Лекции.Орг
 

Категории:


Перевал Алакель Северный 1А 3700: Огибая скальный прижим у озера, тропа поднимается сначала по травянистому склону, затем...


ОБНОВЛЕНИЕ ЗЕМЛИ: Прошло более трех лет с тех пор, как Совет Министров СССР и Центральный Комитет ВКП...


Искусственные сооружения железнодорожного транспорта: Искусственные сооружения по протяженности составляют в среднем менее 1,5% общей длины пути...

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ КОСТЮМ



МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА ІНЖЕНЕРНО-ПЕДАГОГІЧНА АКАДЕМІЯ

Методичні рекомендації

ЩОдо організації самостійної роботи

з навчальної дисципліни
«ІСТОРІЯ КОСТЮМУ»

для студентів спеціальності
7.010104 Професійна освіта. Дизайн

 
 
Т-ТД


Харків 2012


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА ІНЖЕНЕРНО-ПЕДАГОГІЧНА АКАДЕМІЯ

 

Кафедра технологій

Та дизайну

Методичні рекомендації

ЩОдо організації самостійної роботи

з навчальної дисципліни
«ІСТОРІЯ КОСТЮМУ»

для студентів спеціальності
7.010104 Професійна освіта. Дизайн

ЗАТВЕРДЖЕНО

Науково-методичною радою

Української інженерно-педагогічної академії

Протокол № ___ від ____ 2012р.

Харків 2012


УДК 75

Істория костюма. Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи для студентів спеціальності7.010104 Професійна освіта. Дизайн

Упоряд.: М.В. Панова. — м. Харків: УІПА, 2012 . – 40 с..

Затверджено на засіданні кафедри «Технології легкої промисловості»

…. 2012 Протокол №

 

 

Рецензент: , ………….канд. …. наук, доцент.

 

Методичні рекомендації з курсу «Історія костюма», розроблені для студентів для студентів спеціальності7.010104 Професійна освіта. Дизайн з метою успішного засвоєння студентами навчального мате­ріалу усього курсу та підготовки до практичних занять і виконання модульного завдання з теми «Народний український костюм»

 

Наведено зміст й методичні вказівки до самостійної підготовки до практичних занять з та виконання модульних завдань з дисципліни «Історія костюма».

 

Практичні заняття курсу «Історія костюма» передбачають знайомство з відео рядом що складають: фотографії зразків историчніх костюмів, твори образотворчого мистецтва, малюнки з журналів мод, документальні фотоматеріали, які ілюстрють кожну з тем курсу. Крім того студенти мают можливість ознайомиться з зразками традиційного и міського українського костюму, що зберігаються у колекціях Харківського історичного музея.

Методичні рекомендації розроблені з метою успішного засвоєння студентами навчального мате­ріалу усього курсу та окремої підготовки до практичних занять і виконання модульного завдання з теми № . Практичні завдання, виконувані в ході вивчення курсу «Історія костюма» орієнтовані на моменти, які є ключовими для майбутньої діяльності студентів.

Виконуючи ці завдання, студенти здобувають початкові професійні уміння застосовувати методи класичного мистецтвознавчого, композиційного, порівняльного та семантичного аналізу зразків історичного та традиційного одягу.

На підставі методичних рекомендацій студент повинен вміти:

- встановити той культурний зміст, що стоїть за формальними моментами організації складної художньої форми історичного костюму,

- встановлювати ті базові особливості художнього комплексу (що складає мистецтво конкретного історичного часу та регіону), умови органічного входження у цій комплекс костюма, як специфічної художньої форми .

 

ІКОНГРАФІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО вивчення
історії костюмА

Найважливішим джерелом наукових уявлень про історію костюма і моди є іконографія відповідного періоду – витвори образотворчого мистецтва (в першу чергу портрет), малюнки в журналах мод, документальне фото і т.д. Різні типи іконографічних джерел мають свої особливості і з різним ступенем достовірності відображають образ епохи.

Так, модна картинка часто залишалася нереалізованою, оскільки не завжди модна пропозиція виявлялася прийнятною. Кажучи про портрет, відзначимо, що портрет камерного характеру, буденний несе в собі риси індивідуальності і психологізму, парадний же портрет більш умовний, але підвищена увага до зовнішніх деталей, що часто зменшує художню цінність витвору мистецтва, дає цінний дослідницький матеріал для історії костюма.

Образотворчі матеріали є важливим джерелом вивчення історії українського традиційного костюма: крім фресок соборів, іконопису, книжкової мініатюри, значна інформація міститься в портретному живописі XVII—XIX ст., у творах побутового жанру XVIII ст. та в полотнах художників «передвижників» XIX ст.

Багато представників творчої інтелігенції XVIII—XIX ст. часто поєднували в собі і художників, і етнографів. Серед «передвижників», які глибоко вивчали побут українського народу, були такі визначні постаті, як В.Тропінін, Т.Шевченко, Л.Жемчужников, І.Їжакевич, П. Мартинович, М.Мурашко, О.Мурашко, О.Сластіон, Ю.Павлович та ін. А такі вчені, як Ф.Вовк, О.Рігельман, О.Шафонський, працювали у безпосередньому контакті з художниками, що значно підсилило наукову цінність їхніх праць.

Цілу портретну галерею українських селян-кріпаків створив у першій чверті XIX ст. художник В. Тропінін. Серію реалістичних образів і сцен із життя та побуту українців залишив по собі геніальний український поет і художник Т. Шевченко. Його традиції продовжили такі відомі митці, як Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський. Жанрові епізоди українського побуту червоною ниткою проходять у другій половині XIX — на початку XX ст. крізь творчість художників П. Мартиновича, С. Васильківського, М. Самокиша, В. Маковського, О. Сластіона, М. Пимоненка, М. та О. Мурашків. Традиції класичної спадщини розвиваються у творах художників XX ст.— К. Трохименка, М. Дерегуса, Т. Яблонської, які зафіксували і зміни, що відбуваються в одязі.

З моменту винаходу фотографії у майбутніх дослідників історії костюма і моди з'являються нові можливості для вивчення справжньої картини епохи. Фотографія, що отримала в Російській імперії вже в другій половині ХІХ століття найширше розповсюдження, відобразила всі шари міського і - частково - сільського населення країни.

В теж час, різні типи фото специфічним чином відображають і ідеал краси свого часу і то, як модна тоді одяг вписувався в соціальне середовище епохи. Виходячи із заданої площини розгляду, фотографічні зображення періоду кінця ХІХ початку ХХ століття можна розбити наступні групи.

1. Фото-Листівки: а) фото-листівки красунь-актрис і акторів; б) фото-листівки типу "головки"; в) вітальні фото-листівки, зокрема, новорічні. 2. Побутові студійні фотографії. 3. Сімейні любительські фотографії. 4. Фото-листівки з видами міст.5. Фото-листівки із зображеннями «національних типів».

Фото-листівки перших європейських красунь і красунь-актрис Російської імперії представляють еталони привабливості і краси. Фото листівки акторів театру і кінематографа - найбагатше джерело образів по історії моди, оскільки за умов ангажементу для сучасних п'єс актриса (актор) повинна була мати «власний гардероб». На фото листівках, які були обов'язковими для самореклами, фотографувалися «в найкращому вигляді і одягнені по самій останній моді», Що дозволяє нам скласти уявлення про нарядний вечірній одяг для прийому, бала, салону.

