Журналістський текст виконує зразу кілька функцій: евристичну, пізнавальну, аксіологічну, онтологічну, комунікативну, семантичну, розважальну. 3 страница

При орієнтації на різні критерії можна в первинній диференціації зупинитися на поділі текстів на: наукові і ненаукові; художні і нехудожні; монологічні і діалогічні; моноадресні і поліадресні і ін. Кожен з цих поділів реально існує, але з погляду загальної і єдиної типології вони некоректні: наприклад, художній текст, з одного боку, потрапить в групу ненаукових, а з іншого – одночасно в групи монологічних і діалогічних.

Переважна більшість авторів, що займаються проблемами тексту, при врахуванні чинників реальної комунікації відповідно до сфер спілкування і характеру віддзеркалення дійсності спочатку ділять всі тексти на нехудожні і художні. Нехудожні тексти характеризуються установкою на однозначність сприйняття; художні – на неоднозначність. І те й інше принципово важливо.

Крім того, тексти за формою подачі можуть бути усними (в основному в розмовно-побутовій сфері спілкування) і письмовими (у сферах офіційного, спеціального і естетичного спілкування).

Предметом подальшої розмови будуть тексти письмові. При цьому, оскільки в характеристику текстів неминуче включаються екстралінгвістичні чинники (чинники ситуації спілкування), то виникає необхідність звернення до таких понять, як комунікативний акт і мовний жанр. У цьому відношенні великий матеріал вже накопичений функціональною стилістикою, яка вивчає не абстрактні системи функціональних стилів, а їх мовні реалізації в текстах.

Німецький дослідник Е.Гроссе пропонує виділяти вісім класів письмових текстів: 1) нормативні тексти, які виконують функцію регламентації (закони, договори, свідоцтва про народження, шлюб); 2) контактні тексти, функцією яких є встановлення і підтримування контактів між людьми (вітальні листівки, листи-подяки); 3) групові тексти, які призначені для ідентифікації визначених груп людей (пісні конкретної партії); 4) поетичні тексти, функція яких полягає у вираженні художньої позиції автора (вірш, роман, комедія); 5) тексти із домінантою самовиразу є засобом поглибленого авторського аналізу свого власного життєвого досвіду, опису фактів власної біографії (щоденники, автобіографії); 6) тексти із домінантою спонукання (рекламні тексти, газетний коментар); 7) перехідний клас текстів, які одночасно виконують обидві функції, наприклад, спонукальну і передачі інформації (інформаційно-рекламні оголошення); 8) тексти із домінантою спеціальної інформації є засобом обміну інформації серед людей (наукові тексти, новини у ЗМК, прогноз погоди).

За своєю будовою (з погляду набірного оформлення) текст може бути простим і складним.

Таким чином, можна виділити такі типи і різновидитекстів: простий і складний; текст художній і нехудожній; т екст монологічний і діалогічний; текст прозовий і віршований; креолізований текст; тексти офіційні, спеціальні, науково-популярні, публіцистичні, художні; довідкові, інструктивні.

За стильовою орієнтацією виділяють різновиди текстів: офіційно-ділові тексти і їх різновиди: дипломатичні, законодавчі, адміністративно-канцелярські; наукові тексти і їх різновиди: власне наукові, науково-популярні, навчальні, довідкові, виробничо-технічні; публіцистичні тексти і їх різновиди: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні; рекламні тексти і їх мовні особливості; художні тексти і їх різновиди: прозові і ліричні (поетичні).

Варто зважати на те, що є різні види текстів у таких засобах масової інформації, як телебачення та радіо. Треба також мати на увазі, що той чи інший вид тексту в чистому вигляді використовують у ЗМІ нечасто – здебільшого в межах одного твору автор поєднує два-три види текстів.

 

 

2. Простим називається такий текст, для оформлення якого достатні в основному одна форма рядків (тобто всі рядки мають однакову довжину) і один шрифт. Такий, наприклад, текст більшості художніх творів у прозі. До складних же видів відносяться книжкові тексти, рядки яких будуються за особливою формою або для оформлення яких необхідно декілька шрифтів. Такі, наприклад, вірші, драматичні твори, тексти мовних словників, таблиці, формули.

