Навчально-виховний процес школи являє собою своєрідну педагогічну систему, яка у свою чергу, потребує управління.
Управління – це процес упливу суб'єкта на ту чи іншу систему (біологічну, технологічну) з метою організації цієї системи, збереження, видозміни її структури, підтримки, зміни режиму діяльності, її програми.
Управління навчально-виховним процесом має специфічні ознаки, в основі яких – людина. Саме тому процес управління навчально - виховним процесом є дуже складним і потребує великої уваги.
Гуманна педагогіка побудована на класичній педагогіці Коменського, Песталоцці, Руссо, Пирогова, Ушинського, Макаренка, Сухомлинського та ін.
Творець і класик педагогіки Я.А.Коменський сказав, що педагогіка – універсальне мистецтво вчити всіх і всьому. А класик педагогіки К.Д.Ушинський, що педагогіка не є наукою, вона – найвище мистецтво, яке знає людство.
Гуманна педагогіка – це велика мудрість, у якій стверджується педагогіка світла. Гуманна педагогіка – це та, яка може наблизити дитину до пізнання самих себе. Обов’язок вчителя– дати радість пізнання. Учитель – творець, який дозволяє дитині відкрити самого себе. Він віддається безкорисливо, щоб продовжити себе у своїх вихованцях, дати їм крила для польоту у життя.
Учитель – носій Світла. Народна мудрість говорить, що у справжнього вчителя уроки не для дітей, а з дітьми. Це вони, справжні вчителі, доторкаючись душі маленької людини, намагаються не поранити, не образити, обережно виростити, допомогти реалізувати себе у житті, ввійти у нього якомога чеснішими, добрішими, впевненішими.
Гуманна педагогіка визначає характер вчителя у трьох якостях: доброта, щирість, відданість.
У своїх працях з педагогіки, особливо в останніх «Без серця, що зрозумієм», «Посмішка моя, де ти?», «Чому не прожити нам життя героями духу», «Істина школи» Ш.О.Амонашвілі стверджує, що гуманно-особистісна педагогіка заснована на класичній формулі: дитина не тільки готується до життя, але вже живе...
Сутність – турбота про долю Кожної дитини, про долю людства. Ми, вчителі, відповідаємо за дітей перед совістю і суспільством.
В основі гуманної педагогіки тези: «Вищий духовний світ – це реальність. Душа кожної людини безсмертна і спрямована до вдосконалення. Земне життя – це лише відрізок шляху вдосконалення. Звідси і принцип, який є стрижнем освітнього процесу в школі Життя: розвивати і виховувати в дитині життя за допомогою самого життя.
Педагогіка – це сфера Духу, Мудрості, Досвіду, Мистецтва, Науки.
Ш.О.Амонашвілі говорить, що це не педагогіка, яка ні слова не говорить про почуття, про любов, про серце, не хоче бути найвищим мистецтвом самого життя.
Педагогіка стоїть вище всіх наук і творить рівень життя.
Ось, наприклад, три основні принципи гуманної педагогіки:
– Одухотворення середовища навколо дитини;
– Утвердження у дитині її особистості;
– Вияв творчого терпіння, допомагаючи дитині у самопізнанні.
Окрім принципів, визначає Ш.О.Амонашвілі, три закони гуманноїпедагогіки:
– Любити кожну дитину;
– Розуміти і приймати її такою, якою вона є;
– Озброїтись оптимізмом у ставленні до будь-якої дитини.
Гуманна педагогіка заснована на Вірі. А звідси і три заповіді педагогіки:
– Віра у безмежність дитини;
– Віра в свою іскру Божу;
– Віра у силу гуманної педагогіки.
Гуманний вчитель перетворює кожну зустріч з дитиною на радість відкриття світу і себе. Дуже важлива атмосфера радості та любові на уроках.
Зрозуміти багатогранний світ гуманної педагогіки під силу кожному, хто цього з вчителів забажає, іти до істини Добра і Краси.
У школі має бути вчитель, в якого можна черпати знання, як воду з криниці, який вміє дослідити душу дитини і серцем дійти висновку: добро має панувати у школі і ніякої байдужості.
Педагогічний досвід Ш.О.Амонашвілі – це науковий пошук шляхів організації радісного, захоплюючого життя в школі.
Всупереч існуючій педагогіці, практиці, педагог звертається до педагогіки серця, розмірковує про добро і зло, біль і радість, совість і безсердечність і т.д.Ш.О.Амонашвілі не доказує нам, а розповідає про те, яке шкільне життя можна запропонувати дітям, виховати не просто учня, а Людину.
Головні тези гуманістичної педагогіки, що орієнтують учителя на діалог з учнями, узагальнимо в таких висновках:
1. Навчання у школі є специфічною формою спільної життєдіяльності вчителя та учнів. В школі вони не просто вступають у суспільні відносини, виконують суспільні ролі, визначені їхнім офіційним статусом (роль учителя і роль учня), а є насамперед носіями суто людських якостей, потреб, мотивів. Тому діяльність учителя і учнів у школі має будуватися на гуманістичних, особистісно орієнтованих засадах, які забезпечили б їм можливість встановлення добрих, суто людських взаємин, розуміння один одного, взаємоповаги.
