Позичковий капітал, позичковий процент. Акціонерно-корпоративний капітал. Цінні папери акціонерні товариств.

Як форма промислового капіталу виокремлюється позичковий капітал, що також є формою руху банківського капіталу, органічно пов’язаного з кредитом.

Кредит (лат. creditum — позичка, борг) — позичка у грошовій або товарній формі на умовах повернення в певний строк з виплатою відсотка, в процесі руху якої між кредитором і позичальником виникають відносини економічної власності (привласнення).

Виник кредит у період розпаду первіснообщинного ладу на основі становлення товарно-грошових відносин і майнової диференціації общини. З погляду об’єктів власності кредит початково надавався у речовій формі (у вигляді зерна, худоби та ін.), пізніше — у грошовій. У рабовласницькому і феодальному суспільствах кредит з позицій суб’єктів економічної власності набув форми лихварської позички, а кредиторами (лихварями) виступали насамперед купці, відкупщики податків і храми. Вони надавали позички рабовласникам під великі відсотки, а також дрібним виробникам (селянам і ремісникам), за несплату яким загрожувало боргове рабство. Відсоток був при цьому формою економічної реалізації лихварського капіталу.

За феодалізму кредиторами-лихварями були купці, церкви і монастирі, а в селах — ще й багаті селяни. Вони надавали позички дрібним виробникам, феодальній знаті (королям, дворянам). Ставки за кредитами були високі — сягали 100 і навіть 160 %, що сприяло процесу первісного нагромадження капіталу, зокрема, прискорювало перетворення частини селян і ремісників на найманих робітників, активізувало руйнування феодальної економічної системи, відносин феодальної власності. Кредит виражав певну сукупність відносин економічної власності між різними класами і соціальними верствами, а частково всередині них.

У період первісного нагромадження капіталу торгова і промислова буржуазія боролася з лихварством, оскільки виплата високих відсотків поглинала більшу частину їх прибутків. У невеликих розмірах лихварський капітал існує і нині (наприклад, ломбардні позички). Відносини економічної власності виникали і за такого виду кредитування, як продаж товарів у кредит з відстрочкою платежів.

За капіталізму кредит є рухом позичкового капіталу, тобто грошового капіталу (грошової позички), який власник (кредитор) надає іншим особам у кредит за заздалегідь обумовлену плату (відсоток) за умов повернення у певний строк. Суб’єктами економічної власності у цьому процесі виступають торговельні і промислові капіталісти, держава, різні верстви населення, фінансові інститути (комерційні банки, страхові компанії та ін.) тощо. Якщо за лихварського кредитування надана позичка була капіталом лише для кредитора, то за капіталізму — стає капіталом і для кредитора, і для позичальника. Рушійною силою відносин економічної власності між позичальниками і кредиторами є привласнення відсотка. Ця мета спонукає власників тимчасово вільних коштів або особливого товару (позичкового капіталу) тимчасово відчужувати ці кошти як товар. Тому відсоток за кредит є ціною позичкового капіталу. Його величина не повинна перевищувати норму підприємницького прибутку. В іншому разі брати в позичку гроші функціонуючому капіталісту немає економічного сенсу.

Основними джерелами формування позичкових капіталів є:

1) грошові капітали, що тимчасово звільняються у процесі кругообігу промислового і торговельного капіталів, нагромаджені у формі амортизаційних відрахувань, частини оборотного капіталу (внаслідок незбігу часу продажу товарів і купівлі предметів праці — сировини, палива, матеріалів), тимчасово вільних коштів для виплати заробітної плати і призначеної для капіталізації додаткової вартості (внаслідок поступового нагромадження необхідної величини для купівлі нових машин, устаткування, будівництва складів тощо);

2) особисті грошові доходи і заощадження різних класів, соціальних верств і груп: класу капіталістів (рантьє, вищих менеджерів та чиновників державного апарату, землевласників, осіб вільних професій, генералітету, духовенства та ін.), заощадження найманих працівників;

3) грошові нагромадження держави, зумовлені процесами одержавлення економіки і насамперед національного доходу;

4) тимчасово вивільнені грошові кошти в результаті незбігу часу реалізації готової продукції і часу закупівлі сировини для нового виробничого циклу;

5) гроші, призначені для виплати заробітної плати;

6) грошові вклади населення.

