Б) Юридичне оформлення входження Західної України і Північної Буковини до складу УРСР

У ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. Входження Західної України і Північної Буковини до складу УРСР:

А) Правове становище західноукраїнських земель у складі іноземних держав у період до другої світової війни;

Б) Юридичне оформлення входження Західної України і Північної Буковини до складу УРСР.

2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Розчленування території України і характеристика окупаційного режиму.

3. Державний устрій УРСР у період німецько-радянської війни.

4. Входження Закарпаття до складу УРСР:

А) Правове становище Закарпаття у складі Чехословаччини;

Б) Створення і діяльність органів народної влади у Закарпатті та його входження до складу УРСР.

 

1. Входження Західної України і Північної Буковини до складу УРСР:

А) Правове становище західноукраїнських земель у складі іноземних держав у період до другої світової війни

Західна Україна.

Після анексії Західної України Польщею на підставі рішення Ради послів країн Антанти у Парижі від 14 березня 1923 р. влада у ній повністю перейшла до командувача військами і генерального делегата польського уряду, а на місцях – до урядових комісарів; притому, за розпорядженням генерального делегата підлягали звільненню з державних установ усі службовці, які відмовлялись присягнути на вірність Польській державі. Після державного перевороту 1926 р. і Конституції Польщі 1935 р. Західна Україна втратила усі ознаки і елементи автономії і самоврядування.

Ще у березні 1920 р. Західна Україна була офіційно перейменована польською владою у Східну Малопольщу, а потім у Польщу “Б” (на відміну від корінної Польщі “А”); край, що становив 35% території і 30% насалення Польської держави, був поділений на на 5 воєводств – Волинське, Львівське, Поліське, Станіславівське, Тернопільське. 26 вересня 1922 р. польський Сейм прийняв закон про воєводську автономію, за яким у Львівському, Станіславівському і Тернопільському воєводствах утворювались воєводські сеймики і їх виконавчі органи – комітети. До компетенції сеймиків належали різні другорядні питання і їх рішення здебільшого потребували санкції Президента Польщі. Воєвода як представник уряду міг призупиняти будь-яке рішення сеймика, що не вимагало санкції Президента Польщі, а також будь-яке рішення воєводського комітету. Воєводства поділялись на повіти на чолі із старостами.

Закон про воєводську автономію забороняв проводити на території Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств колонізаторську політику, однак у 1924 р. було видано закон про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах, у т.ч. сільських; було закрито багато українських початкових шкіл, більшість населення залишалась неписемною, зокрема серед жінок – 76%; повністю полонізувались вищі навчальні заклади, притому для осіб української національності встановлювалась відсоткова квота.

Ще у грудні 1920 р. польський Сейм прийняв закон про військову колонізацію Західної України, за яким солдати і офіцери польської армії, які брали участь у війні проти більшовиків, безплатно отримували у Галичині земельні наділи у розмірі 45 га; ці осадники брали активну участь у придушенні українського національно-визвольного руху.

Забезпечував здійснення польської шовіністичної політики величезний бюрократично-поліційний апарат, до якого входили поліційний апарат, відділи безпеки (дефензива), органи прокуратури, система звичайних і надзвичайних судів. Восени 1930 р. відбулась пацифікація, яка супроводжувалась масовою заборону і закриттям українських читалень, клубів, різних товариств, газет, журналів, спаленням книг тощо. За декретом Президента Польщі від 17 червня 1934 р. для осіб, які загрожували безпеці і публічному порядку, за фашистським зразком був створений концентраційний табір у Березі Картузькій (тепер – у Брестській області Білорусі).

Північна Буковина.

Створена у Львові 18 жовтня 1918 р. Українська національна рада створила для Буковини репрезентативний орган – Буковинську делегацію у Чернівцях на чолі з О.Поповичем, яка мала займатись організацією української влади у Північній Буковині. Прибувши до Чернівців, делегація почала переговори з румунськими послами австрійського парламенту і буклвинського Сейму про поділ Буковини шляхом виділення усієї української частини краю. Натомість, у Чернівцях була утворена Румунська національна рада на чолі з Я.Фльондором, яка проголосила себе верховною законодавчою владою в усій Буковині, сформувала буковинський уряд і звернулась до румунського уряду по допомогу.