Фото-листівки типу «головки» доповнять уявлення про модну жіночу красу модерна, демонструють зразки перукарського мистецтва початку минулого століття.

Святкові фото-листівки також можуть познайомити нас із зразками нарядного одягу, у тому числі і вуличної і, що особливо важливо - зимової. На рубежі XIX-ХХ століть фотографувати взимку на вулиці було технічно важке. Тому павільйонні «зимові фотографії», на яких ми бачимо людей в манто і шубах на фоні намальованого задника із засніженим пейзажем - вельми цінний матюкав для дослідника історії костюма і моди. Проте, треба мати зважаючи на, що до 1917 року на російський ринок поступала безліч європейських листівок, на яких можна було друкувати текст на російській мові. Тому ті нарядні люди з «подарками», яких ми бачимо на дореволюційних новорічних листівках, швидше за все сфотографовані в якому-небудь фотоательє Австрії або Німеччини. І, відповідно, їх елегантний зимовий одяг типовий, в першу чергу, для цих же країн.

Побутова студійна фотографія також є серйозним джерелом знань по історії моди. Слід враховувати, що аристократичне суспільство визнавало в одязі стриманість і строгість. Яскравий і ефектний одяг вважався приналежністю актрис, кокоток і купчих.

Заслуговують уваги офіційні колективні фотографії, фото для документів (посвідчення особи і т.д.), які формений одяг або дають уявлення про вимоги до офіційного костюма.

Окремий для інтерес нашого дослідження представляє студійні фотопортрети, на яких представники різних шарів суспільства одягнені в українські національні костюми.

Сімейна любительська фотографія дозволяє побачити, як одягалися в домашній обстановці, під час гуляння, пікніків представники інтелігенції, міщанки і купецтва. На цих фотографіях ми бачимо гімназистів і студентів, штатських чоловіків прислугу і т.д.

Фото-листівки з видами міст знайомлять нас з одягом для міської вулиці і курорту. На них добре є видимими обов'язкові частини жіночого туалету для вулиці: жакет, капелюх, парасолька, сумочка-ридикюль, рукавички.

Фото-листівки етнографічного характеру, листівки із зображеннями «національних типів». Укрінській костюм представлений на листівках Київського видавництва «Світанок» (поч. ХІХ століття) [4]., Московського видавництва Шерера і Кабгольца (1902 р.), і Стокгольмського видавництва: товариства Грандберг, видавництва А. Елисона і видавництва Е. Г. Сванстрема (поч. ХХ століття) [4].

Познайомитися з перераховані типами фото зображень можна не тільки по їх відтвореннях в спеціальній літературі або в музейних експозиціях. Фотографії кінця ХІХ початку ХХ століття достатньо добре представлені на антикварному ринку. Проте, любительські фото, необхідні для вивчення міщанського, купецького, селянського і т.п. костюма, через поганий попит колекціонерів часто не приймаються на реалізацію. В теж час, зразки подібних фотографій, хоча б в одиничному екземплярі знаходяться майже в кожному домашньому фотоальбомі. Якщо фотографії, зняті до 1917 року зустрічаються рідко, то пізніший, але вже достатньо віддалений від нас історичний період з 1920-х до 1950-х років представлений в сімейних фото архівах значно ширше.

 

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ КОСТЮМ

Методика дослідження ТРАДИЦІНОГО одягу

 

Одним із основних питань у вивченні одягу як явища історичного є його походження. Цілий ряд концепцій базується на ідеї виникнення одягу з прикрас, пов'язаної з мотивами моралі, магії, культу тощо; інші погляди наголошують на вирішальній ролі захисних функцій, невід'ємних від природно-географічного середовища, культурно-господарської та суспільної діяльності людини.

Перебуваючи в постійному розвитку, одяг відтворює зміни соціально-економічних умов життя народу, в тому числі характер трудової діяльності та рівень технічного прогресу, що безпосередньо враховується при його дослідженні. Разом із тим він є специфічним відображенням психічного складу народу, його національних рис, які виявляються в художньо-естетичних ознаках одягу.

При виборі тих чи інших аспектів дослідження одягу важливо зберігати й суворо хронологічний підхід, використовуючи для цього, якщо потрібно, дані суміжних наук (археологічні, писемні джерела тощо).

Аналіз специфіки й етнокультурної спорідненості українського одягу з одягом інших народів (причому не тільки відповідь на питання, звідки прийшли ті чи інші форми одягу, а й виявлення причин, які викликали або законсервували побутування цих форм) допомагає глибше зрозуміти етнічні процеси, котрі відбувалися на території України від найдавніших часів. Таким чином стає зрозумілою історична обумовленість регіональних та локальних особливостей українського вбрання в усьому розмаїтті його комплексів і складових.

Особливе значення при вивченні народної культури взагалі та народного одягу зокрема надається соціальним процесам, які відбувалися в суспільстві та впливали на побутування тих чи інших форм одягу.

В основу сучасного дослідження локальних комплексів народного костюма покладено аналіз ряду етнографічних ознак, які допомагають виділити певні типи, види й форми одягу та дати їм якомога повніше історико-культурне пояснення. Водночас ці ознаки розкривають доцільні напрями використання найкращих традицій у сучасному моделюванні одягу. До них насамперед належать: матеріал, крій, техніка виконання, оздоблення, колористика, способи носіння, поєднання складників у комплекси та ін. Отож дослідник повинен аналізувати як конструктивно-технічні прийоми створення об'ємно-просторових форм одягу, так і орнаментально-колористичні (декоративні) особливості його художнього оформлення, що так бездоганно зливаються в єдине композиційне ціле у кращих зразках народного одягу.

Як було сказано вище, важливою ознакою кожної складової будь-якого одягу є його матеріал. Дослідження різноманітних давніх прийомів створення та принципів відбору матеріалів для одягу, аналіз їхніх структурних, колористичних та орнаментальних особливостей допомагають упровадженню найкращих традицій у сучасному виробництві тканин.

Уміння найраціональніше використовувати різноманітні особливості тканин залежно від конкретних практичних та естетичних потреб людини лежить в основі іншої суттєвої ознаки, пов'язаної зі способами створення об'ємно-просторових форм традиційного вбрання. Основним таким способом є крій. Досліджуючи особливості крою складових частин традиційного одягу, можна простежити еволюцію форм убрання від найпримітивніших до найскладніших. Залежно від крою елементів одягу виділяються його етнографічні типи

Утворення форми пов'язане зі знаходженням пропорцій та силуету окремих складових частин вбрання, співставлення яких розкриває локальні особливості, визначає багатошаровість та загальний силует етнографічних комплексів традиційного одягу.

Суттєвою етнографічною ознакою традиційного вбрання, що підкреслює своєрідність його локальних варіантів, є технологічні прийоми пошиття одягу.

Належна увага приділяється й вивченню характеру оздоблення традиційного вбрання. Дослідження різноманітних видів оздоблення, таких як художнє ткацтво, вишивка, аплікація, не тільки розкривають високу майстерність народних митців, але й часом порушують питання про походження тих чи інших явищ культури, висвітлюють етнокультурні взаємини певних груп населення.