Сумнівною є можливість функціонування як грошового капіталу невеликих сум заощаджень найманих працівників, менших за обсяги початкового капіталу, тобто мінімального розміру грошей для того, щоб розпочати підприємницьку діяльність (у США в середині 90-х років XX ст. така сума становила приблизно 20 тис. дол., а в Канаді — 12,5 тис. дол.). Проте такі заощадження, зливаючись із кредитом на вкладах у банківських установах або в акціонерних компаніях, набувають нової якості — перетворюються на колективний, або асоційований, позичковий капітал. Отже, кредитні установи перетворюють акумульовані грошові кошти на позичковий капітал, який набуває таких форм:

1. Капітал-власність, який передається його власником (позичковим капіталістом) у тимчасове користування функціонуючому капіталісту (підприємцю) і перетворюється на капітал-функцію. Економічною реалізацією цієї власності є отримання позичковим капіталістом відсотка. Отже, з виникненням позичкового капіталу відбулось роздвоєння капіталу на капітал-власність і капітал-функцію, кожен з яких розвивається як відповідно до спільних для всіх форм капіталу економічних законів, так і лише притаманних їм.

2. Своєрідний товар, тобто товар, де предметом купівлі і продажу слугує капітал. Суспільно-економічна характеристика капіталу як відносин економічної власності (а, отже, експлуатації) між найманими працівниками і власниками капіталу не відтворює ситуацію, коли позичковий капіталіст (як власник) віддає певну суму капіталу у кредит функціонуючому капіталісту, оскільки вони обидва є власниками. Між ними виникають відносини конкурентної боротьби за частку додаткової вартості у формі відсотка і відносини економічної власності з приводу привласнення цієї частки прибутку. Ці відносини можуть набувати ознак експлуатації у тому разі, коли позичковий капіталіст за певних обставин нав’язує надмірну плату за свій товар, зокрема тоді, коли розмір відсотка (точніше його норма) є вищою за норму підприємницького прибутку. За такого перевищення об’єктом експлуатації з боку позичкового капіталіста стає промисловий або торговельний капіталіст, який, у свою чергу, експлуатує найманих працівників. Про появу відносин експлуатації між різними верствами капіталістів свідчить боротьба торговельної і промислової буржуазії проти лихварства в період первісного нагромадження капіталу.

Джерелом відсотка є насамперед створена у сфері безпосереднього виробництва найманими працівниками частка додаткової вартості, праця (організаторська, управлінська та ін.) підприємців, менеджерів різного рівня; відповідні види праці позичкових капіталістів, найманих банківських працівників, особливо за сучасних умов, коли гігантські банківські установи надають понад 300 видів послуг населенню, торговельним, промисловим фірмам та ін.

На попередніх етапах розвитку капіталістичного суспільства, коли банки були лише простими посередниками у платежах, позичкові капіталісти і наймані банківські працівники своєю працею також створювали частку додаткової вартості (у формі прибутку), оскільки за допомогою кредиту вони організовують рух нових масивів капіталу, прискорюють рух існуючих форм капіталу, що сприяє розширеному відтворенню сукупного капіталу і формує нове джерело додаткової вартості. Рух позичкового капіталу мусить здійснюватися відповідно до реальних потреб суспільного відтворення, законів грошового обігу.

Повніше деякі продуктивні властивості кредиту, а отже, і риси позичкових капіталістів, найманих працівників банківських установ розкриваються у виконуваних кредитом функціях.

3. Специфічна форма відчуження: як особливий товар він рухається в односторонньому порядку від кредитора до позичальника, а потім (у процесі погашення кредиту) — від позичальника знову до кредитора, але вже разом зі сплатою відсотка. Звичайний товар та його грошовий еквівалент здійснює двосторонній рух: товар надходить від продавця до покупця, а відповідна грошова сума — від покупця до продавця.

