Журналістський текст виконує зразу кілька функцій: евристичну, пізнавальну, аксіологічну, онтологічну, комунікативну, семантичну, розважальну. 1 страница

ТЕМА 1. ТЕОРІЯ ТЕКСТУ

 

1. Поняття про текст.

2. Текст і дискурс, дискурс і мовлення.

3. Твір і текст.

4. Ознаки тексту.

5. Функції тексту. Функції журналістського тексту.

 

1. Знання про текст є фаховими для представників багатьох гуманітарних професій, оскільки подібні знання визначають характер діяльності зі словом. Без знань про предмет діяльності немає і самої діяльності. Наукові знання про текст є основою для оволодіння організованим, професіональним писемним мовленням.

Терміном «текст» послуговуються різні галузі науки: лінгвістика, літературознавство, філософія, семіотика, психолінгвістика та інші.

Феномен тексту міститься в його багатоаспектності, а тому зустрічаємо в наукових працях різні його визначення. Текст трактують як інформаційний простір, мовленнєвий твір, знакову послідовність тощо. Оскільки текст несе певний смисл, то він виступає як комунікативна одиниця, основними ознаками якої є зв’язність і цілісність.

Текст – це твір мовотворчого процесу, якому властива завершеність, об’єктивований у вигляд письмового документа, літературно опрацьований відповідно до типу цього документа, твір, що складається з назви (заголовка) і низки особливих одиниць (надфразний єдностей), об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, має певну цілеспрямованість і прагматичну настанову (І.Гальперін).

Таким чином, текст – це завершене повідомлення певного змісту, яке організоване за моделлю функціонального стилю і характеризується своїми дистинктивними (розрізнювальними) ознаками. І.Гальперін наголошує на двоїстій природі тексту, котру він визначає як «стан спокою і руху». За певної послідовності дискретних (поділених) одиниць текст перебуває у стані спокою. Але в процесі свого виробництва і відтворювання переходить у стан руху, в якому ознаки спокою виявляються імпліцитно.

Об’єктом для дослідження звичайно служать письмово зафіксовані і структурно оформлені тексти, які з’явилися в процесі спілкування. Поняття текст тут визначається як організований за законами даної мови завершений комунікативний акт.

Текст «ґрунтується на ситуації»: він провокується нею та її відображає, але відбувається це не безпосередньо, а через сприйняття ситуації автором тексту і через її відображення у свідомості автора. Таким чином, автор не тільки створює текст, але й певною мірою прогнозує його сприйняття реципієнтом.

Отже, з погляду формально-змістової структури тексту і бачення його як елементарної одиниці дискурсу, текст – це мовленнєвий твір, який створюється під впливом невербально вираженого стимулу – осмислити й відтворити навколишню дійсність – з метою досягнення вербального впливу на суб’єкти цієї ж дійсності (К.Серажим).

Оскільки текст – це відтворена письмово або в друкованому вигляді сукупність слів, що складають логічну або мистецьку єдність, то він спроможний виконувати тільки відтворювальну, але аж ніяк не світобудівну функцію. З огляду на це в журналістикознавстві (і ширше – в гуманітарних науках у цілому) розпочалися пошуки більш об’ємного поняття, яке б могло передати усю складність сучасних стосунків мови і світу.

 

2. Перші спроби розмежування понять «текст» (статичний об’єкт), «дискурс» (спосіб його актуалізації в певних ментальних та прагматичних умовах (Т. ван Дейк) і «мовлення, невід’ємне від того, хто говорить» або «мовлення плюс той, хто говорить» (Е.Бенвеніст) відбуваються наприкінці 70-х – на початку 80-х років ХХ століття.

Проаналізувавши сутність понять «текст» і «дискурс», можна трактувати дискурс як своєрідне «віддзеркалення» тексту у свідомості конкретного індивіда у конкретній ситуації в конкретний момент часу. На противагу тексту, дискурс має ознаку процесності і не може існувати поза реальним фізичним часом, в якому він відбувається.

