агальні засади психолінгвістики.

снови комунікативної лінгвістики.

Комунікативна лінгвістика —напрям суч мовознавства, який вивчає мовне спілкув,що скл з таких компонентів, як мовець,адресат, повідомлення, контекст, специфіка контакту та код (засоби) повідомлення. Умовою успішної комунікації є бажання її учасників спілкуватися,за відсутності такої кооперації виникає конфліктна комунікативна поведінка. Успішна комунікація можлива за умови дотримання 4 максимів: інформативності (висловлення повинно бути змістовним), істинності (говорити тільки правду), релевантності (говорити тільки те,що стосується справи), ясності, чіткості (говорити коротко і зрозуміло).Категоріями можуть стати дискурс, мовленнєвий жанр і мовленнєвий акт.

Методи: семіотичний -досліджує різновиди комунікації; прагматичний -вивчення людських вимірів комун.; структурний - дослідження елементів кожного явища; пропагандистський -дослідження масової комунікацій; трансакційний - аналіз міжособистісних стосунків.

 

як мистецтво комунікації.

Нейролінгвістичне програмування -це галузь знань, що вивчає структуру суб'єктивного досвіду людей, що займається розробкою мови його опису, розкриттям механізмів і способів моделювання досвіду з метою вдосконалення і передачі виявлених моделей іншим людям.Це мистецтво і наука про досконалість, результат дослідження того, як видатні люди досягли видатних результатів. Це модель того як окремі люди структурують свій унікальний життєвий досвід.

Мета НЛП: бути корисним, поширювати ваші вибори робити життя кращим. Найважливішими питаннями про те, що ви знайшли для себе в тій книзі, є: Чи це корисно? чи це працю! Знайдіть те, що виявляється корисним і те що працює, випробувавши це на собі. Важливіше виявити, де не працює, і змінювати це до тих пір, доки воно не стане працювати. В цьому дух НЛП.

агальні засади психолінгвістики.

Психолінгвістика - це наука про мовленнєву діяльність людей у психологічних та лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне дослідження психічної діяльності субєкта в засвоєнні та використанні мови як організованої та автономної системи. Основними завданнями психолінгвістики: дослідження процесів планування мовлення;дослідження механізмів та процесів сприйняття, інтерпретації, розуміння та породження мовлення;дослідження структури та системи представлення знань індивіда та стратегії їх використання для когнітивної обробки дискурсу;дослідження механізми засвоєння та оволодіння мовою в ході розвитку дитини. Мета: опис та пояснення особливостей функціонування мови і мовлення як психічних феноменів із урахуванням взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників соціально-культурної діяльності особистості.

 

29.Герменевтика як наука тлумачення текстів. Герменевтика ( тлумачити)- напрям наукової діяльності, пов’язаний із дослідженням,поясненням,тлумаченням філологічних,а також філософських,історичних і реліг текстів. Мета:з'ясування значення біблійного тексту для сучасного читача. На шляху до цієї головної мети необхідно зрозуміти,що практично її досягнення розпадається на кілька етапів.По-перше,нас цікавить те значення,яке вкладав біблійний автор, тобто, що він хотів повідомити своїм читачам. По-друге,нас цікавить яким чином те,що первісні читачі повинні були дізнатися з тексту ставиться до нас.Якщо ми справді віримо в те,що книги Біблії є Словом Божим,то з'ясування їх значення стає не просто цікавим, але життєво важливим заняттям. Принципи: буквальне тлумачення; історична відповідність; принцип єдиного значення; контекст; лексика; граматика; паралельні посилання.

Неверба́льне спілкува́ння — вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.

До таких засобів належить система знаків, які відрізняються від мовних способами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати або послаблювати дію один на одного. Мова невербального спілкування є мовою не лише жестів, а й почуттів. Люди використовують для комунікативного зв'язку цілу низку невербальних засобів: погляди, міміку, пози, жести тощо.

Спілкуючись, люди неоднаково реагують на невербальні сигнали: одні чутливі до них, інші — або не обізнані з цією сферою комунікації, або не мають досвіду фіксації та розшифрування знаків невербальної комунікації. Невербальне, як і мовне передбачає зворотній зв'язок. Позитивний невербальний зворотний зв'язок сприятливо впливає на взаємини між співрозмовниками, а негативний супроводжує або породжує деструктивні взаємини. Партнер, який роздратовано відповідає на запитання співрозмовника, подає негативні сигнали.