Важливі ознаки традиційного одягу — характер поєднання його складових частин у локальні комплекси та способи їх носіння, якими, зрештою, остаточно визначається специфічний силует того чи іншого комплексу.

Перегляд етнографічних ознак народного одягу завершимо такими з них, як принципи та прийоми створення художньо довершених комплексів,— по суті, основного засобу, за допомогою якого народ нагромаджував і зберігав свій досвід та кращі традиції, передаючи їх від покоління до покоління. Аналіз принципів та прийомів композиційного вирішення традиційного костюма є той ключ, за допомогою якого можна відкрити нові невичерпні можливості використання історичного досвіду в сучасному моделюванні одягу.

Перелічені вище аспекти методики дослідження дають змогу сконцентрувати увагу на певному колі найсуттєвіших питань історії українського вбрання.

 

СИМВОЛІКА НАРОДНОГО КОСТЮМА.
Костюм як знакова система.

Традиційний костюм українців поряд із забезпеченням фізичного існування людини задовольняв її різноманітні соціальні потреби. Завдяки своїй символічній навантаженості костюм, будучи матеріальним витвором, міг виконувати функції, властиві феноменам духовної культури.

Багатоманітність символів та варіантів їх поєднання безпосередньо пов'язані з призначенням костюма. При переході від повсякденного костюма до святкового, а також від святкового до обрядового активно зростала роль знакових функцій. Водночас на задній план відходила практична функція: у святковому костюмі їй належала другорядна роль, а в обрядовому практичні властивості окремих елементів взагалі не брались до уваги.

Відмінність у співвідношенні практичності й знаковості присутня й на рівні окремих властивостей компонентів костюма. Найменш інформативними є конструктивні особливості — крій, силует, пропорції одягу.

Особливості ж декоративно-художнього оформлення одягу більш відкриті для втілення — в рамках традицій — особистих бажань та смаків. Тому декоративно-художні прийоми значно багатоманітніші не лише в історичному, а й у територіальному плані й здатні виступати символами широкого кола духовних цінностей.

Символіка народного костюма — важлива складова національних традицій. Зафіксована у такий спосіб соціальне значуща інформація забезпечує не лише розвиток самого костюма, а й значною мірою життєздатність усієї нації. Знакові функції стосуються насамперед регламентації буденного, святкового, обрядового костюма, престижності одних і непрестижності інших видів одягу, естетичного вирішення одягу певних соціальних груп, норм і правил користування одягом залежно від віку, статі, сімейного стану, уявлень про межі дозволеного у проявах особистих смаків та уподобань тощо.

Етнічна символіка костюма вказує на належність людини до певної нації. В українському костюмі ця властивість виступає однією з провідних, хоча кількість суто специфічних елементів обмежена досить вузьким колом декоративно-художніх засобів та конструктивних прийомів.

Загалом кожний народ оцінює свій костюм як найдосконаліший та найкращий. При цьому беруться до уваги пристосованість костюма до основних виробничих процесів, природно-кліматичних умов, антропологічних особливостей людини тощо. Не останню роль відіграють і суб'єктивні моменти, зокрема відповідність одягу існуючим у народі естетичним та моральним нормам.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. етнічна специфіка найповніше зберігалася у комплексах селянського вбрання, завдяки чому за ним закріпився термін "народний костюм". Насправді ж останній, не маючи єдиного загальнонаціонального варіанта, побутував як ряд регіональних комплексів та їхніх локальних варіантів. Пізніше, з переходом на міські форми вбрання, розпочалося поступове стирання Е. с. к.

Регіональна специфіка костюма передається символами, які належать до числа етнічних, але сприймаються як такі лише певною частиною нації. Утворенню регіональних особливостей сприяли відмінності історичного, економічного та соціального розвитку українських земель, своєрідність природно-кліматичних умов, різні за характером міжетнічні зв'язки. В результаті цього народний костюм українців побутував як низка регіональних комплексів (Середнє Подніпров'я, Полісся, Поділля, Південь, Карпати й Прикарпаття, Полтавщина та Слобожанщина), кожен з яких мав свої локальні варіанти.

Ознаками Р. с. к. можуть бути особливості окремих його видів (конструктивні, декоративно-художні, знакові), способи їх носіння і костюми в цілому. Найчастіше це традиції декоративно-художнього вирішення одягу.Регіональні особливості оберігали український костюм від перетворення на своєрідний однострій, реальною загрозою чого була обмежена кількість типів крою та матеріалів для одягу.

Статева знаковість костюма. Народна етика вимагала розрізнення одягу дорослих людей за ознаками статі. Між тим матеріал та типи крою давали можливість створювати конструкції, які лише в загальних рисах наближалися до фігури людини. Тому нерідко одяг для людей різної статі відрізнявся насамперед розмірами.

Щоб уникнути цього, своєрідні "базові форми", утворювані прямокутниками чи трикутниками, урізноманітнювали вставними клинами. Розширення одягу від талії донизу (особливо для жінок) певною мірою підкреслювало силует і пропорції людини. Та основну роль знаків статі виконували декоративно-художні засоби. Рис урівноваженості, спокою жіночій фігурі надавав значний за площею поясний одяг, орнаментований з переважанням горизонтальних ліній та геометричних фігур, з якими пов'язане уявлення про стійкість (квадрат, прямокутник). Він сприймався як масивніший порівняно з сорочкою та щільно прилягаючим нагрудним одягом, декор якого тяжів до вертикальної осі. Щоб досягти бажаного враження повноти і зросту, з якими було пов'язане розуміння жіночого ідеалу, лінії крою робили здебільшого у вигляді плавних кривих. Розміщення пояса на лінії талії підкреслювало пропорції жінки. Компоненти чоловічого костюма декорувалися значно скупіше і не передбачали зміну сприйняття об'ємів і пропорцій тіла.

Вікова градація костюма — ряд ознак, які засвідчували належність людини до певного покоління. Досить часто такі ознаки доповнювалися символами сімейного стану (див. далі). Особливо розвинута В. г. к. у жіночому вбранні. Відповідно до етичних норм найбільше уваги приділялося одягові дівчат та молодих жінок. Для них шили сорочки з найтоншого полотна, прикрашені пишною вишивкою. Крій нагрудного одягу, зокрема керсетки, мав підкреслювати фігуру, для чого завищували лінію талії, розширювали низ вставними клинами (вусами). Прикрашалася керсетка аплікаціями та нашивками, а широкий виріз горловини залишав відкритими декоративні елементи натільного одягу.

З віком жінки, особливо заміжньої, її костюм поступово ставав стриманішим, головним чином завдяки врівноваженості декору напільної плахти з рівною кількістю червоних і синіх ниток. Чоловічий костюм також мав свою систему відповідних ознак, проте вона була значно простішою. Вікові відмінності, крім колористики одягу, в якому з роками зменшувалась кількість яскравих тонів та контрастних поєднань, підкреслювались окремими елементами костюма (поясом, шапкою) та його аксесуарами (люлькою, палицею), особливостями зачіски, вусами й бородою.

В українців не було дитячого одягу як такого і по суті не було поділу одягу за статтю. Хлопчики й дівчатка до 5-6 років носили лише сорочку як натільний та нагрудний одяг. Ця традиція пов'язана із стійким збереженням своєрідного стереотипу. Статус "дорослості" серед українців був невідривним від участі в трудових процесах, і коли діти починали виконувати певні види робіт, вони переходили на дорослий одяг.