4. Поверхова (фетишистська) форма позичкового капіталу. Рух позичкового капіталу на поверховий погляд набуває форми Г — Г₁, тоді як промисловий капітал проходить три функціональних форми кругообігу — грошову, продуктивну і товарну (Г — Т...В...Т₁...Г₁). У цьому разі позичковий капітал є найбільш фетишистською формою капіталу, оскільки виникає ілюзія, що гроші самі породжують ще більші гроші. Реальний обіг позичкового капіталу відбувається у двох або трьох функціональних формах: у двох (грошовій і товарній) — якщо кредит надається торговому капіталістові, у трьох — якщо функціонуючому. Поверхова форма позичкового капіталу створює також ілюзію його збігання з грошима. Насправді гроші є лише речовим змістом позичкового капіталу. Якщо розглядати їх у контексті виконуваних функцій, то певне збігання грошей з позичковим капіталом має місце при виконанні грошима лише функції платежу. Кількісні розбіжності між цими категоріями полягають у тому, що у разі виконання грошима функції засобу платежу сума позичкових капіталів значно перевищує відповідну суму грошей (у функції засобу платежу), оскільки одна грошова одиниця може бути речовим носієм позичкового капіталу багаторазово.

Централізація банками тимчасово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб та їх перетворення на позичковий капітал здійснюються на ринку позичкових капіталів, де інструментами є векселі, цінні папери, депозитні сертифікати, банківські акцепти.

Позичковий ринок — сукупність відносин економічної власності з приводу купівлі-продажу грошового капіталу через посередництво фінансово-кредитних установ і фондової біржі відповідно до законів попиту і пропозиції, конкурентної боротьби.

Складовими цього ринку є грошовий ринок (короткострокові кредити до 1 року, що обслуговують рух оборотного капіталу) і власне ринок капіталів (середньо- і довгострокові кредити), які обслуговують рух основного капіталу.

Ринок капіталів поділяють на іпотечний ринок, де кредит надають під заставу нерухомості, і фінансовий, на якому оперують цінними паперами. Грошовий ринок і ринок капіталів відрізняються рівнем відсоткових ставок, терміном проведення кредитних операцій, інструментами здійснення купівлі-продажу, обсягами здійснюваних операцій та ін. Водночас між цими ринками здійснюється безперервне переливання капіталів: короткострокові кредити перетворюються на середньострокові і довгострокові за наявності гарантій з боку банків і держави.

В залежності від сфери охоплення ринок позичкових капіталів поділяють на національний, міжнародний (або іноземний) і світовий. Найбільшою різноманітністю форм, методів та інструментів проведення операцій відзначається національний ринок.

У структурі конкретних джерел нагромадження позичкового капіталу найважливішу роль відіграють: 1) амортизаційні відрахування, які зберігаються на банківських рахунках; 2) частина нерозподіленого прибутку, що нагромаджується для розширення виробництва; 3) нагромадження позичкового капіталу в кредитній системі, тобто зростання власного капіталу і резервів банків; 4) капітали пенсійних фондів, які перебувають у довірчому управлінні банків, страхових компаній та інших кредитних інститутів.

Основними формами усуспільнення позичкового капіталу та особливостями його розвитку у розвинутих країнах є: 1) централізація кредиту у наймогутніших банках, монополізація ними кредитно-розрахункових операцій з промисловістю, торгівлею, державою, населенням; 2) укрупнення кредиту; 3) централізація грошових заощаджень і доходів різних класів, соціальних верств і груп; 4) збільшення доходів останніх; 5) зростаюче кредитування держави і збільшення виплат за відсотками по державному боргу; 6) активізація міжнародного обігу позичкового капіталу, зростання обсягів міжнародних кредитів; 7) посилення ролі міжнародних фінансово-кредитних організацій у кредитуванні держав.

Акціонерний капітал є джерелом формування власного капіталу корпорації (аукціонерного товариства) і складається з оплачених акцій. Можливі такі варіанти зміни акціонерного капіталу: концентрація, розмивання, збільшення, зменшення.

