Робоча сила – сукупність фізичних та духовних здібностей людини до найманої праці.

Розуміння того факту, що робоча сила є не просто здатністю до праці, а здатністю до найманої праці, досить важливе, адже підприємець, здійснюючи організацію та управління економічною діяльністю, теж працює. Однак він не наймається сам до себе, але також здатний до праці, хоч не найманої, а творчої, вільної. Отже, вивчення капіталістичної системи як суспільного устрою передбачає поділ суспільства на власників робочої сили, власників капіталу і землевласників.

Власник робочої сили продає на ринку ресурсів свою здатність до найманої праці на певний проміжок часу, обумовлений договором. Ця здатність реалізується тільки в процесі трудової (економічної) діяльності. Упродовж часу, на який власник землі чи капіталу наймає власника робочої сили, перший на свій розсуд використовує необхідні для здійснення певних економічних функцій здібності найманого працівника.

Оскільки об’єктом продажу найманого працівника є робоча сила, то власник її мусить отримати грошовий еквівалент вартості свого товару. Отже, заробітна плата, згідно з марксистською теорією, є формою вартості робочої сили. Остання (вартість робочої сили) визначається вартістю життєвих благ, необхідних для відтворення здатності до найманої праці. У цьому специфіка вартості товару робоча сила.

Водночас робоча сила – товар, який має і специфічну споживчу вартість (корисність). Для власника капіталу споживча вартість робочої сили виявляється у здатності її в одиницю часу створювати більшу вартість, ніж вона сама варта, тобто в здатності робочої сили створювати додаткову вартість._;

Пояснимо це на прикладі.

На ринку праці найманий працівник продає свою здатність до праці на певний строк з обумовленими часовими інтервалами роботи і відпочинку, а також величиною і строками виплати заробітної плати. Реалізація цієї здатності е процесом праці.

Відтак найманий працівник на термін, обумовлений трудовим договором, втрачає право використовувати свою здатність до праці на свій розсуд. Підприємець (капіталіст), який купив (оплатив) право тимчасового використання здатності до праці певного працівника, скористається тільки тими його здібностями, які необхідні йому для нормального процесу виробництва саме в тій галузі, яку він (підприємець) представляє. Найманий працівник не перестає при цьому бути носієм здатності до праці, оскільки вона невіддільна від нього. Відчуженим може бути тільки результат діяльності найманого виробника. Саме тому є підстави стверджувати, що підприємець купує трудові послуги, тобто право використання результатів трудової діяльності найманого робітника (функцію робочої сили).

Процес використання робочої сили і процес її виробництва та відтворення не тотожні.

Процес використання робочої сили для найманого працівника – це час, протягом якого він працює на підприємстві, приводячи в рух землю і капітал, що не є його власністю, але в ціні вироблених товарів та послуг є і його частка. Це час функціонального відчуження найманої праці на користь підприємства, де працює найманий робітник.

Для підприємця процес використання робочої сили є водночас процесом функціонального відчуження й інших ресурсів (землі та капіталу), тоді як найманому робітникові байдуже, скільки для підприємця коштує використання всіх інших економічних ресурсів. Його інтерес полягає лише у можливості компенсувати затрати своїх фізичних і розумових здібностей, можливість не втратити здатність до найманої праці в майбутньому, а також можливість утримання сім'ї тощо. Іншими словами, йдеться про відтворення робочої сили або здатності до найманої праці. Оскільки сам працівник є носієм цієї здатності, то відтворення її можливе тільки через відтворення самого працівника. Тому затрати на відтворення здатності до праці за своїм змістом є затратами на товари та послуги, споживання яких забезпечує відтворення самого робітника з його здатністю до найманої праці.

Слід зазначити, що час використання найманої праці впродовж робочого дня (тижня, місяця, року), обумовлений трудовим договором, може не збігатися з часом, необхідним для відтворення робочої сили.

Ця розбіжність може проявитись двояко:

- час, необхідний для відтворення робочої сили, більший, ніж час використання найманої праці;

- час використання робочої сили перевищує час, необхідний для її відтворення.