При безпосередньому спілкуванні важливим засобом є також мова міміки та жестів, яка не тільки доповнює та збагачує, індивідуалізує звичайну мову, але інколи, наприклад, при спілкуванні глухонімих людей, й замінює її. Відомо, що одне й те саме слово, наприклад привітання, може бути вимовлене з безліччю найрізноманітніших відтінків, які передаються з допомогою міміки, жестів, інтонацій і відображають найтонші переливи людських настроїв і почуттів.

 

1. Поняття та основні ознаки вербального спілкування

Якщо ми звернемось до питання про походження спілку­вання, то його соціальна природа і соціальні функції, зв’язок з іншими видами діяльності та з еволюцією людини виступа­ють особливо ясно. Розвиток спілкування був невід’ємний від розвитку первісної людини та йшов поряд з її трудовою ді­яльністю. Ускладнення «стосунків з природою», розвиток форм праці, її спеціалізація вели до розвитку суспільних від­носин, до ускладнення форм взаємодії у процесі праці, а це вимагало все більшого вдосконалення спілкування, що забез­печує таку взаємодію. Разом з тим, чим складнішою та доско­налішою ставали колективна праця і взаємодія людей у тру­довій діяльності, тим більші вимоги ставилися до кожного учасника діяльності, і, відповідно, ускладнювалось його пси­хічне життя, розвивалася його свідомість.

Спілкування — складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що по­роджується потребами у спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії, взає­модія суб’єктів, спрямована на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових особливостях партнера.

У сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вер­бальна комунікація, що реалізується за допомогою мовлення. Відомий спеціаліст, що вивчав особливості спілкування між людьми, Л. Виготський писав: «Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених розмірах… Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, окрім віднесення цього змісту до певного класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином, вищі, властиві людині форми пси­хологічного спілкування можливі лише завдяки тому, що люди­на за допомогою мислення узагальнено відображає дійсність».

Акт вербальної комунікації – це діалог, що складається з промовляння та слухання. Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує спеціальна наука – риторика, викладається спеціальна дисципліна – ораторське мистецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування велика увага приділяється вмінню слухати.

Мова та мовлення людини виконують кілька функцій. По-перше, вони є знаряддям мислення та інтелектуальної ді­яльності, забезпечуючи орієнтування в умовах завдання, ви­роблення та виконання плану дій, порівняння одержаного ре­зультату з наміченою метою. Специфіка інтелектуальної діяль­ності людини дуже виразно змальована К. Марксом в його відомих словах про вищість найгіршого архітектора над най­кращою бджолою.

Друга функція — оволодіння суспільно-історичним досві­дом людства, окремого народу, нації, спільності. Щоб здійснювати інтелектуальну діяльність, людина повинна володіти певною сукупністю знань, що вже накопичені попередніми поколіннями. Знання стають надбанням окремого індивіда за допомогою мови. У ній також відображаються та закріплю­ються поняття і реалії, здобуті історичним досвідом даного народу, які існують завдяки специфічним умовам його трудо­вого, суспільного, культурного життя.

І, нарешті, мова — знаряддя пізнання. Ми можемо здобу­вати нові (не для окремої людини, як у першому випадку) для людства знання, відомості про оточуючу нас дійсність, у ціло­му ряді випадків лише за допомогою теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної (трудової, екс­периментальної) діяльності.

У процесі історичного розвитку виникли дві форми мо­ви — зовнішня та внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та письмову.

Діалог — безпосереднє спілкування двох та більше суб’єк­тів. Для нього характерні:

1) згорнутість мови — деякі її елементи лише припускають­ся, але не вимовляються уголос завдяки знанню ситуації співбесідником, тому розмова може бути малозрозумілою для стороннього слухача,

2) довільність — висловлювання можуть бути реакцією на репліку партнера, зміст якої «нав’язаний» попередніми словами,

3) слабка організованість — бесіда розвивається не за пла­ном, вільно, залежить від ситуації.