Ознаки сімейного стану в костюмі здебільшого доповнювали символи вікової градації. Такі ознаки були наявні головним чином у жіночому костюмі, де вони, зокрема, викопували магічні функції. Це стосується насамперед головних уборів. Стрічки й вінки, які носили дівчата на свята, слугували символами досягнення ними шлюбного віку. Символіку сімейного стану передавали й особливості зачіски. Дівчата ходили з непокритою головою, заплітаючи волосся в одну або декілька кіс. На весіллі косу розплітали, а подекуди навіть відрізали. Надалі заміжня жінка до кінця своїх днів повністю закривала волосся головним убором. В українців не існувало чітких символів удівства. Здебільшого вони передавались так само, як і вікові ознаки.

Соціальна символіка костюма. В ознаках соціального статусу найповніше проявлялася здатність одягу об'єднувати чи роз'єднувати людей. Тому нерідко соціальні символи виконували роль етнічних. У Російській імперії, до складу якої входила більша частина України, офіційні розпорядження стосовно костюма поширювалися лише на представників панівних верств. Добровільно їх дотримувалися й інші заможні люди. Як наслідок, їхній костюм зазнав помітного впливу європейської моди, престижнозначущі елементи якої стали виступати як соціальні символи. Разом із тим деякі риси костюма суспільної еліти проникали у народний одяг.

Проте здебільшого народ надавав вирішального значення саме кількості одягу, який був у розпорядженні селянської сім'ї та кожного з її членів. Знаком соціальної диференціації була й частота переміни костюма, а також наявність костюмів, різних за призначенням. Заможними вважалися ті, хто мав по декілька комплексів одягу на кожного члена сім'ї; у сім'ях середнього достатку було по два комплекси — буденний та святковий. Серед бідноти нерідко практикувалось носіння окремих видів одягу та взуття по черзі окремими членами сім'ї.

Символом соціального стану була також якість тканин, з яких пошитий одяг. Нарешті, соціальні відмінності позначалися на кількості та способах виконання декоративно-художніх прийомів, кількості та якості доповнень, прикрас тощо.

Отже, С. с. к. не пов'язана з його внутрішніми властивостями і досить часто визначалася особливостями його включення у ту чи іншу соціальну ситуацію. Одяг людини та її місце на соціальній драбині, співпадаючи в загальних рисах, могли й не бути тотожними. Тому знаки соціальної градації костюма не мають тієї чіткості й однозначності, яка характерна для інших його ознак.

Обрядова символіка костюма — ознаки, які відображають широкий спектр духовних традицій народу, його світоглядних уявлень та норм обрядової поведінки.

Здебільшого обрядовими символами виступали окремі компоненти костюма: хустка або рушник на сватанні, крижмо на родинах, біла (або чорна) хустка на похороні та ін. Чимало обрядових символів мали давне походження і не використовувались у повсякденному костюмі.

Особливою магічною силою, як вважалося, володіли речі, виготовлені спеціально для того чи іншого обряду власними руками. Обрядова функція одягу виявлялася і у специфічних способах його використання. Роль обрядового символа часто виконувала кольорова гама одягу. У весільному костюмі споконвічне домінував червоний колір. Однак інколи семантика кольору суттєво змінювалася. Зокрема, у поховальному одязі чорний колір став символом туги лише на рубежі XIX—XX ст., витіснивши білий, а подекуди синій. Стабільність способів забезпечення обрядових функцій одягу сприяла перетворенню деяких із них на етнічні символи.

 

РІЗНОВИДИ ТРАДИЦІЙНОГО ОДЯГУ

Формування українського народного одягу — цього яскравого й самобутнього культурного явища — відбувалося протягом багатьох століть. Ще за часів Київської Русі значного розвитку набули ткацтво та різноманітні ремесла, які мають безпосереднє відношення до створення одягу. Відтоді кожна епоха накладала відбиток на традиційне вбрання, і можна з упевненістю твердити, що особливості костюма являють собою одне з важливих джерел вивчення етнічної історії населення України, його соціальної структури, естетичних поглядів та уявлень тощо.

Загальнохарактерною рисою традиційного українського одягу та численних доповнень до нього є декоративна мальовничість, яка відбиває високий рівень культури виробництва матеріалів для одягу, створення його різноманітних форм, володіння багатьма видами й техніками опорядження та оздоблення. Водночас народному одягу притаманна значна варіативність. Найбільш помітними були відмінності у костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині та Поділлі. Це ж стосується й традиційного одягу населення Подністров'я, Карпат, Полісся та Півдня України. Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики — особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об'єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання.

Основні елементи українського народного одягу мають давньослов'янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі. Це домоткані тунікоподібні сорочки, поясний одяг у вигляді прямокутної орнаментованої смуги тканини, вузькі полотняні чоловічі порти, рушникоподібне жіноче головне вбрання, плетені й ткані пояси та ін.

В українському традиційному вбранні кінця XIX — початку XX ст. поряд із збереженням давніх місцевих ознак простежуються й пізніші нашарування, пов'язані насамперед з історичною долею різних земель України. Так, одяг населення Правобережжя зазнав помітного впливу польсько-литовської, Лівобережжя — російської культури. Велике значення мало й те, що через Україну йшло інтенсивне та постійне торговельне й культурне спілкування країн Заходу і Сходу. Виникнення Запорізької Січі, специфічні політичні умови, в яких опинилася Україна у XVI—XVIII ст., взаємні контакти з сусідніми народами — все це зумовило своєрідність формування української національної культури і зокрема культури вбрання. Стильові особливості західноєвропейського ренесансу та з часом барокко проникають в художній світ України, отримуючи місцеву інтерпретацію і в одязі. Завдяки своїм самобутнім рисам традиційний костюм українців був певною позначкою належності людини до тієї чи іншої верстви суспільства, мав досить широку й складну семантику, символізуючи, крім етнічних, регіональних чи соціальних ознак, вік і стать людини, її сімейний стан тощо.

Найстійкішим щодо збереження традицій був одяг сільського населення. Багато його різновидів широко побутували до початку XX ст.

За способом виготовлення одяг українців, як і інших народів, розподіляється на шитий і нешитий. Останній, давніший, виготовляється з одного або декількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується в різні способи, утримується на тілі за допомогою зав'язок, булавок, поясів. Деталі шитого одягу скріплюються швами. Він може бути глухий або розпашний, різний за кроєм. За розташуванням на стані людини одяг в основному розподіляється на натільний, нагрудний та стегновий (поясни й). Одяг також буває верхній та нижні й. Останній розподіл залежить від кліматичних та сезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу в хаті чи на вулиці, в будень чи на свята тощо.

Натільний одяг. Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого народного одягу на Україні в кінці XIX — на початку XX ст. була полотняна сорочка.

Типи крою жіночих сорочок: а) тунікоподібна; б) з плечовими вставками; в) з суцільнокроеними рукавами; г) з суцільнокроєними рукавами та ласткою.

Сорочка — один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі С. слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Східнослов'янська С. кінця XIX — початку XX ст. мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні С. тощо, які виготовлялися з полотна різної якості.

Основними типами С. були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежали від ширини доморобного полотна (в середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності С. надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.

Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три С. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у С., що її пошила й вишила молода.

