Журналістський текст виконує зразу кілька функцій: евристичну, пізнавальну, аксіологічну, онтологічну, комунікативну, семантичну, розважальну. 5 страница

Як категорія композиції розв’язка в газетно-публіцистичних текстах змінює свою структуру особливо виразно: газетна публікація, як кажуть, «принципово не завершена». Пояснюється це тим, що ідея газетного тексту повинна реалізуватися у суспільній практиці – тобто поза текстом. Тому розв’язку цих текстів слід шукати скоріше у матеріалах, вміщуваних під рубрикою «Слідами наших виступів», ніж одразу ж у статті. Навіть тоді, коли події, про які пише журналіст, повністю завершились і не можуть повторитись, текст має бути орієнтований на рекомендації для практичного їх використання у повсякденній діяльності читачів. Найважливіше завдання розв’язки у газетному тексті – залишити у свідомості читача орієнтири для розв’язання певної проблеми, підказати вихід з аналогічної ситуації. Тому вважається, що у читача має виникнути образне уявлення, яке б містило оцінку ідеї тексту як програми дій.

Епілог – заключна частина художнього твору, у якій розповідається про долю персонажів після того, як основна суперечність твору уже розв’язана. Вважається, що хоч безпосереднього відношення до розвитку поставленого у творі конфлікту епілог не має, він робить характеристику героїв повнішою, до кінця розкриває їх дальшу долю, тобто задовольняє інтерес читачів.

Епілог у газетно-публіцистичному тексті у переважній більшості випадків перебуває поза контекстом: це може бути окремий матеріал, у якому розповідається про дальше розгортання подій, якщо воно має принципове значення; це може бути публікація під рубрикою «Слідами наших виступів», якщо є потреба показати читачам реалізацію «робочої ідеї» газетного твору. Проте позамовний матеріал, який за змістом є епілогом, може міститися і в тексті публікації (в її кінцівці, а іноді і в експозиції), якщо це допоможе розкрити проблему, поставлену в тексті.

Вибір композиційних вузлів тексту і їх конкретне мовне втілення диктуються авторським «я». У публіцистичних текстах автор-оповідач й автор-реальна особа збігаються. Цей збіг і є основною відмінністю публіцистичного авторського мовлення від художнього і проявляється він у «відкритості» авторського «я», емоційності викладу, документальності матеріалу.

Публіцист, на відміну від автора художнього твору, прямо звертається до читача зі своїми роздумами з приводу зображуваного, почуттями, оцінками.

Образ автора в публіцистичному тексті – це авторське «я» журналіста, характер його ставлення до дійсності, що й проявляється безпосередньо в прийомах опису, аналізу, оцінки. Характер і прояви образу автора тут значною мірою залежать від жанру публіцистичного тексту. Тому в плані змісту образ автора публіцистичного твору формується в залежності від характеру ставлення публіциста до дійсності, у плані форми він проявляється через мовне втілення обраного жанру (це і загальна стилістична тональність матеріалу, і своєрідність добору лексико-граматичних форм, увага до деталі та ін.).

Мовний вияв образу автора в публіцистиці може бути фіксований у таких стилістично позначених для цих текстів моментах, як насамперед оформлення – лексико-семантичне та стилістичне – авторського «я».

Відкрите авторське «я» журналіста різко відмінне від авторського «я» в художньому тексті, де воно виступає часто як своєрідне «літературне маскування», як засіб створення образу оповідача. У публіцистичному творі, як відомо, образ оповідача й образ автора збігається, що надає текстові особливої вірогідності, документальності. Проте журналіст – не пасивний, байдужий спостерігач. Сучасний журналіст – учасник описуваних подій. А це одразу ж змінює ситуацію, бо дає читачеві побачити описуване очима зацікавленого, але об’єктивного свого представника на місці. Журналіст спостерігає й описує не лише події, поведінку їх учасників, оцінку ними конфліктної ситуації, а й свої власні емоції і враження. Тому образ автора в публіцистичному тексті – це і не уявний оповідач художнього твору, і не приватна особа – дописувач до газети. Це офіційна особа – представник газети, об’єктивний дослідник, а водночас і пристрасна, творча особистість, у якій поєднуються риси, властиві журналістові як представнику своєї професії з рисами виразної творчої індивідуальності.