Перша ситуація не прийнятна для підприємця (роботодавця), оскільки потребує виплати вищої винагороди за послуги найманої праці, ніж вони того варті, відтак означає створення економічного збитку від праці (Р, < 0), де Р, – прибуток від ресурсу «праця».

Друга ситуація передбачає, що протягом однієї частини робочого дня працівник створює вартість, еквівалентну вартості його робочої сили, а протягом другої – надлишок вартості, який еквівалентно привласнюється підприємцем і забезпечує йому додаткову вартість у формі прибутку (Р_ь > 0).

Окрім описаних двох ситуацій, можлива ще одна, за якої підприємство від використання трудових послуг отримує нульовий прибуток {Р = 0). Така ситуація виникає тоді, коли час використання найманої праці дорівнює часу, необхідному для відтворення робочої сили.

Так у найзагальнішому вигляді може бути представлена марксистська теорія функціонального розподілу доходів.

 

Сімейні доходи, їх структура та використання. Заощадження як необхідний елемент в структурі сімейних доходів. Номінальні та реальні доходи. Диференціація доходів та її межі. Крива Лоренца.

Джерела формування сімейних доходів та їх використання

Кінцевим підсумком розподілу фонду особистого споживання є формування сімейних доходів членів суспільства. Сім’я являє собою групу осіб, які пов’язані родинними стосунками і спільно ведуть господарство для забезпечення сімейного споживання. Домашнє (сімейне) господарство утворює заключну фазу відтворення – споживання матеріальних благ і послуг. Ведення цього господарства здійснюється залежно від сімейного бюджету, що являє собою співвідношення між доходами і витратами сім’ї. Доходи формуються за рахунок заробітної плати (60-80% загальних джерел доходів), надходжень із суспільних фондів споживання (пенсії, стипендії, допомога, дотації) та від особистого підсобного господарства.

Сімейний бюджет поповнюється також за рахунок виплат за паєм у кооперативних підприємствах, дивідендів (якщо в сім’ї є члени акціонерних товариств), доходів від індивідуальної трудової діяльності. Можуть бути й інші надходження – спадщина, аліменти, гонорар. У період переходу до ринкової економіки в умовах нестабільності та інфляції статистика збільшення номінальних доходів недостатньо характеризує рівень життя населення. У 80-х роках країна зіткнулася з наявністю бідності, критеріями якої є: доход на одного члена сім'ї (нижче прожиткового мінімуму) та структура домашнього споживання (зокрема, частка затрат на харчування), що має тенденцію до зростання.

Науково-дослідні інститути використовують нормативний метод, який вимагає формування мінімального споживчого бюджету, виходячи із сукупності науково обґрунтованих нормативів споживання всього набору матеріальних благ і послуг.

Розраховується також оптимальний (раціональний) споживчий бюджет. Він відображає ту величину і структуру споживання матеріальних і духовних благ, які забезпечують найповніше й розумне задоволення потреб людини за даного рівня розвитку продуктивних сил. Цей бюджет є важливим критерієм оцінки фактичного рівня й структури споживання, розрахунку основного показника рівня життя – ступеня задоволення потреб населення, а також є основою прогнозування загального обсягу й структури матеріальних благ і послуг. В умовах переходу до ринкової економіки проблеми розподілу чистого доходу і продукту набувають дедалі більшого значення.

Чистий доход – це різниця між ціною всієї реалізованої продукції і витратами на її виробництво, тобто собівартістю. Реально на кожному підприємстві чистий доход виступає як прибуток. Наприклад, 1994 р. в промисловості України було реалізовано продукції на суму 1 377 503 млрд. крб. Собівартість продукції становила 1 105 933 млрд. крб. Таким чином, прибуток становив 271 570 млрд. крб.

Прибуток – це реальна економічна форма додаткового продукту. Розподіл чистого доходу фактично зводиться до розподілу прибутку. На різних підприємствах і залежно від форм конкурентної боротьби він має неоднакові конкретні форми свого прояву. Так, за умов досконалої конкуренції він виступає як середній прибуток на вкладений капітал, що є результатом міжгалузевої конкуренції між виробниками. Прибуток може бути і максимально високим за умов монопольної конкуренції. В акціонерних товариствах він являє собою дивіденд, в кооперативних – чистий доход тощо.