Сьогодні вже загальновизнаним є розуміння дискурсу як складного комунікативного явища, складниками котрого є текст й екстралінгвальні чинники (фонові знання, погляди, настанови, цілі адресата).

В аспекті журналістикознавства, дискурс складніший за текст. Текст же складніший за дискурс лише тому, що містить у собі множинність інтерпретаційних можливостей. Але дискурс і полягає у виявленні цих інтерпретацій і вивченні їх самих, як породжених у певній свідомості (індивідуальній і колективній) і певному часі і просторі. Текст також складніший від дискурсу, бо становить «упаковану» комунікацію, включаючи в згорненому вигляді не тільки всі елементи комунікативного акту, а й сигнали для їх дешифрування. Але ні в якому разі це не означає, що текст є дискурсом. Дискурс у філогенезі передує тексту, подібно до того, як діалог передує монологу, а мовлення – мовній системі.

Дискурс належить до іншої феноменологічної субстанції, ніж текст: він не нагромаджує зовнішню (подієву) інформацію, але здійснює інтерпретацію наявної в тексті інформації, тобто завдяки інтерпретації позбавляє її сталості, робить релятивною (відносною), отже, пов’язаний з виробництвом внутрішньої (інтерпретаційної, аналітичної) інформації. А відтак, дискурс все ж не є механічним нагромаджувачем інформації, а процесом на підставі сталого тексту породжувати нові його значення й смисли.

Носієм переданої в дискурсі інформації є людська пам’ять, магнітофонна або відеоплівка, папір і т.ін., але на жодному з цих носіїв власне дискурс не може бути зафіксований.

Текст, навпаки, є, насамперед, носієм інформації, засобом її накопичення, а в художньому тексті – і генератором змістів.

Отже, дискурс як довершена форма комунікації, як явище комунікативного середовища і водночас необхідна передумова його ефективного функціонування у своєму найширшому значенні є тим змістом ідеї комунікації, який комунікант має намір передати реципієнту. Основною особливістю дискурсу в цьому плані є те, що він здатен розвиватися під дією внутрішніх чинників.

Головна відмінність між поняттями «дискурс» і «мовлення» лежить у площині «соціальне – індивідуальне». Перевага соціального чітко простежується в дискурсі. Для нього характерні типові ситуації спілкування з нормативно закріпленою послідовністю мовних актів. Найважливішою ознакою мовлення є його індивідуальний характер, оскільки процесу мовлення притаманний певний темп, тривалість, темброві особливості, міра гучності, артикуляційна чіткість, акценти.

Мовлення можна розуміти двояко: як сам процес говоріння (мовленнєва діяльність), і як його результат (вербальні твори, що фіксуються пам’яттю або письмом).

Теорія мовної діяльності представляє цю діяльність під час розуміння мовлення як шляху від мовних повідомлень (текстів) до свідомості, який починається з аналізу структури, а під час реалізації мовлення – як шляху від свідомості до вербального повідомлення (тексту). Послідовне здійснення цього ланцюжка дій із урахуванням, насамперед, намірів суб’єкта, зумовлює створення різних типів мовлення. Як уже відомо, термін «дискурс» у своєму ширшому значенні використовується для позначення різних видів мовлення і мовних творів, зв’язність і осмислення яких відтворюється з урахуванням усієї сукупності мовних і немовних чинників.

Отже, відмінність між дискурсом і мовленням полягає у виразно вираженій соціальній орієнтації першого й індивідуальному характерові другого.

3. У межах наукових знань про текст як продукт організованого писемного мовлення обов’язковим є розмежування понять «твір» і «текст», «тема» і «предмет розповіді», «розробка» і «розкриття» теми. Вирішальним для формування професійних знань є також розуміння теми як основного атрибута твору. Ці знання мають аспектуальний характер, що передбачає наявність у свідомості мовця різних підсистем знань – а) знання про текст як продукт знакової діяльності автора, б) знання про текст як предмет читацької перцепції, в) знання про текст як фрагмент інформаційної системи суспільства, г) знання про текст як засіб упливу.

