Психологічні теорії та різні галузі психологічної науки в соціальній роботі

Вітчизняна психологія так різко змінилася за останнє десятиліття, що здається такою, що належить до іншого “біологічного” вигляду, чим психологія зразка 1980 роки. “Мутації”, що відбуваються, помітні навіть в сонній атмосфері офіційної академічної психології, а вже в стихії соціального життя від них просто пістрявить в очах: з'явився масовий ринок психологічних послуг – індивідуальне консультування і психотерапія, дитяча ігрова психокоррекция, розвиток пам'яті і уяви, тренінги менеджерів і депутатів, сімейна терапія і ін. і ін.

Психологічні служби, що множаться зараз, – це не просто ще одна галузь практичної психології, разом з названими. У них і через них вітчизняна психологія нарешті стає самостійною практичною дисципліною. Це історична для долі нашої психології подія. Психологічна практика – джерело і вінець психології, альфа і омега, з неї повинно починатися і нею завершуватися (хоча б по тенденції, якщо не фактично) будь-яке психологічне дослідження.

Цілі діяльності психолога, що трудиться в “чужій” соціальній сфері, диктуються цінностями і завданнями цієї сфери; безпосередньо практичну дію на об'єкт (будь то особа, сім'я, колектив) надає не психолог, а лікар, педагог або інший фахівець; і відповідальність за результати, природно, несе цей інший.

З появою самостійних психологічних служб, власне психологічної практики принципово міняється соціальна позиція психолога. Він сам формує цілі і цінності своєї професійної діяльності, сам здійснює необхідні дії на людину, що звернулася по допомогу, сам несе відповідальність за результати своєї роботи. І це різко змінює і його відношення до людей, яких він обслуговує, і його відношення до самому себе і фахівцям іншого профілю, що беруть участь в роботі, і, головне, сам стиль і тип його професійного бачення реальності.

Нове положення психології, що формується у зв'язку з появою психологічної практики, в суспільному житті створює нову ситуацію усередині самої психології. Головний параметр оцінки цієї ситуації – відносини між психологічною наукою і практикою.

Психологію і практику розділяла тоді межа, що хоч і перетинається, але в один бік – від психології до практики. Відносини між ними визначалися принципом впровадження. Для психології це завжди були “зовнішньополітичні” відносини, бо, навіть включившись у внутрішнє життя тієї або іншої практики, увійшовши до самих її надр, психологія не ставала спорідненим їй інгредієнтом, тобто не ставала практикою, а залишалася все-таки наукою. З появою самостійних психологічних служб, власне психологічної практики звичне гасло про впровадження психології в практику повинне бути перевернуте: навпаки, практику треба упроваджувати в психологію. Відносини між наукою і практикою повинні стати для психології “внутрішньополітичними”, практика повинна увійти всередину психології, причому, як головний філософський принцип всієї психології.

Таким чином, психологічна практика не може продуктивно розвиватися без теорії, і в той же час, вона не може розраховувати на академічну теорію. Їй потрібна особливого типа теорія, назвемо її психотехнічною.

Ціннісна орієнтація психології в кращих її зразках відповідає канонам класичної науки і взагалі “класичної раціональності” “Об'єктивна істина”, не залежна від чиєї-небудь суб'єктивності і свавілля, вважається тут не тільки вищою, але єдиною цінністю. Психотехнічна ж система, що включає реальну практику як свій живий орган, зобов'язана свідомо вибрати свою ціннісну позицію в контексті всіх основних цінностей – істини, добра, краси, святості, користі і ін. Йдеться не тільки про людську позицію психолога і не про ціннісну рефлексію вже зробленого, а про те, що ціннісна установка повинна бути іманентним початком теорії і увійти до її тканини.

Переважна більшість наукових психологічних праць пишуться у нас для психологів і використовується ними для роботи над своїми власними науковими працями. При цьому в анотаціях указується, що робота буде цікава або корисна для філософів, педагогів, соціологів і т.д., але сама процедура витягання цієї користі або знаходження цього інтересу – справа читача, абсолютно зовнішня по відношенню до авторського задуму психолога.

