ТЕМА: Україна у складi Русько-Литовського князiвства та Речi Посполитої.

/ 2 години /.

 

План.

1. Соціально-економічний розвиток України у другій половині XIV -першій половині XVII ст. Соцiальнi верстви руського народу: магнати, шляхта, мiщани, крiпаки, козаки.

2. Люблiнська унiя 1569 р. Берестейська Церковна унiя 1596 р.

3. Виникнення козацтва в Україні та його історична роль. Запорозька Січ.

 

Реферати:

1. Перші казацькі гетьмани на Україні. Козацькi повстання кiн. XVI – поч. XVII ст. ст.

2. П.Сагайдачний- гетьман Запорозького вiйська..

3. Запорозька Січ - основна військова та організаційна сила в боротьбі українського народу проти національного, соціального та релігійного гноблення.

 

Лiтература:

- Антонович В. Коротка історія Козаччини. - К., 1991.

- Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. - К., 1991.

- Боплан Г. де Л. Опис України.-К., 1990.

- Шевчук В. Козацька держава. - К., 1995.

- Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців. - К., 1994.

- Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – В 3-х т.. - Львів, 1990.

 

Розгляд проблем соціально-економічного розвитку України другої половини XIV -першої половини XVII ст. має на меті допомогти студентам грунтовно дослідити одну з причин виникнення козацтва: встановлення колоніально-кріпосницького гніту на Україні та утиски місцевого населення з боку польських феодалів. Розгляд цієї проблеми слід розпочати з загального наступу феодалів на селянські громади, зростання натуральної та грошової ренти, впровадження панщини та юридичного оформлення кріпацтва. Особливо тяжким ударом для селян було знищення общини. Відповідно до " Уставу на волоки ", введенного 1557 р. Сигизмундом-Августом, всю землю було поділено на волоки /21,3 га /. Частина їх пішла на створення фільварків, а частина поділена між селянами: по волоці на " дим ". Ця реформа підривала общину, оскільки земля тепер виділялася на окреме тяглово господарство. Селяни семи волок змушені були обробляти одну фільварочну волоку.

Внаслідок впровадження панщинно-фільварочної системи посилюється процес закріпачення селян. Наприкінці XIV - у першій половині XVI ст. селянство за своїм юридичним статусом поділялося на " непохожих " / або " отчичів "/ і похожих / або " вільних" /. Останні мали право переходу від одного феодала до іншого. З часом прошарок непохожих зростав унаслідок поступового обмеження державою права переходу. Так, у 1435 р. в Галичині селянам дозволялося переходити лише в дні Різдва і лише за умови виплати панові викупу. У 1447 р. Великий князь Казимир заборонив феодалам приймати селян-втікачів. Судебник 1468 р. передбачав страту підбурювачів до втечі. На середину XVI ст. більшість селян Галичини були непохожими, тобто кріпаками. Велику роль у зміцненні феодально-кріпосницьких відносин відіграв кодекс законів Литовсько-Руської держави-Перший Литовський статут 1529 р., який захищав інтереси феодалів-землевласників, зміцнював їхню владу над залежним селянством, оберігав феодальну власність.

Ще більше погіршилося соціально-економічне становище в Україні після Люблинської унії, яка відкрила польскій шляхті широкі можливості для загарбання земель на Придніпров'ї та Брацлавщині. На середину XVI ст. повністю сформувалося польське та литовське земельне право, за яким власність на землю мав лише шляхетський стан. Третiй Литовський статут 1588 р. остаточно ввів селянство до закріпаченого стану. Селянин, який проживав на землі феодала 10 років, ставав кріпаком. Отже, законодавство Польско-Литовської держави (Речi Посполитої) мало шляхетський класовий характер, забазпечуючи експлуатацію класом феодалів селянства в господарських і приватних володіннях.

У XV-XVI ст. паралельно з кристалізацією шляхти відбувалося формування принципово нової соціальної групи-козацтва, яке пізніше, у XVII-XVIII ст. перетворилося на визначальний чинник суспільного життя.

Вивчаючи проблему виникнення українського козацтва, студенти повинні з'ясувати:

а) що означає термін "козак" та коли з'явилися перші козаки в Україні?

б) головні передумови утворення козацтва, його соціальний та етнічний склад;

в) оцінка ролі козацтва в історичній літературі.

Слово "козак" вперше згадується у джерелі ХІІІ ст. - Початковій монгольській хроніці 1240 р. - і походить з тюркських мов. Йому властиве широке значення у половецькій, татарській та деяких інших мовах. Найчастіше воно означає вільну, незалежну й озброєну людину. Зокрема, з половецької слово "козак" перекладається як "страж, конвоїр". Потрапивши на слов'янський грунт зі сходу, слово "козак" пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану-людей вільних від кріпацтва, котрі поруч з господарськими заняттями були в постійній готовності для оборони рідної землі від іноземних загарбників.

Через татарську небезпеку в другій половині ХУ ст. населення України концентрується на Поліссі, Волині, Поділлі та в Галичині. Однак, багаті на здобич долини лісостепових річок приваблювали промисловиків-ухідників. З поширенням литовських порядків в Україні в ХУ ст. кількість ухідників і просто втікачів на вільних землях лісостепу різко збільшується.

Спустошливі напади татар на Подніпров'я і Полісся у другій половині ХУ ст. змусили Литву зміцнити свій південний кордон системою фортець. Були побудовані замки у Києві, Каневі, Черкасах, Звенигороді, Вінниці, Брацлаві, Барі, Кам'янці. Отримавши від уряду земельні угіддя на умовах виконання обов'язків прикордонної сторожі, знать будує замки, до яких набирає з вільного люду козацькі дружини. Ці українські князі, бояри, шляхтичі, займаючи посади старост, були професійними воїнами, носіями лицарських традицій. Природно, що організовані ними для боротьби з татарами козацькі загони, певною мірою мали дружинно-лицарський устрій. Він передбачав відданність князю-суверену, готовність на самопожертву, рівність, братерство, солідарність, корпоративність дружинників, право вільного переходу на службу до іншого феодала, цілий ряд ідеологічних та моральних принципів, що відомі під назвою кодексу лицарської честі.

Перші письмові відомості про українських козаків датуються 80-ми роками ХУ ст. Так, польский хроніст М.Бельський у своїй "Хрониці" писав, що у 1489 р. у складі польського війська Яна Альбрехта, яке переслідувало кримську орду, діяв загін українських козаків.

В російських документах під цим же роком є згадка про козаків, які під проводом отаманів Богдана, Голубця і Жили билися з татарами біля Таванської переправи на Дніпрі. У 1492 р. кримський хан скаржився великому князю Литовському, що кияни і черкасці розбили під Тягинею. Турецький корабель, і у відповідь на це князь обіцяв потрусити козаків. Коли ж у 1493 р. черкаський староста Богдан Глинський погромив турецьку фортецю Очаків, хан називає його дружину козаками. З того часу українські козаки вже не сходять зі сторінок документів та літописів.

Лідером боротьби з татарами на початку ХУІ ст. був князь Костянтин Острозький, який на чолі власного війська мав 60 військових сутичок з татарами. У 70 сутичках з татарами очолював козацькі загони барський староста Бернат Петрович. Деякі з старост навіть фігурують у документах як козацькі гетьмани /П.Ляцкоронський, Д.Вишневецький, Б.Ружинський/. Але особливо уславились організацією козацтва черкасько-каневський староста Остап Дашкевич, та князь Дмитро Вишневецький.