Монолог — говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова організована, структурована, розгорну­та, окремі фрази завершені, мають пояснювальний характер.

Різновидом монологічної мови є письмова. Історично во­на з’явилась пізніше усної як засіб передачі інформації про певні події та явища і спочатку мала форму малюнків (ідео­графічне письмо), які ставали все більш схематичними та аб­страктними (піктографічне письмо). Подальший відхід від зо­браження конкретних предметів привів до ієрогліфічного письма, причому ієрогліфи означали не лише окремі предме­ти, а й цілі думки. І, нарешті, повне абстрагування знака від змісту ознаменувало останній, сучасний етап писемності — алфабетичне (алфавітне) письмо, в якому кожна окрема буква-знак не має самостійного значення, але з них складаються слова. Разом з тим, деякі звуки можуть мати емоційне забарв­лення, Наприклад, вимовлені з різною інтонацією звуки «а», «о», «у» несуть певну інформацію.

Письмова мова в порівнянні з усною має певні психоло­гічні особливості: вона звернута до відсутнього співбесідника і здійснюється без контакту з ним, тому у ній немає таких ви­ражальних засобів, як інтонація, міміка, жести. Вона потребує розгорнутого, послідовного та повного викладення думок, до­тримання правил граматики та синтаксису і т. ін.

Видозміненою зовнішньою мовою є внутрішня, якою ми користуємося, коли щось обдумуємо, з кимось подумки спере­чаємося. Це наш внутрішній голос, наш внутрішній співбесід­ник. Як правило, внутрішня мова монологічна, хоча в окремих випадках вона може набути форми діалогу (наприклад, коли ми відчуваємо невпевненість у чомусь, переконуємо себе).

У професійній діяльності працівникам правоохоронних органів досить часто доводиться звертатись до усної та пись­мової мови як джерела інформації. Мова може не тільки ха­рактеризувати особистість (правопорушника, звинувачувано­го, свідка), а й її психічний стан. Останнє особливо суттєво, коли виникає необхідність визначити, осудна людина чи ні, а також для розшуку та ідентифікації злочинців.

Чи можна, маючи відомості про мову людини, уявити собі, наприклад, її зовнішність? Нижче ми зупинимося на цьому пи­танні докладніше, а зараз лише зазначимо, що прямих коре­ляцій між мовою та зовнішністю на сьогодні не встановлено. Але в мові можуть відображатися деякі особливості темпера­менту, характеру та інші властивості, що визначають манеру ідини триматися, поводитися. Нерішучий, соромливий — відповідним чином, і тримається характерно: затиналить очі, червоніє. Люди з фізичними вадами (на-^”‘^ мають звичку компенсувати поведінкою свій -’ідто впевнено, розмовляють з надлиш-4. Особи з дефектами слуху говорять огрядних людей властиві специфічні задухою. Можуть бути і більш складні спілкування не обмежується тільки щією. Відомо, що дуже важко розмовля-Іччя якої нічого не виражає. Діалог потребує активності обох сторін, причому кожна з них розкриває для себе та для інших свої психологічні властивості. Таким чином, він стає важливим фактором психічного розвитку особистості.

Відомий психолог Б. Ананьев підкреслював, що комуніка­тивний процес не може бути повним, якщо суб’єкт не вико­ристовує невербальні його засоби. Невербальне спілкування цінне тим, що воно виявляється, як правило, підсвідоме та мимовільно. Людина «зважує» свої слова, але не може контро­лювати міміку, жести, інтонацію, тембр голосу тощо. Кожен з цих елементів спілкування «сигналізує» співбесіднику про правильність сказаного словами чи «підказує» сумнів у них.

«Слова» невербальної мови мають різне значення в різних народів. Наприклад, покачування головою зліва направо для нас означає «ні», для болгар — «так». У спілкуванні на невер­бальному рівні точність досягається лише при врахуванні конкретної ситуації, а також соціального стану та культурно­го рівня партнера. Вона також залежить від ряду чинників, то­му люди по-різному розуміють невербальні сигнали. Напри­клад, жінки більш точно відтворюють значення емоцій та по­чуттів, ніж чоловіки. Високі здібності до розуміння інших у професіоналів, що працюють з людьми (юристів, педагогів, психологів). В останньому випадку ця якість не природжена, а набувається у спілкуванні.

Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — це суб’єктивний просторовий критерій емоційної близькості людей. Чим у більш близьких стосунках перебувають люди, тим на меншій дистанції вони спілкуються. Експерименталь­не встановлено, що найближче «допускаються» родичі, друзі та близькі знайомі, лікарі.

Ця відстань залежить також від віку (з часом вона збільшу­ється), статі, соціального статусу, національних стандартів по­ведінки (уродженці південних країн спілкуються на більш близькій дистанції, ніж північних), психологічних особливо­стей партнерів та інших чинників. Звичайно, жінки стоять чи сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психологіч­но врівноважені люди підходять ближче, тоді як тривожні на­магаються триматися на віддалі, така ж залежність між екст­раверсією та інтраверсією. Існує зв’язок між «дистанцією роз­мови» та зростом: чим нижчий чоловік, тим далі він прагне знаходитись від співрозмовника, у жінок спостерігається про­тилежна залежність. Пояснення цьому просте: за існуючими соціокультурними нормами в нашому суспільстві чоловік зро­стом повинен бути вищим, тому за рахунок відстані він нама­гається маскувати свій «недолік».

Звичайно, люди почувають себе зручно і справляють при­ємне враження, якщо вони вміють правильно вибирати дис­танцію діалогу. Надто близька відстань вносить у стосунки дискомфорт, партнер оцінюється як нав’язливий чи невихо-ваний, надто велика — може ранити самолюбство та гідність, партнер буде сприйматися як гордівливий, пихатий. У міру зростання зацікавленості предметом розмови дистанція може скорочуватися, у тому числі й у випадках, коли людина з більш високим соціальним статусом виходить із-за столу, що виконує роль своєрідного бар’єра, і сідає збоку, ніби демонст­руючи цим довірчий характер розмови.

«Життєвий простір» людини залежить від ситуації спілку­вання: виділяють «особистісну дистанцію» — 0,4-1,5 м, «гро­мадську дистанцію» — 1,5-4 м, «відкриту дистанцію» — 4-8 м.

Отже, правильно вибрана дистанція може задати тон усій подальшій розмові. Це стосується також і випадків, коли не­обхідно несподівано для співрозмовника збільшити напруже­ність у спілкуванні (наприклад, у слідчій практиці), що дося­гається «вторгненням» в особистісний простір осіб, що про­тидіють установленню істини.

Візуальний контакт — частота і тривалість обміну по­глядами, а також те, як люди дивляться один одному у вічі. Ми частіше і довше дивимося на того, хто нам подобається. По­гляд означає не тільки зацікавленість, але й зосередженість на темі розмови, причому значно легше підтримувати візуаль­ний контакт, коли вона приємна, аніж коли конфліктна. В ос­танньому випадку утримування від прямого візуального кон­такту є виявом ввічливості та розуміння емоційного стану партнера по спілкуванню, а настійливий погляд — ознака во­рожості, втручання в особисті переживання.

Необхідно враховувати, що про людину, яка дивиться спів­розмовникові у вічі, створюється приємне враження, але по­стійний, пильний погляд заважає зосередитися, викликає від­чуття дискомфорту. Тому погляд потрібно час від часу відво­дити, регулюючи таким чином розмову. Останнє не стосується тих ситуацій, коли працівнику правоохоронних органів по­трібно свідомо збільшити напруженість у спілкуванні (напри­клад, при допиті, проведенні очної ставки).

Важливо знати та свідомо використовувати такі характе­ристики візуального контакту: відведення погляду вбік, погля­ди скоса чи, навпаки, визивно прямі, погляди крадькома — оз­нака ворожості, готовності до конфлікту, моргання очима — подив, зляканість, широко відкриті очі — привітність, задово­лення (у сполученні з посмішкою), відсутній, пустий погляд — утома, нудьга.

Знання про особливості візуального контакту не тільки дозволяють діагностувати та нейтралізувати прояви, що ут­руднюють професійне спілкування, а й цілеспрямовано ство­рювати такі, що сприяють оптимальній взаємодії.