рене Декарта: кожна людина — спарений годинник, внутрішній і зовнішній; у Ісаака Ньютона: Бог — світовий годинникар.
Ідеї виховання, ідеї "якості" людини посідають чільне місце у міркуваннях усіх великих філософів та мислителів XVII і XVIII ст. Людина стала активним, діяльним, заповзятливим, але водночас морально і соціально відповідальним суб´єктом діяльності. Ніколо Макіавеллі турбувався про "якість" людини такого масштабу, як "государ", правитель, тобто видатної особи, політика, який впливає на долю країн і народів. Навіть саме поняття "індивідуальність" спочатку розглядалося лише стосовно генія.
Виведення на перший план таких мотивів, як практичний успіх, життєва користь, бачимо у Джона Локка (1632—1704 p. p.). Філософ-просвітитель, основоположник матеріалістичної теорії чуттєвого знання не був байдужим до педагогічних ідей. Його ідеал — "ділова людина, "джентльмен", котрий уміє досягти успіху в своїх справах і поєднати особистий інтерес з інтересами інших людей. Локк піддає сумніву корисність живопису, музики і поезії як засобів виховання. Корисні, на його думку, верхова їзда, фехтування і в крайньому разі, танці.
Складність і суперечливість епохи принесли з собою культуру, яку в історії мистецтва зв´язують зі стилем бароко (італ. barocco — буквально дивний, химерний). Це мистецтво поєднало у собі містику, фантастичність, підвищену експресію і водночас раціоналізм, бюргерську діловитість. Улюблені сюжети живопису: чудеса і мучеництва, де яскраво виражені гіперболічність і патетика. Поширився парадний портрет, утвердились як самостійні натюрморт, пейзаж, анімалістичний жанри.
В архітектурі бароко - тяжіння до ансамблю, до організації простору. Це - майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, партери. У міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення, парадні інтер´єри наповненені численною скульптурою, різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, що створюють ілюзію розкритого простору.
Стиль бароко поширився насамперед в Італії, а також в Іспанії, Португалії, Фландрії, яка залишилася під владою Іспанії. У XVIII ст. бароко набуло своєрідного і блискучого розвитку в Росії.
2.
Італійське бароко виявило себе переважно в архітектурі. Архітектори включали в ансамбль не тільки окремі споруди і площі, а й вулиці. Обеліски і фонтани, поставлені у точках збігання променів-проспектів і в їхніх кінцях, створюють майже театральний ефект далекосяжної перспективи. Інтер´єри ренесансних палаццо перетворилися на анфіладу пишних покоїв, багато уваги майстри бароко приділяли внутрішньому двору, палацовому саду. Гроти, балюстради, скульптури, фонтани прикрасили парки, декоративний ефект посилився і розташуванням усього ансамблю терасами на крутих схилах. У період зрілого бароко (з другої третини XVII ст.) палаццо оформляються ще пишніше, бічні крила будинку висуваються й утворюють курдонер (почесний двір).
У храмовій архітектурі зрілого бароко спостерігаються надзвичайна пишність, мальовничість фасаду. Інтер´єр церкви як місця театралізованого обряду католицької служби становить собою синтез усіх видів образотворчого мистецтва (а з появою органа додається і музика). Скульптура тісно пов´язана з архітектурою.
Придворний скульптор і архітектор Джованні Лоренцо Берніні (1598—1680 p. p.), був автором багатьох творів, завдяки яким католицька столиця і набула барокового характеру. Головний його витвір — це грандіозна колонада собору св. Петра й оформлення величезного майдану біля цього собору. Берніні став творцем барокового портрета — парадного, декоративного, який, проте, відображав реальне обличчя.
У живописі Італії на рубежі XVI—XVII ст. виникло два головних напрями: болонський академізм і караваджизм. Брати Караччі заснували у Болоньї академію, в якій художники навчалися за спеціальною програмою. Вона стала прообразом усіх європейських академій майбутнього. Течія караваджизму (за ім´ям видатного художника Італії XVII ст. Караваджо (Мікеланджело Мерізі да Караваджо, 1573—1610 p. p.) в мистецтві всієї Західної Європи стала антиподом академізму. Викликом академічному живопису стало звернення Караваджо до таких персонажів, як шулери, ворожки, гравці у карти тощо. Зображаючи них, митець поклав початок глибоко реалістичному побутовому живопису ("Лютняр", "Гравці"). Та головними для майстра залишились релігійні теми, хоча його герої життєво достовірні.
3.
Церковний контроль над способом життя іспанців, їх релігійність зумовили строгість звичаїв у країні. Звідси — увага передусім до морального обличчя людини, а не до її тілесно-матеріальної оболонки.
