Розчленування українських земель в ХІV-ХV

Причини та наслідки політичної роздробненості Русі.

Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Роздробленість, що охопила в цей час Русь, дістала назву феодальної, оскільки була зумовлена еволюцією феодалізму. Феодальна роздробленість — закономірний етап у розвитку середньовічного суспільства. До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок землеволодінь, боярство стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні та примноженні своїх багатств і зовсім байдужою до держави. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів. Отже, попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним поступом в історичному розвитку Київської Русі. Хоча відокремлені князівства були значною мірою самостійними, вони часто ворогували між собою. Особливо приваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Володимиро-суздальський князь, Андрій Боголюбський у 1169 р. напав на місто і так по-дикунському пограбував його, попалив, зруйнував, що до такого не вдався навіть хан Батий із величезною татаро-монгольською ордою. Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-монгольська навала (1237—1241 pp.). Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець київського періоду історії України. 15.Етапи політичної історії Галицько-Волинської держави.

З ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а у 1146 р. – Волинське князівства.Перше досягло найбільшого розквіту за Ярослава Осмомисла (1152 – 1187 рр.), друге – за Романа Мстиславовича (1170 – 1205 рр.). Останній, скориставшись тим, що у 1199 р. вмер останній представник династії Ростиславовичів, захопив Галич та утворив Галицько-Волинську державу, де протягом 1199 – 1340 рр. і правила династія Романовичів.Тут доцільно зазначити, що виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяли кілька чинників: вдале географічне положення; необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини; енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича та Данила Романовича Галицького (1238 – 1264 рр.); існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному розвитку.Державний розвиток Галицько-Волинського князівства пройшов кілька етапів:

І етап – утворення і становлення князівства (1199 – 1205 рр.) Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князьРоман почав процес централізації. У 1199 р. він зламав опір великих бояр і об'єднав Галичину і Волинь. Роман проводив активну внутрішню та зовнішню політику і вже у 1202 р. оволодів Києвом і фактично став великим князем. Проте йому не вдалося об'єднати Русь, у 1205 р. він трагічно загинув.

I етап – тимчасового розпаду держави (1205 – 1238 рр.) Характерні риси цього періоду: прогресуюче свавілля бояр і перманентне втручання у внутрішні справи Угорщини та Польщі; наростаюча монголо-татарська загроза; енергійна боротьба князя Данили Галицького за відновлення державності і єдності князівства. У 1238 р. він захопив Галич, а наступного року Київ.

III етап – об'єднання та піднесення князівства (1238 – 1240 рр.) Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набрало силу та відновило втрачені позиції. Узявши собі Галичину, Данило віддав брату Василькові Волинь. Встановилося спільне правління двох великих князів – дуумвірат. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів, поширив свій вплив на Київ, залишивши там управляти свого воєводу Дмитра, збудував цілий ряд міст-фортець для захисту країни.

IV етап – боротьба з монголо-татарським ігом та поступовий занепад Галицько-Волинського князівства (1240 – 1340 рр.). Енергійна державна діяльність Данила була спрямована головним чином на створення могутньої антиординської коаліції та скинення іга. Реалізувати свої плани князю не вдалось, але створена та зміцнена ним державність проіснувала майже сто років. У 1253 р. Данилу Галицького було короновано.

16.Політика Романа Мстиславича та Данила Галицького.

Роман Мстиславович

Коли вмер останній князь з роду Ростиславовичів, галицьке князівство

перейшло під владу волинського князя Романа Мстиславовича. Князь Роман

був славний з хоробрости і відваги. Роман наслідував свого прадіда

Володимира Мономаха і всіма силами старався знищити степового ворога. У

1199 році Роман об‘єднав Галичину і Волинь в єдину Грицько-Волинську

державу. Князь Роман Мстиславович проводив політику зміцнення князівства

та своєї влади. Роман захищав землі князівства від нападів половців,

литовців, вів боротьбу з непокірними боярами. Він мав таку приповідку:

“не буде пахнути коріння, якщо його не потовчеш”. Цим він хотів сказати,

що з бояр не буде користи для держави, як князь їх не присмирить. Як

бояри знову підняли бунт, Роман виступив на них з військом, побив їх,

деяких покарав суворо, інших вигнав з краю. Ті, що залишились спокірніли

і слухали вже князя. Роман Мстиславович здійснював активну зовнішню

політику: підписав договір про мир з Візантією, одружився з донькою

візантійського імператора Ганною.