Розрізняють два види простого тексту – суцільні, у якому немає елементів, що виділяються, і з виділеннями. Прикладом суцільного тексту можуть служити згадувані художні твори в прозі; прикладом тексту з виділеннями – підручник географії, в якому виділені деякі терміни, географічні назви і т.п.

Художні і нехудожні тексти. Сутнісними ознаками художньої і нехудожньої комунікації частіше за все називають: 1)присутність/відсутність безпосереднього зв’язку між комунікацією і життєдіяльністю людини; 2)відсутність /наявність естетичної функції; 3)експліцитність/імпліцитність змісту (відсутність/наявність підтексту); 4)налаштування на однозначність /неоднозначність сприйняття; 5)налаштування на віддзеркалення реальної/ нереальної дійсності (художні тексти представляють не модель реальної дійсності, а свідомо конструйовані можливі моделі дійсності).

Перші позиції в даному переліку займають ознаки нехудожніх текстів, другі – текстів художніх. Художні тексти мають свою типологію, орієнтовану на родо-жанрові ознаки.

Нехудожні тексти мають свою типологію: тексти масової комунікації; наукові тексти; офіційно-ділові тексти.

Художній текст будується за законами асоціативно-образного мислення, нехудожній – за законами логічного мислення. У художньому тексті життєвий матеріал перетвориться у свого роду «маленький всесвіт», побачений очима даного автора. Тому в художньому тексті за зображеними картинами життя завжди присутній підтекстний, інтерпретаційний функціональний план, «вторинна дійсність». Нехудожній текст, як правило, одновимірний і одноплановий, дійсність реальна й об’єктивна. Художній текст і нехудожній виявляють різні типи дії – на емоційну сферу людської особи і сферу інтелектуальну; крім того, у художньому зображенні діє закон психологічної перспективи. Нарешті, розрізняються ці тексти і за функціями – комунікативно-інформаційної (нехудожній текст) і комунікативно-естетичної (художній текст).

Художній текст будується на використанні образно-асоціативних якостей мови. Образ тут кінцева мета творчості, тоді як в нехудожньому тексті словесна образність принципово не необхідна і за наявності є лише засобом передачі (пояснення) інформації. У художньому тексті засоби образності підпорядковані естетичному ідеалу художника (художня література – вид мистецтва); другорядна роль словесного образу в нехудожній літературі (наприклад, науково-популярної) звільняє автора від такої підлеглості: він стурбований іншим – за допомогою образу (порівняння, метафори) передати інформаційну суть поняття, явища.

Розрізняються тексти художні і нехудожні і за характером аналітики: у нехудожніх текстах вона виявляється через систему аргументування, відкритого доказу; у художніх текстах аналітика має прихований характер, він будується на індивідуально вибраних законах. Художник, у принципі, не доводить, а розповідає, використовуючи конкретно-образні уявлення про світ предметів.

З погляду структури і функції висловів тексти нехудожні і художні також помітно розрізняються. Конструктивну роль у нехудожніх текстах покликані виконувати структури раціонально-логічні, а в художніх текстах – емоційно-риторичні. Раціонально-логічні структури співвідносять текст з дійсністю, а емоційно-риторичні – з інтерпретацією дійсності. Тому в другому випадку модусні компоненти висловів переважатимуть над диктумними. У результаті – підвищена експресивність тексту.

Текст монологічний і діалогічний. Монолог – форма мови (тексту), розгорнений вислів однієї особи. Діалог – форма мови, що представляє розмову двох або декількох осіб. В останньому випадку використовується і термін «полілог».

Текст монологічний – це текст, поданий від першої особи або особи – спостерігача з боку; також текст, поданий від імені невизначеного або позбавленого індивідуальності. Діалогічний текст звичайно представлений як поєднання реплік, що належать різним особам. Діалог існує і як самостійний публіцистичний або філософський жанр (наприклад, діалоги Платона).

