Методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності

 

Методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності - система засобів впливу на суспільні відносини, які виникають у сфері зовнішньоекономічної діяльності для забезпечення правопорядку в цій сфері.

 

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою таких методів:

 

• тарифні (економічні) методи регулювання;

 

• нетарифні (організаційно-адміністративні) методи регулювання.

 

Тарифні (економічні) методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності являють собою комплекс заходів державного регулювання за допомогою митних тарифів. Тарифне регулювання виконує дві функції: протекціоністську — захист вітчизняних товарів і послуг від іноземної конкуренції; фіскальну - поповнення державного бюджету.

 

Мито являє собою грошовий збір чи податок, який держава бере з товарів, власності та інших цінностей при перетині кордону України.

 

Протекціоністська функція мита проявляється в тому, що мито розглядають як різновид податку, який призводить до подорожчання імпортних товарів, збільшення вартості імпортної продукції, як наслідок, що створює сприятливі умови для виготовлення та реалізації аналогічної продукції національними товаровиробниками. Протекціоністська функція митних тарифів спрямована на збереження високих ставок мита на імпорт товарів текстильної, шкіряної, взуттєвої промисловості, електротехнічного машинобудування тощо. Як наслідок — сировина імпортується за низькими ставками мита, напівфабрикати - за вищими, готові вироби - за найвищими. Обкладення митом імпортної продукції забезпечує надходження коштів до державного бюджету, таким чином мито виконує фіскальну функцію.

 

Тарифне регулювання базується на застосуванні Митного тарифу Україні. Митний тариф - систематизований згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності перелік ставок ввізного мита, які справляються з товарів, що ввозяться на митну територію України. Порядок формування і застосування Митного тарифу України визначається Законом України "Про Митний тариф України" (2001 р.). Митний тариф є єдиним для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності чи їх територіального розташування. Основним елементом Митного тарифу є мито. Встановлення та зміна діючих ставок ввізного мита здійснюється Верховною Радою України один раз в рік. У зв'язку із запровадженням ЄС (1999 р.) європейської грошової одиниці всі специфічні ставки в Митному тарифі України подаються в євро. Мито сплачується у національній валюті України. Мито, що підлягає оплаті, нараховується митними органами згідно із ставками Митного тарифу, що діють на момент подання вантажно-митної декларації, і сплачується митним органам на момент прийняття вантажно-митної декларації до митного оформлення.

 

Розрізняють ввізне, вивізне, транзитне мито. Основним видом мита є ввізне (імпортне) мито, тобто мито на товари та інші предмети при їх імпорті на митну територію. За його допомогою підвищують ціну імпортованого товару, знижуючи його конкурентоспроможність на ринку України. Воно регулює та обмежує надходження іноземних товарів в державу. Вивізне та транзитне мито практично не застосовується.

 

Митні тарифи можуть бути:

 

• простими (одноколонними), тобто мати єдину ставку для одного товару чи товарної групи незалежно від країни походження;

 

• складними (багатоколонними), коли встановлюються дві і більше ставок для одного товару чи товарної групи в залежності від країни походження.

 

Митні ставки поділяють на:

 

• максимальні - діють по відношенню до товару з країн, з якими відсутні торгові угоди;

 

• мінімальні — встановлюються по відношенню до товару з країн, з якими є торгові угоди щодо надання режиму найбільшого сприяння, або з країн, які входять до Загальної системи преференцій.

 

Митні ставки класифікують: а) за методом нарахування на:

 

• адвалерні — нараховуються у відсотках до митної вартості товару, послуг;

 

• специфічні - нараховуються у твердій сумі від одиниці виміру ваги, площі, об'єму і тощо;

 

• комбіновані - об'єднують адвалерні і специфічні.

 

б) за характером походження на:

 

• автономні - вводяться тією чи іншою державою в односторонньому порядку без згоди з іншою країною;

 

• конвенційні - встановлюються на підставі міжнародних договорів (угод) між державами.

 

в) за специфікою застосування розрізняють такі види мита: антидемпінгове, компенсаційне та спеціальне мито.

 

Основу ставок ввізного мита складають адвалерні ставки. Комбіновані та специфічні ставки ввізного мита запроваджуються на товари агропромислового комплексу, легкої промисловості, легкові автомобілі, відеотехніку та інші високоліквідні товари, під час імпорту яких спостерігається навмисне заниження митної вартості товару з метою уникнення від повної сплати мита.