Текст і твір – це не одне й те ж. Твір – це продукт мовної діяльності людини, найчастіше закріплений у тексті. Текст – це лише графічно-знакова фіксація твору. Твір, говорив Є. Прохоров, «це тільки мовне вираження задуму його творця, а текст – графічне закріплення цього задуму на папері».

Твір створюється насамперед законами мовної діяльності людини, текст – за правилами користування знаковими системами, які використовуються людьми для фіксації творів. Не все, що є у творі, може бути виражене письмовими чи друкованими знаками. Твір і текст мають різний генезис, різну історію, різні правила оформлення, хоч вони взаємно впливають один на одного: так текстова форма сприяла і сприяє розвиткові монологічного мовлення і виникненню великих творів.

Уявлення про твір як самостійну, відірвану від автора змістову систему, – річ відносна, це продукт абстрагування, відриву результатів розумової діяльності людини від неї ж. Такий відрив був можливим тільки завдяки двом відчуженням твору від автора, пов’язаним із виникненням письма і друку. Текст – це і є форма відчуження твору від автора. У вигляді тексту твір набуває відносної самостійності і відносно самостійного життя. Семантикою тексту завжди є твір. Через це текст завжди й ототожнюють із твором і не бачать між ними різниці. У деяких випадках ця різниця буває і не принциповою, наприклад, коли мова йде про актуальність теми твору/тексту, про їх тематичну класифікацію, фактаж тощо.

Текст – це абстракція людського розуму, оскільки він поза написанням і читанням не існує. І тому всі ознаки тексту мають насамперед глибоке психологічне пояснення, тому що текст не є самодостатньою сутністю.

 

4. Текст має ознаки, що виражають загальні особливості його системно-структурної організації. До таких ознак варто віднести архітектоніку тексту, його структурованість і системність, цілісність, просторово-часову дискретність. Архітектоніка тексту – це його будова, форма, виражена шрифтовими й нешрифтовими засобами, у вигляді певного співвідношення між елементами й одиницями тексту. Структурованість – це ознака тексту, яка виражає наявність певних зв’язків між елементами та одиницями тексту. Системність – ознака, що вказує на існування певних елементів та одиниць тексту, між якими існують зв’язки. Цілісність – текст є викінченою графічно-знаковою формою, що сприймається як єдине ціле, яке характеризується межею сприймання: текст перетворюється в не-текст за умови, коли графічно-знакове оформлення виходить за межу допустимого сприймання певного предмета як тексту. Просторово-часова дискретність: текст, що розташований на двох і більше матеріальних носіях, є просторово розірваним (дискретним). Наприклад, дві сторінки, на яких видрукуваний текст, роблять текст протяжним у просторі та часі під час його і написання, і читання.

У результаті лінгвістичного аналізу текстів, що належать до різних рівнів таксономії (типів) і різних суспільних сфер мовної комунікації, та практики продуктивного і репродуктивного текстотворення в межах різних функціональних типів можна виділити й описати основні ознаки текстів. До них належать:

1. Цілісність, або когерентність (від лат. cohaerentia – зв’язок, зчеплення), розуміється як єдність таких цілісностей: змістової цілісності (єдність ідеї, теми, змісту), комунікативної цілісності (мети, намірів мовного спілкування) та структурної і формально-граматичної цілісності (мовленнєвих жанрів, їх комплексів, узгоджуваність і координація форм). Цілісність тексту підтримується текстовими категоріями: континуумом (від лат. continuum – безперервне, суцільне) та колізією (лат. – collisio, від collido – стикаюся). Континуум тексту розглядається як послідовність подій, процесів, фактів, явищ та ідей, які розгортаються у просторі й часі тексту. Колізія означає зіткнення протилежних смислів, їх інтересів і прагнень. Вона супроводжує континуум, тому що діє з ним в одному тексті, на тому самому темпоральному і локальному просторі. Змістова цілісність тексту забезпечується лексичним рівнем мови, системою повного номінування, структурно-граматична – системою узгодженості граматичних форм і зв’язків, а комунікативна – єдністю інвенції, намірів, диспозиції та елокуції.