Звичайно, ці взаємини створюють передусім умови для ефективного розв’язання дидактичних завдань, але варто наголосити, що йдеться передусім не лише про кількісні результати навчання учнів (збільшення кількості балів за високим достатнім рівнем – це може бути лише формальний показник), а перш за все про якісні показники, які характеризують життя особистості учня на уроці. Учні вчаться з більшим інтересом, знижується рівень їхньої тривожності стосовно вчителя, зростає їх упевненість у власних можливостях, задовольняються їхні потреби у спілкуванні і самовираженні.
2. Учитель і його учні мають виступати як суб'єкти навчального процесу і, що дуже важливо, рівноправні суб'єкти. Тобто йдеться про визнання рівності вчителя і учнів у їхній людській сутності. Рівноправність учня як суб'єкта діяльності полягає у визнанні за ним права на активну роль у навчанні, на сприймання і реагування вчителя на нього як на особистість (а не як на об'єкт його діяльності). Роль учителя — створити умови для активного навчання учнів, розвитку їхнього творчого потенціалу, наближення їхньої діяльності на уроці до самодіяльності. Учитель повинен сприйматися учнем не лише як носій певних знань, контролер, який стежить за їх засвоєнням, а насамперед як особистість, людина, що має власну життєву і професійну позицію і намагається допомогти своїм вихованцям у їхньому особистісному зростанні.
3. Важливо довіряти учневі, вірити в його здібності, в спроможність успішно навчатися. Слід орієнтувати школярів у навчанні не на минулі невдачі, а на досягнення успіху, формувати в них перспективу можливого подолання пізнавальних бар'єрів, труднощів власного розвитку.
4. Шкільне викладання має будуватися не як безпосередній однобічний вплив учителя на учнів (пряме транслювання знань), а як обмін учителя з учнями особистісним сенсом (за О. М. Леонтьєвим). Учитель мусить не інформувати (передавати знання), а й заражати учнів потребою сприймати навчальну інформацію через демонстрацію його власного сприймання (передавати зміст). Виклад учителем знань є особистісно забарвленим, а не байдужим відтворенням знання дійсності.
5. Навчання на уроках слід організовувати як спільну діяльність учителя з учнями. Позиція вчителя у такому навчанні: "Я прийшов до вас, щоб разом із вами шукати відповіді на питання".
- Педагогіка співробітництва в керівництві пізнавальною діяльністю учнів.
Наше сучасне життя вимагає від кожного з нас прояву ініціативи, творчості, самостійного мислення, нових нестандартних підходів у різних його галузях. У зв’язку з цим відбуваються зміни і в сучасній системі освіти - відбувається гуманізація шкільного життя. Як альтернативу авторитарному стилю педагогічного керівництва кращі вчителі сприйняли ідеї педагогіки співробітництва, організації навчання на особистісно-гуманній основі спілкування з учнями. Автори педагогіки співробітництва – вчителі-новатори: Ш.Амонашвілі, В.Ф.Шаталов, Є.Н.Ільїн, С.П.Лисенкова та інші.
Сутність ідей педагогіки співробітництва полягає у створенні комунікативного забезпечення навчання шляхом встановлення контакту з учнями, ведення з ними діалогу. Удосконалення системи взаємодії вчителя з учнями на уроках сьогодні сприймається як істотний резерв поліпшення якості шкільного навчання, активізації пізнавальної діяльності учнів, розвитку їхніх пізнавальних інтересів.
У сучасній школі знайшли своє втілення у життя такі ідеї педагогів-новаторів:
– Стосунки з учнями під час занять. Перед вчителем стоїть завдання: залучати дітей до загальної праці учіння, викликати у них радісне відчуття успіху, прагнення рухатися вперед, до розвитку. Педагогіка співробітництва зорієнтована на учня і робить акцент на спільній праці вчителя й учнів.
– Учіння без примусу. Один із принципів педагогіки співробітництва – позбавити почуття страху учнів на уроці, зробити їх розкутими, вільними, вселити впевненість в свої сили, побачити в кожному з них здібну до творчості людину. В.О.Сухомлинський говорив, що інтерес до учіння є тільки там, де є натхнення, яке народжується від успіху.
– Ідея важкої мети. Педагоги-новатори наголошують, що вони підтримують дух співпраці, ставлять перед дітьми більш складну мету, вказують на її складність і навіюють впевненість у тому, що мета буде досягнута. Учнів об’єднує не тільки мета, а віра у можливість подолання труднощів.
– Ідея опори. Вчителі-новатори включають в предметно-словесну інформацію різні опорні сигнали, які являються засобами розвитку пам’яті, логіки. Майстерно використовує на своїх уроках опорні сигнали Шаталов, різноманітні схеми використовує Лисенкова, опорні деталі Ільїн.