Концентрація акціонерного капіталу та перерозподіл корпоративного контролю може відбуватися шляхом:

- викупу товариством акцій дрібних акціонерів (працівників і сторонніх осіб) з подальшим перерозподілом між керівництвом;

- викупу акцій товариства торговцями цінними паперами з метою їх концентрації і перепродажу за більш високими цінами;

- придбання голосуючих і контролюючих пакетів акцій товариства через інвестиційні фонди і компанії, комерційні банки, довірчі товариства, біржі;

- здійснення представницької діяльності з цінними паперами від імені, за рахунок і на ім’я власників цінних паперів;

- погашення акціями товариства боргових зобов’язань перед кредиторами;

- обміну цінними паперами між товариствами-партнерами з метою зміцнення ділових стосунків.

Розмивання акціонерного капіталу відбувається внаслідок недобросовісного розподілу додаткової емісії акцій: незабезпечення переважних прав акціонерів при купівлі додаткових акцій, неправильна індексація акцій відповідно до зміненого розміру статутного капіталу, здійснення додаткової емісії акцій, що не підкріплена реальними активами, тощо.

Рівень економічної незалежності та загальна структура капіталу, які відображають частку позичкового і власного капіталу, як правило, відрізняються, оскільки залежать від особливостей виробництва, структури основних фондів, товарообіговості та інших факторів. Головним критерієм при цьому є те, наскільки ефективно вико­ристовуються активи і пасиви корпорації (підприємства) і чи не є заборгованість (дебіторська і кредиторська) простроченою і накопичувальною, а носить лише поточний характер.

Власний капітал акціонерного товариства складається з:

- статутного капіталу,

- додаткового капіталу,

- резервного капіталу,

- нерозподіленого прибутку.

Статутний капітал — один із найважливіших елементів власного капіталу корпорації. Він відображає вартість матеріальних ресурсів, нематеріальних активів, фінансових вкладень і грошових коштів, які засновники і учасники передали у власність або в розпорядження підприємству (корпорації). З іншого боку — статутний капітал відображає зобов’язання підприємства перед засновниками і учасниками (в акціонерному товаристві — перед акціонерами), на основі яких вони мають відповідні права. До таких прав відносяться: участь в управлінні підприємством, права на отримання дивідендів, на перепродаж акцій або передачу їх іншим особам, на погашення акцій у випадку ліквідації акціонерного товариства, право на першочергову участь у придбанні акцій у разі проведення додаткової емісії тощо.

Величина статутного капіталу акціонерного товариства фіксується у статуті і може бути змінена тільки після перереєстрації статуту. Рішення про внесення змін до статуту акціонерного товариства, включаючи ті, що пов’язані з величиною статутного капіталу, приймаються вищим органом управління акціонерного товариства — загальними зборами акціонерів. За рахунок мобілізації коштів у складі статутного капіталу формується активний капітал корпорації (необоротні і оборотні активи). Структура активного капіталу визначається засновниками і правлінням акціонерного товариства.

Статутний капітал спочатку формується за рахунок вкладів засновників. Такими вкладами можуть бути:

- будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності;

- цінні папери;

- права користування, включаючи інтелектуальну власність;

- грошові кошти, у тому числі в іноземній валюті.

Величина вкладу оцінюється в гривнях і становить частку (пай) учасника у статутному капіталі. Порядок оцінки вкладів, внесених у формі, яка відрізняється від грошової, визначається установчими документами акціонерного товариства. В цілях формування статутного капіталу забороняється використовувати бюджетні кошти, фінансові ресурси, які отримані в кредит і під заставу. Майно, передане засновниками в процесі формування статутного капіталу, належить акціонерному товариству на правах власності, повного господарського ведення або оперативного управління. Корпорація (якщо інше не передбачено чинним законодавством або її установчими документами) має право продавати, передавати іншим юридичним особам, обмінювати, здавати в оренду, передавати безкоштовно для тимчасового використання або в борг майно, яке їй належить.