Власне діалог є основною формою мови в драматичних творах, проте у принципі і монологічний текст (від автора) може включати діалогічні фрагменти. Діалогічні вкраплення у вигляді мови персонажів часто супроводжують тексти художньої прози. Це пряме використання діалогу.

У відкритому вигляді діалог може використовуватися в текстах науково-популярних, в яких заради цікавості, створення деякої сюжетності автор звертається до прямої мови – або у вигляді цитування чиїхось слів, або шляхом конструювання умовного діалогу з читачем. У прихованій формі діалог може пронизувати монологічний текст різних видів: художній, газетний, науковий, навчальний.

З іншого боку, монологічний і діалогічний тексти можуть поєднуватися в рамках інших літературних форм. Наприклад, драматургічні тексти можуть включати монологи, які вбудовуються в систему реплік, являючи собою своєрідний жанр у жанрі. Поєднання діалогічного і монологічного текстів в основному стосуються формальних способів вкраплення діалогу в монологічний текст, це відноситься і до тих випадків, коли мається на увазі прихований діалог, що має спрямованість від автора до читача.

Проте художня література подає приклади особливого типу діалогу, коли він пронизує весь текст твору цілком, стаючи наскрізним літературним прийомом, на основі якого і будується твір – і змістовно, і композиційно.

Художній текст прозовий і віршований (ліричний, поетичний). В основі цього поділу лежить мовна організація тексту: прозовий текст – це мова уривчаста, розчленовування мови тут визначається смисловим і синтаксичним ладом і автоматично з нього витікає; віршований текст, або поетичний, – це мова періодична, ритмічно організована. Розчленовування у віршованому тексті суттєво відрізняється від розчленовування в прозовому тексті, що сприймається як суцільний текстовий простір.

Для віршованого тексту важливі не синтаксичні одиниці, а одиниці ритмічно організовані; це замкнуті компоненти, стягнуті перехресними римами. Одиниці розчленовування – це рядок, строфа, чотиривірш (або двовірш). Віршовані рядки не обов’язково збігаються з синтаксичними межами речень: вірш володіє метром (розміром). Це впорядковане чергування у вірші сильних і слабких місць, що по-різному заповнюються. Сильні і слабкі місця – це складові позиції, що чергуються у вірші, вони утворюють метр у вигляді дво- або трискладової стопи. Сильні місця метра займають наголошені склади, слабкі – ненаголошені. Проза – мова, не зв’язана метром і римою.

Віршована мова і прозова – не замкнуті системи, межі їх можуть бути розмиті, перехідні явища неминучі. Бувають «вірші в прозі» і метризована проза. Опозиція прози – вірші, дещо пом’якшені при появі вільного вірша. І поетичність, і прозовість стали вбачатися в загальних стилістичних якостях тексту і завданнях його побудови.

Прозове і поетичне можуть у різних мірах входити в одне і те ж явище. Наприклад, прислів’я і приказка порівняно з казкою – вірш; а порівняно з ліричною піснею, віршем – проза. Ритмічно організована мова більшою мірою, ніж прозова, використовує фігури – анафори, епіфори, періоди, віршові перенесення, паралелізми. Ритмізований матеріал (мова) в поезії за своєю природою національний, він у буквальному розумінні неперекладний на інші мови. Можна «перекласти» зміст, смисл, але особливості віршування перекласти не можна.

Дослідник віршованої мови Б. М. Ейхенбаум особливо підкреслює роль ліричної інтонації у вірші. Вона не схожа з інтонацією епічною або спеціально оповідною. Спираючись на інтонаційний принцип у характеристиці лірики, Б. М. Ейхенбаум виділяє тритипи: декламативний (риторичний), співучий (пісенний) і мовленнєвий. Причому власне художня роль інтонації значніше виявляється в ліриці співучого типу.