 

Антидемпінгове мито застосовується з метою захисту від демпінгу вітчизняних виробників, при ввезені на митну територію країни або вивезенні за межі митної території країни товарів за ціною, значно нижчою від цін інших експортерів подібних або безпосередньо конкуруючих товарів, тобто товарів, які є об'єктом демпінгу.

 

Компенсаційне мито встановлюється у випадку ввозу на територію України товарів, при виробництві чи експорті яких використовувались субсидії.

 

Спеціальне мито використовується для захисту вітчизняних виробників від імпортних конкурентних товарів, для попередження недобросовісної конкуренції; у відповідь на дискримінаційні дії з боку інших держав. Ставки спеціального мита встановлюються в кожному окремому випадку.

 

Особливі види мита рекомендовано до застосування ГАТТСОТ. В Україні застосування особливих видів мита здійснюється на підставі рішень про застосування антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів, що приймаються відповідно до законів України "Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту" (1998 р.) та "Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту" (1998 р.). Особливі види мита вводяться тільки після спеціального розслідування на замовлення українських і іноземних державних органів, які в цьому зацікавлені. В тому разі, коли імпорт товару є об'єктом антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів, преференції не встановлюються, призупиняються або припиняються органом, що їх встановив.

 

В світовій практиці та в Україні використовується також сезонне мито, яке встановлюється на окремі товари на певний період. До таких товарів відносять в т.ч. і продукцію сільського господарства, імпорт якої в Україну обмежується в осінні місяці, коли обсяги такої продукції є достатніми для споживання населенням.

 

Згідно Закону України "Про Митний тариф України" (2001 р.) окремі види товарів (послуг) звільняються від накладення мита, серед них: валюта України, іноземна валюта, цінні папери, товари, які вироблені в Україні та ввозяться без переробки на її територію в режимі реімпорту, а також товари іноземного походження, які вивозяться з території України без переробки в режимі реекспорту; транспортні засоби, які здійснюють міжнародні перевезення; товари, які імпортуються всеукраїнськими і міжнародними об'єднаннями громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; товари, що імпортуються за рахунок коштів державного валютного фонду України та іноземних кредитів, котрі надаються під гарантію Кабінету Міністрів України; групи товарів згідно з різноманітними державними договорами, угодами і законами України.

 

Тарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності є класичним засобом регулювання цієї сфери.

 

Тарифні методи неспроможні повністю захистити внутрішній ринок країн від зовнішньоекономічної експансії, все більше активізуються тенденції до заміни митних тарифів заходами нетарифного протекціонізму в зовнішньоекономічній сфері.

 

Нетарифні (організаційно-адміністративні) методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності - комплекс заходів обмежено-заборонного порядку, що перешкоджають проникненню іноземних товарів та послуг на внутрішній ринок країни. Нетарифні обмеження являють собою заходи прихованого протекціонізму, мають характер адміністративного (силового) регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

 

Метою нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є:

 

• покращення (погіршення) конкурентних умов в імпортуючій країні;

 

• захист національної економіки, охорона навколишнього середовища, здоров'я населення, моралі, релігії і національної безпеки.

 

Нетарифне регулювання об'єднує в одну групу різнорідні заходи адміністративного, фінансового, кредитного, торгово-економічного та іншого характерів. Вони є інструментами оперативного регулювання зовнішньоекономічної діяльності і можуть впроваджуватись рішеннями різних гілок влади, в тому числі регіональними органами державної влади та місцевого самоврядування. Галузями, що традиційно регулюються нетарифними обмеженнями, є сільське господарство, енергетика, текстильна, металургійна, суднобудівна, автомобільна промисловості. Нетарифні обмеження - основне гальмо на шляху зовнішньої торгівлі, яке зачіпає економічні інтереси країн, що розвиваються, оскільки багато нетарифних обмежень стосується товарів із цих держав. Всі вони згруповані класифікацією ГАТТ/СОТ у п'ять основних груп:

 

• участь держави у зовнішньоторговельних операціях;

 

• технічні бар'єри;

 

• кількісні та валютні обмеження вивезення чи ввезення товарів;

 

• обмеження, пов'язані з механізмом платежів;

 

• митні та адміністративні формальності.

 

Участь держави у зовнішньоторговельних операціях проявляється у наступних заходах:

 

• субсидування внутрішнього виробництва і вивезення товарів;

 

• державна закупка товарів та ін.

