Журналістський текст виконує зразу кілька функцій: евристичну, пізнавальну, аксіологічну, онтологічну, комунікативну, семантичну, розважальну. 2 страница

Вона має універсальний характер, їй притаманні визначені атрибутивні властивості. Інформаційний обмін відбувається постійно в єдності матеріального й соціального. Інформація вторинна – вона продукт обміну. Також вона дискретна, наділена властивостями перерваності, існує у вигляді фрагментів повідомлення, зафіксованих на матеріальному носії (в тексті). Самі потоки інформації безперервні.

Володіє вона і суто прагматичними властивостями: новизною і цінністю. Ступінь корисності інформації визначає споживач.

Крім того, відрізняють її динамічні властивості. Журналіст, котрий працює з різними фактами, ідеями, може на свій розсуд їх групувати, інтерпретувати, описувати з кінця – від наслідку до причини, зупиняти час, ділити його на інтервали, переривати. У творі журналіста події оцінюються, народжуються і вмирають. Журналіст сам створює динаміку події.

3. Підтекст – прихований, внутрішній зміст висловлювання, прихована суть думок і почуттів, що випливає з тексту, виявляється в діалогах, репліках, авторських ремарках. Підтекст існує тільки у зв’язку з вербально вираженим змістом, супроводить і водночас частково чи повністю змінює його. Підтекст зумовлений деформуванням прямого змісту словесних значень під впливом контексту і позамовних факторів – відтворюваної ситуації, позиції мовця, його комунікативної мети.

Підтекстова інформація виникає завдяки здатності мовних одиниць виражати, крім основного значення, ще й додаткові – семантичні, стилістичні, емоційно-експресивні, – викликати асоціації, набувати додаткових значень внаслідок взаємодії з іншими мовними одиницями в структурі тексту. Сприймання підтекстової інформації можливе лише на основі усвідомлення цих супровідних нашарувань на пряме значення компонентів висловлювання. Підтекст можливий у розмовному і публіцистичному мовленні та найбільш властивий він художнім творам.

Підтекстова інформація лежить в основі деяких тропів (іронія, алегорія), жанрів (байка, казка). Приховану інформацію можуть нести мовні одиниці всіх рівнів – слова, фрагмент тексту, цілі художні твори, без сприйнят­тя підтексту яких неможливо зрозуміти їхнього ідейного змісту й оцінити художні якості. Особливо характерний підтекст для психологічної новели, психологічної драми, ліричних творів.

В основі підтексту лежить здатність людини до паралельного відтворення дійсності одночасно мінімум у двох площинах. Підтекст – це інший план повідомлення, який створюється не довільно, а тими ж засобами, що й основний план. До таких засобів належать: лексичні засоби (метафора, метонімія, перифраз, порівняння тощо); ситуативні засоби (факти, події, раніше згадані); асоціативні засоби (поняттєві, емоційні зв’язки, які виникають між тим, про що йде мова, і досвідом автора або реципієнта).

Завдання автора – прогнозувати можливі підтексти і знімати їх через зміну структури тексту, якщо ці підтексти небажані.

Підтекст застосовується здебільшого у творах художньої літератури і публіцистики, де зміст виражено не тільки логічними поняттями, а й системою образів.

Особливо яскраво та емоційно виразно підтекст виявляється у сценічному втіленні творів, читанні їх перед мікрофоном, телекамерою. Виконавська манера актора, інтонації та паузи сприяють розкриттю ідейно художнього змісту матеріалів, що передаються по радіо та телебаченню.

Основна відмінна ознака підтексту – спеціальна авторська настанова на приховування якогось змісту, на який більшою чи меншою мірою натякається, але без остаточної, цілковитої певності, так, що безпосередньо зображене у творі сприймається як самодостатня й самовичерпна «картина життя», яка, проте, водночас породжує відчуття недостатності, недомовленості, зміст якої може бути дешифрований зіставленням даної конкретної фабульної ситуації (або образу) зі змістом твору в цілому і, ширше, – історичним, біографічним, літературно-художнім контекстом життя й творчості автора.

4. Контекст (лат. — тісний зв’язок, сплетення) –1. Лінгвістичне оточення певної мовної одиниці, умови й особливості вживання її в мовленні. 2. Відрізок, частина тексту писемної чи усної мови з закінченою думкою, який дає змогу точно встановити значення окремого слова чи виразу, що входить до його складу.

