Наростання суперечностей у революційному таборі.
Прискорювачем розв’язки суперечностей російської дійсності стала І Світова війна. У країні назрівала революційна криза.
У столиці Росії політичні страйки переросли у повстання робітників, до яки приєдналися солдати. Трон Романових впав.
3 березня 1917р. з ініціативи Товариства Українських Поступовців відбулися збори представників українських організацій, де і народилася ідея створення організації для координування українського руху – Центральної Ради. Головою Ради було обрано М.Грушевського.
У серпні 1917р. загальна кількість мандатів дорівнювала 798. Найбільше їх належало Всеукраїнській Раді селянських депутатів. А 60% депутатів Всеукраїнської Військової Ради були солдатами, 100 мандатів належало Всеукраїнській Раді робітничих депутатів.
До вищого представницького органу у різні часи входили представники 19 політичних партій. Найбільш чисельною і впливовою була Українська партія соціалістів-революціонерів (М.Ковалевський, П.Хрестюк, М.Шаповал). М.Грушевський у 1917р. перейшов до лав цієї партії. Своїм завданням партія передбачала перебудову капіталістичного ладу на соціалістичний, організуючи робітництво та трудове селянство.
Лідери Центральної Ради вважали можливим запровадження національно-територіальної автономії України шляхом домовленості з Тимчасовим Урядом. Центральна Рада підтримувала Тимчасовий Уряд тому, що вважала здійснювану в Україні революцію складовою Загальноросійського демократичного процесу.
Але Тимчасовий Уряд відкинув вимоги українців про автономний устрій України.
У І Універсалі заявлялось про те, що народ України буде вільним, але декларується нерозривність з Росією. Доля України, її державності мала вирішитись Всеросійськими Установчими Зборами. 15 червня 1917р. був сформований Генеральний Секретаріат (голова В.Винниченко). В обнародуваному 3 липня 1917р. ІІ Універсалі Центральна Рада повідомляла про небажання відокремлювати Україну від Росії. Хоча І Універсал відзначався радикалізмом своїх положень, все ж він був швидше декларацією намірів, на які не було згоди Тимчасового Уряду, а другий став втіленням конкретної домовленості з легітимною владою.
Рівно за місяць після створення Генерального Секретаріату 16 липня 1917р. з’явився “Статут вищого управління України”, в якому Центральна Рада визначалася як орган революційної демократії всіх народів України, що Генеральний Секретаріат мав формуватися Центральною Радою, бути відповідальним перед нею й затверджуватись Тимчасовим урядом. В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального Секретаріату, він же зобов’язувався передавати на затвердження Тимчасового уряду всі законопроекти ухвалені Центральною Радою. О.Шульгін відразу ж після прийняття “Статуту” назвав його “Конституцією України”.
Тимчасовий уряд в “Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріату”, розробленому ним на противагу “Статуту вищого управління України”, Повноваження Секретаріату обмежував п’ятьма губерніями, не були визнані чотири секретарства (військових та ін.), Генеральний Секретаріат визначався органом центрального уряду, який призначав його за поданням Ради.
21 серпня 1917р. Центральна Рада схвалила новий склад Секретаріату на чолі з В.Винниченком.
Українізація війська була одним з виявів наростання демократичних процесів. Практично поза впливом Центральної Ради, українських партій залишався робітничий рух, який ставав все активнішим. Характерним для аграрного руху в цей період був перехід до повстань. Почастішали виступи в армії, які по суті були також частиною селянського руху. Збільшувалась серед учасників руху питома вага озброєних.
Розкол у лавах демократії поглибив Всеукраїнський селянський з’їзд в травні-червні 1917р. В аграрному питанні з’їзд став на платформу ліквідації приватної власності на землю, підтримав проект соціалізації землі, за який виступали українські есери.
Центральна Рада не вимагала миру, не боролась за мир. Тому уже в жовтні 1917р. на IV З’їзді УСДРП зазначалось, що більшість Центральної Ради, складаючись з представників дрібної буржуазії, ухиляється в бік дрібнобуржуазного націоналізму.