Від ступеня і характеру вияву авторського «я» залежить і загальна стилістична тональність тексту в діапазоні можливостей жанру – від стримано-об’єктивної до емоційно-пристрасної – яка й диктує добір лексики і синтаксичну структуру тексту.

Як відомо, форма «ми» поширена в багатьох жанрах і стилях, переважно наукових і ділових. Вона хоч і зберігає авторську модальність, проте відзначається значною стриманістю, строгістю, офіційністю у порівняні з «я».

Авторське «ми» може мати неоднакове семантичне наповнення. Так, зустрічається «ми», яке позначає й одного автора, і групу авторів. Таке авторське «ми» веде за собою і певну тональність розповіді: вона ділова, точна, з суворо відібраними авторськими коментарями, без ліричних відступів, епічних роздумів, суб’єктивних деталей та ін. Та навіть коли авторське «я» формально відсутнє і текст викладається від третьої особи, фактичний оповідач все ж відомий і проявляє себе в усьому: у доборі синтаксичних конструкцій, у більшій чи меншій кількості приєднувальних конструкцій, у доборі оцінних лексем.

Ускладнюючи композицію, автор прагне збільшити вплив на читача, переконати його, викликати інтерес до теми. Досягається це використанням стилістично забарвленої лексики і синтаксису, застосуванням низки спеціальних зображувально-виражальних засобів. Ускладнена композиція, експресивні засоби вираження, специфічні форми авторської модальності накладають відбиток насамперед на манеру викладу. Образ автора-оповідача, стаючи центром такої складної – у плані змісту й у плані вираження – побудови, набуває особливої виразності.

 

3. Під час аналізу текс­ту виокремлюють предметно-логічну основу тексту і засоби посилення тексту; конструктивну схему і мовні засоби поси­лення. Емоційно-риторичні структури (художні структури) поси­люють раціонально-логічні структури, створюють психологічний ефект – підкреслюють, емоційно насичують текст, естетично його оформляють. Засоби посилення тексту є засобами підвищення його комунікативності.

Конструктивні прийоми – раціонально-логічні структури, які дозволяють розгорнути поняття і, взаємодіючи із засобами посилення тексту, сприяють стилістичній оформленості змісту. Відносна змістова завершеність фрагмента тексту обумовлена його структурною завершеністю, організацією за певною схемою. Як на рівні речення думка відбивається в готові мовні (синтаксичні) форми, так і на рівні одиниць мовлення думка також утілюється в готових мовленнєвих формах, у конструктивних прийомах. Будь-який прийом утворюють принаймні два елементи (поняття) і логіко-семантичні зв'язки між ними. Саме завдяки структурній організації забезпечується формально-змістова завершеність тексту.

Раціонально-логічні структури дозволяють розгорнути поняття, виступають як конструктивні прийоми. Вони взаємодіють з експресивними мовними засобами, створюючи загальний стильовий малюнок тексту. Художні структури модифікують раціонально-логічні зв'язки.

Конструктивні схеми тексту. Стилістичну виразність створюють і мовні засоби, і загальна конструктивна схема фрагмента тексту (скажімо, абзацу) чи цілого тексту. Це два види зіставних, хоча й певною мірою незалежних структур. Конструктивні схеми лежать в основі стилістичних прийомів, а мовні засоби є засобами посилення. Конструктивні схеми забезпечують структурну цілісність, змістову когерентність тексту і в масштабі окремих одиниць мовлення, логічних єдностей, і в масштабі цілого твору. Принципову відмінність цих структур, різницю їх ролі в тексті, їх певну самостійність можна довести, зокрема, тим, що ми можемо змінити (хоча б у межах логічної єдності) одну, не зачіпаючи іншої. Конструктивна схема є достатньою підставою для виокремлення структурних елементів тексту, скажімо, структурної одиниці тексту.