2.Зв’язність, або когезія (від лат. cohaesus – зчеплений) полягає в в семантико-граматичному, структурно-композиційному інтегруванні окремих частин у словесне ціле. Зв’язність буває лінійна (послідовна) і вертикальна (пучковидна), забезпечується єдністю горизонтального і вертикального контекстів. Зв’язність служить попередній ознаці, тобто цілісності тексту. Лексичним і граматичним зв’язком частин тексту вона забезпечує наявність континууму. Зв’язність (або зчеплення) виділяють за різними ознаками: 1)логічними; 2)асоціативними; 3)образними; 4)композиційно-структурними; 5)стилістичними; 6)ритмоутворювальними. Логічну зв’язність помічаємо у причиново-наслідкових відносинах між елементами тексту, при аналізі й синтезі його частин, розгортанні індукції (від окремого до загального) і дедукції (від загального до окремого) тексту. На асоціативну зв’язність тексту вказують домінантні теми, ключові слова, суміжна сполучуваність, метафоричні тропи, риторичні фігури синтаксичного паралелізму тощо. Образна зв’язність тексту забезпечується системою образів (позитивних, негативних, головних, другорядних, периферійних) та наскрізними образами-символами. Основними мовними засобами образної зв’язності є тропи і фігури. Композиційно-структурна зв’язність виявляється в будові тексту, диспозиції його частин, залежності композиційних елементів, несуперечності змісту і зв’язків як логічних, так і граматичних. Головна роль у забезпеченні композиційно-структурної зв’язності тексту належить дейктичними компонентам (займенникам, прислівникам) та службовим частинам мови. Стилістична зв’язність тексту полягає у гомогенності й гармонійності його стилістичної системи та у відповідності її стильовим параметрам певного стилю чи підстилю і жанровому різновиду. Стилістична зв’язність кожного тексту стає очевидною через доцільність і співмірність стилістично нейтральних, стильових і стилістично маркованих одиниць, через доречне і майстерне використання фігур слова (тропів) і фігур думки (стилістичних фігур). Ритмоутворювальні ознаки характерні для віршованих текстів.

3. Членованість тексту. Властивість тексту бути комунікативно членованою одиницею свідчить про гармонійність його природи. Розрізняють членування тексту за кількома ознаками: змістове і технічне, концептуальне й методичне, глибинне і поверхове, об’єктивне і суб’єктивне, смислове і формальне. Змістове і технічне членування знаходить відповідне вираження у поліграфічному оформленні від заголовка до глави, розділу, параграфа та абзацу. Концептуальне членування відповідає певним концептам (ідеям, ментальним праобразам, темам, судженням і поняттям). Методичне членування підпорядковується певній прикладній освітній меті. Глибинне членування відповідає задуму, ідеї і сутності намірів, етапам досягнення мети. Поверхове членування може бути зовнішнім, верхнім відображенням глибинного, але через якісь формально видимі ознаки (наприклад, паузи). Найскладнішим є членування тексту за ознаками об’єктивності і суб’єктивності. Найбільш помітне в художніх текстах, де може діяти кілька ліній текстових модальностей, авторських задумів, рецепцій і рефлексій. Композиційне і формальне виражене членування суттєво залежить від стилю, підстилю і жанру тексту. Ознака членованості є дуже важливою для більшості дипломатичних текстів, у них вона часто має статус «визначальної окресленості».

4. Лінійність тексту ніби організовує дискретні мовні одиниці у послідовність мовного викладу і спрямовує континуум у певному напрямку. Лінійність відображає живу елокуцію і акцію (мовний матеріал і його виголошення).

5. Інформативність тексту. Кожний текст, що має названі вище ознаки, вже є інформаційним: поряд з мовними знаннями і в сукупності з ними він передає екстралінгвістичні знання. Текст – акумулятор інформації і канал передачі її. Інформація як здобуті людським розумом і досвідом знання та повідомлення про них є основою, місткістю і наповненням незліченної кількості мовних текстів.