Відповідно до ідеалів класичного гносеологізму, пізнання повинне бути незалежним від суб'єкта, що пізнає, тобто від його відношення до об'єкту дослідження, особистої позиції, смаків і переваг. Тому в реальній дослідницькій практиці психолог робить спробу зайняти нейтральну, відчужену позицію якщо не “абсолютного”, то хоч би “середньостатистичного” спостерігача.

У психотехнічній же практиці, навпаки, психолог займає зацікавлену, особисту позицію і здійснює пізнання саме з такої позиції. Його професійна майстерність полягає не в тому, щоб, об'єктивності ради, усувати або ігнорувати особовий характер цієї позиції, а в тому, щоб максимально об'єктивно і чесно її усвідомлювати саме як особисту і виковувати її грані відповідно до вибраних граничних цінностей.

У природничонауковому психологічному дослідженні контакт з випробовуваним розглядається як неминуче зло, яке може спотворити об'єктивну картину. Дослідника цікавить об'єкт в тому вигляді, як він існує без і незалежно від контакту. Відповідно, робляться спроби мінімізувати, стандартизувати контакт, зробити його емоційно нейтральним. Контакт з випробовуваним експериментатор мріяв би перетворити в свого роду детектор або вузьку оглядову щілину, крізь яку був би видно тільки один, аспект, що цікавить дослідника.

У психотехнічній практиці, як правило, прагнуть до інтенсивного, унікального і емоційного контакту. Зрозуміло, тут є свої якнайтонші і строгі правила і обмеження.

У дослідженнях, що відповідають природничонауковим ідеалам, застосовуються “жорсткі” і однонаправлені експериментальні програми. Сама програма експерименту може мінятися тільки від досвіду до досвіду, але в ході проведення досвіду вона не міняється залежно від ситуації, що складається, поведінки випробовуваної і стану експериментатора. Обставини можуть, звичайно, перешкодити виконати програму, але тоді експеримент вважається зірваним, не дивлячись на те, що сам цей зрив деколи може дати багато цінної інформації.

Природничонаукові психологічні знання про людину є надбанням дослідника і призначені або для наукових потреб психолога, або для практичних потреб іншого фахівця (лікаря, судді, тренера), але не для самої людини. Формою це знання в третій особі, “про нього”, неконвертоване в діалог з випробовуваним і тому що не повідомляється йому або що повідомляється в спотвореному вигляді.

У психотехнічному процесі можуть циркулювати знання самого різного типа, але знання, які просувають і заглиблюють цей процес і які в той же час є симптомами такого просування і поглиблення, це знання внутрішні, особові, знання не розумом тільки, а всією людською істотою. Предмет цього знання не обов'язково Я САМ, але те, з чим я знаходжуся в безпосередньому живому контакті, з чим можу внутрішньо емоційно ототожнитися. Це знання не про щось зовнішнє, відсутньому, віддаленому, знання не “про нього”, а про внутрішнє, близьке, що присутній в мені або в чому присутній Я, тобто знання “про себе” або “про тебе”.

Для психотехнічної системи індивідуальної психотерапії, що розробляється автором цих рядків, таким центральним поняттям виступає поняття переживання, що розглядається як особлива діяльність людини по подоланню критичних життєвих ситуацій. Прикладом цього поняття легко проілюструвати останню з названих методологічних вимог. Якби нас навіть абсолютно не цікавили практичні питання ефективності психологічної допомоги, а стояло б лише чисто наукове завдання емпіричного дослідження переживання, то кращих випробовуваних, чим клієнти психологічної консультації, і кращої “експериментальної” ситуації, чим ситуація консультування, знайти було б неможливо. Словом, якби взагалі не існувало індивідуальної психотерапії, то для вивчення проблеми переживання її потрібно було б винайти.