 

Субсидування внутрішнього виробництва та експорту продукції - допомога держави у грошовій або натуральній формі суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності з метою розвитку певних галузей у своїх країнах і зайняття відповідної ніші у світовому господарстві. Застосовуються прямі і непрямі субсидії. Прямі субсидії здійснюються у формі прямих грошових виплат в стратегічні для держави галузі промисловості, сільського господарства, фундаментальні наукові дослідження тощо. Непрямі субсидії надаються через здійснення амортизаційної, податкової, кредитної політики, преференційних валютних курсів, урядових контрактів із спеціальними привілеями або ж інших пільг.

 

 

Надання субсидій означає надання певних переваг їхньому одержувачу: отримання експортером кредиту на два-три відсотки нижче за внутрішні ринкові норми відсотку і є величиною урядової субсидії. Субсидовані товари, які переміщуються в зовнішньоекономічній сфері, мають тенденції зводити до нуля захисний ефект тарифу в країні-імпортері, що дозволяє проникнути на ринок країни-імпортера, а можливо і витіснити з нього власного виробника.

 

Сучасна політика державної закупки є сприятливим підґрунтям для дискримінації зарубіжних товарів. Державні органи управління України та органи місцевого самоврядування мають право розміщувати, як правило, на конкурсній основі державні замовлення на виробництво, експорт і імпорт товарів серед суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. При цьому державні закупки по імпорту комплексного устаткування або масових партій інших товарів з використанням коштів Державного валютного фонду України мають обов'язково провадитись з використанням процедури міжнародних торгів.

 

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності приймають державні замовлення виключно на добровільних засадах на умовах і в обсязі, які визначаються цивільно-правовими договорами (контрактами), що укладаються між ними та державним замовником. Іноземні суб'єкти господарської діяльності користуються рівними правами та обов'язками з суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України в разі проведення конкурсу на розміщення державного замовлення.

 

До технічних бар'єрів при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності належать перешкоди для імпорту товарів, що виникають у зв'язку з їх невідповідністю національним стандартам:

 

• щодо фармакологічних, санітарних, фіто-санітарних, ветеринарних та екологічних норм;

 

• щодо техніки безпеки;

 

• щодо правил упаковки та маркування товарів тощо.

 

Хоча в цілому подібні правила є бажаними з суспільної точки зору, вони можуть бути дискримінаційними щодо імпортерів, оскільки накладають додаткові вимоги до іноземних суб'єктів господарювання. Продукція, що безперешкодно проникає в одну країну, може бути забороненою до ввезення в іншу, особливо це стосується фармацевтичних виробів та продуктів харчування. Практична реалізація в Україні системи стандартизації, метрології та сертифікації в зовнішньоекономічній сфері пов'язана з недосконалістю чинного законодавства: переважна більшість законів, що діють в України, є документами непрямої дії і передбачають прийняття різними органами виконавчої влади численних підзаконних актів, а більшість національних не відповідає міжнародним вимогам, внаслідок чого український ринок заповнений низькоякісною імпортною продукцією, яку іноземні виробники не можуть реалізувати у своїх країнах через її невідповідність міжнародним стандартам. Впровадження в Україні системи стандартів буде сприяти поповненню національного ринку якісними продуктами.

 

Важливого значення набуває впровадження стандартів на автомобільному транспорті при здійсненні міжнародних перевезень, що забезпечує реалізацію єдиної науково-технічної політики з питань створення, експлуатації, ремонту, технічного обслуговування та утилізації транспортних засобів; підвищення їх надійності, комфортності, безпечності з метою реалізації захисту інтересів споживачів і держав з питань безпеки перевезень, охорони довкілля, економії всіх видів ресурсів.

 

Внаслідок ускладнення технічної природи продуктів, підвищення життєвого рівня та суспільного тиску можна очікувати подальшого розповсюдження технічних правил і правил, пов'язаних з охороною здоров'я.

 

Кількісні та валютні обмеження вивезення чи ввезення товарів — комплекс адміністративних методів нетарифного протекціонізму, що використовують країни для обмеження імпорту іноземних товарів на внутрішній ринок та експорту національних товарів на зовнішній ринок.

 

Впровадження кількісних обмежень мотивується потребою захисту окремих секторів національної економіки від надмірної іноземної конкуренції, платіжними можливостями країни, іншими економічними та політичними інтересами. Використання кількісних обмежень дозволяє вирішити наступні проблеми: запобігти надходженню стратегічних товарів до рук недружніх держав; попередити вивезення товарів, яких бракує на внутрішньому ринку; здійснювати контроль за торговельним балансом країни та за її межами з метою досягнення стабільності виробництва і цін.