Отже, простежуючи суспільно-політичні процеси, що відбувалися на українських землях з середини ХУ до середини ХУІ ст. можна зробити деякі висновки. А саме: козацтво зародилося в часи, коли українські землі й український народ зміцнювали могутність литовсько-української та польсько-литовсько-української держав і незважаючи на утиски, яких українське селянство, а згодом і козацтво, зазнавали від шляхти, все ж на першому етапі становлення цього визвольного руху українські козаки і польські жовніри виступали здебільшого як союзники в боротьбі зі спільними ворогами-кримською та білгородською ордами, Османською імперією та Московією. Нагадаємо також, що ініціювала створення козацьких дружин литовська влада, а конкретно їх організацією займалися старости. Необхідно підкреслити і таку важливу деталь: козацтво зароджувалося в різних краях: в районі Черкас та Канева, на південному Поділлі, в межріччі Кодими і Савранки, в районі Брацлава і Кам'янця. Особливу групу становили міські "непослушні" козаки та надвірні козаки на службi у великих магнатів. Що ж стосується соціального походження, то в цей період козацькі шаблі брали в руки високородні князі й бояри, старости і купці, студеї братських шкіл і випускники академій, женці й ремісники. Це були справжні лицарі, готові до самопожертви задля оборони рідного краю. Але проблема виникнення козацтва не вичерпується лише причинами військово-політичного характеру. Еволюція козацтва, подоланя ним вузькостанових інтересів і поступове перетвореня в широку, соціально активну верству українського суспільства продовжується в умовах боротьби з турецько-татарською агресією та в процесі подальшого загострення соціально-економічних відносин в Речі Посполитій, і особливо, після Люблінської та Берестейської уній. Найпоширенішою формою протесту проти посиленя кріпосницького гніту в цей час стають втечі селян та міської бідноти. Саме вони спричинили нову хвилю масового переселення українського люду на безкраї простори Дикого Поля. В цей період у верхів'ях Південного Бугу, на Собі, Синюсі, Тясмині, Росі, в середній течії Дніпра в районі Канева та Черкас, а також на лівому березі Дніпра-на Трубежі, Сулі-виникає чимало козацьких слобід та хуторів. Таким чином, втечі стали не тільки фактором освоєння незайманих земель але й причиною зростання вільного озброєнного населення Наддніпрянщини-козацтва. На нових землях складався своєрідний козацький лад. Незабаром козацтво перетворюється в самостійну військову і політичну силу та починає здійснювати власну політику як в межах, так і на кордонах Речі Посполитої. Це викликає незадоволення правлячих кіл, які розглядають козацтво як дестабілізуючий фактор, намагаються його енергію спрямувати у річище загальнодержавних інтересів. З цією метою король Сигізмунд ІІ Август у 1572 р. доручив коронному гетьману Язловецькому укласти " реєстр " з 300 козаків, які мали утримуватись державним скарбом та запровадити певний контроль над Запоріжжям.

Проблема козацтва завжди привертала увагу дослідників. Першими на питання - звідки появився цей військовий клас - спробували дати відповідь польські та іноземні автори, пов'язуючи зародження козацтва з діяльністю польських і українських магнатів. Українські історики-літописці намагалися довести, що козаки-нащадки стародавніх шляхетних вояків, лицарів.

Грунтовно вивчаючи історію козацтва українські історики, розглядаючи притаманний козацтву демократизм, прагнення до рівності як втілення суспільного ідеалу українського народу, однак не могли уникнути його ідеалізації. Так, А.А.Скальковський вбачав у запорозькому козацтві своєрідний лицарсько-чернечий орден. На Січі, наголошував він, існували общинна власність і рівність. М.І.Костомаров вважав, що козацтво було виразником суто "національного духу" українського народу, втіленням його винятковості, "безкласовості". В. Б. Антонович одстоював думку про те, що козацтво- це втілення "одвічного" ідеалу громадства, рівності, притаманного українському народу.

Запоріжжя стало одним із проявів того общинного ідеалу, до якого постійно прагнув південно-руський народ. Певною мірою ідеалізував це явище Д.І.Яворницький.

Своє бачення проблеми виникнення козацтва висловив у 7 томі своєї "Історії України - Русi" /1909 р./ М.Грушевський. Вважаючи, як і більшість його попередників, козацтво за органічне явище українського життя, він, грунтуючись на обширних джерельних матеріалах довів, що як окрема суспільна верства, за своїм окремим устроєм, звичаями, організацією воно почало формуватися лише у ХVІ ст. й остаточно певні вироблені форми затвердилися в ХVІ - ХVІІ ст.ст.

Радянська історіографія /М.Н.Петровський, В.О.Голубицький, О. Апанович та інші/, визначаючи важливу роль козацтва в українській історії, вважала, що воно виникло внаслідок розвитку антифеодальної боротьби селянства і міщанства в Україні як форма протесту проти соціального та національно-релігійного гноблення. Не заперечуючи демократичний характер Запорозької Січі, радянські дослідники стверджували, що одразу ж після її виникнення почали загострюватися соціальні антогонізми.

Нині такий підхід здається надто однобічним. В дослідженнях Ю.А.Мицика, С.М.Плохія, В.Сергійчука, В.А.Смолія, I. Сварника та інших сучасних українських істориків козацтво розглядається не лише як продукт соціальних і класових процесів в Україні ХV-ХVІ ст., а і як суспільна сила, що стала творцем нової форми державності в Україні, як оборонець українського народу від зовнішніх ворогів, як носій кращих національних рис нашого народу.

Столицею козаків, місцем, куди вони зверталися своїм серцем і помислами, місцем, де знаходився цвіт козацтва, була Запорозька Січ. Питання про утворення Запорозької Січі досліджене не повністю. Відомі на сьогодні джерела не дають відповіді на питання: де була Запорізька Січ у ХУ-першій половині ХУІ ст? Для пізнішого часу джерельна інформація стає багатшою. Вона дає підстави вважати першою з відомих Запорозьких Січей - Хортицьку, що існувала у 1553-1557 р. р. і була створена при активній участі гетьмана запорозьких козаків Дмитра Вишневецького. Саме з Хортицької Січі Д.Вишневецький зробив кілька успішних походів на Очаків, Аслан-Кермен, у Крим. Хортицька Січ відіграла важливу роль у підготовці до цих походів, але наприкінці літа 1557 р. вона була захоплена і зруйнована татарами. Після Хортиці Запорізька Січ знаходилася на острові Томаківка /60-ті р. р. ХУІ ст. - 1593/. На цей період припадають походи запорожців на турецькі і татарські фортеці Причорномор'я. Козаки спускалися на " чайках " по Дніпру в море, а там громили турецькі галери.

З Томаківської Січі розпочинав 1557 р. свій похід на Молдавію запорозький гетьман Іван Підкова, звідси 1589 р. запорожці ходили на Очаків, Аккерман, Тюгиню і Козлов /Євпаторію/, тут була база першого великого козацько-селянського повстання 1591-1593 р. р. під проводом Криштофа Косинського. Після зруйнування у 1593 р. татарами Томаківської Січі козаки перенесли Січ на острів у гирлі р. Базавлук - правої притоки Дніпра. На період існування Базавлуцької Січі /1593-1638 р. р./ припадають найбільші козацькі повстання проти Речі Посполітої та морськi походи козаків проти Турецької імперії. В цей час військова організація на Січі досягла вершини свого розвитку.

З 1639 по 1652 р. р. Січ була розташована на Микитиному Розі. У 1648 р. з початком повстання проти Речі Посполітої, гетьманом у Микитинській Січі був обраний Богдан Хмельницький. З 1652 по 1709 р. р. Січ перебувала на острові у гирлі річок Чортомлик і Прогной. 25 березня 1709 р. російські війська зруйнували Чортомлинську Січ. З 1709 по 1711 р. р. Січ була на р. Кам'янці, а з 1711 по 1734 р. р. в Олешках на території Кримського ханства. У 1734 р. запорожці повернулися у межі Російської держави і неподалік від Чортомлика заснували Нову /Підпільненську / Січ, яка проіснувала до 16 червня 1775 р., коли російське військо під проводом генерала Текелія зайняло її. За маніфестом Катерини ІІ 1775 р. запорозьке козацтво як військо припинило своє існування. Вищим органом влади Запорозької Січі була січова рада, яка обирала на рік уряд Січі - військову старшину, а також місцеві органи влади-паланкову і курінну старшину. Керівним органом був " Кіш "-центр військової, адміністративної та судової влади на Запорожжі. На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман. У складі Коша були виборні суддя, писар, осавул, хорунжий. Після поділу території Запоріжя на паланки - стала обиратися паланкова старшина.