У тексті є стилістично забарвлені мовні одиниці, які створюють його виразність і стають стилеутворювальними. І є стилістично нейтральні. Серед останніх можна виокремити ті елементи, без яких нема тексту, які є для цього тексту основними, опорними. Ними є поняття, що передають зміст повідомлення, предметні зв'язки. Як би не переробляли текст, як би його не змінювали, але, передаючи його зміст, не можна обійтися без цих понять. Зберігаються й самі поняття, і логічні зв'язки між поняттями. Іншими словами, зберігається логічна основа тексту. Логічна основа конструюється низкою раціонально-логічних структур, що передають зв’язки між окремими частковими поняттями (поєднуваність чи непоєднуваність, рівнозначність, перехрещування, протилежність, підпорядкованість тощо). Раціонально-логічні структури безпосередньо зіставляють текст із дійсністю; якщо їх усунути, цього тексту не буде. Але деякі слова чи речення легко замінити, викинути; зміни стосуються як лексики, так і синтаксису. Зрозуміла принципова різниця між двома такими елементами: викидання (або заміна) одних руйнує зміст, спотворює думку автора; усунення (чи заміна) інших не справляє істотного впливу на зміст повідомлення. Зміст не змінюється, але змінюється форма, спосіб, характер висловлення думки. Оформлення її тим чи іншим способом (з використанням розмовних чи книжних одиниць) полегшує чи ускладнює сприйняття тексту для читача. Отже, якщо елементи, що становлять логічну основу тексту, зіставляють (поєднують) текст із дійсністю, то елементи другого типу (стилеутворювальні) поєднують текст з адресатом, з тим, хто цей текст сприймає. Ці елементи не залежать вирішальною мірою одні від одних. Перші лежать у плані змісту, другі – у плані форми.

 

4. Будь-який текст може бути розглянутий як з точки зору організації плану вираження, хоча обидві ці сторони – і зміст, і форма – реально невіддільні. Організація плану вираження (упорядкування мовного втілення) належить до компетенції архітектоніки. У журналістикознавство термін перейшов з архітектури. Це художнє відбиття закономірностей будови, притаманні конструктивній системі, та будова художнього твору. Друковані видання використовують архітектоніку для аналізу всіх компонентів оформлення композиції видання в цілому членування та логічного підпорядкування частин й відображення змістовного зв’язку елементів видання.

Архітектоніка друкованого видання залежить від точності композиційного відображення та гармонійного підпорядкування частин у цілому. Найточніше вона відображена в системі рубрик і заголовків.

Поняття архітектоніки розкриває взаємовідношення різних елементів у логічно-змістових зв’язках, а поняття композиції відображає функціональні зв’язки. Таким чином, композиція відображає літературний матеріал за допомогою просторово-графічних засобів, оформлювальними елементами якого є шрифти, заголовки, пробіли. Підпорядкування частин є підґрунтям ієрархії, створенням архітектонічного ряду.

Основні залежності архітектоніки виражаються в їх характеристиках: 1)досконалості змісту; 2)досконалості форми; 3)взаємозв’язку змісту і форми; 4)автентичності форми.

Термін архітектоніка звичайно вживається для позначення структури предмета та явища, системи його найсуттєвіших компонентів. Для газети як цілісного явища, наприклад, одиницями архітектоніки є тематичні сторінки, рубрики, добірки; у межах тексту – назва, зачин, розділи, закінчення.

У художніх текстах ці компоненти значно різноманітніші, бо крім наявних у них глав, фрагментів і абзаців, чітко виділяються своєю структурою зачини і завершення цього тексту і його частин, діалоги та ін. У художньому тексті поділ на глави і розділи здійснюється автором і начебто нав’язується читачеві. Проте всередині цих компонентів тексту виклад не суцільний: при уважному читанні можна помітити його своєрідну «пульсацію». Якась частина тексту виявляється пов’язаною міцніше завдяки наявності ядра думки; між двома такими частинами зв’язок начебто послаблюється. Такі одиниці текстудістали назву фрагментів.