Блискучу плеяду іспанських живописців започаткував Доменіко Теотокопулі, прозваний Ель Греко, оскільки він був грецького походження (1541—1614 p. p.). Він малював релігійні сюжети ("Моління про чашу", "Святе сімейство"), пейзажі — види Толедо, портрети. Напруження, збудження, неспокій присутні у всіх його картинах. Обличчя героїв подовжені, аскетичні, очі посаджені асиметрично і широко розплющені. Його грандів спалює внутрішній вогонь, їх бліді обличчя виражають сильне духовне напруження, очі немовби дивляться вглиб самих себе. Пейзажі Толедо у час зливи підкреслюють нікчемність людини перед розбурханою стихією.
Хусепе де Рібера (1591—1652 p. p.) полюбляв зображати сцени мучеництва, у них яскраво постає моральна сила героїв, торжество людського духу над стражданням і смертю ("Мучеництво апостола Андрія"). Цікава його галерея філософів та апостолів: "Філософ", "Діоген", "Демокрит, який сміється", "Філософ із дзеркалом" (дзеркало символізує девіз Сократа "пізнай самого себе").
Визначним живописцем Севільї був Франсіско Сурбаран (1598—1664 p. p.). Виразність його живопису особливо простежується у натюрмортах.
Найвидатніший митець "золотого іспанського віку" - Дієго Родрігес де Сільва Веласкес (1599—1660 p. p.). Цікаво, що у Веласкеса, типового іспанця, майже відсутні релігійні сюжети, а ті, що він вибирає, трактуються близько до "бодегонес" (від слова bodegon — трактир, харчевня, крамниця) — як жанрові сцени ("Христос в гостях у Марії і Марфи"), так само, як і міфологічний сюжет "Вакх", або, як частіше називають цю картину, "П´яниці".
Сорок років він служив художником при дворі Філіппа IV. Веласкесові портрети (Філіппа IV, його дітей, графа Олівареса та інших придворних) сповнені гармонії та гідності. Груповому портрету під назвою "Меніни" (фрейліни) властиві риси жанрового живопису. Стоячи біля мольберта, сам художник (це єдиний достовірний автопортрет Веласкеса) малює короля і королеву, відображення яких глядачі бачать у дзеркалі. На передньому плані інфанта Маргарита в оточенні фрейлін, карлиць, придворних і собаки. У дверях покою — канцлер. Обличчя інфанти, сповнене дитячої зверхності, її легке волосся, її кволе тільце у парадному вбранні — все пройняте повітрям, постаті моделюються тисячею кольорових відтінків, мазками різного напряму, густоти, розміру і форми.
Глибина проникнення "в людину" з особливою силою виявилась у портреті папи Інокентія X. Сучасники твердили, що, побачивши свій портрет, папа вигукнув: "Troppo vero!" ("Надто правдиво!").
"Венера із дзеркалом" Веласкеса — перше в Іспанії зображення оголеного жіночого тіла. Венера, яка лежить спиною до глядача, немовби замикає собою композицію, що характерно для мистецтва бароко. Цілком жанровою є картина Веласкеса - "Прялі". Шукання тону, проблема передачі світла й повітря, світлоповітряного середовища були головними у живописі Веласкеса.
У другій половині XVII ст. найвидатнішим художником був Бартоломео Естебан Мурільйо (1618—1682 p. p.). Його мадонни - поетичні, але іноді солодкаві. Однак саме завдяки їм художник здобув світову славу. Так само славнозвісні його зображення вуличних дітей ("Хлопчик з собакою").
4.
У результаті революції у XVII ст. Нідерланди поділилися на дві частини: на Голландію і Фландрію (сучасна Бельгія), що залишилася під владою Іспанії.
Центральною постаттю фламандського мистецтва цього періоду був Пітер Пауел Рубенс (вірніше Рюбенс, 1577—1640 p. p.). Його живопис дуже характерний для бароко, але має свої національні особливості: насамперед, переважання почуття над безпристрасністю, фізична сила, почуттєвість, захоплення природою. Рубенс прославив національний тип краси. Рубенс славить жінку як символ життя (численні портрети дружини - Олени Фоумен).
У Рубенса було багато учнів. Найвідоміший з них — Антоніс Ван Дейк (1599—1641 p. p.). Головним жанром Ван Дейка став портрет.
Главою фламандської школи після Рубенса став Якоб Йорданс (1593—1678 p. p.). Тверезий реаліст, він кохався у побутовому жанрі, шукав свої образи в селянському середовищі ("Свято бобового короля").
Знаменитим майстром фламандського натюрморту був Франс Снейдерс (1579—1657 p. p.). У його картинах купами лежать на столах чудово зображені дари землі й води. Такі натюрморти прикрашали багаті інтер´єри, тому вони великі за розмірами. Знамениті "Крамниці" Снейдерса: "Рибна крамниця", "Фруктова крамниця" були створені для єпископського палацу.