На другу половину ХУІ ст. січовики створили сильне військо, на чолі якого стояв гетьман. Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів, який ділився на сотні, а останні на десятки. Посади гетьмана, полковника, сотника, отамана - були виборними. Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці, вправні рубаки. На Січі був свій флот з великих човнів-чайок, або байдаків. У морські походи вирушали від 80 до 150 чайок. Число гребців на кожному човні досягало 20-30 чоловік, а бойовий екіпаж складався з 50-70 чоловік.

Номінально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ нерідко виявляла самостійність у своїй внутрішній і зовнішній політиці. Вже наприкінці ХУІ ст. з Січчю встановлювали зв'язки уряди Росії, Туреччини, Венеції, Австрії, Кримського ханства. У 80-90 р. р.,ХУІ ст. запорожці стали брати активну участь у народних повстаннях на "волості". Запорозька Січ стала на захист української культури та православ'я, в ній напроцьовувалися елементи демократичного устрою, які були використані в ході будівництва козацько-гетьманської держави Б. Хмельницького та його послідовників.

Боротьба українського народу проти польської влади, переслідувань православної церкви в кінці ХVІ-першої половини ХVІІ століть - це низка козацьких повстань, активних селянських виступів. Між козацтвом і селянством України складається взаєморозуміння, спільність інтересів. Перші козацькі повстання на чолі з С.Наливайко, Г.Лободою, Шаулою, хоча і виявили неорганізованість, роз'єднаність козацтва, все ж продемонстрували, що можна успішно і спільно діяти таким верствам населення, як селяни, міщани, козацтво і навіть середня і дрібна шляхта.

В першій половині ХVІІ ст. проти свавілля польскої влади відносно козацтва активно виступило реєстрове військо Запоріжжя. Ці повстання очолили відомі ватажки Павло Бут /Павлюк/, Дмитро Гуня, Карпо Скидан, Яків Острянин.

В 20-30-ті роки ХVІІ ст. козацтво стало на захист інтересів народу проти національного, соціального та релігійного гніту Польщі. Саме козацтво пробудило почуття національної самосвідомості, прагнення до відродження власної державності. Отже, боротьба проти іноземного панування набула значення найважливішої проблеми, від вирішення якої залежала доля усього народу.

 

Питання для самоконтролю.

1. Спираючись на історичні факти, розкрийте політику Речі Посполитої щодо українського населення.

2. Дайте оцінку економічної ситуації яка склалася на українських землях після введення у 1557 р. " Устава на волоки ".

3. Охарактеризуйте становище українського селянина після 1588 р.

4. Які історичні версії вам відомі про появу козаків в Україні?

5. Які головні причини виникнення козацтва в Україні?

6. Назвіть перших організаторів козацтва.

7. Коли виникла Запорозька Січ та чому вона змінювала своє розташування?

8. Наведіть аргументи, які ілюстрували б демократичний характер Запорозької Січі.

9. Кого ви знаєте із найбільш славетних кошових отаманів?

 

ТЕМА: ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648-1654 р.р.

/ 2 годин/

План.

1. Причини, характер, початковий період Визвольної війни 1648 р..

2. Основні військово-політичні події у 1649-1653 р. р.

3. Переяславська Рада і " Березневі статті " 1654 року.

4. Підсумки та значення Визвольної війни.

 

Реферати:

1. Б.Хмельницький - полководець, політичний і державний діяч України.

2. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність.

3. Iсторичнi портрети: I. Богун, I. Морозенко, М. Чернота, Т. Хмельницький, Д. Нечай, М. Кривонiс.

 

Лiтература:

- Апанович О. Українсько-Російський договір 1654 р. Міфи і реальність. - К., 1994.

- Костомаров М.І. Історія України в життєписах визначних її діячів. - К., 1991.

- Кочмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький. - Львів, 1996.

- Антонович В. Коротка історія Козаччини. - К., 1991.

- Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. - К., 1991.

- Шевчук В. Козацька держава. - К., 1995.

- Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців. - К., 1994.

- Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – В 3-х т.. - Львів, 1990.

 

Події Визвольної війни 1648-1654 років під керівництвом Б. Хмельницького є одними з найважливіших, найяскравіших в історії українського народу. Зростання соціального і національного гніту з боку польської шляхти пiдштовхувало до збройної боротьби український народ. Очолило цю боротьбу запорозьке козацтво та його керівник Б. Хмельницький. Визвольна війна - це переломний період в житті українського народу, який докорінно змінив долю всього суспільства. В результаті цієї боротьби виникла гетьманщина, як особлива форма української державності.

Перед суспільством постало питання: бути чи не бути українському народові? Український народ мобілізував всі свої матеріальні і духовні сили, розпочавши національно-визвольну війну на чолі з видатним діячем Богданом Хмельницьким. Весь хід подій на українських землях об'єктивно вів маси до організованого виступу проти польско-шляхетського гніту.

Визвольна війна 1648-1654 р. р. стала яскравою сторінкою в історії українського народу. Вона мала значний вплив на країни Східної Європи. Важливе місце займає питання про договiр між Україною і Росією. Визвольна війна 1648-1654 р. р. була переломним періодом в житті українського народу, зокрема, були закладені основи Української гетьманської державності.

 

Питання для самоконтролю:

1. Назвiть головну рушійну силу Визвольної війни 1648-1654 р. р.? Обгрунтуйте свою думку.

2. Яке значення надавав Б.Хмельницький розвиткові зв'язків з Молдавією? Чому?

3. Назвіть наслідки Зборовської, Білоцерківської й Жванської мирних угод.

4. Яке місце в подіях Визвольної війни відіграли перемоги під Батогом i Жванцем?

5. Що ви знаєте про зміни в соціально-економічному житті, які було здійснено в роки Визвольної війни? Як змінилася соціальна структура суспільства?

6. Коли було заключено договір між Україною і Росією? Дайте коротку характеристику його змістові.

 

ТЕМА: Руїна

/ 2 години/

План.

1. Зміни в соціально-економічному житі України в другій половині ХУІІ ст.

2. Гетьмани I. Виговський та Ю. Хмельницький. Гадячська угода с Польщєю 1658 р.

3. Розкол України на Правобережну та Лiвобережну. Гетьмани П. Тетеря та I. Брюховецький. Андрусiвська угода 1667 р.

4. Україна пiд Турецьким султаном: Гетьман П. Дорошенко. Вiйна мiж П. Дорошенко i I. Самойловичем.

5. Боротьба українського народу проти турецької навали 1672-1686 рр.

6. Iсторичнi наслiдки Руїни.

 

 

Реферати:

Iсторичнi портрети: I. Виговський, П. Тетеря, I. Брюховецький, Д. Многогрiшний, I. Самойлович, П. Дорошенко, Ю. Хмельницький, I. Сiрко.

 

Лiтература:

- Антонович В. Коротка історія Козаччини. - К., 1991.

- Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. - К., 1991.

- Шевчук В. Козацька держава. - К., 1995.

- Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців. - К., 1994.

- Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – В 3-х т.. - Львів, 1990.

 

Друга половина ХVІІ-перша половина ХVІІІ ст. характеризується значними змінами в соціально-економічному та політичному становищі України. Розвиткок аграрних відносин після об'єднання України з Росією мав позитивне значення, бо сприяв. прискоренню росту продуктивних сил. Докорінні зміни відбувались і в промисловому секторі, зокрема розвивалось мануфактурне виробництво, зростала продуктивність праці. З ростом сільськогосподарського і промислового виробництва розвивалась торгівля, національний ринок. Товарно-грошові відносини проникали в усі сфери народного господарства, відбувалось зміцнення економічних зв'язків між окремими господарськими районами України.

Після смерті Б. Хмельницького перед Україною постали нові політичні проблеми, які треба було негайно вирішувати. Ці складнощі турбували нового гетьмана, досвідченого соратника Б. Хмельницького – І. Виговського /1657-1659 рр./. В жовтні 1659 р. Виговський зрікся булави і вона перейшла в руки Юрія Хмельницького /1659-1663, 1677-1681 р.р./. Необхідно проаналізувати Переяславський договір 27 жовтня 1659 р. Прикрим є той факт, що полiтика Юрія Хмельницького призвела до розколу України на Правобережну та Лiвобережну, що привело до взаємної боротьби. Почався період Громадянської війни, відомий під назвою " Руїна ".