Нагрудний одяг. Безпосередньо на сорочку українці напинали Н. о., який прикривав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Цей тип одягу переважно був без рукавів, рідше з рукавами. Еволюція Н. о. відбиває етнокультурні взаємовпливи і місцеві традиції, тісно пов'язана з кліматичними умовами та характером господарської діяльності народу. Зокрема, безрукавки, що їх носили як чоловіки, так і жінки, демонструють велику різноманітність типів — за рахунок використання різних матеріалів, крою, художніх прийомів тощо.

Кептар — хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення.

Керсетка — безрукавка з фабричної тканини, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування. Побутувала здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на Півдні України. Найрозвиненіших форм К. набула у другій половині XIX ст., коли чітко визначилися нелише основні принципи її крою, а й локальні особливості щодо пропорцій, колориту, оздоблення.

Лейбик (бруслик, катанка, горсет) — сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

Юпка (куртка, кохта) — нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах України. Найчастіше виконувався з фабричних тканин і повторював форму та крій місцевих безрукавок. Цю ж назву мав і різновид верхнього одягу (див. далі).

Жіночий стегновий одяг. Узагалі стегновий (поясний) одяг прикривав нижню частину фігури та одягався безпосередньо на сорочку. В українському жіночому костюмі другої половини XIX — початку XX ст. існувало кілька способів його утворення: за допомогою незшитих, частково зшитих та зшитих прямокутних полотнищ саморобної вовняної тканини. Незшитий (розпашний) стегновий одяг (запаска, плахта, горботка) складався з одного або двох полотнищ (одно- або двоплатовий). Різні типи незшитого та частково зшитого одягу зберігають дуже давні форми. Їх удосконалення відбувалося за рахунок розвитку народного художнього ткацтва, яке набувало локальних рис в орнаментально-колористичному вирішенні. Зшитий стегновий одяг — спідниця (андарак, літник, димка, фартух, шорц) у центральних областях України побутував поряд із незшитими формами; у північних районах, а також у ряді західних областей спідниця була основним типом стегнового жіночого вбрання. Спідниці шилися у 3-4 пілки з саморобних вовняних, наніввовняних та полотняних тканин, а з розвитком мануфактури і з фабричних матеріалів. Вони мали місцеві колористичні та орнаментальні особливості, а також різні назви.

Андарак — спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної тканини червоного кольору з закладеними ззаду складами, які по низу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. А. побутував переважно на півночі Чернігівщини. Так називали і спідниці зі смугастої саморобної тканини на Поліссі.

Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота) — одноплатовий розпашний одяг, найчастіше із саморобної вовняної тканини. Був поширений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Д. мала значну кількість варіантів тканого малюнку, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння.

Димка (мальованка) — спідниця з саморобного полотна з вибійчастим малюнком. Побутувала в центральних і західних областях України.

Запаска — найдавніший загальнослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Була відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Переважно складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини (двоплатова З.). На Подніпров'ї З. була у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку на талії пов'язували задню частину, ширшу й довшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, синього кольору — попередницю. Цей тип З. побутував на Середньому Подніпров'ї як повсякденний та робочий одяг. На свято молоді жінки носили зелені та червоні З., передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою.

Саморобні двоплатові З. інших районів України відрізнялися своїм оздобленням. Так, уся площина попередниці на Поділлі рівномірно заповнювалась тканим або вишитим орнаментом; на Житомирщині, Північній Тернопільщині та Хмельниччині побутували килимові З. Вироби Придністров'я, Прикарпаття та Карпат були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, часом із додаванням металевої нитки. На Поліссі білу полотняну З. прикрашали широкою смугою червоного тканого орнаменту.

На всій території України побутував і фартух — З., яку носили з різними типами стегнового одягу. Фартух часом робили із дорогих нарядних, частіше привозних тканин (парчі, візерунчастого шовку, шерсті). Цю ж назву мала й спідниця на Бойківщині (див. далі).

Кабат (сукня) — яскрава вибійчаста гофрована спідниця лемків.

Літник — смугаста (на червоному тлі) яскрава вовняна або напіввовняна спідниця. Побутувала на Київському та Житомирському Поліссі. На Рівенщині та Волині Л. робили з білого полотна у 5-6 полотнищ, закладали у дрібні складки і по низу прикрашали широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.

Плахта — частково зшитий розпашний святковий одяг, невід'ємна частина центральноукраїнського жіночого національного костюма. П. виконувалася із двох полотнищ (гривок) барвистої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивали приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Іноді передні кінці П. підтикали під пояс. Заможні жінки надягали дорогі нарядні плахти, а спереду пов'язували візерунчасту вовняну або парчову запаску.

Фартух — біла полотняна спідниця бойківчанок, яка прикрашалася по низу вишивкою (циркою).

Шорц — смугаста (на білому тлі) яскрава вовняна спідниця, яка побутувала на Львівщині.

Чоловічий стегновий одяг. Різноманітної форми та крою штани — явище більш пізнє порівняно з іншими компонентами одягу. Їх поширення було пов'язане з появою їзди верхи, з розвитком орного способу обробітку землі тощо. Ще у середині XIX ст. на Україні носіння штанів вважалося ознакою соціально-вікової зрілості: їх одягали парубки лише після 15 років. Штани шили з грубого саморобного полотна — дев'ятки чи десятки білого кольору, іноді з вибійчастим малюнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани робили з білої вовняної тканини, а в західних областях — із валяного сукна білого, коричневого або червоного кольорів. Заможне населення використовувало покупні тканини.

Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холошів — ромбоподібний, прямокутний, трикутний або безклинний.

Різновид крою визначався також кількістю швів та способом утримання на талії — за допомогою очкура, ременя, вшитого пояса тощо. Локальною ознакою є і спосіб носіння штанів і сорочок. Там, де побутували широкі штани, у них заправляли сорочку, а з вузькими штанами сорочку носили навипуск.

Гачі (гащі, ногавиці, холошні) — найдавніші загальнослов'янські назви чоловічих штанів. За часів Київської Русі складалися з двох окремих частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилася на талії за допомогою шворки. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вузькі штани з такою назвою побутували в західних та південних областях України.

Шаровари — термін перського походження. Старовинні широкі Ш. складали обов'язкову частину одягу запорізького козацтва. За образним висловом Т. Г. Шевченка, вони "мотнею вулицю мели". Широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою.

Верхній одяг українців кінця XIX — початку XX ст. був надзвичайно різноманітний. Його типи відповідали специфіці природно-кліматичних умов, характеру господарської діяльності, соціальному становищу населення; на В. о. особливо яскраво відбилися етнокультурні взаємовпливи.

Традиційний В. о. поділяється на осінньо-весняний, зимовий та плащовий. Найбільшого поширення в українців набув осінньо-весняний вид В. о., багатий на матеріали, форми, конструктивно-художні прийоми.

Форми осінньо-весняного В. о. з домотканого сукна залежали від крою спинки і способа її з'єднання з передньою пілкою по лінії бічного шва. Виходячи із цього, В. о. міг бути прямий, розширений донизу вставними боковими клинами (халатоподібний) та приталений — з невідрізною або частково чи повністю відрізною спинкою. Традиційний В. о. із домотканого сукна не розрізався по лінії плеча, тобто викроювався з перегнутого полотнища (вперекидку). Прямий крій зберегли лише деякі види В. о. в західних областях України.