Цінні папери — це свідоцтва про участь їх власників у капіталі акціонерного товариства або наданні позички. Вони передбачають зобов’язання емітентів сплачувати їх власникам доходи у вигляді дивідендів або процентів. У юридичному розумінні цінні папери — майнове право, яке засвідчується певним документом і реалізується у порядку, що вказується в цьому документі.

У зв’язку з розвитком електронних систем торгівлі цінними паперами змінюється зовнішня форма їх існування. Цінні папери, операції з якими здійснюються через електронні системи, не мають речового титулу, тобто це — не документи. Вони існують як одиниці обліку в комп’ютерній системі та обертаються лише у формі переказів з рахунків одних учасників ринку на рахунки інших.

Цінні папери є капіталом, тому що їх власники одержують доходи від володіння цими цінними паперами. Проте капітал цей фіктивний, оскільки цінні папери не мають вартості, хоча продаються і купуються на ринку; їх ціни мають ірраціональний характер.

В обіг випускається (емітується) велика кількість різноманітних видів цінних паперів, їх можна поділити на три види: акції, облігації та похідні від них (вторинні) цінні папери. Широкий діапазон цінних паперів, що емітуються, пояснюється тим, що причини, які спонукають випускати ці папери і купувати їх, також дуже різноманітні.

Особливості формування ринку акцій

Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує майнову участь її власника у капіталі акціонерного товариства. Власники акції стають пайовиками акціонерного товариства, його співвласниками, тому вони не можуть вимагати від товариства повернення вкладених коштів. Проте вони можуть продати акції, але у цьому випадку втрачають право співвласника.

Власники акцій, як співвласники товариства, мають право на одержання частини прибутку товариства пропорційно своїй участі, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Дохід, що одержує акціонер на акції, називається дивідендом. Розмір дивіденду залежить від маси прибутку, співвідношення між його нагромаджуваною та споживчою частинами, інвестиційної політики акціонерного товариства, виду і кількості акцій та інших факторів.

Товариства (корпорації) намагаються підтримувати дивідендні платежі на високому рівні, тому що переважно саме через ринкову ціну акцій визначають репутацію (рейтинг) корпорації, яка, в свою чергу, визначає спроможність корпорації до залучення позичкового капіталу або до додаткового випуску акцій. Крім дивідендів, власники акцій можуть одержати дохід (у вигляді курсової різниці), якщо вони продадуть акції дорожче, ніж їх купили.

Випуск акцій дає засновникам акціонерного товариства необмежені можливості консолідувати значний капітал на основні об’єднання безлічі індивідуальних капіталів і заощаджень.

Акціонерне товариство (кампанія, корпорація) — це домінуюча форма комерційної організації у країнах з ринковою економікою. Важливою перевагою акціонерної форми, порівняно з іншими формами комерційної організації (індивідуальний бізнес, партнерство, кооперативи), є обмежена відповідальність за зобов’язаннями. Власники акцій несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства (ризикують) тільки капіталом, вкладеним в акції. Ця відповідальність поширюється лише на його майно. Акціонерна форма комерційної організації сприяє демократизації управління, розширенню громадського контролю за діяльністю організації, стимулює якісну працю акціонерів-пайовиків.

Для створення акціонерного товариства його засновники розробляють статут, форма якого узаконена державою. У статуті визначаються найменування і мета створення товариства, розмір капіталу, характеристика акцій, які випускатимуться товариством, та спосіб їх розповсюдження, порядок управління, структура керівних органів та ін. Товариство подає статут і документи, які стверджують, що воно дотримується всіх вимог згідно із законом про організацію акціонерних товариств у державну установу, яка здійснює реєстрацію товариств і видачу дозволу на їх організацію. Після одержання дозволу засновники приступають до випуску і розповсюдження акцій.

Акціонерні товариства (корпорації) бувають двох видів: закриті, акції яких розподіляються між акціонерами і не надходять у відкритий продаж, і відкриті (публічні), акції яких вільно продаються і купуються.