Руїна має подвiйне значення в iсторiї українського народу. По-перше, це був розкол гетьманської державностi, утвореної Б. Хмельницьким (на Лівобережну i Правобережну), в результатi Громадянської війни, викликаної, в свою чергу, прагненням нових гетьманiв затвердити за собою владу, якщо не на всiй територiї України, то на якiй-небуть її частинi. Новi гетьмани керувались лише особистими, а не народними iнтересами. Бiльш того, деякi з них йшли на вiдверту зраду, опираючись на iноземну вiйськову силу (I. Виговський, П. Тетеря, Ю. Хмельницький, П. Дорошенко), стаючи васалами Польщi та Туреччини. По-друге, термiн «Руїна», якщо говорити про Правоберiжжя, має дослiвне значення, особливо пiсля поразки I. Самойловича пiд Чигирином. В результатi довголiтньої війни, голоду, епiдемiй, частих татарських набiгiв Правоберiжжя практично обезлюдилось та перетворилось на руїну.

 

 

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте Переяславські статті 1659 р.

2. Дайте оцінку Батуринським / 1663 /, Московським / 1665 р. /, а також Глухівським / 1669 р. / статтям.

 

 

ТЕМА: РЕВОЛЮЦІЯ В УКРАЇНІ. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

/ 4 години /

 

План.

 

Заняття 1. Революція на Українi.

 

1. Революцiйний процес на Українi: соцiальний, нацiональний та юридичний аспекти.

2. Многовладдя в Києвi. Центральна Рада, її цiлi та завдання.

3. Взаємовiдносини Центральної Ради з Тимчасовим урядом. Переговори в Петроградi в травнi та в Києвi в червнi 1917 р. I i II унiверсали Центральної Ради. Липнева урядова криза та путч Полуботькiвцiв.

4. Курс Центральної Ради на реалiзацiю автономiї України до скликання Всеросiйських Установчих Зборiв. З’їзд народiв Росiї, Декларацiя Генерального Секретарiату 29 вересня 1917 р., та III унiверсал Центральної Ради.

 

Реферати:

 

Iсторичнi портрети: М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко.

 

 

Заняття 2. Громадянська вiйна на Українi.

 

1. Вiйна з бiльшовиками. IV унiверсал Центральної Ради. УНР.

2. Берестейська мирна угода. Окупацiйний режим на Українi.

3. Гетьманат П. Скоропадського

4. Хiд вiйськових дiй 1919-1920 рр. на Українi. Перемога Червоної армiї. Радянсько-польська вiйна.

5. Створення робітничо-селянського уряду України. Політичні і соціально-економічні перетворення в УСРР.

 

Реферати:

 

1. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та вiйна з Польщею.

2. Iстиричнi портрети: С. Петлюра, Н. Махно, М. Щорс, Ю. Коцюбинський, О. Пархоменко, Л. Пятаков, М. Скрипник, Х. Раковський, П. Скоропадський, А. Денiкiн. В. Шульгин, А. Стороженко.

 

Джерела:

- Архив Русской революции. Изданный И. В. Гессеном. В 22 т, 12 кн. М: Терра–Политиздат, 1991. (репринтное издание)

- Багатопартiйна українська держава на поч. XX ст. Програмовi документи перших полiтичних партiй. Київ: Пошук, 1992.

- Винниченко В. Відродження нації. У 3-х ч., К., 1990.

- Всероссийское Учредительное Собрание. Стенографический отчет. Одесса, 1918. (репринтное издание, 1991)

- Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918) // Український iсторичний журнал.1992. № 6.; № 7-8.

- Конституцiйнi акти України 1917-1920. К., 1992.

- Полiтичнi партiї на Українi (1905-1925), Київ: Либiдь, 1992

- Полiтичнi партiї України (початок XX столiття). Київ, 1995

- Программы политических партий России (конец XIX - начало XX в.). М.: РОСПЭН, 1995.

- Революционное движение в России после свержения самодержавия. Документы и материалы. М.: АН СССР, 1957.

- Революция и национальный вопрос. 1917 г. февраль—октябрь. Документы и материалы по истории национального вопроса в России и СССР в XX веке. / под ред. С. М. Диманштейна. В 3-х т., М., 1930.

- Революция на Украине по мемуарам белых.. М.;Л.: Госиздат, 1930. (репринтное издание, 1990)

- Самостiйна Україна: Збiрник програм українських полiтичних партiй початку XX столiття. Тернопiль, 1992.

- Скоропадський П. Спогади. Київ; Фiладельфiя, 1995

- Україна в XX столiттi. Збiрник документiв i матерiалiв (1900-1939). / упор. А. Г. Слюсаренко, А. О. Буравченков, Н. I. Миронець. Київ, 1997.

- Україна в ХХ столітті (1990-2000): Зб. документів і матеріалів. 2000.

- Українська Центральна Рада: Документи i матерiали. В 2-х т., Київ: Наукова думка, 1996.

- Українськi полiтичнi партiї к XIX - поч. XX ст.: Програмовi i довiдковi матерiали / упор. В. Ф. Шевченко. Київ: Констянтин, Фенiкс, 1993.

- Українськi полiтичнi партiї 1900-1925. Київ, 1996.

- Украинский сепаратизм в России. М., 1998.

- Февральская революция 1917 года. Сборник документов / под ред. А. Д. Степанского и В. И. Миллера, сост. О. А. Шанцева. М., 1996.

- Хрестоматия по истории государства и права СССР. Дооктябрьский период / под ред. Ю. П. Титова, О. И. Чистякова. М.: Юр. лит., 1990.

- Хрестоматiя з iсторiї держави i права України. В 2-х т., Київ: Iн Юре, 1997.

- Шкiльник М. Україна у боротьбi за державнiсть в 1917-1921 роках. Спомини i роздуми. Торонто, 1971.

- Шульгин В. В. Дни. 1920. Записки. М.: Современник, 1989.

 

Лiтература:

- Боєчко В. Д., Ганжа О. I., Захарчук Б. I. Формування державних кордонiв України 1917-1940. Київ, 1991.

- Бондаренко Д. Я., Крестовская Н. Н. Переговоры Временного правительства и Украинской Центральной Рады. // Отечественная история. 2002. № 2.

- Булдаков В. П. Имперство и российская революционность. (Критические заметки) // Отечественная история. 1997. №1. №2.

- Булдаков В. П. Красная Смута: природа и последствия революционного насилия. М.: РОСПЭН, 1997.

- Булдаков В. П. Кризис империи и революционный национализм начала XX в. в России. // Вопросы истории. 2000. № 1.

- Верига В. Визвольнi змагання в Українi. 1914-1923. У 2-х т. Львiв, 1998.

- Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада. Київ: Заповiт, 1997.

- Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. - К.,1998.

- Герасименко Г. А. Трансформация власти в России в 1917 году // Отечественная история. 1997. №1.

- Голубко В. Армiя Української народної республикi 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. Львiв: Кальварiя, 1997.

- Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть? - К., 1991.

- Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. -К., 1993.

- Дорошенко Д. Iсторiя України 1917-1923. В 2-х т., Нью-Йорк, 1954.

- Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. Львiв, 1991.

- Дубрава О. П., Овсiй I. О. «Наперекiр правдi i здоровому глузду». Проблеми встановлення державного кордону мiж Україною та Росiйською Федерацiєю 1918-1923. // Полiтика i час. 1999. № 4.

- Iванець А. В. Українiзацiя сухопутних вiйськових частин у Криму (1917 р.) // Український iсторичний журнал. 2001. № 1.

- Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава i право України 1917-1920. Центральна Рада. Гетьманство. Директорiя. Київ: Либiдь, 1997.

- Копиленко О. Л. «Сто днiв» Центральної Ради. Київ: Україна, 1992.

- Костiв К. Конституційні акти відновленої української держави 1917-1919 років і їхня політично-державна якість. Торонто, 1964.