Крім прибутку, чистий доход виступає також у формі відсотка. На грошові кошти підприємств, а також різних верств населення, які вкладають грошові кошти в банки, щорічно нараховується певний відсоток. Норма його визначається як відношення одержаного відсотка до всієї суми позичкових коштів.

Відсоток фактично означає ціну позички. Таким чином, він є доходом для тих підприємств, які мають на своїх рахунках у банках тимчасово вільні кошти. Водночас це – витрата для тих господарств, які беруть кредит, адже вони повинні сплачувати зі свого прибутку ставку відсотка на взяті в позику кошти.

Формою чистого доходу є також рента. Вона обумовлюється природними умовами виробництва, насамперед у сільському господарстві, гірничодобувних галузях та ін. Рента, з одного боку, – це доход для власника особливих специфічних умов виробництва, з іншого – витрати для орендаря за користування земельними ділянками, рудниками, будівельними матеріалами. Причому земельна рента в чистому вигляді ніколи не буває. В реальному житті існує орендна плата, яка, крім ренти, включає в себе відсоток на вкладений раніше в дану земельну ділянку капітал. Економічний зміст прибутку, відсотка і ренти полягає не лише в тому, що вони є формами додаткового продукту. За допомогою цих показників визначається ціна основних виробничих факторів.

Таким чином, у процесі розподілу чистий доход набирає форми прибутку, відсотка і ренти. Якщо сюди додати ще й заробітну плату, то одержимо всі наявні первинні форми розподілу чистого продукту. В результаті цього чистий продукт розподіляється між його безпосередніми виробниками і власниками засобів виробництва.

В реальному економічному житті в нашій країні ці первинні доходи виступають як:

заробітна плата робітників сфери матеріального виробництва;

доходи селян від громадського господарства;

прибуток підприємств;

доходи селян, робітників і службовців від підсобного господарства.

Первинний розподіл доповнюється перерозподілом чистого продукту, необхідність якого зумовлена:

завданням концентрації ресурсів для вирішення важливих соціальних проблем;

існуванням невиробничої сфери, на утримання якої кошти надходять шляхом перерозподілу доходів;

важливістю залучення коштів підприємств і населення на громадські потреби;

потребами НТР, прогресивних змін у структурі суспільного виробництва, розвитку окремих економічних регіонів країни.

Головним знаряддям перерозподілу чистого продукту є державний бюджет, через який проходить приблизно 60% національного доходу. Важливу роль у цьому розподілі відіграє податкова система, оплата населенням послуг, механізм цін, а також Добровільні платежі в громадські організації.

У результаті розподілу й перерозподілу національного доходу складаються кінцеві доходи різних груп населення, держави, підприємств виробничої і невиробничої сфери. Формуванням фондів споживання і нагромадження завершується процес розподілу й перерозподілу чистого продукту, після чого він надходить у стадію кінцевого використання.

 

Соціальні аспекти економічних відносин. Рівень та якість життя населення. Прожитковий мінімум. Бідність і процеси маргіналізації населення. Тіньова економіка та її вплив на соціально-економічний розвиток. Еволюція соціальної структури суспільства.

Бідність, малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується такими показниками:

1) прожитковим мінімумом;

2) гарантованим прожитковим мінімумом;

3) мінімальним споживчим бюджетом.

Розрізняють прожитковий мінімум фізіологічний і соціальний. Перший розрахований на задоволення тільки головних найелементарніших потреб і послуг. Другий, крім мінімальних норм задоволення фізичних потреб, включає витрати на мінімальні духовні і соціальні запити. Соціально-фізіологічний мінімум – нижня межа малозабезпеченості (бідності).

Гарантований прожитковий мінімум – це офіційно затверджений рівень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну величину мінімального споживчого бюджету. Мінімальний споживчий бюджет як верхня межа бідності виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг споживання життєвих благ, що мінімально достатній для фізіологічного і розумового розвитку людини й забезпечення простого відтворення її життя і працездатності. Він визначається суспільством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя.