Тексти офіційно-ділового стилю залежно від ступеня їх формалізації можуть укладатися в один абзац, можуть мати формалізовано впорядковану багатоабзацну структуру (параграфи законів) та ін.

Структура тексту значною мірою зумовлюється його стилем. Зв’язують у єдине ціле всі компоненти тексту такі позамовні засоби організації його, як зміст, призначення, умови спілкування, а також власне мовні засоби: інтонація, порядок слів, формальні показники зв’язку (сполучники, сполучні слова, вставні слова та ін.).

Важливу роль в організації тексту як завершеного комунікативного цілого відіграє смислово-комунікативний фактор – актуальне членування (наявність даного і нового в кожному повідомленні, рух думки завдяки цьому).

5. Найменшою стилерозрізнювальною одиницею тексту вважається абзац – проміжна ланка між текстом і реченням, а водночас і закінчена комунікативна одиниця, яка втілює думку з достатньою повнотою і викінченістю. А найголовніше – абзац, на відміну від окремого речення, дає можливість показати думку не в статиці, а в динаміці; це такий тип зв’язку суджень, при якому думка розгортається повно й активно (від відомого до невідомого, від даного до нового).

В абзаці реалізується певна мікротема. Сукупність таких мікротем формує тему всього тексту. Як синонім терміна «абзац» у цьому розумінні вживаються терміни «надфразна єдність», «довгий період», «складне синтаксичне ціле», «великі синтаксичні сполуки», «компонент тексту», «комунікативний блок», «комунікат», «монологічне висловлювання», «прозова строфа» тощо.

Хоча ці терміни часто застосовуються для визначення різнорідних явищ, проте їх об’єднує спільна функція – визначити більшу, ніж речення, одиницю, у котрій речення є складником.

У писемному тексті складне синтаксичне ціле іноді ототожнюють з абзацом. Однак ці поняття необхідно розрізняти, адже абзац – не синтаксична категорія на відміну від складного синтаксичного цілого. Абзац може репрезентуватися сполученням кількох складних синтаксичних цілих і, навпаки, одне складне синтаксичне ціле може об’єднувати декілька абзацних фраз.

Абзац – відступ у початковому рядку друкованого чи рукописного тексту; частина зв’язного тексту, яка складається з кількох (рідше – одного) речень і характеризується тематичною цілісністю та відносною закінченістю змісту.

Абзацне членування тексту необхідно здійснювати, якщо речення:

1)містять основні думки тексту. Зазвичай вони починаються вставними словами: загалом, у цілому, таким чином, отже; зворотами мовлення: підсумовуючи усе сказане, наголосимо, що… тощо;

2)передають нову інформацію (мікротему) щодо попередніх синтаксичних одиниць. У них, як правило, є слова і вислови, яких не містив попередній абзац;

3)структурно розміщені після полілогу чи діалогу;

4)починаються займенниками він, вона, воно і под.;

5)містять повторювану інформацію про одну і ту саму особу та пов’язані між собою дистантним зв’язком;

6)не можуть контактувати (розміщуватися на одному рядку) з попередніми синтаксичними одиницями логічності (унаслідок лінійної несумісності висловів). У цьому разі віддільну функцію виконує пунктуаційний знак – три крапки;

7)є емоційним виділенням деталі.

У газетних текстах будова абзацу та його обсяг залежать від жанру. Так, в інформаційному тексті, який часто подається в один абзац, перше речення повинне містити максимум інформації, решта – лише уточнювати і доповнювати сказане в першому реченні.

Жанрова диференціація абзаців газетних текстів свідчить про можливість включення їх у неоднакові у стилістичному плані контексти, які поділяються на дві категорії: жанри з типізованою ситуацією мовлення (орієнтація на стилістично однорідний склад абзаців) і жанри зі слабо типізованою ситуацією мовлення (орієнтація на стилістично неоднорідний склад абзаців).