- Кудлай О. Б. Переговори Центральної Ради i представникiв Тимчасового уряду (28-30 червня 1917 р.) // Український iсторичний журнал. 1999. № 6.

- Кухта Б. З iсторiї української полiтичної думки першої половини XX столiття. Львiв: Кальварiя, 1999.

- Лисяк-Рудницький I. Iсторичнi есе. В 2-х т. Київ: Основи, 1994.

- Лисяк-Рудницький I. Мiж iсторiєю й полiтикою. Мюнхен: Сучаснiсть, 1973.

- Лисяк-Рудницький I. Нариси з iсторiї нової України. Львiв, 1991.

- Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР.- Львів, 1995.

- Мироненко О. М. Свiточ української державностi: Полiтико-правовий аналiз дiяльностi Центральної Ради. Київ, 1995.

- Мiрчук П. Українська державнiсть 1917-1920. Фiладельфiя, 1967.

- Млиновецький Р. Нариси з iсторiї українських визвольних змагань 1917-1918 рр. Торонто, 1970.

- Музиченко П. П., Долманова Н. И., Крестовська Н. М. Практикум з iсторiї держави I права України. Київ, 2002. С. 251-312.

- Музиченко П. Iсторiя держави i права України. Київ, 1999.

- Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державнiсть у 1917-1919 рр. Київ: Манускрипт, 1995.

- Сергiйчук В. Українська соборнiсть. Вiдродження українства в 1917-1920 роках. Київ, 1999.

- Симоненко Р. Г. Iмперiалiстична полiтика США щодо України в 1917-1918 рр. Київ, 1957.

- Симоненко Р. Г. Национально-культурная автономия на Украине в 1917-18 гг. // Вопросы истории. 1997. №1.

- Солдатенко В. Ф. Українська революцiя. Iсторичний нарис. Київ: Либiдь, 1999.

- Солдатенко В. Ф. Центральна Рада та українiзацiя армiї // Український iсторичний журнал. 1992. №6.

- Терещенко Ю. I. Полiтична боротьба на виборах до мiських дум України в перiод пiдготовки до Жовтневої революцiї. Київ: Наукова думка, 1974.

- Тинченко Я. Перша українсько-бiльшовицька вiйна грудень 1917 – березень 1918 р. Київ; Львiв, 1996.

- Тинченко Я. Українське офiцерство: шляхи скорботи та забуття 1917-1921. В 2-х ч. Київ, 1995.

- Ткачук А. Г. Крах спроб Центральної Ради використати українiзованi вiйськовi формування в 1917 р. // Український iсторичний журнал. 1967. № 8.

- Українська РСР в перiод Громадянської вiйни 1917-1920 рр. В 3-х томах. Київ, 1968.

- Харитонов В. А. Лютнева революцiя в Росiї – феномен Свiтової iсторiї XX ст. // Український iсторичний журнал. 2001. № 1.

- Харитонов В. А. Февральская революция в России: попытка многомерного подхода. // Вопросы истории. 1993. № 11-12.

- Харитонов В. А. Февральская революция на Украине. // Вопросы истории. 1987. № 3.

- Яневський Д. Б. Маловідомі конституційні акти України, 1917-1920 рр. Київ, 1991.

- Яневський Д. Б. Українська Центральна Рада: Першi кроки до нацiональної державностi (березень—листопад 1917 р.). Київ, 1990.

 

 

Лютнева революція в Росії поклала кінець існуванню монархії Романових. У стислі строки Тимчасовий уряд провів ряд демократичних реформ, зокрема у сфері прав та свобод російських громадян. Були ліквідовані найбільш одіозні органи центральної влади, реорганізована місцева влада. В цілому Тимчасовий уряд декларував свою відданість демократичним перетворенням державного ладу Росії.

Вказані події стали важливою передумовою утворення Центральної Ради. На початку свого існування вона нічим не відрізнялась від інших громадських організацій, які масово утворювались в революційній Росії. Наміри Центральної Ради не виходили за межі координації діяльності українських політичних, економічних та культурних товариств.

Нездатність і відверте небажання Тимчасового уряду вирішувати національне питання, стрімкий ріст політичної активності українців сприяли перетворенню Центральної Ради на орган національної влади. Велику роль у цьому процесі зіграв Всеукраїнський національний конгрес у квітні 1917 р. Конгрес надав Центральній Раді квазіпредставницького характеру (за рахунок поповнення її складу депутатами від українських губерній) і поставив перед нею мету – відродження української державності в межах федеративної Російської республіки. Саме такі завдання були поставлені у першій політичній декларації Центральної Ради – її І Універсалі.

Протягом весни-літа 1917 р. Центральна Рада декілька разів поповнювала свій склад шляхом корпоративних виборів (на селянському, військовому, робітничому з’іздах) та кооптації (представників національних меншин). Такий порядок формування привів до перетворення Центральної ради на завеликий і тому непрацездатний орган (біля 800 депутатів). Вимушено 8 липня 1917 р. була утворена Мала Рада, яка надалі фактично приймала більшість політичних рішень. Крім того, виключно важливе значення мало утворення Генерального Секретаріату – органу виконавчої влади, який формувався Центральною Радою і відповідав перед нею.

Перетворення Центральної Ради на орган державної влади викликало необхідність визначення її компетенції. Одним з важливих питань українського політичного життя у 1917 р. було встановлення нормальних відносин з центральною російською владою. Саме ці питання було предметом суперечок між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. За результатами переговорів делегації Тимчасового уряду та керівників Центральної Ради 2 липня 1917 р. компетенція Центральної Ради та Генерального Секретаріату була визначена. Нормативно-правовою основою взаємовідносин органів влади Росії та України став договір, укладений 2 липня 1917 р., який з українського боку був оформлений як ІІ Універсал Центральної Ради (УЦР) Його основні положення:

- поповнення УЦР представниками національних меншин;

- Генеральний Секретаріат (ГС) формується УЦР і відповідає перед нею, але його склад затверджується Тимчасовим урядом і після цього ГС стає носієм вищої крайової влади Тимчасового уряду на Україні;

- УЦР має підготувати закон про автономію України у складі Росії, але не здійснювати його введення без рішення російських Установчих зборів;

- УЦР має право організовувати українізовані військові частини у складі російської армії.

ІІ Універсал потенційно міг стати підвалиною для порозуміння двох влад, але за об’єктивних та ще більше суб’єктивних причин воно не було досягнуто. Центральна Рада підготувала проект “Статуту Генерального Секретаріату”, який був поданий на затвердження Тимчасовим урядом. Натомість Тимчасовий уряд видав “Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові”, яка суттєво звужувала територіальні та правові обсяги діяльності УЦР. Основні її положення:

- ГС – орган Тимчасового уряду, який призначається на пропозицію УЦР;

- ГС – має лише такі секретаріатства (внутрішніх справ, фінансів, земельних справ, освіти, торгівлі та промисловості, праці);

- з 9 генеральних секретарів 4 повинні бути неукраїнцями;

- ГС – суб’єкт законодавчої ініціативи, подає проекти законів на розгляд Тимчасового уряду;

- повноваження ГС поширюються лише на 5 центральних губерній України.

Наростання соціальної, економічної та політичної кризи привело до падіння Тимчасового уряду і узурпації влади більшовицькою партією. У зв’язку з жовтневим переворотом Центральна Рада видала свій ІІІ Універсал, яким проголосила утворення Української Народної Республіки. Його основні положення:

- ліквідація власності на поміщицькі, удільні, монастирські, церковні землі;

- 8-годинний робочий день;

- скасування смертної кари;

- проголошення демократичних свобод;

- нацонально-культурна автономія для національних меншин.

 

Статус України передбачувався лiдерами та iдеологами українського нацiонального руху, насамперед М. С. Грушевським, М. В. Поршем, В. К. Винниченко, як «широка нацiонально-територiальна автономiя», що входила б у Європейську Федерацiю. Фактично це була б незалежна держава, пов’язана з сусiдами на конфедеративних засадах. Створення Європейської Федерацiї (читай - конфедерацiї) могло б вiдбутися, як уявлялось М. Грушевському, шляхом розпаду Росiйської та Австро-Угорської iмперiй.