Згідно із Законом мінімальний споживчий бюджет визначається у середньому на душу населення на підставі системи «споживчих кошиків» для 13 статево-вікових груп. Наприклад, наприкінці 1996 р. вартість набору продуктів харчування на душу населення в середньому по Україні в державних цінах становила 51,85 грн., що значно перевищує фактичну мінімальну зарплату.

Вважається, що розрахований прожитковий мінімум забезпечує можливість придбання найнеобхідніших товарів та одержання послуг. Але ж треба мати на увазі, що «споживчий кошик» формується на основі державних цін на товари, а в умовах зростаючого дефіциту значну частину їх доводиться оплачувати за цінами «чорного ринку», за договірними цінами, кооперативними тощо. Це необхідно враховувати при обчисленні мінімального споживчого бюджету. Останній розраховується різними методами. Перший з них – статистичний – полягає в тому, що рівень і структура бюджету визначаються на основі аналізу фактичних статистичних даних сімей з найнижчим у даний час доходом на душу населення.

Другий метод – статистичний модернізований. Він передбачає розрахунок потреб у продуктах харчування на основі науково обґрунтованих мінімальних норм, а інших витрат – статистичним методом.

Тіньова економіка існує в усіх країнах світу. Вона відрізняється тільки обсягами, структурою і механізмами розвитку.

За даними Світового банку, середня питома вага тіньової економіки в постіндустріальних країнах становить 10-15 %. Її обсяги в США сягають 8-12 %, Канаді, Франції — 5-8 %, Норвегії, Швеції — 6-7 %, Італії, Латинській Америці та африканських країнах — 30 %, Чехії — 18 %, інших постсоціалістичних державах — 40-60 % валового внутрішнього продукту (13 % — в Узбекистані, 47 % — в Україні, 64 % — у Грузії) тощо.

Група економістів з Австрії опублікувала дослідження, присвячене обсягам тіньової економіки у 76 розвинених і країнах світу, що розвиваються. Під тіньовою економікою дослідники розуміли як офіційно незареєстрованні доходи від легального бізнесу, так і прибутки від заборонених законом видів діяльності. За оцінкою дослідників, у промислово розвинених країнах «у тіні» в середньому 15 % офіційно названого обсягу валового національного продукту, а в тих, що розвиваються, — у середньому близько 33 %. З урахуванням цих цифр з офіційного світового ВВП, оцінюваного Міжнародним валютним фондом у 39 трлн. доларів, на частку «тіньовиків» припадає 9 трлн. доларів, тобто світова тіньова економіка прирівнюється за обсягами до офіційної економіки США.

Поняття тіньової економіки фахівцями визначається неоднозначно. У зарубіжній літературі наводиться цілий ряд дефініцій, що у деталях мають розбіжності. їхнє узагальнення, а також вивчення вітчизняного досвіду дають змогу окреслити межі тіньової економіки сферою діяльності визначеного контингенту, що займається напівлегальним чи цілком прихованим бізнесом. Продукція такого бізнесу не контролюється органами державної влади, не враховується офіційною статистикою, і з цих причин не може бути включеною у валовий внутрішній продукт, а головне — результати такого бізнесу не оподатковуються і не можуть бути джерелом поповнення державного бюджету.

Із західної літератури в наше життя їх перекочувало досить багато: «тіньова економіка», «неформальна економіка», «прихована економіка», «неофіційна економіка», «вторинна економіка», «чорна економіка», «таємна економіка», «підпільна економіка», «нелегальна економіка», «контр економіка», «друга економіка», «чорний ринок» та ін. Одна з причин виникнення широкого спектра тлумачень такого поняття, як тіньова економіка, спричинена двозначністю, що міститься в самому терміні. З одного боку, у ньому вбачається нелегальний і кримінальний початок, а з іншого боку — стверджується, що мова йде все-таки про економіку і пов’язані з нею виробничі відносини.

Як органічна складова економіки будь-якого суспільства, тіньова економіка є господарсько-комерційною діяльністю, що унаслідок визначених причин намагається уникнути державного обліку і контролю. При цьому між офіційною економікою та її «тінню» існує досить розмита межа, і критерії виділення тіньової економіки в порівняно локальний сектор господарювання мають не стільки економічний, скільки соціально-правовий характер.