Поряд із домотканим сукном заможне населення Подніпров'я здавна використовувало для В. о. привозні тканини, а з розвитком вітчизняного мануфактурного виробництва — і місцевого виготовлення. Одяг, шитий із досить легких тканин, в умовах клімату України правив за верхній протягом значної частини року. Найбільшого розповсюдження такий одяг набув серед мешканців сіл, розташованих неподалік від торгових центрів. У XVIII — першій половині XIX ст. для нього використовували кольорове сукно різного гатунку, візерунчастий штоф, китайку, сірий черкасин, репс; для оздоблення — кольоровий оксамит, парчу, які завозилися з країн Заходу та Сходу. Одяг із фабричних тканин міг бути приталеним, з невідрізною або відрізною спинкою, а також сильно розширеним донизу — вільного халатоподібного крою. Він робився на підкладці і за потребою утеплювався тонким шаром клоччя або вати.

Щодо зимового В. о., то його виготовляли з овечих шкір — вівчарство на Україні було досить розвинутим.

Відлога (затулок, ковка, каптур, бородиця) — капюшон, який пришивався до невеликого коміра або горловини плащоподібного одягу і прикрашався вишивкою або обшивками. Ним у негоду покривали голову.

Гугля: 1. Подовжений прямоспинний одяг із білого сукна без рукавів, в основному поширений на Буковині; 2. Старовинний, з білого доморобного валяного сукна гуцульський плащ-накидка.

Гуня — гуцульський прямий верхній одяг із довговорсого саморобного сукна з "фальшивими" рукавами, що накидався на плечі.

Жупан — давній тип слов'янського верхнього одягу. У XVII—XVIII ст. був частиною святкового чоловічого або жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селянському побуті. Наявність Ж. була ознакою заможності. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше синього або зеленого кольору. Ж. був досить довгий, приталений, із призбираною спинкою і полами, що ледве сходилися, з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети та кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, гарусом; уздовж пілок у два ряди і на кишенях пришивалися ґудзики.

Ж. носили в парі з кунтушем (див. далі). Але якщо останній не ввійшов до селянського вжитку, то Ж., який з часом стали носити в парі зі свитою, закріпився у першій половині XIX ст. в костюмі заможного сільського населення Подніпров'я, ставши прототипом пізнішого виду одягу з фабричних тканин — юпки.

Капота — старовинний святковий верхній одяг з покупних тканин. К. була довшою та об'ємнішою за жупан, із глибоким заходом, вільна в талії, з трьома і більше складами на спинці, вузькими рукавами і великим виложистим коміром. Її шили з тонкого сукна або з шовкових тканин — однотонної (червоної, рожевої, блакитної) чи з розводами або квітами. У другій половині XIX ст. К. виходить із ужитку, однак деякі особливості її оздоблення застосовувалися ще з півстоліття.

Керея (сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) плащоподібний одяг однотипного крою, що побутував на всій території України у XIX ст. Шився з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ саморобного сукна гіршого гатунку (рядовини) чорного або сірого кольору. По боках вставлялися великі клини, до невеликого коміра пришивався прикрашений вишивкою капюшон. Застібок К. не мала, а підперезувалася поясом. Носили її поверх усіх видів верхнього одягу в негоду.

Кожух — зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину. В різних місцевостях України мав особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення. За кроєм нагольні (некриті) К. були прямоспинні, розширені донизу (тулуб'ясті, кульові) та приталені — під стан. Колір К. — переважно білий, рідше червоний з відтінками або чорний. Вичинка білої овчини була складнішою, і виробництво К. із неї занепало раніше, проте вироби з червоних дублених шкір і досьогодні користуються попитом. К. прикрашали вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих плетених шнурів, китичками з різнокольорових вовняних ниток та ін.

Кожушанка (хутрянка, хутро, шушун) — зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабричним сукном або напівсукном.

Кунтуш — старовинний верхній одяг, що напинався поверх жупана. Шився з дорогого кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими "фальшивими" рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, К. прикрашався срібними, золотими або шовковими шнурами. У XIX ст. виходить з побуту.

Курта (куртина, куртка, чекмінь) — старовинний верхній чоловічий і жіночий одяг, короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Робили К. з китайки, сірого демікотону, сукна. У другій половині XIX ст. К. найчастіше носили вдома, під час роботи.

Манта — старовинний, довгий плащоподібний одяг прямого крою, частіше з білого саморобного сукна, багато орнаментований. У кінці XIX — на початку XX ст. цей архаїчний тип верхнього одягу західних областей України використовувався як обрядовий.

Опанча — верхній одяг халатоподібного типу, що був широко розповсюджений на Україні. Шився частіше з одного або двох перегнутих по плечах довгих полотнищ домашнього сукна гіршої якості, чорного або сірого кольору. Застібок О. не мала, підперезувалася поясом. Одягалася поверх інших видів вбрання, особливо в негоду чи в дорогу.

Свита — приталений верхній одяг із домотканого сукна, різновиди якого набули значного розвитку в центральних районах України у XIX ст.

С. до вусів — невідрізний, розширений від талії донизу двома клинами крій. Спостерігався у старовинних українських С. Подніпров'я (до двох вусів), а також у С.-латусі, С.-куцині Полісся та кабаті Західної України. Для такого одягу характерні об'ємність, опуклість за рахунок клинів (вусів). На Подніпров'ї та Слобожанщині цей крій набув подальшого розвитку. Спочатку вшивали третій клин (С. до трьох вусів), а наприкінці XIX — на початку XX ст. стали розрізати спинку по вертикалі до пройми; відповідно до цього зростала кількість швів. Це привело до появи приталеної (під стан) багатоклинної С. Трикутні або трапецієподібні клини замінювались глибокими, іноді подвійними, складками. Шили такі С. з білого або сірого сукна, довжиною до колін і нижче.

С. до рясів — удосконалення прямоспинного крою С. та розширення її нижньої частини завдяки частковому підрізанню спинки по лінії талії та вшиванню прямокутних клинів (рясів, заборів, брижів). У С. з підрізними бочками (з рясами і прохідкою) звужувалась, але обов'язково зберігалась суцільнокроєна частина спинки (старша фалда, прохідка, доріжка, засібок). Поряд із багатоклинними такі С. побутували на значній території України (переважно як чоловічий одяг) майже до початку XX ст. На Правобережжі їх шили з темно-коричневого, на Поліссі та Поділлі — з білого або сірого домотканого сукна.

С. до заборів (катанка) — одяг із підрізними та призбираними бочками, що побутував на півночі Подніпров'я.

Сердак (петик) — старовинний короткий гуцульський верхній одяг з коричневого (зрідка червоного) домотканого валяного сукна, прямоспинного крою, оздоблений шнурами з кольорових вовняних ниток. Носили С. накидаючи на плечі (наопашки).

Халат — плащоподібний одяг із фабричних тканин, розширений донизу великими клинами, з великим виложистим коміром. Побутував на Подніпров'ї.

Чемліт — верхній одяг з тонкого білого сукна, відомий серед селян Київської губернії Повторював крій свити з виложистим коміром та манжетами, обшитими чорним оксамитом.

Черкеска — на Лівобережжі тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Аналогічний кабардинській Ч. з відкидними рукавами.