Майстри публіцистичного слова вдаються і до використання властивих художнім текстам елементів архітектоніки в межах абзаців і між абзацами на площині фрагментів і цілого тексту, як от: повтори (анафора, епіфора) – не лише в межах речення, а й на більших відрізках; рефрен (переважно у пафосних творах); мовний лейтмотив (повтор, що охоплює увесь твір, виконуючи причинові, часові, просторові зв’язки); архітектонічна рамка твору; синтаксичний паралелізм; різні форми антитез, градація та ін.

Ці засоби зв’язку всередині абзаців і між абзацами, типові для художніх текстів, використовуються зокрема в газетних жанрах зі слабою типізацією мовлення (репортаж, нарис, портрет).

Більшість дослідників (Н.Валгіна, І.Гальперін, А.Загнітко та ін.) вважає, що абзац у тексті виконує три функції:

1)логіко-смислову (полягає у відображенні логічного міркування автора);

2)експресивно-емоційну (розкриває емотивний світ автора, його ставлення до описуваного у тексті);

3)акцентно-видільну (полягає у бажанні автора привернути увагу читача до важливої, на його погляд, інформації).

Спільною функцією для всіх текстів є логіко-смислова, проте існує своєрідність застосування абзацу в кожному окремому тексті залежно від його стильової належності.

Фрагмент – розгорнутий абзац або кілька абзаців, об’єднаних розвитком однієї теми і пов’язаних з допомогою синтакичних або лексичних засобів, аналогічних зв’язкам між реченнями. У фрагменті розрізняють зовнішні (початкові) і внутрішні абзаци. Зачини фрагментів, пов’язані логічними зв’язками, створюють композиційно-сюжетний каркас тексту (фрагмент іноді ще звуть мікротемою, оскільки це одна з частин загальної теми).

Абзаци-фрагменти, як і фрагменти, що складаються з кількох абзаців, у художньому тексті відіграють специфічну роль у формуванні стильових особливостей твору саме тому, що вказують на смислове й інтонаційне членування тексту, його ритм.

Ритм створюється як структурою абзацу, так і його розміром: абзаци-речення змінюють ритм тексту, пришвидшуючи його, абзаци-фрагменти уповільнюють виклад.

Абзаци нехудожніх текстів відрізняються від абзаців художнього тексту значно більшою єдністю змісту і логічною послідовністю викладу. При суворо логічному розгортанні викладу з дотриманням послідовності в ланцюгу доказів межі між абзацами бувають не дуже відчутними, перехід від одного абзацу до іншого плавний, початки абзаців анафоричні (це дієприслівникові звороти, вставні слова типу по-перше, по-друге, безособові дієслова на -но, -то та ін.).

Засобом зміцнення структури абзацу нехудожнього тексту служить так зване домінуюче ім’я: слово, що позначає суб’єкт думки. Воно обов’язково має бути назване в першому реченні, а потім проходити – як домінанта – через увесь абзац.

Чітко побудований абзац-фрагмент дає можливість виділити в ньому зачин, виклад і кінцівку. В організації його беруть участь ланцюгові зв’язки; не менш важливу роль відіграє цей тип логічного зв’язку і при об’єднанні абзаців у текст: тут він проявляється на межі кінцівки попереднього абзацу і зачину наступного. Ланцюговий зв’язок, з точки зору логіки, є зв’язком причинно-наслідковим, а в плані мовного втілення думки – це зв’язок «дане – нове», при якому в наступному реченні «нове» стає «даним» і йому знову приписується нова ознака. Крім ланцюгового, існує ще й паралельний зв’язок компонентів абзацу. Як правило, тут паралелізм смисловий і композиційно-синтаксичний взаємопов’язані. Підсилюється такий семантико-синтаксичний паралелізм анафорою. Це типовий зв’язок для текстів урочистих, патетичних; він передбачає активну участь читача або слухача у пов’язуванні частин цілого, даючи простір для його уяви і образного мислення.