Характерним є те, що формування її складових відбувається у звичайному середовищі за умов свідомого чи неусвідомленого сприяння з боку держави, що полягає у прийнятті таких нормативних актів, які у кінцевому підсумку і забезпечують необхідні основи для її існування. Правильність цього твердження випливає з таких особливостей тіньової економіки:

• тіньова економіка зароджується в надрах нормативно-правового поля, коли встановлені державою регулювальні норми не відповідають дії об’єктивних економічних законів, не мають надійних механізмів контролю за дотриманням чинного законодавства; коли дії законодавчих і виконавчих структур державної влади вступають у протиріччя з об’єктивними економічними законами;

• за умов, коли держава через свої представницькі структури має найвищі повноваження у законотворчій, правоохоронній і виконавчій діяльності, саме зародження і поширення тіньової економіки вказує на терпимість держави до цього явища, що виникає внаслідок непогодженості намірів і дій різних галузей влади щодо розвитку окремих сфер;

• основою функціонування тіньової економіки є безоплатне використання суспільної власності: основних фондів, сировини, енергоносіїв, транспортних шляхів, трудових ресурсів;

• тіньова економіка служить збагаченню визначеного кола людей за рахунок обкрадання всього суспільства, передусім за рахунок джерел, що забезпечують фінансове наповнення державного бюджету. Велику кількість визначень поняття «тіньова економіка» можна розділити на дві основні групи.

Перша група визначає тіньову економіку як протиправну діяльність, що здійснюється в інтересах злочинних структур.

Друга група визначає тіньову економіку як економічну діяльність, що не враховується державними органами.

У зв’язку з цим більш правильним буде визначення: «Тіньова економіка — це економічна діяльність, що не враховується та не контролюється офіційними державними органами і спрямована на одержання доходу шляхом порушення чинного законодавства».

Таке визначення тіньової економіки охоплює її чотири складових блоки:

• неприхована від державних органів економічна діяльність, що через об’єктивні і суб’єктивні причини не враховується, не контролюється і не оподатковується;

• легальна економічна діяльність, у процесі якої відбувається повне чи часткове ухиляння від сплати податків, зборів, штрафів та інших обов’язкових платежів. Тобто суб’єкт тіньової економічної діяльності одержує додатковий доход шляхом порушення чинного законодавства;

• незаконна, навмисно приховувана від державних органів економічна діяльність;

• діяльність, спрямована на одержання доходу шляхом скоєння чи сприяння у скоєнні злочинів.

Види тіньової діяльності поділяють на дві основні групи:

• види діяльності, дозволені законом, але які здійснюються з порушенням чинного законодавства;

• види діяльності, заборонені законом (наркобізнес, виробництво і збут забороненої продукції тощо).

Види діяльності, що належать до першої групи (тобто фіктивної економіки), можна поділити на:

• неформальну економіку, яка приєднала до себе сектор домашнього господарства. Вона передбачає такі форми незареєстрованного підприємництва, як дрібне виробництво, послуги і торгівля, репетиторство, посередницька діяльність, праця в домашніх господарствах тощо;

• напівлегальну економіку, доходи від якої формуються в результаті законної діяльності, шляхом укриття частини виробленої продукції, наданих послуг чи одержуваного прибутку. Це виробництво неврахованої продукції, надання послуг з перекручуванням витрат, застосування необґрунтованих пільг, використання заснованих на державній чи будь-якій іншій власності засобів виробництва, матеріальних ресурсів, робочої сили, що користується державною підтримкою та іншими загальнодержавними пільгами;

• нелегальну економіку, яку представляють законспіровані, тобто свідомо приховані легітимні види економічної діяльності, що включають виробництво, розподіл товарів і послуг, дозволених законом.

Друга група тіньових видів діяльності має чітко виражений кримінальний характер. До них належать виробництво, розподіл, обмін і споживання соціально небезпечних і руйнівних для розвитку особистості заборонених видів продукції і послуг, крадіжки, розкрадання, наркобізнес, корупція, відмивання коштів і фальшивомонетництво, торгівля людьми тощо.