 

Кількісні обмеження набувають наступні форми:

 

• експортні квоти;

 

• імпортні квоти.

 

Квота експортна - граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати з території держави протягом встановленого строку, визначається у натуральних чи вартісних одиницях. Квота імпортна - граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено імпортувати на територію держави протягом встановленого строку, визначається у натуральних чи вартісних одиницях.

 

Розрізняють три основні види експортних та імпортних квот:

 

• односторонні квоти;

 

• узгоджені двосторонні або багатосторонні квоти;

 

• тарифні квоти.

 

Одностороння квота - фіксована квота, що вводиться без будь-яких попередніх консультацій чи переговорів з іншими країнами. Узгоджені двосторонні або багатосторонні квоти передбачають домовленість між країнами-імпортерами та країнами-експортерами або групами країн щодо встановлення квот на певні частки для окремих країн. При використанні тарифної квоти в країну дозволяється ввозити визначену кількість певного товару за преференційними ставками мита або із сплатою повного мита.

 

Прикладом застосування вищезазначених квот є система кількісних обмежень, яка функціонує в ЄС, охоплює приблизно 2/3 зовнішньоторговельного обігу. Цією системою в Україні виділені квоти на ввезення на територію ЄС хімічної та сільськогосподарської продукції, текстильних виробів та інших товарів.

 

До специфічних видів квотування відноситься:

 

• ембарго;

 

• "добровільні" обмеження;

 

• сезонні квоти.

 

Ембарго - повна заборона торгівлі з конкретною країною, що запроваджується переважно з політичних мотивів. "Добровільне" обмеження експорту встановлюється під загрозою застосування країною-імпортером обмежень на ввезення товарів (зменшення квот, запровадження ембарго та ін.). Активно застосовується на міжнародному рівні також сезонне квотування. Сезонне квотування передбачає використання квоти для ввезення аграрної продукції в період збирання врожаю в країні й піку надходження на внутрішній ринок власної продукції, насамперед такої, що швидко псується (фрукти, овочі, квіти).

 

В Україні функціонують такі види квот: глобальні, групові, індивідуальні.

 

Квоти глобальні встановлюються на товари без зазначення конкретних країн, куди товари експортуються або з яких вони імпортуються. Квоти групові встановлюються на товари з визначенням групи країн, куди товари експортуються або з яких вони імпортуються. Квоти індивідуальні встановлюються на товари з визначенням конкретної країни, куди товари можуть експортуватись або з яких вони можуть імпортуватись.

 

З метою захисту власного товаровиробника також застосовуються антидемпінгові, компенсаційні, спеціальні квоти.

 

Квоти антидемпінгові - граничний обсяг імпорту в Україну певного товару, що є об'єктом антидемпінгових заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку, визначається в натуральних або вартісних одиницях виміру. Квоти компенсаційні - граничний обсяг імпорту в Україну певного товару, що є об'єктом антисубсидиційного розслідування або компенсаційних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку, визначається в натуральних або вартісних одиницях виміру. Квоти спеціальні - граничний обсяг імпорту в Україну певного товару, що є об'єктом спеціального розслідування, який дозволено імпортувати в Україну протягом встановленого строку, визначається в натуральних або вартісних одиницях виміру.

 

Використання цих форм кількісних обмежень забезпечує сповільнення темпів інфляції, стабілізацію валютних курсів всередині країни та зниження обсягів зовнішньої торгівлі інших держав у країну, що застосовує кількісні обмеження в зовнішній торгівлі.

 

Кількісні обмеження при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності вводяться шляхом ліцензування.

 

Ліцензування зовнішньоекономічних операцій включає комплекс дій органу виконавчої влади з надання дозволу на здійснення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності експорту (імпорту) товарів. Ліцензування експорту та імпорту товарів запроваджується в Україні в разі:

 

• значного порушення рівноваги щодо певних товарів на внутрішньому ринку, особливо сільськогосподарської продукції, продуктів рибальства, харчової промисловості та деяких видів промислових товарів;

 

• необхідності забезпечення захисту життя, здоров'я людини, тварин або рослин, навколишнього природного середовища, громадської моралі, національного багатства художнього, історичного чи археологічного значення або захисту прав інтелектуальної власності, а також відповідно до вимог державної безпеки;

 

• експорту дорогоцінних металів;

 

• необхідності застосування заходів захисту вітчизняного товаровиробника;

 

• необхідності забезпечення захисту патентів, торгових марок та авторських прав;

 

• необхідності забезпечення виконання міжнародних договорів України.

