Погляди на Майдан 2013-2014 років та війну на Сході України.

Коли розпачались мітинги у Києві, по містам України та між закордонними діаспорами за негайне підписання договору про асоціацію України з Європейським союзом, то я поставився до мітингарів скептично.Яка вигода від асоціації з капіталістичним ЄС саме українським трудівникам?Хіба не веде до втрати суверенітету виконання умов ЄС? Я тоді виступав за створення самостійного робітничкого руху України, який боротиметься за соціальні права трудящих та готоватиме револт.А до всяких майданів та антимайданів в мене справ немає. Кардинально моє ставлення до цього всього помінялось після побиття силовиками Януковича мирних мітингарів, наївну молодь, яка танцями та пісняли «боролась» із режимом.Повністю не поділяючи їх погляди, я із болем в серці дивився на фрагменти відео побиття студентів, де кричала від розпачу дівчина на яку невпинно наступала нічна кара бездушної державної машини.Тому я зрозумів, що будь-який чесний лівий має якщо не приїхати на майдан то принаймні бути з ним думками та власною позицією.Адже якщо частина твоїх співвітчизників, навіть далеких від лівих ідей потерпає від репресивних органів та веде проти них боротьбу, то займати нейтральну позицію чи бути проти цих відчайдухів це є позиція обивательска чи навіть ворожа прогресу, тому не варто називати себе лівим,маючи таку позицію. В моїй місцевості більшість не підтримувала і навіть вороже сприймала Майдан, тому я тоді був ніби білою вороною.Я очікував поширення повстання і на рідну Дніпропетровщину, але місцевий феодал Вілкул гарно вислужився перед Великим Князем Януковичем та придушив перші же паростки акцій невдоволення владою грубою силою тітушок та силовиків.Звісно і тут моє невдоволення спричиніли грубі розгони мітингів студентів-ідеалістів та інтелегенції, які хотіли жити в правовій європейській державі, це звісно дещо наївно і суперечить моїм переконанням, але хіба може не здригатись ліве серце від ударів кийками по людям, які виражають свій протест проти авторитаризму?Ще більше зріс мій страх перед авторитаризмом після «Законів 16 січня», які і розпалил Майдан з новою силою, шляху назад не було.Я розумів, якщо протест подавлять силою, то почнеться реакція і збільшення контролю над життям громадян, їх діяльністю та поглядами з боку державної влади яка майже не впала, але втрималась.Це були б ще зліші на своїх кріпаків пани, які жорстоко мстили б за приниження, за те що частина громадян посміла відчути себе вільними. Після втечи Януковича я радів, що вдалось уникнути диктатури, але і розумів що назначення нового уряду із колишніх помаранчевих не пренесе народу того, за що він боровся.Вважав,що це тільки перший, неідеальний та недосконалий перший етап революції, що це прийшов до влади новий Тимчасовий Уряд, новий Керенський.Вважав, що народ швидко прозріє щодо цих панів та швиденько пожене їх вслід за Віктором Федоровичем.Напевно так і було, якиб не підла інтервенція та сепаратистський заколот.З перших же днів конфлікту з сепаратистами та РФ, я був тоді на боці України.Так як виступав за захист Української революції яка от-от могла продовжитись новою хвилею, на захист вільного народу який віками боровся проти імперій та закордонних сатрапів. Тоді ця позиція була правильна, тоді ще революційний дух майдану літав над умами українців і в разі подавлення псевдореспублік, новий протест у Києві був би неминучий.Але війна тягнула всі соки з народу, недолуге командування безглуздо втрачало солдат, держава не виконувала свої обов’язки по забезпеченню армії і тому піднявся самоорганізований волонтерський рух. Все це поступово виснажувало народ, ентузіазм поступово згасав.Тому війна яка могла стати національно-визвольно, революційною та вітчизняною пертворилась на торги життями, договорняк та ненависну народу бійню.Влада зробила все щоб народ не вважав цю війну своєю.Чому так сталось?Може тому що українці вже перестали бачити різницю між Путіним та Порошенко?Чи тому що наші гнобителі навіть не зробили тих поміркованих реформ, які від них вимагали і та стали ненависними нам не менше ніж сатрапи з РФ?Панує загальна апатія, страждання мас та безперпективність якось позитивного та прогресивного закінчення цього всього.Саме тому зараз моя позиція антивоєнна.Зараз війна за Україну чи за революцію повністю стала війною за кліку Порошенка, та ще й ті хто беруть у ній участь є безправними заручниками кривавих домовленностей між верхами. Чи є вихід із цієї ситуації? Звісно! Єдний можливий спосіб виграти війну це наповнити її та країну новим соціальним змістом.Для цього необхідна нова революція, але із ще ширшими ціллями ніж Майдан зразку 2014.Україні потрібні більш радикальні перетворення, інакше втратимо країну.Як мінімум до влади має прийти якийсь революційно-демократичний чи лівий уряд, щоб зроби прогресивні перетворення, порвати із капіталізмом та зробити крок вперед у шляху до бездержавного безкласового суспільства.Як максимум народ має перейти до самоврядного соціалізму із федеративним звязком між громадами, прямим народовладдям та керівництва економікою за допомогою асоціацій трудових колективів.Саме тоді у України буде шанс на перемогу, проти аргументу сили в РФ та її маріонеточних «республік» ми матимемо соціально-прогресивні перетворення.Саме тоді перед українцями Донбасу постнуть переваги залишатись у складі України.Україна олігархічна ніколи не буде єдина, вона буде єдиною лише при прямому народоладді, широкому місцевому самоврядуванні та соціалістичній економіці.