«Широка нацiонально-територiальна автономiя» базувалась на прiоритетi законiв автономiї над федеральними, бiльш того, до компетенцiї автономiї повиннi були входити зовнiшня полiтика, армiя, грошова система, що являється необхiдним атрибутом незалежної держави. Межi компетенцiї федерального керiвництва М. С. Грушевський не вказував. Данна концепцiя являється нi чим iншим, як iдеєю побудови незалежної держави, а не суб’екта федерацiї.

Кордони України, за думкою М. С. Грушевського и М. В. Порша, повиннi були включати, окрiм власно українських земель: Києвської, Волинської, Подiльської, Чернiгiвської, Полтавської, Катеринославської, Харкiвської, Херсонської, Таврiйської губернiй, частини Курської, Воронiжської губернiй та Областi Вiйска Донського, Кубанської областi й Ставропiлля, Бiлоруського Полiсся, Холмської землi та Бесарабiї.

Власно концепцiя М. С. Грушевського, що Україна повинна мати вихiд до трьох морiв (Чорного, Азовського й Каспiйського), повторювала географiчнi мапи В. Герiновича (1910 г.) i опис українських земель С. Рудницького.

Подiбнi териториальнi претензiї викликали прикордоннi протирiччя України з сусiдами: Росiєю, Бiлорусiєю, Польщею, Румунiєю.

Восени 1917 р. Українська Центральна Рада и Генеральний Секретарiат, вмiло використовуючi послаблення тиску та контролю з боку Тимчасового уряду, здiйснили певнi кроки до розширення власних повноважень та реалiзацiї курсу на проголошення автономiї Украины до скликання Всеросiйських Установчих Зборiв. Проте, необхiдно врахувати, що пiд термiном «автономiя» дiячi Ради мали на увазi дiйсно незалежну державу, з’єднану з iншими сусiдами, у тому числi й з Роciєю, на конфедеративних засадах.

Важливим кроком у цьому напрямку був З’їзд представникiв народiв та областей Росiї, скликаний за iнiцiативою Центральної Ради 8-15 (21-28) вересня 1917 р. в Києвi пiд головуванням М. С. Грушевського. Резолюцiя з’їзду засудила полiтику уряду в нацiональному питаннi, був також оголошенний курс на скликання Установчих Зборiв кожної автономної одиницi: України, Бєларусi, Латвiї, Литви, козачих областей. Результатом з’їзду було утворення 15 вересня 1917 р. в Києвi виконавчого органу З’їзду – Ради народiв, головою якого став М. С. Грушевский. Цим Рада намагалась отримати пiдтримку нацiональних рухiв iнших народiв Росiї, щоб забезпечити непорушнiсть української автономiї.

Генеральний Секретарiат зi свого боку намагався лiквiдувати, за словами В. Винниченка, «тихий бойкот» зi сторони мiсцевих органiв влади. Про це свiдчать циркуляри Генерального Секретарiату вiд 27 вересня, 14 и 23 жовтня 1917 р. Крiм того, 29 вересня 1917 р. Генеральний Секретарiат видав декларацiю, що проголошувала: подальшу українiзацiю армiї; об’єднання українських земель 9 губернiй замiсть 5-ти, як було вказано в Iнструкцiї Тимчасового уряду вiд 4 серпня 1917 р., у єдиний автономний край (подальший развиток цiєї вимоги ми зустрiчаєм в III Унiверсалi Центральної Ради вiд 7 листопада 1917 р, коли й було офiцiйно проголошено УНР); скликання Українських Установчих Зборiв незалежно вiд Всеросiйських; расширення повноважень Генерального Секретарiату на справи: пошти та телеграфу, дорiг, продовольчi, суда и вiйськовi (ранiше заборонених Iнструкцiєю Тимчасового уряду); участь України на майбутнiй мирнiй конференцiї.

Як ми можем побачити, вище вказанi заходи Української Центральної Ради i Генерального Секретарiату були спрямованi на побудову незалежної держави, а не автономного краю у рамках Росiї. Особливо тут слiд видiлiти створення власних збройних сил та зовнiшньої полiтики, бо автономiя в складi iншої держави не має прерогативи на цi сфери.

Декларацiя 29 вересня 1917 г. розглядалась Тимчасовим урядом як фактичний вихiд України iз складу Росiї, та «державна зрада». З данного факту Києвським прокурором було порушено карну справу проти Центральної Ради, а генеральнi секретарi В. К. Винниченко, О. М. Зарубiн, I. М. Стешенко були викликанi до Петрограду «для объяснений».

Українська Центральна Рада та її Генеральний вiйськовий комiтет, незважаючи на роспочате проти них слiдство, вiдкрили 20 жовтня 1917 р. в Києвi III-й Всеукраїнський вiйськовий з’їзд, пiд керiвництвом М. Грушевського, в якому прийняли участь 3 тис. делегатiв вiд фронту, тилу й флотiв. На з’їздi взяли верх настрої самостiйницького характеру, тобто було остаточно проголошено курс на повну незалежнiсть. Сам голова Центральної Ради М. С. Грушевський, вiтаючи з’їзд, виразив надiю, що українськi вояки розпочнуть розбудову самостiйної української держави. М. М. Ковалевський звернув увагу на те, що Тимчасовий уряд має намiр розпустити Раду, й закликав власними силами будувати Українську демократичну республiку.

Падiння Тимчасового уряду, та прихiд до влади в Роciї бiльшовикiв, якi проголосили самовизначення народiв аж до вiдокремлення, дало змогу Центральнiй Радi проголосити Українську Народну республiку, III Унiверсалом 7 листопада 1917 р. До того ж, за думкою В. Д. Боєчко i його соавторiв, ця ситуацiя «створила для ЦР можливiсть расширити свою владу на iншi губернiї, населенi українцями, а також проголосити свої права на повiти сусiднiх губернiй, де українцi складали бiльшiсть населення: Грайворонський, Путивльський, Новооскольський – Курської, Валуйський Богучарський – Воронiжської, частини Холмської, Гродненської та Мiнської». Тобто., В. Д. Боєчко признає, що претензiї Ради на цi територiї носили декларативний характер, що реально не означало встановлення на них юрисдикцiї УНР.

Незважаючи на те, що формально III Унiверсал не разривав «федеративних зв’язкiв» з Росiєю, реально його можна вважати проголошенням незалежної України: по-перше, делегацiя УНР самостiйно вийшла на переговори з Центральними державами в Брест-Литовську, по-друге, було розпочато випуск власних грошових знакiв (карбованцiв), обидва данних факти говорять про фактичну повну незалежнiсть, а не автономiю. В УНР були сформованi Рада Мiнiстрiв, свiй Генеральний Штаб, призначенi вибори на 17 грудня 1917 р. до Українських Установчих Зборiв.

Ленінська політична доктрина формально визнавала право націй на самовизначення. Але фактично існування національної державності не відповідало стратегічним планам більшовицької партії, яка з моменту Жовтневого перевороту у Петрограді взяла курс на світову соціалістичну революцію. Спочатку більшовики зробили спробу захопити владу в Україні шляхом повстання (31 жовтня 1917 р.). Коли це не вдалося, більшовики здійснили спробу змінити партійно-політичний склад Центральної Ради на свою користь. Ключову роль в цьому мав зіграти І Всеукраїнський з’їзд Рад, призначений на грудень 1917 р., але несподівано для більшовиків більшість делегатів підтримала Центральну Раду. Тому більшовицька частина з’їзду відмовилась брати участь в його роботі, переїхала до Харкова, де об’єдналась з ІІІ з’їздом Рад Донецько-Криворозького басейну. Ці збори, які не були репрезентативними (на них були представлені лише 82 Ради з 300, що діяли на Україні), проголосили встановлення на всій території України влади Рад. Система органів влади радянської України копіювала РРФСР: з’їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет, місцеві Ради. Тобто був відсутній розподіл влад, представництво у Радах мали лише трудящі.