В той час як Мала Рада висловилась проти повстання в Петрограді ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд зазначив, що не тільки не бути боротись проти повстання, а навпаки – вживе всіх заходів, щоб перешкодити боротьбі з робітничо-селянською революцією в Росії.
До 25 жовтня 1917р. Українська революція входила у певну суперечність із загальноросійськими процесами, перед усім на національному ґрунті. Що ж до соціальних аспектів, до гострих конфліктів не доходило. Коли ж соціальні орієнтації загальноросійської революції стали визначати більшовики, лідери українства зайняли протилежну, войовничу позицію, не зважаючи на суперечність такої позиції настроям широких мас. Центральна Рада зробила все, щоб не випустити політичної ініціативи зі своїх рук. Третього Універсалу Центральної Ради. Проголошення УНР, наміри будувати федеративні відносини з іншими народами Росії, скасування поміщицької власності на землю, запровадження 8-годинного робочого дня, державного контролю над виробництвом, повідомлення про прагнення до укладення негайного миру та інші положення Універсаму Грушевського. Це був апогей Української революції.
В.Винниченко вважав, що до вирішального моменту творення юридичної державності виявились забутими дійсна суть Української революції, інтереси трудящих мас, їх національне і соціальне відродження. Засіб ж цього відродження – державність – став сприйматись за єдину мету руху, ми рішуче нічого не міняли в суті тої державності, що була за часів Тимчасового уряду. IV Універсалу (державний контроль над промисловістю замість робітничого, недоторканість фінансового капіталу за відсутності будь-якої можливості сплачувати заробітну плату робітникам, незмінність судочинства тощо), так і численних “роз’яснень” політики Ради у земельному питанні, покликаним не лише метою заспокоїти великих землевласників, а й скоригувати виголошену норму – скасування поміщицької власності на землю. Відокремлення Української влади від Росії.
Революційні ж маси виявляли бажання прискорити розв’язання соціально-економічних проблем і це збігалось з позиціями та діями більшовиків. Загальна тенденція більшовизація Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, встановлення влади останніх; кроки по здійсненню більшовицької програми (перемир’я на фронті, легітимне захоплення маєтностей і поділ землі, 8-годинний робочий день, націоналізація підприємства, робітничий контроль, заходи щодо локаутів, спекуляції тощо) швидко залучали у сферу свого впливу і Україну. Керівники руху намагаючись реалізувати курс на утворення федеративної, демократичної республіки, при цьому обминали на існуючий уже уряд в Росії. Причина була в тому, що та державність, яку творила Центральна Рада, була ближча до державності донців, ніж робітничо-селянська державність. На кінець 1917р. чисельність більшовицьких організацій в Україні збільшилась майже на 20 тис. у порівнянні з жовтнем й перевищила 70 тис. членів партії. Більшовики України провели 3-5 грудня 1917р. в Києві свій обласний (крайовий) з’їзд. З’їзд ухвалив створити в Україні єдину партійну організацію, як складову і невід’ємну частину більшовицької партії. Революція (як політичний акт зміни, завоювання влади та її зміцнення), якщо і виливається у бойові дії, то на певний час.
Розвиток соціальної революції в Україні на кінець листопада 1917р. призвів до такого розлому суспільства і зумовив такі процеси, які можна кваліфікувати як громадянську війну. І певну частку провини за це слід віднести на рахунок Центральної Ради. Адже своїм ІІІ Універсалом вона не проголосила незалежність УНР від Росії, навіть більше – настійливо доводила, що бореться за утворення федеративної демократичної республіки на місці колишньої імперії. В результаті процеси, започатковані в столиці Росії, практично безперешкодно розвивалися й на теренах України.
І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і селянських депутатів, що відбувся у Харкові 11-12 грудня 1917р., оголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. І на її територію поширювались всі декрети і розпорядження радянського уряду Росії. Одночасно постанови і розпорядження Центральної Ради визнавались недійсними.