6. Завершеність тексту. Ця ознака притаманна лише конкретним текстам з визначеними межами. У текстах широкого тлумачення, особливо дискурсах, вона має відносний характер. Можуть бути тексти, зокрема художні, зумисне не завершені автором або такі, в яких предметне і фабульне завершення не є завершенням ідеї, ментальних концептів тощо. Такі тексти можуть потребувати або, точніше, провокувати створення наступних текстів.

 

5. Різний характер упливу автора на людину дозволяє виділити функції – варіанти загальної функції комунікативного впливу. Насамперед необхідно виділити ті функції, без яких не обходиться жоден текст, – це контактну та організуючу функції.

1.Контактна функція тексту. Якщо звичайний канал зв’язку починає працювати з того моменту, як його ввімкнули, то канал соціального зв’язку для «зняття трубки» вимагає, щоб текст привернув увагу адресата і був оцінений ним як цікавий. Тільки тоді він буде його читати. Примусити адресата «зняти трубку» повинен сам текст. Є різні засоби для встановлення контакту з читачем. Найпопулярніший – це цікавий, привабливий заголовок; розташування матеріалу на певній сторінці, в певній частині сторінки; цікава ілюстрація або архітектоніка тексту тощо.

2.Організуюча функція тексту. Контакт увімкнений, але людський канал зв’язку легко вимикається – увага стомлюється і слабне, її заколихують монотонні збудники, губиться канва думки. Структура тексту повинна чинити опір подібним перешкодам. Він повинен мати елементи, що підтримують зацікавленість, вказують напрямок розвитку думки, керують процесом читання. Здебільшого для утримання уваги у текстах використовують експресивні засоби – актуалізатори уваги: емоційно-експресивні слова (вплив на емоції), цікаві факти (утримання уваги, створення ефекту очікування шляхом нанизування уже відомих фактів, після яких має йти несподівана розв’язка) тощо.

Серед інших важливих функцій, які пов’язані безпосередньо з реалізацією головної комунікативної функції впливу на людину, необхідно назвати функцію формуванняпоглядів читача, аферентну функцію і закличну функцію.

3.Функція формування поглядів. Цю функцію найчастіше виконують тексти теоретичного характеру (у журналістиці – статті, кореспонденції). Звичайно, дану функцію може виконувати будь-який текст, якщо зміст його організований таким чином, що він формує у свідомості читача нові поняття. Здійснення функції формування поглядів читача неможливе без використання інформації, уже відомої читачеві. Цю інформацію краще за все передавати найбільш економними засобами, щоб не створювати відчуття надмірності тексту. Здійснення функції формування думки вимагає значної (тим більше, якщо менш підготовлений читач) поступовості, навіть іноді ніби сповільненості викладу. При цьому можна вдаватися до повторів змісту в розумних межах із метою запам’ятовування основних положень змісту читачем (вимога дидактики).

4.Аферентна функція. Цю функцію найчастіше виконують тексти так званого інформаційного жанру. Основне завдання цих текстів – надати читачеві інформацію, яку він використає для прийняття певних рішень у межах задоволення власних або суспільних потреб. Етап прийняття рішення – це мисленнєва аналітично-синтетична діяльність людини, спрямована на пошук потрібного у даній ситуації рішення. Людина для прийняття рішення може звертатися й до письмових джерел із метою пошуку необхідних фактів. Структури текстів, що покликані виконувати дану функцію, можуть бути без спеціальних реалізаторів контактної функції, оскільки читач у будь-якому випадку прочитає матеріал, бо йому це потрібно. Єдине, що у структурі видання мають бути спеціальні рубрики чи заголовки, які допомагають читачеві відшукати необхідний для нього текст. Ці рубрики та заголовки й можуть бути мінімальними реалізаторами контактної функції.

Особливу роль відіграють у подібних текстах реалізатори організуючої функції, яка допомагає читачеві швидко схопити потрібну для нього інформацію. До цих реалізаторів можна віднести табличну форму подання статистичних звітів, подання цифрових даних, газетно-журнальні рубрикації тощо.