 

6. Невід’ємною і найвиразнішою сегментованою частиною будь-якого тексту є заголовок.

Заголовок є початковим репрезентантом комунікативної функції тексту.

Заголовки матеріалів у газеті – це один із найважливіших її елементів. Від їх характеру та оформлення багато в чому залежить «обличчя» видання.

Теоретиками неодноразово робилися спроби аналізу функцій заголовків. Зокрема виділяють номінативну, комунікативну, інформативну, рекламну, експресивно-апелятивну, роздільну,делімітативну(графічно-видільну), інтегративну (зв’язуючу) функції. Більшість дослідників стверджують, що найважливіша функція газетного заголовка – керувати увагою читача. Заголовки допомагають читачеві ознайомитися з номером, швидко отримати уявлення про зміст матеріалів, вибрати головне й цікаве. Характер заголовків та їх оформлення значною мірою визначають, чи буде прочитано той чи інший матеріал. Не можна зловживати ні гучним закличним словом, ні рясністю метафор, ні повторами дієслівних заголовків. Почуття міри, вміння бачити кожну назву в загальній «оркестровці» газети – ось що тут особливо потрібне.

Заголовки значною мірою визначають ефективність, дієвість матеріалів газетного номера. Вони є постійним елементом газети, як і назва друкованого органу, як і шпальти номера, що складаються з текстових колонок, як і текстові матеріали, ілюстрації, як і службові деталі – колонтитули та вихідні видавничо-реєстраційні відомості.

Отже, заголовок – це складник, постійний елемент газети – незмінний, повсякденний, завжди присутній у газетному номері.

Дослідник М.Тимошик виділяє такі основні функції заголовка: 1)структурування значного за обсягом текстового чи ілюстративного матеріалу на окремі частини; 2)полегшення роботи читача з виданням; 3)організація процесу читання; 4)осмислення окремих частин прочитаного; підготовка читача до сприйняття нового, відносно закінченого, цілого; 5)забезпечення зручності в пошуку вибіркової інформації; 6)акцентування на окремих частинах тексту, сприяння глибшому його засвоєнню.

Отже, до заголовка висуваються такі основні вимоги:

- він має бути чітким і коротким, спонукати читача звернути увагу на матеріал;

- відображати найголовніше в публікації;

- у ньому не повинно бути штампів і двозначностей;

- слід уникати повторів;

- рекомендується вводити в заголовок дієслово;

- у заголовку не можна вживати скорочень.

М. Тимошик пропонує класифікацію заголовків за такими ознаками:

змістом (тематичні прості, тематичні складні);

формою зображення (нумераційні, літерні, німі);

місцем розташування (заголовок на шмуцтитулі, заголовок шапкою, заголовок у розріз із текстом, заголовок у підбір ізтекстом, заголовок віконцем, заголовок боковиком).

Можна розділити заголовки на типи, беручи за основу їхню структуру. У цьому плані існує три основних типи заголовків:

- «простий» заголовок – як правило, складається з одного речення, яке виражає певну закінчену думку;

- «ускладнений» заголовок – відрізняється від «простого» тим, що він формується з декількох самостійних, логічно завершених частин, які також несуть певну закінчену думку;

- «заголовковий комплекс» – сюди входить основний заголовок і підзаголовки різноманітної складності і призначення.

Сучасний український дослідник В. Здоровега за змістовим наповненням виділяє такі типи заголовків: інформаційний, спонукально-наказовий, проблемний, констатуючо-описовий, рекламно-інтригуючий.

Залежно від того, повністю чи не повністю відображений в заголовках той чи інший елемент тексту, вони поділяються на: повноінформативні (повністю актуалізують смисловий компонент тексту) і неповноінформативні (пунктирні, які не повністю актуалізують смисловий компонент тексту). Повноінформативні заголовки поділяються на: номінативні (називають тему всього тексту) предикативні (представляють розгорнуту тезу, яка містить предмет розмови і його предикат).

