Релігійні організації як юридичні особи та їх законодавча регламента

Релігійне життя в Україні – це складна система суспільних відносин, що включена до загальної структури громадського життя, та розвивається під впливом політичних, соціально-економічних, культурологічних та юридичних процесів. У наш час виникають численні релігійні організації, кількість яких щорічно зростає, тому актуальним питанням є вивчення процедури їх створення, розвитку та законодавчої регламентації. Особливо гостро постає питання щодо врегулювання цивільно – правових відносин, що виникають з приводу порядку створення та реєстрації релігійних організацій та їх установчих документів, тому ця тема є однією з актуальних в умовах сьогодення. Чинне законодавство України, зокрема Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991р. виглядає далеким від досконалості, воно позбавлено на сьогоднішній день органічності, не вистачає логічної впорядкованості, інколи воно навіть суперечить один одному. Проте ключова проблема діючого законодавства України все-таки полягає у відсутності глибини розуміння тих процесів, котрі відбуваються в конфесійній царині та формуванні системного погляду відносно питання державної політики стосовно релігійно-церковного сегменту суспільства.

Під релігійними організаціями необхідно розуміти непідприємницьку організацію, яка може бути створена як юридичними так і фізичними особами з метою сповідування та поширення віри і у встановленому порядку зареєстрована, як юридична особа. Таке визначення релігійної організації привертає пильну увагу до проблем пов’язаних з установчими документами та реєстрацією релігійних організацій.

Установчими документами релігійних організацій є їх статути. Ст.12 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» регламентує основні вимоги, які повинен містити статут релігійної організації. Та проаналізувавши його слід звернути увагу на те, що в нормі даної статті не закріплені такі положення що відповідають установчим документам, щодо реєстрації юридичних осіб. Наприклад, в статуті не зазначається про обов’язок відображення юридичної адреси релігійної організації, котра повинна бути відображена обов’язково. При цьому адреса повинна підтверджуватись документально. Зокрема, документами на ії підтвердження можуть бути свідоцтво про право власності на нерухоме майно, договір оренди, договір про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю. Не менш важливим також є питання і щодо зазначення в статуті релігійної організації ії найменування. Адже є цілком очевидним, що релігійна організація повинна мати назву, відмінну від назви інших організацій, вже зареєстрованих, для того щоб не вводити в оману як звичайних громадян так і органи виконавчої влади та місцевого самоврядування. Необхідно також зазначити, що не знайшла свого відображення в чинному законодавстві низка положень щодо чіткого визначення в статуті релігійної організації органів ії управління, їх компетенції та порядку прийняття ними рішень.

Таким чином, можна зробити висновок що ст. 12 ЗУ «Про свободу слова та релігійні організації» потребує відповідних доповнень для подальшого детального регулювання положень діючого законодавства відносно статуту релігійної організації. Адже релігійні організації визнаються юридичними особами, тому необхідно щоб були чітко зафіксовані положення щодо їх реєстрації.

Відповідно до ст.18 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» до джерел формування права власності відноситься майно, придбане або створене релігійними організаціями за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями та передане державою, а також набуте на інших підставах, передбачених діючим законодавством. Слід зазначити, що наведений перелік джерел формування майна не є вичерпним. Як випливає із статутних документів релігійних організацій, джерелами формування майна можуть бути також прибутки від здійснення виробничої та господарської діяльності, членські внески, грошові надходження від здійснення культової діяльності, доходів від реалізації літератури та предметів релігійного призначення. Що стосується такого джерела формування майна релігійних організацій, як придбане або створене за рахунок власних коштів, то воно є досить поширеним майже для будь- якого з видів релігійних організацій.

Попри все, держава не може гарантувати бездоганного функціонування механізму взаємовідносин між державою та церквою, а також іншими релігійними організаціями. Протягом останніх років то загострюючись, то вщухаючи, точаться міжконфесійні конфлікти, на території держави інколи проповідують сумнівні вчення зарубіжні проповідники. А найжахливіше є те, що деякі релігійні організації негативно впливають на психіку людей, пригнічуючи їх честь та гідність, особливо молоді, а іноді вводячи людину в оману створюють умови, за яких людина віддає своє майно даній організації. На наш погляд, виходячи з цієї кризової ситуації потрібно суттєво доповнити діючий ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» новими правовими положеннями.

Без всякого сумніву ключовим інструментом реалізації державної політики у релігійно-церковній сфері є даний нормативний акт, який був прийнятий у 1991 році. І хоча до нього вносились зміни, але вони були не суттєві, отже, даний нормативно-правовий акт неспроможний адекватно реагувати на цілу низку проблем сьогодення. Між законодавчими актами, котрі так чи інакше регламентують процеси діяльності релігійних організацій, трапляються значні неузгодження. Наприклад, із прийняттям ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15.05.2003р. виникає низка питань щодо набуття статусу юридичної особи неприбутковими організаціями, в тому переліку і релігійними. Колізія правових норм стосовно процедури державної реєстрації релігійних організацій між цими Законами спричинила проблеми подвійної реєстрації релігійних інституцій, що в свою чергу призвело до ускладнення отримання останнього статусу юридичної особи.

Також, діюче законодавство України стосовно віросповідання містить чимало положень, які сформовані у форматі звичайних декларацій, в котрих відсутні вказівки про зобов’язання та відповідальність релігійних конфесій. Зокрема статті 5, 6 ЗУ «Про свободу совісті та релігійної організації» віддзеркалюють випадок, коли є вказівка як діяти або не діяти, однак не визначені санкції, тобто що очікують порушники у разі недотримання законодавчої норми. Не прописані конкретні юридичні санкції, за ті чи інші правопорушення, котрі породжують у релігійних організаціях і окремих священнослужителів відчуття вседозволеності.

Таким чином, виходячи із вище наведеного можна зазначити, що законодавство України, яке регламентує релігійне життя в нащій державі, потребує подальшого вдосконалення, у напрямку розвитку відносин між державою та релігійними організаціями із забезпеченням рівноправності між релігійними організаціями та регулювання питань щодо правового статусу різних релігійних організацій.

Наукові керівники:

доцент, к.ю.н кафедри цивільного права №2

НУ «ЮАУ ім.. Я.Мудрого»

Домашенко М.В.

Доцент кафедри логіки

НУ «ЮАУ ім. Я.Мудрого»

Барабаш О.В.