На 40-тисячному українському віче і маніфестації у Чернівцях 3 листопада 1918 р. було ухвалено злучитись з Галичиною, визнати Українську національну раду повноважним представницьким органом українського населення і домагатись якнайшвидшого воз`єднання з УНР; і того ж дня делегація УНР взяла владу у Чернівцях і українській частині краю. Однак, 11 листопада румунські війська, підтримані французькими політками і військовою місією Франції у Яссах внаслідок нібито утисків румунського населення Буковини, зайняли Чернівці, а упродовж наступних днів і всю Буковину.

28 листопада 1918 р. прорумунські сили зібрали у Чернівцях Генеральний конгрес, який прийняв “від імені народу” рішення про приєднання Буковини до Румунії, а 18 грудня 1918 р. румунський король підписав декрет про приєднання Буковини до Румунії. Румунію підтримала Антанта – за Сен-Жерменським (вересень 1919 р.) і Севрським (серпень 1920 р.) мирними договорами уся Буковина і Бессарабія були остаточно передані Румунії. Влада у Буковині була надана військовим комендантам, а на території Північної Буковини за наказом командувача окупаційними військами генерала Я.Задіка 26 січня 1919 р. був запроваджений стан облоги, який офіційно існував до 1928 р., а фактично був ліквідований лише у 1940 р. – після звільнення краю з-під влади Румунії. Румунським колонізаторам-осадникам у Північній Буковині надавались земельні наділи у розмірі не менше 5 га.

За Конституцією Румунії 1923 р. для Північної Буковини створювалась видимість автономії, для чого уводились 2 міністри у складі уряду Румунської монархії, делеговані у Чернівці і Бухарест. При крайовому правлінні у Чернівцях на чолі з делегованим міністром створювалась служба управління у складі 9 секторів, зокрема внутрішнього, судового, фінансового та ін. А іноземними справами, безпекою, армією, залізницями, поштою, телеграфом, фінансами, митом і позикою відала центральна влада у Бухаресті.

За спеціальним декретом румунського короля від 21 липня 1919 р. у Буковині майже усі назви населених пунктів були замінені на румунські. Здійснювалась насильницька румунізація українського населення, до 1927 р. були закриті усі українські школи; у 1926 р. було заборонено виписувати з-за кордону українські книги, пресу і навіть ноти; українська мова була заборонена у судах, адміністрації, церквах; на початку 30-х рр. була ліквідована навіть назва “українці”, яких стали називати “рутами”, тобто румунами

У лютому 1938 р. король скасував Конституцію 1923 р. і встановив відкритий реакційний, профашистський режим королівської диктатури – проголошувався стан облоги, розпускались усі політичні партії і профспілки. Під тиском німецького уряду у вересні 1940 р. король призначив “правителя” держави – вождя фашистської організації “Залізна гвардія” генерала Йона Антонеску – відтоді у державі встановився фашистський режим.

 

Б) Юридичне оформлення входження Західної України і Північної Буковини до складу УРСР

Західна Україна.

1 вересня 1939 р. внаслідок нападу фашистської Німеччини на Польщу почалась друга світова війна. 17 вересня, коли німецька армія штурмувала Варшаву і підходила до Львова і Бресту, стала очевидною воєнна поразка Польщі, і уряд СРСР вручив послу Польщі у Москві ноту про припинення внаслідок розпаду Польської держави Ризького мирного договору, за яким СРСР зобов`язувався не посягати на західноукраїнські польські території, і дав розпорядження військам Червоної армії перейти кордон та взяти під захист життя і майно населення Західної України і Західної Булорусі. Насправді ж, за таємним протоколом до Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 р. (Пакту Молотова-Ріббентропа) передбачалось у разі територіальних і політичних змін у Польській державі розмежувати сфери впливу Німеччини і СРСР на її території приблизно по лінії рік Нарев-Вісла-Сян. Відповідно, за новим Договором про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною від 28 вересня 1939 р. і таємним протоколом до нього розмежування між СРСР і Німеччиною було проведене приблизно по т.зв. лінії Керзона, визначеній країнами Антанти як східний кордон між польським населенням та українським і білоруським.

Після приходу Червоної армії у зверненні до населення Західної України від 29 вересня 1939 р. вазувалось, що основою нової влади можуть стати створені на демократичних засадах у містах і повітах краю тимчасові управління, обрані представниками цих адміністративних одиниць, а у волостях і селах – селянські комітети, обрані безпосередньо їх населенням. Для об`єднання діяльності і керівництва місцевими оганами народної влади Військова рада Українського фронту постановою від 3 жовтня 1939 р. утворила у колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові управління у Львові, Станіславові, Тернополі і Луцьку у складі 4 осіб. У Львові був створений комітет для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України, які б у законодавчому порядку розв`язали питання суспільно-державного устрою краю, до складу якого, затвердженого Військовою радою Українського фронту, увійшли представники від 4-х обласних тимчасових управлінь. На 22 жовтня 1939 р. було призначено вибори до Народних Зборів за принципом загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні; притому, активне і пасивне виборче право надавалось усім громадянам з 18 р., незалежно від расової і національної приналежності, віросповідання, статі, освітнього і майнового цензу, соціального становища, цензу осілості тощо. Було обрано 1484 депутатів – 28% робітників, 52% селян і 18% інтелігенції.