 

Розрізняють ліцензії експортні та імпортні. Ліцензія експортна (імпортна) - належним чином оформлене право на експорт (імпорт) протягом встановленого строку певних товарів або валютних коштів з метою інвестицій та кредитування. Експортно-імпортні ліцензії бувають генеральні та індивідуальні.

 

Ліцензія генеральна - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції з певним товаром, з певною країною протягом періоду дії режиму ліцензування по цьому товару. Генеральна ліцензія видається на тривалий термін, переважно на рік.

 

До індивідуальних ліцензій належать ліцензія відкрита (індивідуальна) та ліцензія разова (індивідуальна). Ліцензія відкрита (індивідуальна) - дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного періоду часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу. Ліцензія разова (індивідуальна) — разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період не менший, ніж той, що є необхідним для здійснення експортної (імпортної) операції.

 

У світовій практиці функціонують такі основні засоби розподілу ліцензій, як аукціони. Розрізняють відкрити (публічні) й негласні аукціони. Про проведення відкритих аукціонів повідомляють усіх зацікавлених, щоб зібрати якнайбільше конкурентів. Негласні аукціони, як засвідчує практика, супроводжуються підпільним бізнесом, хабарами, корупцією чиновників.

 

Валютні обмеження — система законодавчих або адміністративних правил, спрямованих на обмеження операцій з іноземною валютою. До іноземної валюти відносяться наступні валютні цінності: іноземна валюта готівкою; платіжні документи (чеки, векселі, тратти, депозитні сертифікати, акредитиви та інші) в іноземній валюті; цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі та інші) в іноземній валюті; золото та інші дорогоцінні метали у вигляді зливків, пластин та монет, а також сертифікати, облігації, варанти та інші цінні папери, номінал яких виражено у золоті, дорогоцінні камені. Валютні обмеження встановлюються для підтримки курсів національної валюти, урівноваження платіжних балансів, концентрації валютних ресурсів у руках держави для посилення міжнародної ліквідності країни, недопущення валютних спекуляцій тощо. Ступінь валютного обмеження залежить від стабільності курсу національної валюти, стану торговельного і платіжного балансів, економічної кон'юнктури тощо.

 

Основними видами валютних обмежень є:

 

• заборона вільного продажу й купівлі іноземної валюти;

 

• обов'язковий продаж (або здача) іноземної валюти державі за офіційним курсом;

 

• регулювання процесу вивезення капіталу, грошових переказів;

 

• ліцензування права здійснювати валютні операції. Заборона вільного продажу й купівлі іноземної валюти та

 

обов'язковий продаж (або здача) іноземної валюти державі за офіційним курсом здійснюється в державах на початковому етапі створення їх національної банківської системи та національних золотовалютних запасів. Так відбувалось в Україні в перші роки її незалежності, коли запроваджувався обов'язковий розподіл виручки в іноземній валюті від зовнішньоекономічної діяльності між валютними фондами суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та Державним валютним фондом і валютними фондами місцевих Рад народних депутатів України.

 

Обов'язковому розподілу підлягала виручка в іноземній валюті всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, які мали постійне місцезнаходження або постійне місце проживання на території України. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності зобов'язані були передавати частину (спочатку 100%, потім -50%, пізніше - 25%) від загальної суми виручки в іноземній валюті, одержаної ними в результаті зовнішньоекономічної діяльності, за нормами, що встановлювалися Верховною Радою України залежно від виду експортного товару.

 

Обов'язковий розподіл виручки в іноземній валюті здійснювався банківськими установами, в яких суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мали валютні рахунки, шляхом відповідного переказу сум з валютного рахунку суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності та одночасного зарахування на розрахунковий рахунок цього суб'єкта сум у діючій на території України валюті, еквівалентних сумі переказаної іноземної валюти.