Провідні держави світу на кінець 1917р. перебували у стані війни, Радянська влада запропонувала припинити війну і укласти загальнодемократичний мир. На це відгукнулись лише країни четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія). Після укладення миру на фронтах у грудні 1917р. розпочалися мирні конференції з метою підготовки мирного договору. Країни ж Антанти і США сподівались на швидкий крах Радянської влади і прихід сил, які б продовжили участь Росії у війні. Після розвитку дипломатичних відносин дійшли висновку про оформлення власної державності – самостійності. Більшовики вважали і видавали себе за представників всіх територій колишньої імперії. В умовах наростання конфлікту з УНР це не влаштовувало український провід, що й привело до рішення про самостійну участь делегації УНР у переговорах. Головний висновок який випливав з подій на Брестській Конференції – самостійність (відмежування) від Росії і самостійність (свобода рук) для укладання угод з Центральними державами. На місці розбитої більшовиками Російської держави не організовувалось федеративної спілки. Це було признаним представниками Центральних держав. Але потрібно було формальне проголошення та правове оформлення цього факту. І це було видано IV Універсалом.
. Все ж Четвертий Універсал Центральної Ради обіцяв оперативну розробку Земельного закону на основах скасування приватної власності, соціалізації землі. Наскільки цей закон відповідав потребам земельної справи в Україні, на практиці перевірити не довелося. Уряд мусив залишити Київ раніше, ніж закон був опублікований. Приблизно така ж доля спіткала і закон про 8-годинний робочий день, прийнятий пізніше. До кінця січня 1918р. Українська революція опинилась у дуже суперечливій ситуації. З одного боку УНР проголосила себе самостійною державою, здобула собі європейське визнання, з іншого – народжена цією ж революцією влада зазнала воєнної поразки у боротьбі з радянською владою, змушена була шукати опори за кордоном.
Центральна Рада, повернувшись до Житомира, ухвалила низку законів, якими остаточно впорядковувалась з формального боку українська державність. Цими законами в УНР запроваджувався новий стиль, запроваджувалась національна грошова одиниця – гривня, було визначено державний герб республіки – “тризубець з часів Володимира Великого”. Центральна Рада ухвалила й закон про громадянство в УНР. Проте поповнення уряду в кінці березня 1918р. представниками всіх українських партій і груп означало лише формальне завершення урядової кризи. 29 квітня 1918р. стало останнім днем існування Центральної Ради. Її останнім актом було ухвалення давно виготовленого проекту конституції.
На початку травня 1918р. в Києві відбувся Другий Всеукраїнський селянський з’їзд, який постановив відкинути гетьманську владу, як явно самозвану. Близьким за духом до селянства виявився й Другий Всеукраїнський територіальний робітничий з’їзд висунув завдання відстоювати незалежність України. У травні 1918р. у Києві нелегально відбулась Всеукраїнська нарада підпільних більшовицьких організацій, яка утворила тимчасовий український комітет робітничої комуністичної партії. Спільними зусиллями Оргбюро і Тимчасовий Комітет скликали у Москві І з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України (5-12 липня 1918р.). З’їзд проголосив утворення Комуністичної партії (більшовиків) України. Як основне завдання перед комуністами України висувалась організація збройного повстання робітничо-селянських мас проти їхніх гнобителів. Українські партії, що займали проміжне становище між гетьманщиною і лівими силами, в травні 1918р. утворили Український Національний Державний Союз (УНДС). Що засвідчив закономірність ворожого ставлення до гетьманського уряду більшості українського населення.
Земський з’їзд (червень 1918р.) зажадав відновлення всіх громадянських прав і свобод, скликання Українських Установчих Зборів. Відповіддю було посилення репресій проти земців, зокрема до в’язниці потрапив Голова Всеукраїнського Земського союзу С.Петлюра.
Директорія надала боротьбі з гетьманщиною вищого рівня осмисленості та цілеспрямованості.