Чуга — прямоспинний плащоподібний одяг із коричневого саморобного сукна з "фальшивими" рукавами. Був поширений серед карпатських горян.

Чімарка (номерка, чемеріїна, чамара) — довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з призбираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзиків попереду, зі стоячим коміром. Шилася з тонкого чорного сукна або бавовняної тканини, прикрашалася тасьмою, китицями, петлицями.

Шушун (шушпан, халат, бурнус) — старовинний верхній одяг з покупних тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою. Наприкінці XIX ст. молоді та похилого віку заміжні селянки центральних областей України одягали його на свята, до церкви, використовувався він і як обрядовий. Шили Ш. із вибійчастого або однотонного ситцю, тонкої вовняної чи шовкової тканини. Об'ємності Ш. надавала велика кількість дрібних складок по спинці або вздовж талії. Звичайно він мав великий призбираний виложистий комір і манжети.

Юпка. Крім нагрудних Ю., існували й різновиди верхнього одягу — холості (неутеплені) та ватяні Ю., круглі ватяні кохти (ватянки). У цих виробах було більше клинів, бантових або подвійних складок, а спинка часом відрізалася по лінії талії. Використовувалися однотонні або орнаментовані фабричні тканини. Верхня, більш дорога й нарядна, відтінялася гармонуючою, але недорогою підкладкою, а іноді й ватяною прокладкою, що їх прошивали ручним швом, а пізніше — машинною строчкою. Цей тип одягу увібрав кращі традиції конструктивно-технологічних і декоративних прийомів, утворюючи складний витвір мистецтва народного костюма.

Зокрема, святковим одягом селянок Подніпров'я була баєва Ю. з трьома клинами і великим виложистим коміром із тонкої червоної, синьої або зеленої байки (ворсистого сукна, раніше привозного, а з XVIII ст. — місцевого виробництва). Вся поверхня Ю. прикрашалася саморобними китицями (хвостиками, ковтками, мухами) з кольорової вовни, які контрастували з основною матерією. У цьому одязі помітний вплив міського костюма різних соціальних груп, а також тодішніх модних течій.

Доповнення костюма. Пояси, убір голови, взуття, прикраси — невід'ємні складові народного одягу, що пройшли тривалий шлях свого розвитку. Їхні функції були різноманітними, так само як і матеріали, форми, техніки виконання, художні вирішення. Д. к. були яскравими виразниками його локальної специфіки і водночас своєрідною соціальною позначкою людини, в них знаходили відбиття народні звичаї, моральні норми тощо. Так, навіть наприкінці XIX ст. в жіночому традиційному українському костюмі була недопустимою відсутність убору голови, пояса або ж культових прикрас. Останні виступали вагомими компонентами традиційних обрядів, з ними пов'язано чимало уявлень та повір'їв.

Д. к. виконували й важливу естетичну функцію. Вони підкреслювали святковість або буденність того чи іншого комплексу одягу, створювали цілісний художній образ. У цьому розумінні Д. к. певною мірою мають самостійне значення.

Пояси здавна слугували обов'язковими елементами і водночас прикрасами одягу. В XIII—XV ст. дорогоцінні П. були важливою ознакою гідності можновладців, їх передавали у спадок як особливу частину майна. У XVI—XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функцію П., проте їхня декоративна роль зберігалася.

У народному костюмі кінця XIX — початку XX ст. П. виконували різноманітні функції. За їхньою допомогою закріплявся поясний та розпашний верхній одяг, вони захищали та стягували м'язи живота під час тяжкої фізичної праці, на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку, нарешті, вони були своєрідними талісманами та прикрасами. Як витвори народного мистецтва, П. часто були художньо неповторними.

Здавна існувала традиція зображення на П. певних знаків — оберегів, символів, емблем, а в XIX ст. в орнамент П. іноді вписували ініціали або ім'я власника (як і ім'я коханої або коханого), дату та місце народження. П. пов'язані зі сферою обрядовості, а також народної моралі. Зокрема, показатися на людях без П. означало скомпрометувати себе.

Локальну своєрідність традиційних П. створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнаментація і колорит, а також способи пов'язування. П. виготовляли з вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. Ширина П. коливалася від 3 до 30 см. П. були ручного і машинного ткацтва та плетені. П., ткані на дощечках (бердечці), виготовлялися без допомоги ткацького верстата і могли бути однотонними або поліхромними, з виразним орнаментальним малюнком геометричного або рослинного характеру. Викінчувалися П. різнокольоровими торочками або великими кулястими китицями (кутасами). П., плетені особливим способом — по стіні — створювали цікавий візуальний ефект. Наприкінці XIX ст. найбільш розповсюдженими були саморобні вовняні П., пофарбовані домашнім способом у яскраві червоний, зелений та інші кольори. Бідніше населення носило нефарбовані П. або ж просто лико чи мотуззя.

Крім саморобних були поширені й П., зроблені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні П. поступово замінюються фабричними.

Крайки (оправки, попружки) — досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий незшитий, а пізніше зшитий одяг. Ширина їх дорівнювала 3-15 см, довжина — до 3 м.

Очкур — вузький шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку (очкурню) широких штанів. Побутував на Подніпров'ї.

Пояс-рушник був обов'язковим під час весільного обряду. На Поліссі молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала обранця святково вишитим поясом, що мало примножити чоловічу силу. Взагалі П.-р. підкреслював святковість одягу, був ознакою заможності.

Слуцькі пояси. У XVIII ст. серед багатих верств населення, в тому числі козацької старшини, набули поширення пояси з дорогих тканин, які завозили з Китаю, Туреччини та Персії. У середині XVIII ст. на території Білорусії в м. Слуцьку була заснована велика мануфактура по виробництву поясів. Попит на С. п. був чималим. Золототкані С. п. мали характерну особливість — двобічність, при цьому кожний з боків мав свій колір і візерунок. Багаті шовкові з рослинним малюнком С. п. були прикрасою святкового одягу запорізьких козаків. Наприкінці XVIII ст. слуцька мануфактура почала занепадати через відсутність сировини, яку необхідно було довозити з-за кордону. Однак традиція носити широкі ткані пояси, у колориті та малюнку яких простежувалися східні мотиви, зберігалася на Україні до кінця XIX ст.

Черес — чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Ч. були різних розмірів: пасок (на одну пряжку), малий ремінь (на дві пряжки) та великий ремінь — на шість пряжок. Оздоблювалися вони витисканням на шкірі, ланцюжками з міді, ґудзиками місцевої роботи (ціточками), плетінкою із кольорової шкіряної тасьми. З правого боку Ч. звичайно кріпилися рекітязь — гаманець для грошей, кресало і протичка для люльки. З лівого боку був прикріплений ігольник. До "великого ременя", підвішували ще й роговий сугак — пристрій для розв'язання вузлів, а також складний ніж і металевий топірець.

Черес із калитою — різновид шкіряного поясу, який використовувався чумаками. Мав вигляд довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці та ремінцем на іншому.