Контекст – це і відносно завершена частина тексту чи висловлювань, у межах якої оптимально виявляє себе смисл і значення окремого слова, фрази, образного вислову. Відомо, наприклад, що поза своїм контекстом, його стилістичними та смисловими зв’язками, цитата може втрачати первісне значення, набути іншого, не властивого їй змісту.

Оскільки в найзагальнішому визначенні функціями мовної одиниці є її: 1)відношення до дійсності; 2)відношення до інших мовних одиниць її рівня та рівнів вищого і нижчого підпорядкування, то прийнято розрізняти два види контексту: екстралінгвістичний (позамовний, тобто зовнішньоситуативний) і лінгвістичний (мовний).

В екстралінгвістичний (позамовний, зовнішньоситуативний) контекст входять усі умови, за яких відбувається мовне спілкування. Висловлення залежить від конкретного оточення і кожного разу може змінюватися зі зміною його, часом набуваючи в різних ситуаціях протилежного значення. Тому оцінювати висловлене треба завжди з урахуванням конкретної ситуації. Ситуація є категорією змінною, як і саме життя. Проте існують типові ситуації, що й дає змогу говорити про типологію ситуативних контекстів. Виділяють такі типи ситуативних контекстів: 1) одиничний ситуативний контекст – висловлене має сенс тільки в даній ситуації і ні в якій іншій; 2) типовий ситуативний контекст – висловлення сприймається правильно тільки в певних ситуаціях, зрозумілих частині мовців (за фахом, інтересами, уподобанням тощо); 3) соціально-історичний контекст. У його межі входять не тільки конкретні умови висловлювань, а й події, процеси, факти, дати, оцінки чи прогнозування з огляду на філософсько-світоглядні та соціально-ідеологічні позиції мовців, історико-національні пріоритети, духовно-культурні цінності, сьогочасні смаки й уподобання мовців.

У художньому творі естетичне навантаження кожного елемента тексту визначає близький контекст (фрази, епізоду, ситуації) і ширший контекст (твору, творчості письменника). Тому кожну цитату з твору треба брати в контекст, тобто зважати на вислови, які передують цитаті, йдуть після неї, а також на те, якому персонажеві (оповідачеві) вони належать, в якій ситуації сказані, беручи до уваги контекст метафоричний, в якому прояснюється, конкретизується полісемія.

Отже, контекст – це загальний зв’язний текст, логічно завершений уривок писемної чи усної мови.

5.Єдність, або когерентність, як зазначалося вище, є однією з основних ознак тексту. Вона відображається у логіко-семантичній, граматичній та стилістичній співвіднесеності та взаємозалежності, які складають речення. Семантико-структурна єдність проявляється у текстах максимально або мінімально. Згідно з цим розрізняють: тексти 1-го ступеня когерентності – тексти, які складаються з повноструктурних автосемантичних, синсемантичних речень або поєднання тих чи інших; тексти 2-го ступеня когерентності. Для цих текстів властиві деякі ускладнення у плані логіки семантичного та синтаксичного співвідношення речень; тексти 3-го ступеня когерентності. Когерентність деяких текстів проявляється більш чітко при упущенні деяких компонентів, які не вписуються у структуру тексту; тексти 4-го ступеня когерентності. Ці мовні побудови важко назвати текстами, тому що усі складові компонентиавтоматичні і не пов’язані один з одним ні у логіко-семантичному, ні у синтаксичному плані.

Текст як семантична структура має аналізуватися в кількох загальних аспектах, що відбивають суть комунікативного процесу. Перший аспект – це аналіз тексту з позицій автора.

Це положення про текст має два значення: а) текст як продукт реального, живого процесу текстотворення (знакової діяльності); б) текст як продукт професіонального текстотворення, як свідомо регульованої самим же автором власної знакової активності. Якщо в першому випадку текст стає природним витвором мовця, то в другому ми маємо справу з імітацією під природність процесу текстотворення: автор свідомо попрацював над добором текстових засобів для вираження актуальної теми, її розробки й розкриття, композиції і т.д. Професіонально написати текст – це значить імітувати всі реальні процеси текстотворення, щоб текст був досконалим, природним продуктом знакової діяльності. Це значить: імітувати зв’язок тексту з мотивом (надати текстові комунікативного смислу), комунікативною метою, комунікативним задумом, комунікативною ситуацією.

Отже, системно-структурна організація будь-якого тексту, має системне (будова) і функціональне (знакова діяльність) забезпечення в період предикації змісту тексту.