 

Регулювання процесу вивезення капіталу, грошових переказів здійснюється в Україні з метою забезпечення стабільності валютно-фінансової системи держави. Основним законодавчим актом в цій сфері є Закон України (1994 р.) "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", яким визначаються:

 

• строки повернення в Україну валютної виручки резидентів за експортними операціями;

 

• строки ввезення в Україну товарів за імпортними операціями, які здійснюються на умовах попередньої оплати;

 

• строки перерахування на користь іноземних партнерів сум іноземної валюти, придбаної в установленому порядку резидентами для забезпечення виконання контрактних зобов'язань;

 

• відповідальність резидентів за порушення зазначених строків;

 

• умови перевищення строків у разі виконання зовнішньоекономічних договорів окремих видів.

 

Важливим засобом валютного регулювання є ліцензування права здійснювати валютні операції Національним банком України. Цей процес регулюється Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (1993 р.). Згідно з цим документом, Національний банк України видає два види ліцензій на право здійснювати валютні операції: генеральні та індивідуальні.

 

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України для здійснення валютних операцій у комплексі на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам України на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей; вивезення, переказування, пересилання в Україну валюти України; надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави; розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України; здійснення інвестицій за кордон.

 

До обмежень, пов'язаних з механізмом платежів, відносять:

 

• попередні імпортні депозити;

 

• прикордонний податковий режим.

 

З метою регулювання платіжного балансу в України запроваджено режим попередніх імпортних депозитів. Попередній імпортний депозит - попередня застава, яку імпортер повинен внести в свій банк перед закупівлею іноземного товару. Захисна функція цієї операції полягає в тому, що імпортер не отримує по депозиту проценти (ці кошти знаходяться у розпорядженні Національного банку України), що призводить до збільшення ціни імпортного товару. В Україні імпортні депозити запроваджені при здійсненні експортних операцій, операцій з давальницькою сировиною, товарообмінних (бартерних) операцій, коли ці операції здійснюються без передоплати імпортером.

 

Прикордонний податковий режим в Україні передбачає сплату податку на додану вартість за ставкою 20% від суми митної вартості товару, акцизного збору (для підакцизних товарів), митного збору у сумі 0,118% від митної вартості товару та єдиного збору, що справляється в пунктах пропуску через державний кордон України.

 

Розрізняють внутрішній непрямий податок та прямий податок. До непрямого податку відносять податок з обігу, з продажу, акцизний збір або податок на додану вартість. До прямого податку відносять прибутковий податок, податок на власність, соціального страхування тощо.

 

Згідно з правилами ГАТТ/СОТ, країна, що впроваджує внутрішній непрямий податок на товар, отримує дозвіл впроваджувати податкові пільги на експорт цього ж товару, а також рівноцінний податок на імпорт подібного товару. Україна самостійно встановлює і скасовує податки і пільги для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Рівень оподаткування визначається, виходячи з необхідності досягнення та підтримання самофінансування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, з метою забезпечення стабільності в їх діяльності

 

Митні та адміністративні формальності. До них належать:

 

• визначення митної вартості товару (послуг);

 

• визначення коду товару (товарна класифікація);

 

• визначення країни походження товару тощо. Визначення митної вартості товару (послуг). Нарахування

 

мита та митних зборів на товари та інші предмети, що підлягають митному оформленню, провадиться на базі їх митної вартості, тобто ціни, яка фактично сплачена або підлягає сплаті за них на момент перетину митного кордону України.

 

Основною найбільш вагомою складовою величини митної вартості товару є фактурна вартість товару, тобто вартість, яка виставляється продавцем для оплати покупцем з врахуванням умов поставки. Фактурна вартість товару зазначається у контракті та рахунку-фактурі (інвойсі), що оформлюється на кожну окрему партію товару. Додатковими складовими до фактурної вартості є витрати на транспортування товару до пункту перетину митного кордону, комісійні та брокерські витрати, плата за використання (за певних умов) об'єктів інтелектуальної власності. Методи визначення митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, та умови їх застосування встановлюються Митним кодексом України.

 

Визначення коду товару (товарна класифікація). Ефективне використання тарифних методів регулювання залежить не тільки від системи оподаткування товарів при переміщенні через митний кордон, але й від правильної класифікації товарів, оскільки від цього залежить встановлення їх митної вартості і, відповідно, обґрунтоване нарахування і стягнення митних платежів. Правильна класифікація товарів має також важливе значення і для підвищення об'єктивності статистичної звітності стосовно зовнішньоекономічної діяльності, оскільки ця звітність використовується для обґрунтування оптимальної зовнішньоекономічної політики держави.