Риторичний і розмовний типи віршів представляють різні мелодики вірша. Мовна інтонація у вірші часто втрачає своє смислове і логічне забарвлення, піддаючись співучій деформації; наголоси в словах можуть зміщуватися, підкоряючись ритміці. Для вірша важливо через форму передати емоційний стан. Ритмічна форма вірша – це закріплені в розмірі емоційні інтонації. Більш того, сам розмір здатний передавати семантику віршованого рядка.

Художня проза в основному (без урахування перехідних випадків) представлена двома типами: класичною прозою й орнаментальною. Класична проза заснована на культурі семантико-логічних зв’язків, на дотриманні послідовності у викладі думок. Класична проза епічна, інтелектуальна; на відміну від поезії, її ритм спирається на приблизну співвіднесеність синтаксичних конструкцій; це мова без поділу на рівні відрізки. Орнаментальна (від лат. – прикраса) проза заснована на асоціативно-метафоричному типі зв’язку. Це проза «прикрашена», проза з «системою насиченої образності», з метафоричними красивостями. Така проза часто черпає свої образотворчі ресурси в поезії.

Стилістика орнаментальної прози створюється різними шляхами: 1) звернення до простонародної стихії мови; 2) надмірна метафорична, образністю; 3) підвищена емоційність, що доходить до захопленості; 4) тяжінням до словотворення.

Креолізований текст. Повідомлення, поміщене в тексті, може бути представлене вербально (словесний текст) або іконічно, тобто образотворчо.

Основне завдання автора полягає в тому, щоб забезпечити реципієнту (в даному випадку читачу) найбільш сприятливі умови для розуміння тексту. Тому, враховуючи характер і призначення тексту, автор може варіювати своє звернення до тих або інших засобів висловлювання. Поєднання вербальних і невербальних, образотворчих засобів передачі інформації створює креолізований (змішаного типу) текст. Взаємодіючи один з одним, вербальний і іконічний тексти забезпечують цілісність і зв’язність твору, його комунікативний ефект.

Креолізовані тексти можуть бути текстами з частковою креолізацією і текстами з повною креолізацією. У першій групі вербальні й іконічні компоненти вступають в автосемантичні зв’язки, коли вербальна частина порівняно автономна й образотворчі елементи тексту виявляються факультативними. Таке поєднання знаходимо часто в газетних, науково-популярних і художніх текстах.

Іконічний компонент тексту може бути представлений ілюстраціями (фотографіями, малюнками), схемами, таблицями, символічними зображеннями, формулами і т.п.

Найбільш автономними по відношенню до вербального тексту виявляються художньо-образні ілюстрації до художнього тексту. Автор вербального тексту і художник-ілюстратор мають одну загальну мету, вони зв’язані єдиною темою, сюжетом, проте художник як творча особа, зі своїм поглядом на речі, хоча формально і слідує за сюжетно-композиційною лінією тексту, відображає в ілюстраціях своє бачення предмета зображення.

Головне завдання художньо-образних ілюстрацій – емоційне вираження смислу літературних творів, саме тому вони виявляються суб’єктивними.

У цілому образотворчий ряд у вигляді ілюстрацій художньо-образних, декоративних, пізнавальних і вербальних компонентів створюють єдиний образ креолізованого тексту як об’єкта вербальної і візуальної комунікації.

 

Сучасний український учений-стиліст А.О. Капелюшний виділяє такі різновиди журналістських текстів: 1)газетно-науковий, 2)експресивно-публіцистичний, 3)інформативно-аналі-тичний, 4)інформативно-діловий, 5)інформативно-експресивний, 6)нарисовий, 7)неофіційно-інформативний, 8)офіційно-інформативний, 9)репортажний, 10)узагальнювально-директивний, 11)урочисто-декларативний, 12) фейлетонний (сатиричний).