Таким чином, з грудня 1917 р. в Україні фактично склалось двовладдя: при владі були Центральна рада у Києві та радянський уряд у Харкові. І Всеукраїнський з’їзд Рад обрав Центральний виконавчий комітет (ЦВК), а він, у свою чергу, утворив виконавчий орган – Народний секретаріат. Радянський уряд проголосив Україну федеративною частиною Росії і поширив на її територію дію декретів та розпоряджень Раднаркому РРФСР. Війська радянської Росії та Червоне козацтво, сформоване харківським урядом, шляхом воєнних дій ліквідували владу Центральної Ради.

Потрібно починати з розгляду подій, пов'язаних із взяттям Києва Червоною Армією і відступом військ Центральної ради до ст. Сарни Волинської губернії. Звідси Радою була направлена українська делігація у Брест-Литовський для підписання мирного договору.

Брестський договір австро-німецькі війська використали для окупації України, мотивуючи необхідність допомоги Центральній Раді у боротьбі з більшовицькими частинами. Народ з недовірою зустрічав нових "помічників", розуміючи, що віддавати владу чужинцям означало загубити національні здобутки. Невдовзі з німецькою адміністрацією виникли конфлікти, які призвели до повалення Центральної Ради.

Німецько-австрійська окупація та гетьманський режим поклали край першому радянському уряду України. Поразка Німеччини у першій світовій війні та анулювання Росією Брестського мирного договору створили умови для відновлення радянської влади в Україні. До початку весни 1919 р. на значній території України радянські владні структури були поновлені. Другий радянський уряд України ще більше, ніж перший, копіював державотворчі акції РРФСР. Насамперед, це виявилось у процесі розробки та прийняття Конституції УСРР 1919 р.

Слід розглянути події збройної боротьби між радянським урядом у Харкові та Центральною Радою. У січні 1918 р. було оголошено ІУ Універсал, за яким Україна проголошувалася самостійною незалежною суверенною державою. Проголошення самостійності УНР започаткувало новий етап державно-політичного життя України. На початок лютого 1918 р. призначалося відкриття Установчих зборів. Слід звернутися до подій, які розкривають антиукраїнську спрямованість воєнного наступу Радянської Росії на УНР. На початку лютого

1918 р. більшовики окупували Київ. Український уряд відійшов на Житомир, згодом на Коростень, Сарни.

 

Цент­ральна Рада, складаючись із представників соціалістичних партій, проводила політику соціалістичних реформ і не відступила від соціальної лінії після замiни Радян­ської військ нiмецько-австрiйськими. Курс її політики залишався незмінним. Це відштовхнуло від неї не тільки міське населення, але й ос­новну масу селян. Анархія, яка існувала в країні, поставила в опозицію до Центральної Ради і усі заможні верстви насе­лення, які вимагали проведення політики твердої руки. В цьому ж було зацікавлене і німецьке командування.

Прагнення населення до утвердження сильної виконавчої влади призвело до встановлення диктаторського правління у формі гетьманату. Необхідно звернути увагу на те, що незважаючи на воєнний стан України, її господарську катастрофу, гетьманський уряд проводив активну державотворчу діяльність. Значні успіхи були достягнуті у зовнішній політиці.

В той час, як на засіданні Центральної Ради (29 квітня 1918 р.) обговорювали закони і М.Грушевського обрали Пре­зидентом УНР, у той же день у Києві на з'їзді «українських хліборобів» було обрано Гетьманом генерала Павла Скоро­падського. Тим самим було здійснено державний перево­рот, який санкціонувало німецьке командування.

Протягом одного дня 29 квітня прихильники гетьмана ово­лоділи державними установами. Державний переворот здійснено було безкровне. У цей же день гетьман звернувся з маніфестом — «Грамотою до всього Українського Наро­ду», у якому він повідомив про державний переворот і роз­пуск Центральної Ради та її уряду, а також про скасування усіх законів Центральної Ради. У маніфесті повідомлялося про відновлення права приватної власності на землю та за­безпечення прав робітників.

У «Законах про тимчасовий державний устрій України» було накреслено напрями діяльності гетьманського уряду стосовно прав населення,.законодавства і організації управ­ління. Назву «Українська Народна Республіка» було заміне­но на «Українська Держава». У маніфесті була обіцянка видати закон про вибори до Українського сейму.

Слід зауважити, що, попри незаконний шлях встановлення влади, гетьман Скоропадський був прихильником законності. Саме тому в день перевороту були оприлюднені «Закони про тимчасовий державний устрій України». Тимчасовий характер цього нормативно-правового акту проявлявся в тому, що не визначалась форма державного правління, підкреслювалось, що закони та сама влада гетьмана діятимуть лише до скликання Установчих Зборів.

Для повноти характеристики Української держави слід проаналізувати основні напрямки діяльності гетьманського режиму:

1) в галузі внутрішньої політики – зміцнення державної влади, ліквідація анархії. Для цього був утворений спеціальний правоохоронний орган – Державна варта, відновлена дія деяких законів Російської імперії, збільшився корпус судових слідчих та прокурорів, призначені губернські та повітові старости з широкими повноваженнями, введена сувора цензура, жорстоко переслідувались опозиційні сили;

2) в галузі економічної політики – відновлення приватної власності на основні засоби виробництва, відродження економіки, зруйнованої війною та соціалістичними експериментами попередників. Зокрема, у травні 1918 р. за циркуляром МВС Української держави земля була повернена до колишніх власників – поміщиків. Вдалося відновити залізничний рух, деякою мірою відновити промисловість. Разом з тим посилилось втручання державної влади в економічні відносини. Зокрема, у липні 1918 р. був виданий закон, згідно з яким всі сільські виробники мали передати у розпорядження держави всі надлишки хліба;

3) в галузі соціальної політики – ліквідація всіх соціальних надбань Центральної Ради і повернення до антиробітничої політики царського уряду. Зокрема, був скасований 8–годинний робочий день, заборонялись страйки та інші форми соціального протесту, різко обмежені були права профспілок;

4) в галузі оборони – розбудова армії. У липні 1918 р. був виданий закон про загальну військову повинність. Армія мала складатись з 8 армійських корпусів, гвардії, 4 кавалерійських дивізій та спеціальних частин. Військовим резервом мало стати відновлене козацтво. Почалось формування українського флоту за рахунок вцілілої частини колишнього Чорноморського флоту;

5) в галузі зовнішньої політики – налагодження стосунків з іноземними державами. Зокрема, був укладений попередній договір з Росією про кордони, були утворені консульства Української держави в Росії. Загалом Українська держава була визнана 30 країнами, в 23 вона мала свої представництва;

6) в галузі культури – сприяння подальшому розвитку української культури. Зокрема, засновано цілу мережу середніх шкіл, кілька технічних і торговельних училищ вищого типу, два університети, налагоджено українське книгодрукування, засновано Український те­атр драми та опери, Українську державну капелу та Держав­ний симфонічний оркестр, Державний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Україн­ську Національну бібліотеку. Вершиною досягнень у цій сфері було заснування у листопаді 1918 р. Академії наук.

Таким чином, гетьманська держава мала певні досягнення у деяких сферах державного життя. Але принципові помилки Скоропадського полягали в орієнтуванні на окупаційну владу та консервативні сили українського суспільства. Вони привели до краху авторитарного гетьманського режиму.

Головою уряду — Ради міністрів, ще до перевороту став маловідомий у Києві М.Сахно-Устимович, а відразу після перевороту — професор історії та права України М. Василенко. 1 перший, і другий намагалися залучити до уряду пред­ставників партії соціалістів-федералістів, але ця справа зак­інчилася невдачею. Не дали згоди ввійти до уряду і пред­ставники інших партій соціалістичної орієнтації.

Деякі дослідники України зазначають, що нібито гетьман­ський уряд за своїм національним складом був неукраїн­ським. Таке твердження не відповідає дійсності. За націо­нальним складом у гетьманському уряді було 12 міністрів українського походження, а чотири —.еукраїн­ського Проте в уряді, створеному 14 листопада 1918 р. і очоленому С.Гербелем, українців майже не було.