5.Заклична функція. Цю функцію виконують тексти переважно агітаційного характеру. Структури тексту для здійснення цієї функції мають бути розраховані на дії читача в певному напрямку і з певною метою. Дану функцію можуть виконувати будь-які тексти, але в текстах теоретичного характеру відсутні спеціальні реалізатори для вираження закличної функції. До реалізаторів даної функції можна віднести не тільки прямі заклики типу «Усі на вибори!», а й підбір певних фактів, які в конкретній ситуації змушують діяти адекватним чином; певні судження автора, що стимулюють читача діяти, тощо. Структура тексту, що виконує закличну функцію, найчастіше являє собою поєднання відомих для читача фактів, висновків, які переконують читача в необхідності діяти, або має форму безпосереднього предметного заклику.

Журналістський текст виконує зразу кілька функцій: евристичну, пізнавальну, аксіологічну, онтологічну, комунікативну, семантичну, розважальну.

У процесі створення твору журналіст осмислює дійсність, конструює або створює її фрагмент, в якому відтворюється реальний світ. Журналіст вдається до різних способів пояснення побачених явищ і ситуацій, пояснює або коментує факти, з якими стикається. Освоюючи реальність і пізнаючи світ, він має справу з різними формами знань – науковими, ненауковими, переднауковими (емпіричними), тому виникає питання про їх достовірність. Багато в чому об’єктивність й істинність написаного журналістом залежить від міри його підготовки. В ідеалі метою пізнання журналіста служить отримання істини і її точне відтворення читачеві.

Текст, підготовлений журналістом, несе нові знання, оскільки він будується на добутих фактах дійсності, відповідно, виконує евристичну (пізнавальну) функцію.

Працюючи над текстом, журналіст реалізує свої цільові установки, співвідносить побачене або почуте із власними ідеалами і ціннісними орієнтаціями. Специфіка професії – у пошуку істини і втілення загальнолюдських цінностей. Однак у будь-якому тексті подана світоглядна позиція автора. Багато залежить від мотивів звернення до теми. Мотивом може служити і «замовлення», котре не завжди збігається з авторськими настановами. Тоді не виключені перекручення дійсності в тексті.

У журналістському тексті відтворені самодинаміка світу і різні соціальні зрушення. У ньому висловлюється ставлення до світу, до іншого і до самого себе. Це дає підстави говорити, що текст виконує онтологічну функцію, оскільки торкається нашого буття.

Текст включаються і в прагматичні відносини. Це простий і зручний засіб комунікації. Він здатний передати різноманітність нюансів емоційних, психічних, естетичних властивостей. Журналістський текст зручний для сприйняття, конкретний.

Працюючи над ним, журналіст думає про його смислову структуру, вибудовує логічні схеми описового, узагальненого і подієвого типів, ідейно-естетичної спрямованості. Можливості тексту розширюються, якщо в ньому присутній смисловий підтекст або контекст. Журналістський текст у цьому випадку виконує семантичну функцію.

Розважальна функція створює можливості для відпочинку, зняття напруги, отримання естетичного задоволення.

Дисфункціональність журналістських текстів може виявлятися, наприклад, у тому, що розважальна функція може перетворюватися у функцію контролю свідомості і т.д.

 

ТЕМА 2. КАТЕГОРІЇ ТЕКСТУ

 

1. Семантика тексту.

2. Види інформації в тексті.

3. Підтекст.

4. Контекст.

5. Семантико-структурна єдність тексту.

6. Засоби зв’язку в тексті.

7. Структури тексту.

1. Розглядаючи текст як форму існування твору, необхідно завжди мати на увазі його семантику. Семантика тексту – це характеристика його відношення до дійсності (що відображено в тексті, в чому його смисл).

Семантичну будову тексту утворюють елементи значення, що містяться в тексті. Вона враховує також кількість тем тексту, його «змістових ядер». При цьому ми розрізняємо «мікротему», тобто мінімальне неподільне змістове ядро і «мікротему», яка може розвиватися через дві та більше мікротем.