Князь Роман володів не тільки на Волині і в Галичі, але поширив свою

владу також на інші українські землі. Він також задумав скріпити

українські землі на заході і почав війну з поляками. Але мети не досяг.

Загинув у 12-5 році в бою під Зави хвостом над Сяном. Похований у

Крилосі під Галичем.

Данило Галицький.

Данило Галицький був сином першого галицько-волинського князя Романа.

Він був освіченою, талановитою людиною та гарним правителем. Після

смерті батька в 1205 році змушений був покинути Галичину.

У 1238 році він захопив Галич, а брату Васильку віддав у володіння

Волинь, але обидва князівства під верховенством Данила.

У 1245 році князь Данило розгромив боярську опозицію, та об‘єднав

польсько-угорські війська.

У внутрішній політиці Данило продовжував лінію батька: зміцнював владу

Князя; послабив позиції бояр; будував нові міста (Львів, Холм);

зміцнював позиції православної церкви; сприяв розвитку культури;

послабив пригноблення залежних селян; розширив права ремісників; провів

військову реформу.

Дипломатична діяльність Данила була спрямована на зміцнення позиції

Галицько-Волинського князівства. Він укладав вигідні династичні шлюби

своїх дітей з дітьми правителів інших держав. Данило почав боротьбу з

монголо – татарами. З цією метою він уклав союз з недавніми ворогами –

поляками та угорцями. Папа Римський Інокентій IV благословив анти

татарський похід.

У 1253 році Данило отримав королівський титул від Папи римського. У

1254-1257 роках розгромив монголо-татарське військо. Це були перші

перемоги русичів над монголо-татарами. Але звільнити Русь від ярма

Данилу не вдалося.

Нове вторгнення монголо-татар на землі Галицько-Волинського князівства

примусило Данила прийняти умови хана Бурундая: зруйнувати фортецю Львів,

Володимир, Луцьк.

В 1264 році Данило помер в м. Холм. З його смертю закінчилося існування

Галицько-Волинського князівства.

17.Правління нащадків Данила Галицького.