Вищий орган управління акціонерним товариством — це загальні збори акціонерів. Керівництво всією поточною діяльністю доручається правлінню, спостережній раді або раді директорів.

Акціонери, які придбали акції з правом голосування на зборах, мають право на контроль за діяльністю корпорації, співвласником якої вони вважаються. Це право вони реалізують, коли голосують на зборах акціонерів, обираючи чи відкликаючи членів ради корпорації, вирішуючи питання про розподіл прибутку, об'єднання з іншими корпораціями, про ліквідацію бізнесу тощо.

Проте права у акціонерів різні, тому що голоси між ними розподіляються пропорційно кількості придбаних акцій. На практиці діяльність корпорацій контролюється групою акціонерів, яка володіє відносно невеликим контрольним пакетом акцій.

Теоретично контрольний пакет повинен становити 50% від усіх випущених акцій плюс одна акція. Проте при сучасному розпорошенні акцій серед великої кількості дрібних акціонерів для реального контролю над тією чи іншою корпорацією іноді досить володіти лише 5-20% від усіх випущених акцій.

Забезпечення контролю над корпорацією досягається різними шляхами. Наприклад, траст-відділи банків (траст-компанії) можуть приймати на себе за дорученням клієнтів управління цінними паперами. При цьому вони виступають або звичайними посередниками, які управляють цінними паперами згідно з інструкціями клієнтів, або одержують право на розпорядження паперами за власним розсудом. У другому випадку власники акцій (бенефіціари) передають траст-відцілам право голосування, а за собою зберігають лише право на одержання доходу від капіталу, переданого до управління.

Інший шлях забезпечення контролю випливає із права власника акції голосувати через довірену особу. Численні дрібні акціонери передають право голосу директорам корпорацій або уповноваженим представникам. Для того, щоб не допустити участі акціонерів в управлінні корпорацією, випускаються привілейовані акції без права голосу. Одночасно для засновників товариств, крупних акціонерів випускаються акції з правом кількох голосів кожна (багатоголосі, плюральні). З цією ж метою збільшення капіталу може здійснюватися не за допомогою додаткового випуску акцій, а за рахунок облігаційної позики. Власники облігацій виступають кредиторами корпорацій і тому не мають права брати участь в управлінні.

Розширення контролю над корпораціями досягається також шляхом «системи участі». Великі корпорації за рахунок резервного або позиченого капіталу скуповують пакети акцій інших корпорацій, створюють систему дочірніх підприємств, діяльність яких контролюють. Придбанням контрольних пакетів акцій інших корпорацій займаються і холдинг-компанії (компанії-держателі), які з цією метою мобілізують капітал шляхом випуску акцій. Отже, акціонерна форма комерційної організації дає можливість крупним корпораціям здійснювати контроль над корпораціями, капітал яких у кілька разів перевищує власний капітал контролюючої корпорації.

Акції, що випускаються в обіг, класифікуються за різними ознаками. За характером розпорядження розрізняють акції іменні та на пред’явника. Іменні акції реєструються в акціонерних книгах корпорацій на ім’я власника. Передача їх іншій особі вимагає дозволу правління корпорації. Акції на пред’явника емітуються без зазначення власника. У міру розвитку та поширення акціонерного підприємництва акції на пред’явника, що стали об’єктом купівлі-продажу на ринку цінних паперів, істотно потіснили іменні.
Залежно від порядку виплати дивідендів і права участі в управлінні корпорацією акції поділяються на привілейовані (преференційні) та прості (звичайні). Привілейовані акції надають їх власникам певні переваги порівняно з власниками простих акцій. Так, за привілейованими акціями встановлюється фіксований дивіденд, який виплачується раніше, ніж його визначають для власника простих акцій. Фіксований дивіденд виражається або в процентах від номінальної вартості, або в грошах з розрахунку на одну акцію.
Під час ліквідації корпорації задовольняються претензії власників привілейованих акцій, а потім уже простих. Якщо фінансовий стан корпорації погіршується, то керівництво може відкласти оголошення і виплату привілейованих дивідендів на невизначений строк. У цьому випадку в переважній частині акцій, що називаються кумулятивними, нагромаджуються невиплачені доходи, які згодом виплачуються.