Тіньова економіка — це результат порушення рівноваги між суб'єктами держави з приводу створення і розподілу продукту, що відбулося внаслідок дерегуляції економіки і порушення на цій основі балансу інтересів, а також внаслідок недостатності чи недосконалості засобів ефективного контролю за дотриманням чинного законодавства.

Основні причини й особливості поширення тіньової економіки в Україні:

1. Неефективна економічна політика, низька якість державних економічних програм і результативність економічної діяльності у всіх сферах і галузях економіки; недосконалість, неповнота, нестабільність, неузгодженість законодавчої бази.

2. Втрата довіри до економічних програм, державної економічної політики, до державних структур влади і бажання діяти виходячи з особистих інтересів за умов неможливості одержання доходів законними методами.

3. Недосконала податкова політика; недосконалість, неповнота, нестабільність законів про оподатковування; високе загальне податкове навантаження, у тому числі на фонд оплати праці, що веде до багаторазового зменшення офіційної заробітної плати і здійснення доплат готівкою.

4. Низький рівень офіційної заробітної плати у державному секторі економіки, у державних установах та організаціях, пенсій, інших соціальних виплат; високий, щодо офіційних доходів, рівень цін на споживчі товари і послуги.

5. Низький рівень життя і соціальної захищеності абсолютної більшості населення.

6. Політична нестабільність у державі.

7. Незадовільна діяльність усіх структур влади щодо забезпечення виконання законів, низька ділова кваліфікація і некомпетентність значної частини їхніх працівників.

8. Високий рівень корупції.

9. Відсутність значних капіталів, необхідних для реалізації підприємницьких інтересів за умов реформування економічних відносин.

10. Відсутність інвестиційних альтернатив для тіньових капіталів.

11. Відсутність ефективного контролю за економічною діяльністю.

12. Утворення кримінальних структур, зрощування із суб’єктами підприємницької діяльності, переростання в організовані злочинні угруповання і їх легалізація в суспільно-політичному житті; транс-націоналізація злочинності, створення міжнародних кримінально-економічних і адміністративно-економічних груп.

13. Правова незахищеність громадян і суб’єктів підприємницької діяльності від організованих злочинних угруповань і протиправних дій з боку корумпованих державних чиновників.

14. Значний ступінь деформації суспільної та особистої моралі; втрата історичних традицій, моральних і етичних норм, що лежать в основі поваги до приватної власності і підприємницької діяльності; слабкі внутрішні обмеження щодо протиправної діяльності.

Зростання обсягів тіньової економіки викликає поряд з її конструктивними проявами і низку негативних наслідків. Найбільш вагомими негативними наслідками тіньової економіки є:

• втрата податкових надходжень, і як результат — ускладнення виконання державою своїх фінансових зобов'язань перед суспільством і посилення нерівномірності податкового тиску;

• недієвість та невідповідність дійсності управлінських рішень через відсутність повноти та об'єктивності офіційної інформації про розвиток економічних процесів в Україні;

• скорочення інвестиційних ресурсів в Україні через утруднення відкритого витрачання тіньовими структурами прихованого від оподаткування доходу та його витік за кордон;

• можливість монополізації економіки через зниження ціни продукції тіньового сектора на величину несплаченого податку;

• несправедливий та непрозорий розподіл національного доходу в суспільстві, нераціональне розміщення наявних суспільних ресурсів

• моральна і духовна деградація суспільства;

• поширення правового нігілізму, незахищеності громадян, недовіри до влади;

• неможливість швидкої інтеграції України до європейської спільноти через викривлений розвиток принципів демократичного суспільства.

Одним з найнебезпечніших наслідків розвитку тіньової економіки є криміналізація суспільства: збільшення кількості економічних злочинів, широкомасштабний розвиток організованої злочинності, що веде до втрати державою своїх регулювальних, контрольних та інших соціально важливих функцій.

 

5. Необхідність та сутність системи соціального захисту населення. Основні елементи механізму соціального захисту. Державне регулювання розподілу доходів. Роль держави у забезпеченні соціального захисту в умовах переходу до ринкової економіки.

6. Зайнятість, її суть і форми. Неповна зайнятість та рівень безробіття. Причини та форми безробіття. Сутність та фактори розширеного відтворення робочої сили.