Духовна атмосфера Голландії, яка щойно визволилася від національного гноблення, сприяла розвиткові філософії, природничих наук, математики. Лейденський університет був центром вільнолюбства. Голландським художникам замовляли роботи в основному бюргери, магістрат, вони оздоблювали не палаци і вілли, а скромні житла або громадські будинки — тому картини були невеликі за розміром. Побутовий живопис став одним з провідних жанрів, творці якого дістали в історії найменування "малих голландців" — їхні сюжети нехитрі (хоч і відображають різноманітний світ), картини невеликі. Вони знаходять поетичну красу у звичайному, буденному, вміють одухотворити світ матеріальних речей.
Один з найвизначніших портретистів цієї доби — Франс Гальс (Халс; близько 1585—1666 p. p.). Він створює багато групових портретів ("Стрілецька гільдія св. Адріана", "Стрілецька гільдія св. Георгія"). У пізній період Гальс досягає вершини майстерності — колорит його картин стає монохромним (звичайно темний, чорний одяг, з білим комірцем і манжетами, темно-маслиновий колір фону). Живописна палітра лаконічна, але ґрунтується на дуже тонких градаціях.
У пейзажному жанрі (тут зображувалася не природа взагалі, а типово голландський пейзаж — знамениті вітряки, пустельні дюни, канали з човнами на них, ковзанярі) найвидатнішим майстром був Якоб ван Рейсдаль (1628—1682 p. p.), художник невичерпної фантазії ("Лісове болото", "Водоспад", "Єврейський цвинтар").
Про невибагливість сюжетів голландців свідчить анімалістичний жанр Альберта Кейпа — "Захід сонця на ріці", "Корови на березі струмка"; Пауля Поттера — "Собака на цепу".
Блискучого розвитку досягає натюрморт, так звані "сніданки" (Віллем Хеда — "Сніданок з ожиновим пирогом", Пітер Клас — "Натюрморт зі свічкою"). Голландці називали натюрморт "still liven" — "тихе життя", а не "nature mort" — "мертва природа". Колорит звичайно стриманий і вишуканий.
Багато уваги приділялось інтер´єру. Особливо любив зображати їх Пітер де Хох — кімнати з напіврозчиненим вікном, покинутою мітлою або забутими черевичками... Його "Дворик" — це ніби застигла мить життя, так само поетичного, як і буденного.
Нове в жанровий живопис вносить Ян Вермеєр, відомий в історії мистецтва як Вермеєр Делфтський (1632—1675 p. p.). ("Дівчина, яка читає листа", "Кавалер і дама біля спінета", види Амстердама або Делфта — ці картини сповнені тиші й спокою. Вермеєр робив те, чого ніхто ще не робив у XVII ст., — малював з натури ("Вуличка", "Вид Делфта"), це, по суті, перші зразки пленерного живопису.
Підсумком живописних досягнень голландського мистецтва XVII ст., вершиною його реалізму стала творчість Ханса ван Рейна Рембрандта (1606—1669 p. p.). Рембрандт пережив кілька творчих етапів, пов´язаних і зі ступенем майстерності, і зі світовідчуттям, і з подіями життя. Його картини щасливого періоду — кохання до юної дружини (романтичні портрети Саскії та автопортрети в розкішному і фантастичному вбранні, з сяючими обличчями, з радістю буття) — намальовані у стилі бароко. Це - складні ракурси, динамізм, феєрія світу, багатство кольорових нюансів, світлотіньове моделювання, яке стане згодом головним серед його виражальних засобів.
На рубежі раннього періоду створено одне з найзнаменитіших полотен художника — "Нічний дозор" — груповий портрет стрілецької роти. Художник розширив рамки жанру, подаючи швидше історичну картину: він показав, як загін виступає в похід. Стрільці по-різному поводяться — одні збуджені наступними діями, інші стримані, спокійні.
40—50-ті роки — пора найвищої майстерності художника. Він звернув свій погляд на принадливість і поетичність повсякденного життя; навіть у сюжетах зі Священного Писання змальовував звичайний побут, простих людей, глибоко розкриваючи їх психологічний стан ("Святе сімейство"). Найбільшого психологізму Рембрандт досяг в автопортретах, яких дійшло до нас близько ста.
Головними виражальними засобами для Рембрандта були колір і світло. У колориті переважали відтінки червоного і коричневого, що немовби спалахували зсередини. Колір інтенсивний, барви наче випромінюють світло.
Найкращим полотном Рембрандта (й епілогом творчості) можна вважати картину "Блудний син". Тут передано стільки почуттів, стільки тонких душевних порухів — потрясіння, щастя від повернення втраченого, всепоглинаюча батьківська любов, але водночас і гіркота втрат, приниження, сором, каяття... Дивовижна колористична єдність жовтогарячих і червоних тонів, фону й образів — це все єдиний живописний потік.
Графічна спадщина Рембрандта не менш значуща, ніж живописна. Це в основному біблійні та євангельські сюжети, але малюнки часто і жанрові. Офорти сповнені філософського змісту, вони присвячені таємницям буття, трагізму людської долі. Рембрандт залишив після себе понад 2000 малюнків.