1)угазетно-науковому тексті активними є спеціальні терміни, які, проте, розраховані на найширше коло читачів і тому вжиті у спрощеному значенні. Тут відбувається й так званий процес метафоризації деметафоризованого терміна. Активно використовують засоби мовної експресії, пов’язані із завданнями популяризації наукових досягнень. У межах газетно-наукового різновиду виокремлюють основний тип газетно-наукового тексту, для якого характерна провідна ідея лінія власне наукового твору та нечасті експресивні включення елементів інших стилів, а також додаткові різновиди: спеціалізований, експресивний, публіцистичний, літературно-розмовний.

2)експресивно-публіцистичний різновид журналістського тексту може використовувати найрізноманітніші стилістичні засоби, але добирає й організовує їх якісно по-новому, специфічно, відповідно до свого особливого завдання – відвертого, аналітично обґрунтованого та емоційно насиченого, експресивно посиленого утвердження суспільно важливої ідеї. Єдність аналітичного, об’єктивного та емоційного, суб’єктивного характеризує й композицію цілого тексту, і стилістичний ритм частин, і переходи між ланками змістової структури, й окреме висловлювання, при цьому відчутним є примат аналітичних засад, саморозвитку думки. Як засоби експресії в експресивно-публіцистичному тексті використовують полемічний та ін. різновиди експресивного запитання, іронічне цитування, експресивне перебільшення, повтори й паралелізми, зіставно-протиставну кореляцію, експресивні метафори, емоційно-оцінну лексику, уточнювально-посилювальні «нанизування», образні фразеологізми й крилаті слова, емоційно-експресивні синтаксичні конструкції, ритміко-інтонаційну організацію та багато ін. стилістичних засобів.

3)інформативно-аналітичний різновид журналістського тексту поєднує в собі риси офіційно-інформативного та офіційно-ділового різновидів з рисами наукового тексту в особливому синтезі, функціонально спрямованому на читача-нефахівця, який аналізує закономірності сучасного суспільного життя в його специфічних сферах. Інформативно-аналітичному текстові властиві аналітичне переорієнтування фактологічного й конкретизація узагальненого аналітичного матеріалу; неповнота й часткова «розмитість» аргументації, а також активність аналітичних значень у «неаналітичних» одиниць мовлення; функціональна двоплановість науково-поняттєвих і ділових номінацій («загальнозрозуміла термінологія»). В інформативно-аналітичному тексті використовують елементи образної конкретизації, але вони суворо обмежені порівняно з експресивними текстами. Принцип почергових включень елементів, які полегшують сприйняття тексту й емоційно впливають на читача, застосовується за загального панування аналітичного принципу в побудові мовлення.

4)інформативно-діловий різновид журналістського тексту є певним синтезом елементів офіційно-інформативного різновиду газетного тексту та офіційно-ділового тексту, також представленого в газеті, але самостійного щодо неї. Як і для офіційно-інформативного тексту, для інформативно-ділового характерні об’єктивність, беземоційність, безобразність, безекспресивність, семантична одноплановість на всіх мовних рівнях, номінативний характер мовлення, поєднання ускладненості й стандартизованості синтаксису, активність багаточленних номінативних словосполучень поняттєвого характеру.

5)інформативно-експресивний різновид журналістського тексту базується на фактах, які здебільшого не мають яскравої незвичності, глобального суспільного значення, але є актуальними для газети. А отже, для масової аудиторії ця фактологічна інформація має послаблену активність і тому вимагає стилістичних засобів привернення уваги й зацікавлення читача. Це обумовлює активність засобів мовленнєвої експресії. Система засобів експресії в межах цього тексту має переважно поверхову структуру, розрахована на негайний прямий уплив, діє відверто, не приховуючи своєї другорядної ролі. Експресивні засоби інформативно-експресивного тексту досить різноманітні для того, щоб чинити опір наступові штампів. До таких засобів належать експресивний порядок слів. Конкретно-образні деталі, неглибока експресивна метафора, активність емоційно-оцінних засобів, експресивних перифразів, а також тенденція до використання «народних» слів (либонь, буцімто тощо).