 

Класифікація товарів має економічний зміст. Об'єднання товарів в окремі товарні позиції створює додаткові протекціоністські перешкоди для імпорту або, навпаки, стимулює товаропотік до країни: підсилення деталізації товарів за окремими товарними позиціями дозволяє, залишаючи незмінним або навіть знижуючи середній рівень митного оподаткування шляхом зменшення тарифних ставок, які втратили свою торговельну та економічну ефективність, або ставок на товари, імпорт яких припинено, підвищувати тарифні ставки на продукцію окремих галузей економіки, які потребують більш високого рівня тарифного захисту.

 

Основою Митного тарифу України є Українська класифікація товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТЗЕД), яка введена в дію з 1999 р. Українська класифікація товарів зовнішньоекономічної діяльності - систематизований перелік товарів, що включає код товару, його найменування, одиницю виміру та обліку. Об'єктом класифікації в УКТЗЕД є всі товари, які переміщуються в міжнародній торгівлі. В основі будови УКТЗЕД закладена сукупність різних чинників товару. Вони згруповані у відповідні розділи, які в свою чергу містять групи, товарні позиції, підпозиції, категорії та підкатегорії, в основі яких закладена сукупність різних чинників товару.

 

Визначення країни походження товару здійснюється з метою застосування тарифних та нетарифних заходів регулювання ввезення товару на митну територію України та вивезення товару з цієї території, а також забезпечення обліку товарів у статистичній звітності. Визначення країни походження товару безпосередньо впливає на застосування пільгових митних ставок та використання відповідних квот згідно міжнародних договорів України з конкретною державою. Країною походження товару вважається країна, в якій товар був повністю вироблений або товар був підданий достатній переробці. При цьому під країною походження товару можуть розумітися і група країн, митні союзи країн, регіон чи частина країни, якщо є необхідність їх виділення з метою визначення походження товару.

 

Товарами, повністю виробленими у країні, вважаються:

 

• корисні копалини, видобуті на її території або в її територіальних водах, на її континентальному шельфі і в морських надрах, якщо країна має виключне право на розробку цих надр;

 

• рослинна продукція, вирощена та зібрана на її території;

 

• живі тварини, що народилися і вирощені в цій країні;

 

• продукція, одержана від тварин, вирощених у цій країні;

 

• продукція мисливського, рибальського та морського промислів;

 

• продукція морського промислу, видобута та вироблена у Світовому океані суднами цієї країни;

 

• вторинна сировина та відходи, які є результатом виробничих та інших операцій;

 

• продукція високих технологій, одержана у відкритому космосі на космічних кораблях, що належать цій країні чи орендуються нею.

 

Для підтвердження походження товару суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності повинен представити митному органу сертифікат про походження товару. Додатковими відомостями про країну походження можуть бути також відомості, що містяться в товарних накладних, пакувальних листах, відвантажувальних специфікаціях, сертифікатах відповідності, якості, фіто-санітарних, ветеринарних тощо, митній декларації країни експорту, якими супроводжується товар, а також у паспортах, технічній документації, висновках-експертизах митних та інших уповноважених органів, інших матеріалах, що можуть бути використані для підтвердження відомостей про країну походження товару. Визначення країни походження товару під час вирішення спірних питань здійснюється митним органом.

 

До адміністративних формальностей належать:

 

• набуття та реалізація права на здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

 

• інформаційне забезпечення суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

 

• супровідні документи та ін.

 

Набуття та реалізація права на здійснення зовнішньоекономічної діяльності відносять до нетарифних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Вихід на міжнародний ринок суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності не є простим і безболісним. Держави жорстко контролюють цей процес, і незнання або ігнорування установлених правил може дорого коштувати його учасникам. Одним з таких моментів є набуття права на здійснення зовнішньоекономічної діяльності та реалізація цього права.

 

Набуття права на здійснення зовнішньоекономічної діяльності здійснюється шляхом державної реєстрації суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності України та його обліку в місцевих органах державної влади. Процедура державної реєстрації залежить від юридичного статусу суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності:

 

• фізичні особи отримують зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці;

 

• юридичні особи отримують зазначене право з моменту набуття ними статусу юридичної особи;

 

• об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, що не є юридичними особами, отримують зазначене право, якщо їх головні фізичні особи та/або юридичні особи, які діють від імені об'єднання, зареєстровані як підприємці або як юридичні особи;

 

• структурні підрозділи іноземних суб'єктів господарювання мають зазначене право, якщо вони зареєстровані в Україні як представництва іноземних суб'єктів господарювання.