Нижче подаємо поетапний реальний процес текстотворення з корекцією на професіональну роботу. Функціонування логіко-психологічного механізму відбувається на кількох рівнях:

1.Рівень дотекстової предикації, пов’язаної з долокутивним актом предикації висловлювання (твору) (1-й рівень предикації). У професіональному мовленні це етап збору матеріалу та імітації мотивації (необхідності написання) твору.

Для розуміння цього рівня предикації необхідно мати на увазі одну річ: людина ніколи не пише текст просто так, її система знакових дій завжди включена в структуру загальної діяльності. Текстотворення – не самоціль, воно лише знаряддя, засіб досягнення мети, породженої мотивом усієї діяльності. Під дією мотиву, який опредмечує потребу людини або обставин зароджується думка. На початковій стадії появи думки в її змісті «закладена» і та його частина, яка пізніше стане змістом твору, а значить і тексту. Тобто, зміст тексту є компонентом у системі загального змісту думки, «покликаного до життя» мотивом і ситуацією спілкування.

Цей ранній рівень предикації являє собою, як бачимо, акт, в якому ще немає змісту тексту, – він існує в загальній змістовій системі думки латентно, приховано. І має наступити той етап в розумовій діяльності автора, коли в загальній довербальній, дословесній структурі змісту думки почне викристалізовуватися зміст для дії або системи дій, спрямованих на спілкування.

2. Рівень дотекстової локутивної внутрішньомовної предикації (2-й рівень предикації). У професіональному мовленні це період імітації формування комунікативного задуму, комунікативної мети, це розробка теми. У цей період предикації серед образів розгорнутих мовних одиниць, які існують внутрішньо, у згорнутій формі, формуються паралельно такі ж образи графічно-знакових текстових одиниць. Цей рівень пов’язаний з аналітико-синтетичною діяльністю мозку людини, спрямованою на обробку змісту думки і вичленування з нього, зокрема, змісту майбутнього тексту. Це рівень аналізу, розробки того фактичного матеріалу, який був зібраний на першому рівні предикації.

3. Рівень локутивної явної мовно-текстової предикації (3-й рівень предикації). У професіональному мовленні це розкриття теми, імітація процесу вибору форми вираження, текстових засобів.

Під явною предикацією необхідно розуміти віднесеність тексту до дійсності. Це рівень розкриття змісту тексту. Рівень словесно і писемно (або в іншій формі) вираженого змісту.

Перший і другий рівні предикації надзвичайно важливі для розуміння психології авторського текстотворення, оскільки вони пов’язані з підготовкою автора до написання тексту, збором матеріалу, його осмисленням, формуванням замислу тексту, перш ніж автор прийме рішення писати.

6. Для поєднання частин тексту використовуються такі зв’язки: 1)змістові, логічні і психологічні: а)єдність місця, часу, дійових осіб; б)зв’язок з минулим і майбутнім (єдність сюжету); 2) літературні, риторичні засоби зв’язку: а)прийоми композиції; б)дотримання законів жанру; в)побудова компонента тексту як риторичної фігури; 3)лексичні засоби зв’язку: а)вибір вдалого доречного слова, використання синонімів; б)асоціативний вибір слів; в)займенникові заміни іменників; г)вживання антонімів, професійної, іншомовної лексики; д)вживання фразеологізмів; е)слова-узагальнення; 4)граматичні зв’язки: а)сполучники їх повтор; б)співвідношення із сполучниками займенників, прислівників; в)питальні речення і відповіді на них; г)побудова тексту з однорідними членами речення; д)паралельний, ланцюжковий зв’язок речень (в загальному розумінні); е)вставні одиниці; 5)стилістичні зв’язки: (увесь текст необхідно витримати в єдиному стилі; 6)інтонаційні засоби (можна виділити через усну презентацію тексту).

7. Текст має багатоаспектні авторську (з погляду автора) і перцептивну (з погляду реципієнта) структури. Кожна з цих структур у певному аспекті є варіантом. До таких варіантних структур належать архітектонічна й семантична. Остання охоплює тематичну структуру, котра теж має варіанти: 1)фактологічну, 2)композиційну, 3)логіко-поняттєву, 4)емоційно-експресивну, 5)інформаційну, 6)комунікативну, 7)психологічну структури. Семантична структура виражається також через образну й мовно-абстрактну структури, які існують у вигляді графічно-знакової структури.

1)фактологічна структура. Основою цієї структури є логіко-поняттєві й асоціативні зв’язки між фактами. Елементом структури виступає факт. Фактологічна система тексту – річ відносна, оскільки те, що автор вважає фактом, для читача може й не бути таким.