6)нарисовий різновид журналістського тексту є синтезом елементів експресивно-публіцистичного та репортажного різновидів тексту на порівняно вищому якісному рівні. Нарисовому текстові властиві особлива концентрація й розмаїтість функціонально єдиноспрямованих стилістичних засобів, витонченість і складність стилістичного малюнка. Тут більшою мірою виявляється індивідуальність авторської манери, підвищуються вимоги до органічної стилістичної єдності цілого за стилістичної розмаїтості частин. Особливо важливого значення набувають майстерність стилістичного синтезу образного й логічного, розмовного й книжного; майстерність глибокого й тактовного, правдивого й переконливого для читача розкриття внутрішнього світу невигаданого героя; поєднання літературно-образної стилізації з власне газетним мовленням; нечасті, але стилістично дуже цінні інкрустації справжніх художніх деталей, які відзначаються надзвичайною місткістю змісту, що не вичерпується поняттєвим аспектом значення, великою мірою підтекстного.

7)неофіційно-інформативний різновид журналістського тексту має дуже широкий діапазон засобів. В основі його лежить власна експресія факту. У цьому тексті активно виявляється розповідна манера викладу, для якої характерні загальна спрощеність синтаксису, розчленування складних речень, лінійний зв’язок речень у часовій послідовності, активність особових форм дієслова, переважне використання дієслів і дієслівно-іменних сполучень конкретних значень. Крім лінійно-розповідної, дуже активна ситуативно-розповідна структура тексту. Для останньої характерний складніший, багатовимірний зв’язок речень (хоча він часто не експлікований) і внутрішньої структури речення, активність форм теперішнього часу в різних функціональних аспектах і різні варіанти взаємодії форм теперішнього й минулого, які подають інформативний матеріал у часовій рельєфності. Широко використовують стилістичні засоби комізму й різні способи експресивної стилізації. Особливо актуальна стилістична манера невимушеного літературно-ввічливого («інтелігентного», «світського») розмовного мовлення, яке поєднує помірковано-книжний синтаксис із активністю розмовних інтонацій, розмовні граматичні структури з нейтральною та книжною лексикою, визнає нечасте використання розмовної лексики й фразеології, уникає грубої просторічної лексики, у міру вживає книжну фразеологію, зокрема в комічній трансформації.

8)офіційно-інформативний різновид журналістського тексту. Специфіку такого тексту визначають завдання гранично стислого, об’єктивного, правдивого, точного відтворення фактологічної інформації, насамперед подієвої, відповідно до офіційного етикету. Офіційно-інформативне мовлення відзначається беземоційністю, безсуб’єктивністю, безобразністю, безекспресивністю й семантичною одноплановістю на всіх мовних рівнях. У побудові мовлення загалом панує особлива стандартна структура подієво-фактологічної фрази, яку можна подати повно й неповно, але в будь-якому разі виявляється її специфічність. Цю структуру можуть ускладнювати додаткові уточнювальні поширювачі, у ролі яких активно використовують звороти, що конкретизують зміст, відокремлені й невідокремлені, а також підрядні означальні та з’ясувальні речення. Використовують також повне й вибіркове цитування, за якого можливими є вкраплення елементів інших різновидів текстів.

9)репортажний різновид журналістського тексту. Для нього характерним є принцип поєднання конкретної образності з фактологічною достовірністю, активності авторського суб’єктивного чинника з об’єктивністю, документальністю, зображувальності з виявленням відвертої авторської аналітичної думки. Активність функції конкретно-образного зображення виявляється і в доборі слів та інших одиниць мовлення, і в їх синтаксичній організації, у розташуванні словосполучень, і в їх цілеспрямованій взаємодії на різних рівнях. З виявлення авторського «я» пов’язані особливості «теперішнього репортажного», описово-розповідна актуалізація форм минулого часу, семантична конкретизація мовлення в цілому і в окремих елементах, особливі принципи композиційного розташування й поєднання мовленнєвих шарів різної стилістичної належності: опису, розповіді й роздуму; власне авторської й невласне прямої мови, експлікованого та внутрішнього мовлення; монологу й діалогу; книжного й розмовного мовлення тощо. Репортажеві притаманні свої стилістичні ритми й прийоми стилізації, а функціонування мовлення в ньому тісно пов’язане з внутрішнім розвитком змісту, з композицією цілого.