Семантичний аспект мовних одиниць виявляється на трьох рівнях – віртуальному (значення мовних одиниць), контекстуальному (відносно завершений смисл синтагм і речень) і текстуальному (завершений автономний смисл цілісного тексту).

Текст будується з матеріалу мови відповідно до її норм і сам зберігає статус одиниці мови, що завершує його структурну ієрархію. Так, він має плани змісту й вираження, структурні складові, до поєднання яких не зводиться поняття тексту, бо він виникає як інтегральна єдність.

Таким чином, при семантично-інтонаційній градації елементів висловлення можна визначити такі ступені: 1) акцентно виділене слово; 2) акцентно невиділене слово з функцією семантичного зв’язку; 3) інтонаційно нейтральне слово; 4) інтонаційно «затінене» слово у функції проклітики чи енклітики.

 

2. Термін «інформація» вживається у двох значеннях: загальноприйнятому (побутовому) і термінологічному. Під інформацією в першому значенні розуміється всяке повідомлення, оформлене як словосполучення номінативного характеру. Це може бути речення, у якому повідомляються якісь факти, сполучення речень (надфразна єдність і абзац), цілісний текст. Інформація в такому розумінні звичайно ототожнюється з номінацією, змістом.

Інформація – (віл лат. – пояснення, виклад) – дані, передані одними людьми іншим усним, письмовим або яким-небудь іншим способом, а також сам процес передачі або отримання цих даних.

Інформація – це перш за все новина у формі короткого повідомлення. Важливо пам’ятати, що новиною називають тільки отримане повідомлення. Журналістська інформація має бути соціально значимою.

Доцільно розрізняти інформацію: а) змістовно-фактуальну, б) змістовно-концептуальну, в) змістовно-підтекстову.

Змістовно-фактуальна інформація містить повідомлення про факти, події, процеси, що відбуваються, що відбувалися, які будуть відбуватися в навколишньому світі, дійсному або уявленому. У такій інформації можуть бути дані про гіпотези, висунуті ученими, їхні погляди, усякі зіставлення про факти, їхня характеристика, різного роду припущення, можливі рішення поставлених питань та ін. Змістовно-фактуальна інформація експліцитна за своєю природою, тобто завжди виражена вербально. Одиниці мови в змістовно-фактуальній інформації звичайно вживаються в їх прямих, предметно-логічних, словникових значеннях, закріплених за цими одиницями соціально-обумовленим досвідом.

Змістовно-концептуальна інформація повідомляє читачу про індивідуально-авторське розуміння відносин між явищами, описаними засобами змістовно-фактуальної інформації, розуміння їхніх причин, їхньої значимості в соціальному, економічному, політичному, культурному житті народу, включаючи відносини між окремими індивідуумами, їх складної психологічної естетико-пізнавальної взаємодії. Така інформація являє собою творче переосмислення зазначених відносин, фактів, подій, процесів, що відбуваються в суспільстві й представлені письменником у створеному ним уявленому світі. Цей світ приблизно відбиває об'єктивну дійсність у її реальному втіленні. Змістовно-концептуальна інформація не завжди виражена з достатньою ясністю. Таким чином, розбіжності між змістовно-фактуальною інформацією й змістовно-концептуальною інформацією можна уявити собі як інформацію буттєвого характеру й інформацію естетико-художнього характеру, причому під буттєвим варто розуміти не тільки дійсність реальну, але й уявлювану.

У такий спосіб змістовно-концептуальна інформація – це комплексне поняття. Змістовно-концептуальна інформація – це задум автора плюс його змістовна інтерпретація. Цей вид інформації знімає ентропію (міру невизначеності інформації) естетико-пізнавального плану.

Змістовно-підтекстова інформація являє собою приховану інформацію, що витікає зізмістовно-фактуальної інформації завдяки здатності одиниць мови породжувати асоціативні й конотативні значення, а також завдяки здатності речень усередині змістовно-фактуальної інформації прирощувати зміст.