Дівочі зачіски та головні убори. За часів Київської Русі дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині. Ця традиція протягом століть зберігалася в побуті українських дівчат. Однак у кінці XIX — на початку XX ст. це явище вже стає винятковим і частіше пов'язується з тим чи іншим обрядом, зокрема весіллям. Під час праці волосся підв'язували або заплітали в одну чи дві коси. Дрібненько сплетені косички (дрібниці) були поширені серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини. На Волині та й на тому ж Поділлі дівчата заплітали коси учетверо (батіжок).

У деяких місцевостях Прикарпаття зберігався старовинний звичай подовжувати природне волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки. На Гуцульщині дівчата вплітали в косу нитку (шварку), на яку нанизували ґудзики. Для закріплення коси на голові її густо оплітали червоною вовною (попліткою) або прив'язували кінці кіс на тім'ї червоною стрічкою, яка закінчувалася на потилиці. Зачіску оздоблювали живими квітами — закосичували. На Покутті дівчата розділяли волосся на тім'ї на дві половини і заплітали над вухами коси (китки), які укладали на зразок вінка.

Для дівчат Лівобережжя у святкові дні було типовим заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала за спину, а в будень — у дві, що закладалися вінком. На Правобережжі і в свято і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які в свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс. Відомі й більш складні види зачісок, наприклад, у зв'язку, при якій частину волосся спереду розділяли навпіл та напускали на обидві сторони чола, утворюючи так звані начоси, кінці яких закладали за вуха під коси.

Звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали їх навколо голови та закріплювали за ними квіти, що створювало враження одягнутого на голову вінка.

Дівочі головні убори суттєво відрізнялися від жіночих. Їм притаманна велика різнобарвність і пишність кольорів. Особливим розмаїттям форм і оздоблень відзначалися весільні головні убори. Характерним для них було те, що верх голови, маківка, був завжди відкритим. Звідси й головний убір здебільшого мав вінкоподібний вигляд.

Вінкоподібні головні убори поділяються на вінки-шнури, вінки площинні та вінки звиті. Матеріали, конструкція, форми й техніки їх виготовлення були найрізноманітнішими. Існували дівочі головні убори і інших форм.

Вінки-шнури мали вигляд тоненької яскравої стрічки, яку пов'язували навколо голови і закріпляли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, наприклад, на Чернігівщині затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали закладену у дрібні складки різнокольорову тканину, що імітувала вінок.

Площинні вінки робили обов'язково на твердій (іноді картонній) основі, яка мала циліндричну форму. Часом на неї у багато рядків нашивали вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки. Частіше ж основу обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріплювали квіти.

Звиті вінки — найскладніша стадія розвитку дівочих головних уборів, яка мала значні територіальні відмінності. Так, на Середньому Подніпров'ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) "квітчалися" в протилежному напрямку.

У звитому чубатому вінку композиційний акцент був спереду. Залежно від призначення такий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним. Робили його з різних живих (чорнобривців, рожі, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів, прикрашали сусальним золотом, пташиним пір'ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину опускалися барвисті стрічки.

На Західній Україні З. в. прикрашали уплітами, ґерданами зі скляних намистин, листками позолоченого барвінку тощо. Дівчата підв'язували підборіддя червоною хустиною і, піднявши її на тім'я, опускали кінці з тороками за голову — у переміть. Попід хусткою з боків голови втикали живі або штучні квіти — чічки. На Івано-Франківщині до кіс прив'язували цілі жмути червоної, рідше різнокольорової вовни, яку опускали на плечі, — уплітки. Гуцулки носили З. в. зі стеклярусу та стрічок, штучних квітів і павиного пір'я — карабулі. На весілля одягали головний убір на зразок шапочки, зроблений з ґерданів та стрічок і оздоблений спереду круглими металевими бляшками, а збоку китицями квітів.

На свята прикрашали коси квітами або дрібним пір'ям, яке вмочували в розтоплений віск. Поверх усього цього накладали різнокольорові шовкові стрічки, кінці яких опускали на плечі. Під час праці дівчата підв'язували волосся стрічками.

Лопатушка. Цей головний убір складався з окремих круглих звивів закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шовкової стрічки, які закріплювалися на твердій основі циліндричної форми. Побутував на Полтавщині.

Пов'язка — закріплений на каркасі яскравий шерстяний платок (Чернігівщина, Полтавщина).

Стрічки-бинди. За допомогою таких різнокольорових стрічок дівчата прикрашали весь комплекс свого вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або вінка на потилиці або пришиваючи до стрічки, яку пов'язували на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Чільця — низка тоненьких орнаментованих латунних пластинок, що спадали на чоло. Ч., які побутували у XIX ст. на Гуцульщині, зберегли багато архаїчних рис і нагадують старовинні головні прикраси періоду Київської Русі.

Зачіски та головні убори заміжніх жінок. Зачіски заміжніх жінок помітно відрізнялися від дівочих. За давнім звичаєм, вони не заплітали волосся в коси, а, розділивши навпіл, зав'язували у жгут та звивали у плаский клубок на потилиці. У XIX — на початку XX ст. на значній території У країн й зачіска жіночого волосся зводилася до простого закручування його у вузол і підтикання під головний убір. У ряді районів Подністров'я та на Бойківщині жінки, однак, заплітали волосся у дві коси, подовжені уплітами з червоної вовни. Над чолом вони укладали очіпок, зроблений з кольорової бавовняної хустки, тісно зав'язаної на дерев'яному обручі. Очіпок оздоблювали низкою великих заколок із блискучими золотавими головками. Від нього на плечі звисали дві довгі червоні стрічки (партиці) поміж косами, що спадали нижче талії. Поверх очіпка носили білу хустку, зав'язану так, що два кінці, схрещуючись під підборіддям, зав'язувалися на шиї.

"Засвітити волосся" — давній термін, що означав ходити з непокритою головою. Для заміжньої жінки це вважалося тяжким гріхом. За народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хвороби та пошесті.

Кибалка (гибалка, хомевка, хомля, обруг, кичка) — луб'яне кільце для зачіски. Розділивши волосся на дві половини і скрутивши кожну з них у жгут, жінка намотувала її на К. Такі підкладки виготовляли з конопляного шнурка, скрученого полотна, дерева, лика, соломи. К. накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх К. накладали очіпок, який пов'язували наміткою або хусткою.

Намітка — прямокутне платове вбрання голови; лляна, зрідка конопляна тонка або взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина завдовжки до 5 м і завширшки до 50 см. Найхарактернішим способом запинання Н. було обгортання її навколо очіпка та зав'язування пишним бантом ззаду. Цей старовинний вид головного убору в різних районах України мав свої назви: плат (Волинь, Західне Полісся), завивало (Полісся), серпанок (Південне Полісся), перемітка, рантух (Львівщина, Гуцульщина, Буковина), перемітка (Івано-Франківщина), завійка, наміт (Прикарпаття), рушник (Буковина), рубок (Лемківщина). Незважаючи на локальні відмінності, всі види Н. мали вигляд довгого шматка полотна, кінці якого були прикрашені багатим тканим перебірним орнаментом.

Очіпок — (очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак, керпа) — обов'язковий головний убір заміжніх жінок. Твердий О. — на зразок шапки — шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою. М'який О. (чушку) одягали під платове вбрання або під твердий О.

Варто зазначити, що О., який одягала молода на весіллі, виконував певну магічну функцію та був символом щастя та плодючості в сім'ї.





Дата добавления: 2017-02-11; просмотров: 311 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.036 с.