Глибоко трагічним для Української Держави був той факт, що керівництво партій соціалістичного спрямування не змог­ло стати вище партійних інтересів і не підтримало гетьманського уряду. Короткий період гетьманування П.Скоропад­ського (ЗО.IV— 14.ХІІ.1918 р.) був для нього періодом пос­тійного подолання складних умов, створених німецьким на­сильством над Україною.

Лідери соціалістичних партій виступали під лозунгом: «Якщо Україна не буде соціалістичною, то нам не треба нія­кої!» Небажання мати «несоціалістичну Україну» призвело до об'єднання у середині травня українських соціалістів-са­мостійників, соціалістів-федералістів. Трудової партії, Ради залізничників. Поштово-телеграфної спілки, українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів в Український Національно-державний союз, який став в опозицію до геть­манського уряду. Союз проводив антигетьманську пропа­ганду і агітацію, підтримував страйки. Одночасно проводи­лася терористична діяльність. Так, на початку червня 1918 р. було висаджено у повітря Звіринецькі порохові погреби в Києві.

Діяльність Українського національно-державного союзу та інших антигетьманських сил породила новий революційний фермент, в огні якого згоріли не тільки гетьманат, а й Ук­раїнська держава.

Міністерство шляхів сполучення, не дивлячись на велику кількість зруйнованих мостів, залізниць і вивезення потягів до Росії, уже в середині літа налагодило нормальний заліз­ничний рух. Українська валюта, забезпечена природними багатствами, стала стійкою, а тому було складено надійний державний бюджет.

Досить обережно гетьманський уряд почав створення влас­них збройних сил. Як зазначалося, німецькі війська роззброї­ли українські військові частини. У липні 19)8 р. з юнаків заможних селянських сімей було сформовано гвардійську Сердюцьку дивізію, яка нараховувала 5 000 воїнів. З літа почалася підготовка до створення військових частин з українських козаків. З російських військових службовців, які не перейшли на бік Радянської влади, було сформовано Особливий корпус. У цілому збройні сили гетьманату були незначними і у військовому відношенні не навчені.

На початку липня 1918 р. Український національно-дер­жавний союз, перейменований в Український національний союз, оголосив про початок боротьби за владу. Головою Українського національного союзу було обрано популярно­го політика В. Винниченка. Іншу опозиційну гетьманатові органі­зацію — Всеукраїнський союз земств — очолив С. Петлюра. Ці організації й почали підготовку до повстання.

Щоб приспати пильність гетьманського уряду, В.Винниченко почав з ним вести переговори про формування «на­ціонально-демократичного кабінету». Гетьман пішов на по­ступки і 25 жовтня було сформовано новий уряд, куди ввійшло п'ять представників Українського національного союзу. Новий уряд підготував земельний закон, закон про Український сейм, який намічалося скликати у січні 1919 р. та інші акти. І коли В.Винниченко виступив з заявою про незаконність гетьманського уряду, то вона викликала неза­доволення у багатьох членів Національного союзу.

Становище гетьманського уряду погіршувалося ще й у зв'яз­ку із зміною міжнародних обставин. З війни вийшли Туреч­чина і Болгарія, а 17 листопада розпалася Австро-Угорська імперія. У Німеччині почалася революція і німецькі війська було виведено з України.

Гетьманський уряд почав добиватися порозуміння з краї­нами Антанти, але ті, дотримуючись декларації амери­канського президента В.Вільсона про необхідність відно­вити єдність Росії, через послів Франції і Англії заявили, Що «Україна є частиною Росії... і не може претендувати на визнання її державами Антанти». Російські антибільшо­вицькі сили, що були в Україні, прагнули пiдготувати українські землі для відновлення єдиної Росії. До них при­єдналися заможні члени Союзу хліборобів-власників, які вимагали від гетьмана вступити у федерацію з Росією. Ці сили вважали, що з допомогою країн Антанти їм вдасться повалити владу більшовиків в Росії і відновити Російську імперію.

За таких обставин гетьман 14 листопада розпустив уряд і доручив С.Гербелеві сформувати новий, без пронімецько на­лаштованих міністрів. Одночасно грамотою П.Скоропадсь­кого було оголошено про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. У новому уряді більшість членів була неук­раїнського походження. Новий уряд заявив, що його голов­ним завданням є «відбудова єдиної Росії на федеративних засадах і припинення на Україні права на розвиток її дер­жавності і національної самобутності». Проте ідея федерації з Росією не посилила підтримку гетьманського уряду з боку росіян та русофільських елементів України. Вони бажали не федерації, а відновлення централізованої Російської імперії. Отже, гетьманський уряд опинився в лещатах між війська­ми Денікіна, якого підтримувала Антанта, і військами Ра­дянської Росії.

Необхідно зазначити, що керівники Українського націо­нального союзу, прагнучи повалити уряд гетьмана, ще влітку розпочали переговори з представниками Радянської Росії про надання їм військової допомоги. В обмін на допомогу вони обіцяли легалізацію в Україні комуністичної партії.

Для керівництва повстанням проти гетьманського уряду Український національний союз обрав Директорію з п'яти осіб: В.Винниченка, С.Петлюри, Ф.Швеця, О.Андрієвського та А.Макаренка. 14 листопада 1918 р. Директорія, яка пере­бувала у Білій Церкві, розпочала повстання. У бою під Мотовилівкою 18 листо­пада війська гетьмана зазнали поразки. Коли на бік Директорії перейшла гвардійська Сердюцька дивізія, то 14 грудня гетьман зрікся влади, передавши її уря­дові, а сам виїхав за кордон. 18 грудня війська Директорiї урочисто вступили до Києва, а 26 грудня було створено уряд, який очолив представник Української Соціал-демократичної робітничої партії В.Чехівський. Цей уряд у своїй більшості, а також В.Винниченко, як і колишній президент УНР М.Грушевський, виступали за союз з російськими більшовиками у боротьбі проти військ Денікіна, якого підтримували країни Антанти. Член Директорії С.Петлюра виступав проти такого союзу. Він пропонував спертися на країни Антанти.

Внаслідок антигетьманського повстання у листопаді–грудні 1918 р. до влади прийшла Директорія УНР. Напередодні повстання у Директорії не було чіткої програми дій, крім повалення гетьманату. Тому, перебравши владу 14 грудня 1918 р., Директорія лише 26 грудня оприлюднила свій програмний документ “Декларація Української Директорії”. Названий документ мав соціалістичну спрямованість, зокрема наголошувалось, що влада в УНР має належати лише трудовому народу.

В грудні 1918 р. Директорія урочисто в'їхала до Києва, де була відновлена Українська Народна Республіка. Директорія відновила чинність законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу та ін. Через складність військово - політичної ситуації виникла криза влади Директорії.

Директорія була утворена як тимчасовий уряд, отже головним її завданням було підготувати вибори до представницького, установчого за метою, органу влади. Їм став Трудовий конгрес, вибори до якого проводились за куріальною системою (соціально-класове представництво).

Трудовий конгрес працював 22-29 січня 1919 р. і ухвалив важливі юридичні акти. Зокрема, був проголошений Акт злуки УНР та ЗУНР. “Універсал Трудового конгресу України” 28 січня 1919 р. став тимчасовим конституційним актом України. На відміну від гетьманського режиму Директорія не змогла створити ефективного державного апарату та боєздатної армії, що привело до поразки у війні з більшовиками та Білою армією Денікіна.

Одесу захопила Антанта, на заході активізувались поляки, на півночі-більшовики, на південному сході-Добровольча армія Денікіна, війська Директорiї в грудні 1918 р. вступили до Києва. Продовжуючи полiтику Центральної Ради, Директорія не зуміла ліквідувати ні одного з ворожих фронтів, тому її армія змушена була воювати на всіх напрямках. Невдовзі війська С.Петлюри, уряд УНР залишили Київ, столицею з 20 червня 1919 р. став Кам'янець-Подільський.

Взимку 1919 р. Радянська влада була відновлена на переважній частині території України, яка дістала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка. Основу політики, яку здійснював радянський уряд УСРР, складали воєнно-комуністичні заходи, запозичені з практики Радянської Росії, партії більшов