26 жовтня 1939 р. відкрились Народні Збори Західної України і був затверджений порядок денний: 1. про державну в ладу в Західній Україні; 2. про входження Західної України до складу УРСР; 3. про конфіскацію поміщицьких земель; 4. про націоналізацію банків і великої промисловості. 27 жовтня Народні Збори затвердили Декларацію про передачу влади в Західній Україні Радам депутатів трудящих і про звернення до Верховної Ради СРСР з проханням про прийняття Західної України до складу СРСР івключення її до складу УРСР. 28 жовтня Народні Збори прийняли Декларацію про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців – уся земля з її надрами, всі ліси і ріки оголошувались всенародним добром, тобто державною власністю; а також про націоналізацію банків і великої промисловості – усі цінності банків, усі великі фабрики, заводи, усі копальні і залізниці оголошувались всенародним добром, тобто державною власністю. На заключному засіданні депутати обрали Повноважну комісію, якій доручили від імені Народних Зборів вручити ці Декларації Верховним Радам СРСР і УРСР і просити увести Західну Україну до складу СРСР з входженням її до УРСР.

На позачерговій 5-ій сесії ВР СРСР 31 жовтня було заслухано заяву Повноважної комісії і 1 листопада ВР СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів, і Верховній Раді УРСР було запропоновано прийняти Західну Україну до складу УРСР. Відтак, на позачерговій 3-ій сесії ВР УРСР 13-15 листопада 1939 р. було розглянуто заяву Повноважної комісії і постановлено прийняти Західну Україну до складу УРСР. Указом Президії ВР СРСР 4 грудня 1939 р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславівську і Тернопільську області у складі УРСР. Указом Президії ВР УРСР 17 січня 1940 р. повністю було скасовано старий адміністративно-територіальний поділ на повіти і волості, а натомість створено райони.

9 грудня 1939 р. Президія ВР УРСР затвердила склад облвиконкомів усіх західних областей, а ті затвердили склад їх низових органів влади і управління, оскільки представницькі органи влади на цій території ще не були організовані; і аж 15 грудня 1940 р. відбулись вибори місцевих Рад депутатів трудящих західних областей УРСР.

Північна Буковина.

26 червня 1940 р. радянський уряд надіслав румунському уряду ноту, вимагаючи повернути Бессарабію і Північну Буковину, населення якої пов`язане з Україною спільністю історичної долі та мови і національного складу, а 28 червня ультимативно запропонував Руунії звільнити Бессарабію і Північну Буковину. І вже 29 червня уряд Румунії почав виводити свої війська з цих земель, і 28-30 червня Червона армія зайняла усю Бессарабію і Північну Буковину. Владу тимчасово взяли робітничі і селянські комітети, створювані у населених пунктах, бойові дружини, загони і штаби. Були проведені вибори до місцевих органів влади – повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. А у липні 1940 р. до Москви виїхала делегація “від трудящих” Північної Буковини просити воз`єднати їх край з УРСР.

2 серпня 1940 р. ВР СРСР прийняла Закон “Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР ”, а решта території Бессарабії відійшла до складу ноовутвореної Молдавської РСР. Відтак, 7 серпня були створені Чернівецька і Ізмаїльська області, а замість повітів і волостей – райони; притому, 2 райони (Бричанський і Липканський), населені, головно, молдаванами, відійшли до складу МРСР.

15 серпня Президія ВР СРСР видала укази про націоналізацію землі, а також банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту і засобів зв`язку Північної Буковини.

Внаслідок нападу фашистської Німеччини на СРСР у 1941 р. Буковина була окупована румунськими і німецькими військами, і 19 липня 1941 р. Й.Антонеску видав “Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівської Румунії” та утворення з неї провініції Буковини, очоленої румунським губернатором з необмеженими повноваженнями. У середині жовтня 1944 р. внаслідок наступу радянських військ у Північній Буковині знову відновилась радянська влада.