– Ідея вільного вибору. Це крок вперед у розвитку творчого мислення учнів. Вільний вибір дає можливість подолати нерівномірність розвитку окремих якостей особистості школяра, спрямовано досягати гармонійного розвитку і створювати умови для розквіту природних здібностей. Так Шаталов задає учням багато задач, а вони самі вибирають для розв’язування будь-які з них, у Лисенкової діти самі вибирають, які складні слова вчителька має написати на дошці, Волков дає тільки тему, а учні самі вирішують, який виріб зробити і з якого матеріалу.
– Ідея випередження. Лисенкова, Шаталов прекрасно реалізують її. Традиційно вчитель на уроці повторює старий матеріал і пояснює новий (“вчора” і “сьогодні”). На сучасному уроці передові вчителі відводять час для вивчення матеріалу, який буде вивчатися у майбутньому.
– Ідея великих блоків. Досвід показує, що коли матеріал зводиться у блоки, то з’являється можливість збільшувати об’єм матеріалу, що вивчається з урахуванням різного навантаження на учнів (індивідуалізація та диференціація навчання).
– Ідея відповідної форми. У творчій роботі вчителів урок відповідає формі предмету, який вивчається. Так на уроці математики Шаталов при доведенні теореми не допускає ні одного зайвого слова. Відповідь вчителя математики має бути точною. На уроках творчості Волков допускає шум учнів. Вони звертаються до нього з багатьма питаннями. Ільїн, аналізуючи художній твір, добивається, щоб аналіз мав художню форму.
– Ідея самоаналізу. Досвідчені вчителі на уроках вчать учнів індивідуального і колективного самоаналізу. Ш.О.Амонашвілі спеціально вчить маленьких дітей оціночним діям. Його учні на уроках перевіряють і оцінюють роботу товаришів, рецензують письмові роботи один одного. При цьому вони користуються зразками.
– Інтелектуальний фон класу. У творчо працюючих вчителів у класі панує загальна атмосфера прагнення учнів до знань, до досягнення мети. На загальні цілі і цінності класу впливає його інтелектуальний фон (термін Сухомлинського).
– Особистісний підхід. Передові вчителі в процесі уроку використовують такі прийоми, за допомогою яких кожен учень почуває себе особистістю, відчуває спрямованість вчительської уваги саме на нього. Ніхто не принижує підозрами, усі захищені у своєму класі.
Діалог на уроці – це вияв своєрідної філософії професійної діяльності вчителя, його поглядів на характер шкільного навчання, позицію педагога і позицію учнів при цьому основою для такої філософії є віра у великі можливості гуманізації процесу навчання.
1. Фрагмент «твори учнів про урок»
Майстерність вчителя у керівництві пізнавальною діяльністю на уроці залежить від багатьох факторів. Одним із важливих являється уміння вчителя зробити свій предмет цікавим для школярів. Інтерес, як відмічають вчені, позитивно впливає на всі психічні процеси і функції.
Важко сказати, яким шляхом поведе школяра його природний віковий процес активності, якщо він не буде спрямований ніякими пізнавальними інтересами. Про це серйозно наголошував у свій час К.Д.Ушинський “учіння, взяте примусом і силою волі” не буде забезпечувати створенню розвинутих розумів.
Вчитель-майстер у становленні і розвитку в учнів інтересу до учіння, як правило, керується такими основними положеннями:
2. Учень повинен діяти активно, втягується у процес самостійного пошуку і “відкриттів” нових знань, вирішує питання проблемного характеру.
3. Навчальна праця тоді цікава, коли вона різноманітна. Одноманітність викликає нудьгу.
4. Для інтересу потрібно розуміння, значущості, важливості того матеріалу, який вивчається.
5. Чим більше новий матеріал пов’язаний із вивченням відомого, тим він цікавіший.
6. Навчання повинно бути важким, але доступним.
7. Чим частіше перевіряється робота школяра, тим вона цікавіша.
8. Емоційність, образність, захопленість самого вчителя з великою силою впливає на школяра, на його ставлення до предмету.
- Педагогічна майстерність вчителя у вихованні особистості школяра.
Приклад з досвіду Амонашвілі.
Випускники педагогічних вузів, відмічають високу підготовку до організації навчального процесу, але часто жаліються на невміння вести виховну роботу у школі. Становлення майстерності вихователя являється для багатьох вчителів більш складним процесом, ніж майстерність навчання.
Молодий педагог пов’язує майстерність вихователя здатністю вчителя
вибирати різноманітні прийоми ефективної поведінки в конфліктних ситуаціях. Це важливо, але не набором прийомів визначається сила майстра – вихователя.
А.С.Макаренко розглядав роботу вихователя, як діяльність організатора.
“Майстерність вихователя є ні що інше, як майстерність організатора життя дітей.”