Критеріями виділення фактологічної системи і структури, насамперед, виступають: тематична однорідність фактологічного членування змісту (необхідно виділяти ті факти, які стосуються теми), а також логіко-категоріальна однорідність членування у межах заданої теми (щоб факти були одного рівня або підрівня узагальнення).

1.1)тематична авторська структура. Тематичній структурі протиставляється атематична структура, в якій відсутні будь-які тематичні зв’язки. Для нормального мовлення в цілому атематизм невластивий. Він може бути результатом побічних, не мовленнєвих впливів на мовця або результатом невдалого редагування текстів, наприклад, пов’язаного зі скороченнями авторського твору.

Тематична структура охоплює весь текст і виявляється у тематичних зв’язках між фразами. Кожна наступна фраза має бути зв’язана з попередньою тематичним зв’язком. Тематичні структури бувають однорідні й неоднорідні. Однорідною структурою називається така тематична структура, яка має одну тему, що проходить через усі фрази. При цьому в тематичній структурі можуть бути наявні тематичні відхилення не більше ніж на одну фразу. Інакше виникнуть побічні теми й однорідна тематична структура перетвориться в неоднорідну. Неоднорідною тематичною структурою називається така структура, яка має мінімум дві теми, одна з яких може бути основною. Неоднорідна тематична структура, в якій важко виділити основну тему, називається аморфною.

Для однорідної тематичної структури властиві такі зв’язки: основний тематичний зв’язок (фрази зв’язані одним і тим же предметом розповіді); субтематичний зв’язок (наступна фраза ієрархічно підпорядкована попередній – від загального до конкретного, від загального до деталі тощо); макротематичний зв’язок (наступна фраза є вершиною ієрархії відносно попередньої фрази від конкретного до загального).

Неоднорідні тематичні структури включають: асоціативний формальний, наприклад, звуковий, зв’язок (утворюється паралельна тема на основі звукової асоціації); асоціативний змістовий зв’язок (наступна фраза виражає тему, яка асоціативно зв’язана з попередньою); цей зв’язок може бути різних типів: а)ситуативний асоціативний зв’язок (наступна фраза є висловлюванням про предмет, що має просторове або часове відношення до предмета попередньої фрази – утворення суміжних тем), б)предикативний асоціативний зв’язок (наступна фраза виражає причину, наслідок, атрибут, місце, час дії основного предмета розповіді).

1.2)тематична перцептивна структура. Ця структура залежить насамперед від особливостей перцепції тексту. Через це вона надміру індивідуалізована. Ця структура завжди є варіантом тематичної авторської структури. Чим більш неоднорідна тематична авторська структура, тим більш варіативною буде тематична перцептивна структура. Так, аналізований текст може мати кілька таких перцептивних структур, що безперечно є явищем негативним, оскільки це свідчить про неоднозначність змісту тексту. Як видно зі схеми, дев’ять тем можуть стати основою тематичної перцептивної структури (дивлячись, який читач на що зверне увагу).

2)композиційна структура. Композиція аналізованого тексту може розглядатися в межах кожної теми. Це змістова структура конкретної теми. Так, тема тексту може мати таку композицію: 1)констатуючу частину; 2)деталізуючу частину.

Ця композиція тільки частково репрезентує зміст тексту, оскільки текст багатотемний. Фактично текст має кілька різнотемних композиційних структур, що безперечно є явищем небажаним.

2.1)архітектонічна авторська структура. Оскільки архітектоніка покликана виражати композицію твору, то архітектонічна структура повинна своїми елементами відбивати композиційні елементи.

У цілому текст має просту архітектоніку: рубрика, що виділяє тему; заголовок, що репрезентує тему, і текст, абзаци якого деякою мірою виражають лише тематичну будову твору, а не композицію конкретної теми. Два елементи архітектоніки тексту – рубрика і заголовок – можуть виконати інформаційно-пошукову і темовидільну функцію. Оскільки рубрика і заголовок перебувають у предикативному асоціативному зв’язку, то вони репрезентують тему. Насправді ж ця тема не розробляється і не розкривається у тексті, але ці архітектонічні елементи можуть виконати свою роль, спрямовуючи увагу читача таким чином, що він буде шукати у тексті саме цю тему. У результаті тематична і композиційна перцептивні структури можуть зовсім не збігатися з авторськими структурами.

3.1)логіко-поняттєва авторська структура. Дана структура протиставляється алогічній структурі, яка може бути результатом різних порушень нормального мовленнєвого акту або результатом незграбного втручання редактора в текст.