Після смерті Данила Галицького його держава продовжувала зберігати напівзалежне становище від Золотої Орди. Василько до своєї смерті 1270 р. княжив на Волині, сини Данила: Лев — у Галичині, Мстислав — у Теребовлі, Шварно — у Холмі.
У другій половині XIII ст. частина знаті прагнула звільнити край від ординської залежності за допомогою союзу з Литвою. Прибічником цього був Варно Данилович, який допоміг посісти батьківський престол у Литві князю Войшелку, а той у свою чергу зробив Шварна своїм спадкоємцем на тій підставі, що той — був одружений на його сестрі. Але цей союз тривав недовго. Лев Данилович, побоюючись литовців, 1267 р. вбив Войшелка і в Литві прийшло до влади антигалицьке угруповання, що посилило наступ на Волинь.
Натомість Лев, порозумівшись з татарами, разом з ними ходив на Польщу, здобувши Люблін, Литву, приєднав до своїх володінь Закарпаття. Наприкінці свого правління (1264—1301) він спромігся відновити укріплення, зруйновані його батьком Данилом за наказом Орди.
Тим часом Волинське князівство після смерті Василька успадкував 1270 р. його син Володимир. Але не маючи спадкоємців, він заповідав свій наділ Мстиславу Теребовлянському.
Після смерті Лева його син Юрій І (1301—1308) знову став правителем єдиної Галицько-Волинської держави, бо Мстислав Теребовлянський також не полишив спадкоємця. Столицею держави Юрій І зробив Володимир-Волинський. За його правління вона пережила своє піднесення: швидке зростання міст і сіл, розвиток культури й торгівлі. Сам князь прийняв королівський
титул, Останніми галицько-волинськими князями роду Романовичів були сини Юрія І Андрій і Лев II. Вони хоч і поділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з західними державами, прагнули здобути незалежність від Золотої Орди, яка почала слабнути. 1323 р. загинули під час однієї з війн проти татар. Після їх смерті не залишилось спадкоємця по чоловічій лінії династії Рюриковичів.
Галицькі бояри запросили на князівський стіл сина сестри Андрія і Лева Мазовецького князя Болеслава, що прийняв православ'я та дістав ім'я Юрія II. Проте вибір виявився невдалим. Юрій-Болеслав був короткозорим та егоїстичним правителем. Він запрошував до Галичини німецьких і чеських колоністів, прихильно ставився до католицької церкви, чим викликав невдоволення місцевих бояр і православного духовенства.
Непослідовною була і зовнішня політика Юрія-Болеслава. Хоча він врегулював відносини з Ордою та Литвою і навіть віддав свою дочку за сина литовського князя Гедиміна, але таке зближення посварило його з поляками та уграми. 1337 р. він здійснив спільно з татарами невдалий похід на Люблін і під загрозою польсько-угорського вторгнення у відповідь змушений був у Вишеграді підписати угоду, згідно з якою заповідав галицький трон польському королеві Казимиру ІІІ. Коли про це стало відомо, галицькі бояри отруїли князя, здійснивши 1340 р. переворот. З цього часу галицькі землі стають ареною боротьби сусідніх держав — Литви, Польщі і Угорщини і втрачають свою незалежність.
18.Історичне значення Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

Дослiдження мови, побуту, звичаїв та обрядiв русичiв 10–13 ст. на теренах Київщини, Чернiгiвщини, Галичини та Волинi – центральних земель Київської Русі та Галицько-Волинської держави – дають підстави називати їх давнiми українцями.Коріння нашого народу – у східнослов’янських племенах, які протягом 5–7 ст. активно розселялися на нові землі.Перша східнослов’янська держава – Київська Русь – була середньовічною імперією. Поряд із давніми українцями – державотворчим, панівним народом – у ній мешкали й інші – слов’янські, а також балтські, фінські, тюркські народи.Українці від тісного співжиття в одній державі з ними отримали змогу ясніше усвідомити свою окремішність, неподібність до інших народів, що, зрештою, сприяло формуванню свідомості народу, або, як кажуть дослідники, національної самосвідомості. Безпосереднім спадкоємцем Київської Русi стало Галицько-Волинське князівство. Утворене у 1199 р. Романом Мстиславовичем, воно служило опорою українській державності протягом наступного століття і проіснувало до 1340 р. Збережені Галицько-Волинським князівством українські державницькі традиції були сприйняті українською шляхтою, а згодом козацтвом, і відроджені в Українській козацькій державі.Ось чому видатний український історик Михайло Грушевський стверджував, що Галицько-Волинське князівство безпосередньо успадкувало політичні та культурні традиції княжого Києва.

Отже, значення Київської Русі – держави, створеної українським народом на княжому етапі його історії, за словами того ж таки Михайла Грушевського, полягає в тому, що вона є першою формою української державності.

Назва Україна вперше вживається, у Київському лiтопису пiд 1187 р. Того року в битвi проти половців загинув переяславський князь Володимир Глiбович.З сумом сповіщаючи про ту подію, літописець записав, що за князем «Україна багато потужила».Дослідники твердять, що за тих часiв назва «Україна» поширювалася на Київщину, Переяславщину таЧернiгiвщину. Пiд 1189 р. у тому ж лiтопису вжито назву «Україна Галицька» стосовно Галицького князiвства.