10)узагальнювально-директивний різновид газетного тексту пов’язаний з узагальненим відображенням дійсності в констатуальному, проблемно-аналітичному, перспективно-оцінному й директивно-пропагандистському планах. Відповідно тут активно виявляють себе категорії збірності й множинності на рівні як слова, так і словосполучення та речення. Особливу роль відіграє абзац як надфразна єдність, що здебільшого є наслідком розчленовування потенційно однієї ускладненої фрази. Всередині абзацу панують зв’язки супідрядності й підрядності. Для узагальнювально-директивного тексту характерний монументальний тон, оцінне забарвлення часто набуває більш чи менш сильного патетичного звучання. Чимало засобів інтелектуально- й емоційно-оцінної експресії та експресії посилення має модальну спрямованість.

11)урочисто-декларативний різновид газетного тексту є прямим чи опосередкованим декларуванням принципів і побажань. Гасла й привітання мають тут характер побажання та декларативного утвердження принципів. У цьому тексті виявляє активність своєрідна категорія побажального волевиявлення. В одних випадках вона експліковано виражена за допомогою лексичних засобів і через лозунгово-побажальні форми, особливо в завершальних частинах тексту. В інших випадках – більш опосередковано, дипломатично. Для урочисто-декларативного тексту характерна активність мовних засобів опосередкованого, напівприхованого вираження побажальних і причиново-наслідкових значень та взаємодії цих значень. Урочисто-декларативний текст має багато спільних рис із узагальнено-директивним різновидом газетного тексту.

12)фейлетонний (сатиричний) різновид журналістського тексту. Специфіку фейлетонного тексту створює комічний спосіб реалізації суспільно актуальної проблематики й фактології. Внутрішню й зовнішню стилістичну цілісність фейлетону, побудованого на контрастах, на суперечностях, забезпечує сатиричний задум, «хід» і пов’язані з ними прийоми комічної стилізації. Комічна стилізація базується на навмисному порушенні стандартних мовностилістичних норм за допомогою різних прийомів і деталей, які виявляють одночасне існування в змісті мовлення «двох логік» – логіки здорового глузду й «логіки» сатиричних персонажів. Активно використовують автори фейлетонних текстів прийоми комічної реалізації (підмінювання компонентів, структурні трансформації, контамінації та ін.) стійких образних метафор, фразеологізмів і близьких до них словосполучень, літературних цитат, афоризмів; прийоми комічної гіперболізації, виявлення внутрішньої форми, створення комічних неологізмів, прийоми іронічної евфемізації тощо.

 

4. Існує низка технічних вимог до оформлення простого тексту, дотримання яких полегшує читання і розуміння прочитаного. Наведемо найважливіші з них.

Пропуски між словами в межах кожного рядка повинні бути рівномірними. Недопустимі ні дуже вузькі пропуски, при яких слова зливаються, ні дуже широкі, при яких текст здається розірваним, – в обох випадках читання утруднюється. За технологічною інструкцією нормальним вважається пропуск, ширина якого рівна половині кегля шрифту, проте допускається рівномірне зменшення пропусків до ¼ або збільшення до ¾ кегля. При цьому не повинно бути різкої різниці у величині пропусків у сусідніх рядках. На думку багатьох фахівців, нормальним слід вважати пропуск, який дорівнює 1/3 кегля шрифту (такий пропуск прийнятий у багатьох зарубіжних країнах).

Початок абзаців необхідно оформляти у всьому виданні однаково і робити їх виразно помітними. Звичайним прийомом, що показує початок абзацу, є відступ. Залежно від довжини рядка нормальний розмір абзацного відступу міняється: при короткому рядку добре помітний і тому достатнім є відступ, який дорівнює кеглю шрифту; при збільшенні довжини рядка відступ також необхідно збільшити в півтора-два рази.