За метою емоційного впливу на аудиторію О.Тертичний заголовки поділяє на типи: інтригуючі, страшні, карколомні, скандальні, інтимні.

Залежно від оформлення заголовків В.Шевченко поділяє їх на два види: шрифтові та зображальні. Шрифтові заголовки можуть бути виділені лише титульними шрифтами або збільшеними проміжками, а можуть відкреслюватися лінійками, рамками, встановлюватися на плашках, виворітках, поверх зображальних елементів. Зображальні заголовні компоненти умовно поділяються на три групи: текстові – мальованими літерами, символічні – у вигляді емблеми, зображення, логотипу і комбіновані або зображально-текстові – монтаж з літер та ілюстрації.

А.Мільчин за формою та складом поділяє заголовки на: родо-нумераційні; родо-літерні; родо-нумераційно-тематичні; родо-літерно-тематичні; нумераційно-тематичні; літерно-тематичні.

На основі тріади знаків Ч. Пірса та семіотичних класифікацій заголовків О. Траченка й Л. Грицюк можна говорити про три види заголовків: заголовки-індикатори (вирізняють текст серед інших творів), заголовки-образи та заголовки-символи (домінує підтекстове значення).

Дослідник В.Іванов виділяє такі в иди газетних заголовків. За способом поліграфічного виконання всі заголовки в газеті поділяються на набірні та клішовані. У свою чергу набірні заголовки поділяються на ті, що виконуються шрифтами ручного і машинного набору. У великих друкарнях набір більшості заголовків здійснюється на великокегельних машинах.

У газеті використовують декілька видів заголовків, що різняться за своїм призначенням, роллю, яку вони відіграють на шпальті. Відповідно газетні заголовки поділяють на такі типи: 1) основні (або головні); 2) підзаголовки; 3) внутрішні підзаголовки; 4) надзаголовки; 5) рубрики; 6) шапки.

Основний (головний) заголовок є органічною частиною газетного твору, одним з основних засобів організації уваги читача. Він коротко і логічно характеризує зміст, ідею публікації, створює про неї у читача чітке уявлення.

Основні заголовки можуть бути: привітальними; закличними; узагальнюючими; інформаційними. Вони мають такі форми: запитання; оклику; звертання; ствердження; заперечення.

Підзаголовок має відношення до всього матеріалу.

Він частіше тематичний – пояснює, уточнює, іноді розвиває заголовок. Підзаголовок може бути і службовим; у цьому випадку він указує на характер, спрямованість газетного виступу. На його літературну форму чи джерела інформації.

Внутрішній підзаголовок використовують для розчленування значного за розміром суцільного тексту публікації на окремі частини (розділи), щоб допомогти читачеві краще орієнтуватись у великому матеріалі.

Надзаголовок – завжди конкретний, деталізує основний заголовок, наголошує на основній думці публікації. Інколи стисло висловлює ставлення до повідомлюваних фактів, сповіщає адресність виступу.

Установлюють надзаголовок, як правило, двома-трьома рядками, набраними видільним вузьким шрифтом, над основним заголовком.

Рубрика – особливий різновид газетного заголовка, що визначає тематичний напрям або характер матеріалу, його жанрові особливості. Рубрика не розкриває змісту публікацій. А в найзагальніших рисах вказує на порушувані в них проблеми.

Значення рубрики: вона виконує не тільки інформаційну функцію, а й звертає увагу читачів на матеріали, які відображають важливі теми сьогодення.

Є кілька форм рубрик.

Службові рубрики: вказують на жанр публікації; визначають джерело інформації; уточнюють характер аудиторії, для якої призначено матеріал; вказують на час події; інформують про форми й методи редакційної роботи.

Тематичні рубрики визначають напрям, тему газетного виступу, його характер, інколи – позицію автора і редакції з тієї чи іншої проблеми. Тематичні рубрики супроводжують важливі розділи або відділи газети. Одним із видів тематичних рубрик є рубрика-девіз. Це – заклик, під яким проводиться газетна кампанія.