Про велику політичну роль Русі в тогочасній Європі красномовно свідчать розгалужені династичні шлюби руських князів.Військова міць Київської держави давала можливість протягом сторіч успішно захищатися від нападів кочових народів, зокрема печенігів і половців.Київська Русь стала своєрідним щитом для захисту народів Центральної та Західної Європи від монгольської навали.Найбільший вплив на культуру руських земель мала Візантія.Цьому сприяло й утвердження православного християнства.Вчені наголошують на існуванні в Європі двох культурницьких зон – латинської та греко-слов’янської (візантійсько-руської).Власне, провідним осередком останньої й були Київська Русь та Галицько-Волинська держава.Виявом міжнародного авторитету Галицько-Волинської держави було коронування князя Данила Романовича.Ця подія засвідчує європейську орієнтацію зовнішньої політики Галицько-Волинської держави.

Розчленування українських земель в ХІV-ХV

В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Післявійни 1351—1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владоюПольщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свійвплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316—1341 рр.) воназахоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстутприєднують Чернігово-Сіверщину (1357—1358 рр.), Поділля (1363 р.),Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов'язаноюз історією феодальної Литви.Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена уруках великого князя.Чималу частину Великого князівства Литовського складалисхіднослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли своївотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військовуорганізацію, судову систему тощо.Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави булаборотьба з Золотою Ордою. Виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.1385 – Кревся унія.Кревська унія, безумовно, створилареальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тимвона забезпечила посилення польської експансії на територію Великогокнязівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовськихфеодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Островіпідписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовтадовічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію.Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське,Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишнюавтономію українських земель.В кінці XV — XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишнюмогутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачаютьавтономні права. Одночасно посилюється вплив централізованої Російськоїдержави, яка проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі.В українських землях посилюються проросійські настрої.Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському,незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінногонаціонально-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Якписав видатний український історик І. Крип'якевич, «українськегромадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, щоикому князівстві було живим творчим організмом, щошукав шляхів до поширення своїх життєвих умов. Ці надбання з часівВеликого князівства залишились для українського народу політичнимкапіталом також на пізніші часи».

20.Особливості перебування українських земель у складі князівства Литовського.
Більша частина території України (Правобережна й Лівобережна Україна) з середини XIII ст. знаходилася під владою монгольської держави Золота Орда. Але в XIV ст., за литовських князів Гедиміна й Ольгерда, ці території перейшли під владу Великого князівства Литовського. 1362 р. у битві при Синіх Водах литовці разом з українцями розбили монголів і захопили Київ.Українські князівства у першій половині XV ст. були ліквідовані, а на їх місці створені литовські воєводства.
Об’єднавшись з Білорусією, захопивши Україну, Литва перетворилася на багатоетнічну державу, в якій більшість становили слов'яни. Тому руська (українсько-білоруська) мова стала державною, закони – Литовські статути – грунтувалися на «Руській правді». Державною релігією стало християнство. Тому Литву цього періоду історики часто називають Литовсько-Руською державою. Взагалі, влада литовських князів для місцевого населення була більш прийнятною, ніж панування монголів.
Соціальна структура населення України за часів перебування у складі Литви схожа з структурою населення інших європейських країн часів пізнього Середньовіччя. Литовські статути знали дві нерівноправні групи: феодалів (магнатів – великих землевласників та шляхту – дрібних і середніх власників, духовенство) і залежне населення – селян-кріпаків і міщан. Владу мали феодали, від них залежали навіть Великі князі. Вони не платили податків, на відміну від селян і міщан.
Православна церква України, що втратила свого голову – Київського митрополита у часи татаро-монгольського нашестя, переживала скрутні часи, хоча більшість українців належали саме до неї. Київський митрополит був змушений виїхати до Москви. На Україні діяла велика кількість православних церков, монастирів, населення платила обов'язкову десятину (десяту частину доходів на церкву). Ситуація ускладнилася у 1453 p., коли Візантійська імперія – центр православ'я була підкорена Османською імперією.