Привілейована акція, як правило, не дає власнику права голосу на загальних зборах акціонерів. Це вигідно контролюючій групі акціонерів, яка не бажає втручання акціонерів у справи корпорації. Однак якщо корпорація не сплачує дивіденди кілька разів підряд, то власники акцій одержують право голосу.

Привілейовані акції з фіксованим дивідендом, по суті, близькі до облігацій. Такі акції надійні, однак вони практично не допускають збільшення дивідендів, тобто нарощування доходів. Різновид привілейованих акцій — це акції за участю, за якими передбачається додатковий дохід фіксованого дивіденду. Він оплачується при умові, що дивіденд за простою акцією сягнув свого максимального рівня, передбаченого статутом корпорації, і в розпорядженні компанії ще залишився нерозподілений прибуток.

Привілейовані акції поділяються на зворотні і незворотні. Коли корпорація випускає зворотні акції, вона залишає за собою право їх викупу (погашення) на певних умовах. Зворотність вигідна для корпорації, але не для власників акцій. Ціна, за якою викуповуються акції, не повинна перевищувати їх номінальної вартості та премії, що є компенсацією за викуп. Незворотні акції не можуть бути оплачені доти, доки існує корпорація, яка їх випустила.

Проста акція найчастіше дає власникові право одного голосу на загальних зборах акціонерів. З точки зору прибутковості, прості акції є найбільш ризикованим видом цінних паперів, оскільки дивіденд на них не фіксується, він залежить від фінансового стану корпорацій та оплачується з прибутку в останню чергу, тобто після оплати процентів, податків і фіксованих дивідендів. Проте в умовах сприятливої економічної кон'юнктури власники простих акцій мають шанс одержати дивіденди, що значно перевищують фіксовані, і швидко збільшити свій капітал.

Корпоративні облігації — це свідоцтво про надання їх власникам довгострокової позички корпорації, фірмі, підприємству, тобто це облігації, емітовані юридичними особами. Випуск облігацій — більш вигідний спосіб формування додаткового капіталу, ніж випуск акцій, тому що проценти за облігаціями сплачуються з прибутку корпорацій до виплати податків. Крім того, власники облігацій не одержують права голосу, оскільки вони не співвласники корпорації, а її кредитори. Корпоративні облігації більше піддаються ризику, ніж державні облігації, проте доходи за ними значно вищі.

Залежно від характеру забезпечення облігації поділяються на заставні та беззаставні. Заставні емітуються під застави майна корпорації та цінних паперів. Заставна облігація — це юридичний документ, що підтверджує згоду корпорації заставити під свій борг землю, споруду та інше майно, яке їй належить і дає право кредитору на оволодіння заставленими активами у разі несплати боргу. Облігації під заставу інших цінних паперів забезпечуються не майном, а іншими акціями та борговими зобов'язаннями фірми. У разі несплати боргу заставні цінні папери стають власністю того, хто володіє заставними облігаціями. Забезпеченням беззаставних облігацій виступає загальна платоспроможність корпорації. Такі облігації випускають, звичайно, фінансове сталі корпорації, які мають високий кредитний рейтинг.
За порядком оплати розрізняють облігації з правом дострокового відкликання та облігації без такого права (безвідкличні) — за аналогією із зворотними і: беззворотними акціями.
Існують також облігації конвертовані та неконвертовані. Конвертовані облігації можна обміняти на прості акції тієї ж корпорації, коли це буде вигідно. Враховуючи цю пільгу, процент на конвертовані облігації установлюється нижчим, ніж на неконвертовані. Власники неконвертованих облігацій, з одного боку, одержують стале джерело доходу у вигляді процента, а з іншого боку, мають можливість (яку дають акції) примножити капітал.

В Україні облігації підприємств можуть бути випущені лише після реєстрації цього випуску в Державній комісії цінних паперів та фондового ринку.