Логіко-поняттєва структура, що лежить в основі тематичної змістової структури і зумовлює її, має такі зв’язки: предикативний зв’язок, що існує між поняттями, з яких складається предикат як продукт судження людини про щось. Мовно предикат може виражатися від одного речення до системи речень, що покривають весь твір. Предикативним зв’язком можуть бути зв’язані такі компоненти змісту, які виражають: актанти (діючі ролі – підмети, додатки), реляції (причина, допустовість, умова, мета), атрибути (означення, присудок, обставина способу і міри та ступеня), координати (місце, час); логічний ієрархічний зв’язок, що виражає співвідношення цілого і частини; предметно-категоріальний зв’язок виражає категоріальне співвідношення між предметами; ситуативний зв’язок, який існує між поняттями, що пов’язані лише ситуацією, – простором, часом.

Найбільш «підступний» зв’язок – це предикативний, оскільки він непомітно для мовця спричинює тематичні відхилення. Логічний предикативний зв’язок мовно виражається переважно складними реченнями й існує на стикові головних і підрядних речень.

3.2)логіко-поняттєва перцептивна структура. Розуміння реципієнтом логічних зв’язків між фразами залежить від багатьох причин і зокрема від мовної вправності автора, тематичної структури тексту. Чим більш неоднорідний тематично текст, чим більш він мовно незграбний, тим більша ймовірність, що читач не зможе легко вловити логічні зв’язки між фразами, а це вплине на загальне розуміння змісту тексту.

4)емоційно-експресивна структура тексту. Емоції, які вкладає автор у свій текст, можуть бути різними. Єдина вимога, що емоції, виражені попередньою фразою, не повинні контрастувати з емоціями наступної фрази або заважати її нормальному розумінню. Крім того, емоції фрази, що стосуються предмета розповіді, не повинні суперечити емоційному соціальному досвідові щодо даного предмета. Зачіпаючи емоції читача, автор зачіпає найтонші струни його душі, від звучання яких залежить подальше розуміння тексту.

У цілому емоційні стани людини поділяють на позитивні (+), негативні (-) і відносно нейтральні (0).

5.1)інформаційна авторська структура. Не будь-який текст є носієм інформації. Є тексти, котрі покликані виконувати суто організуючу, агітаційну функцію. Інформаційними є ті тексти, які несуть нові повідомлення для реципієнта. Безперечно, ми не можемо говорити, що є тексти геть позбавлені інформації, можна говорити лише про відносно неінформативні тексти. З цього погляду, семантична структура тексту являє собою співвідношення «даного» і «нового». «Дане», «відоме» у тексті не є зайвим, воно лише має бути доцільно використаним за своїм обсягом. «Дане» необхідне тільки тою мірою, якою воно готує до сприйняття «нового», тобто інформації. Якщо «даного», «відомого» забагато, то воно набуває такої властивості, як ентропія, тобто невизначеності, незрозумілості, для чого автор розповідає про вже відомі речі. Надмірна ентропія тексту призводить до втрати інтересу читача, він може припинити читати текст або послабити увагу для пошуку інформації, або відчути невдоволення від прочитаного.

5.2)інформаційна перцептивна структура. Ця структура часто може не збігатися з авторською, оскільки передбачити, що читачеві відомо, а що ні - важко. Необхідно дотримуватися правила золотої середини: щоб «дане» отримувача було більше за «дане» адресанта, без чого неможливе розуміння, і щоб «дане» отримувача було меншим «даного» адресанта, без чого інформація часто стає непотрібною. Текст має бути організованим так, щоб «дане» готувало читача до сприймання інформації. Якщо ж інформація може бути сприйнята і без уже відомого, то його треба уникнути.

6.1)комунікативна авторська структура. Основне призначення тексту – це вплив на людину. Вся його структура повинна бути пристосована до виконання цієї основної функції. Проблема щодо організації семантичної структури тексту була б знята, якби умови спілкування автора з читачем були завжди одні й ті ж. Насправді ж процес творення й сприймання кожного тексту неоднаковий, що й відбивається на його структурі.

7)психологічна авторська й перцептивна структури. Не завжди те, що говорить автор, буде адекватно сприйняте адресатом. Особливості породження і сприймання тексту зумовлені психологією співбесідників. Існують об’єктивні умови, які ускладнюють процес сприймання тексту. Відсутність безпосередньої комунікації обмежує автора та адресата у формах вираження й отримання змісту тексту. Поряд із діалогічним спілкуванням є «віяльне», під час якого дані про реакції аудиторії на текст можуть бути отримані лиш опосередковано і через деякий час. Об’єкт впливу при цьому спілкуванні – свідомість людей, розділених часом і простором, що передбачає особливу літературну обробку текстів.

Авторська психологічна структура тексту (тобто його зміст) повинна бути орієнтована на адресата з урахуванням психології його сприймання й розуміння. Авторська психологічна структура ніколи не може бути тотожною перцептивній психологічній структурі, але вона повинна наближатися до неї. Для цього автор повинен добре знати психологію сприймання тієї категорії читачів, якій адресується текст.

Структура тексту існує винятково у графічно-знаковій формі, яка є носієм інших форм – образної, мовно-абстрактної, звукової, паралінгвістичної.

Кожна структура передбачає елементи, між якими існують структурні зв’язки. Сукупність елементів становить відповідну систему. Таким чином, текст завжди має системно-структурний характер.

ТЕМА 3. ТИПИ ТЕКСТІВ

1. Теоретичні засади типології текстів.

2. Типи текстів і їх характеристика.

3. Різновиди журналістських текстів.

4. Оформлення різних типів текстів.

1. Типологія тексту, не дивлячись на своє центральне місце в загальній теорії тексту, дотепер ще розроблена недостатньо. Не визначені ще загальні критерії, які повинні бути покладені в основу типологізації. Об’єктивно це пояснюється багатоаспектністю і складністю самого феномена тексту, суб’єктивно – порівняно невеликим періодом розробки проблем тексту, коли вони стали складатися в загальну теорію. Головна складність полягає в тому, що при текстовій диференціації неправомірно виходити з якого-небудь одного критерію.

Різні підручники й посібники по-різному трактують саме поняття «вид тексту». У літературі з теорії редагування є різні назви цього поняття: види текстів (А.Абрамович і Е.Лазаревич, К.Накорякова), групи текстів (Н.Сікорський), типи викладу (побудови) тексту (А.Мільчин). Так само по-різному проведено й класифікацію текстів: їх поділено на 4 види (А.Абрамович і Е.Лазаревич), на 3 види (А.Мільчин, К.Накорякова, Н.Сікорський). Причому ці типи не завжди збігаються. Наприклад, А.Абрамович і Е.Лазаревич виокремлюють описовий, розповідний тексти, текст-роздум, текст-визначення. Опис, розповідь і роздум виокремлює також Н.Сікорський, але зазначає, що в ці види тексту входить і визначення (в різні види). К.Накорякова включає визначення в роздум, а А.Мільчин пише про розповідний, описовий і пояснювальний типи викладу.

Таким чином, такі види текстів, як розповідь, опис, роздум (пояснення), визначення (дефініція), що їх виділили і докладно розглянули у своїх посібниках К.М.Накорякова, А.В.Абрамович і Е.А.Лазаревич, Н.М.Сікорський, А.Е.Мільчин, з погляду комунікативної лінгвістики і стилістики тексту доречніше все ж розглядати як функціональні типи мовлення, а не типи (види тощо) текстів.

Поняття «тип тексту» в даний час прийнято як робочий термін у сучасних дослідженнях з теорії тексту, зокрема в лінгвістиці тексту.

Типологія текстів досить строката. Розрізняють функціональну типологію, предметом якої є соціальні функції і сфера вживання текстів, структурну типологію, основна мета якої – внутрішня організація системи текстів, і стилістичну, що досліджує співвідношення стилів і типів текстів.

На переконання Ф.Бацевича, типологія текстів, їх класифікація, жанрове розмаїття визначається такими критеріями: соціологічним, психолінгвістичним, комунікативним та функціонально-прагматичним. Кожний критерій зумовлює свій класифікаційний ряд текстів. Так, за соціологічним критерієм виділяються тексти двох типів – за формою втілення тексту (усні і писемні) і за типами функціонально-жанрових різновидів мовлення (розмовно-побутові, художньо-белетристичні, науково-популярні, епістолярні тощо). У межах психологічного критерію здійснюють класифікацію текстів за мірою спонтанності (спонтанні та підготовлені), за мірою алгоритмізації (фіксовані – заповнення формулярів, напівфіксовані (тексти-кліше), нефіксовані (тексти різних сфер діяльності людей) і за мірою експліцитності/імпліцитності у втіленні задуму (тексти державних документів (задум однозначний) і поетичні тексти (творчий задум без однозначної експлікації).