 

При державній реєстрації суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в їх підприємницьких або статутних документах обов'язково фіксуються всі види господарської діяльності, які будуть здійснюватись даним суб'єктом господарювання, в тому числі зовнішньоекономічна діяльність. Процедура державної реєстрації резидентів та нерезидентів України як суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України має низку особливостей щодо місця державної реєстрації; терміну державної реєстрації; переліку документів, необхідних для державної реєстрації тощо. Місцем державної реєстрації резидентів України - суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності є - виконавчі комітети органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням даного суб'єкта; нерезидентів України - Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції. Документом, що підтверджує факт реєстрації суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності в Україні, є Свідоцтво про державну реєстрацію. Після державної реєстрації суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності повинні стати на облік в місцевих органах державної влади. До таких органів належать податкові інспекції, регіональні органи статистики, регіональні відділення пенсійного фонду, регіональні відділення фонду соціального страхування, митниці тощо.

 

Здійснення зовнішньоекономічної діяльності в більшості своїй супроводжується переміщенням через митний кордон України. Набуття такого права передбачає необхідність обліку суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності на митниці, в зоні діяльності якої він перебуває. Відсутність такого обліку є підставою для відмови в митному оформленні вантажів, пасажирів, багажу.

 

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, одержавши у власність кошти, майно, майнові і немайнові права та інші результати, мають право володіти, користуватися і розпоряджатися ними за своїм розсудом. Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав. Здійснення зовнішньоекономічної діяльності за межами України представництвами українських суб'єктів господарської діяльності підлягає регулюванню законами держав, на території яких здійснюється така діяльність. Іноземні суб'єкти господарської діяльності мають право на відкриття своїх представництв на території України. Здійснення зовнішньоекономічної діяльності на території України піддягає регулюванню законами України. Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право на участь у міжнародних неурядових економічних організаціях.

Суть, мета і принципи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Управління ЗЕД на підприємстві багато в чому залежить від того, які умови будуть створені в країні для розвитку його діяльності в зовнішній сфері, від ролі держави в регулюванні і підтримці розвитку ЗЕД на національному рівні. Тому вивченню менеджменту ЗЕД на рівні підприємств передує аналіз регулювання ЗЕД на рівні держави.

У всіх країнах без винятку, а особливо в державах з перехідною економікою, де економічні відносини нестабільні, державне втручання в розвиток ЗЕД являється об'єктивною необхідністю. Це пов'язано головним чином з метою захисту національних інтересів при здійсненні ЗЕД, більш повного використання ЗЕД як фактору економічного росту.

В період до перебудови економіка країни носила автаркічний (закритий) характер. Управління економікою (в тому числі ЗЕД) будувалось на монополії держави і переважно на адміністративних методах управління. В таких умовах безпосередній виробник не був зацікавлений в розвитку експортної діяльності. Прямі зв'язки між виробниками і споживачами були відсутні. Не було чіткої концепції ЗЕД, яка б відображала її мету, пріоритети і методи їх досягнення.

В умовах ринкових відносин(переходу до них) характер впливу держави на економіку країни, в т.ч. ЗЕД, докорінно змінюється.Цей вплив набуває форми державного регулювання, що означає створення відповідних умов, сприятливих ефективному розвитку економіки країни в цілому і її складових частин.

Таким чином, державне регулювання ЗЕД підприємства в умовах переходу до ринкової економіки повинно полягати в створенні умов і сприянні розвитку його зв'язків із зарубіжними партнерами.

Слід відзначити, що термін "регулювання" економіки, в т, ч. ЗЕД, в основному використовується в країнах СНД. В західних країнах і документах ГАТТ/ВТО по відношенню до зовнішньої торгівлі використовується термін "регламентування". Нами використовуються надалі обидва названі терміни.

Державне регулювання являє собою систему заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, покликаних удосконалювати ЗЕД в інтересах національної економіки.

Державне регулювання ЗЕД здійснюється методом розробки і реалізації державної зовнішньоекономічної політики. В сучасних умовах зовнішньоекономічна політика - це система міроприємств, спрямованих на найбільш сприятливий розвиток економічних, науково-технічних, виробничих зв'язків із зарубіжними країнами, поглиблення і розширення участі в МРТ з метою вирішення стратегічних завдань соціально-економічного розвитку країни.

Зовнішньоекономічна політика - складова частина внутрішньої економічної політики держави. Звичайно, вирішення загальних завдань зовнішньоекономічної політики в кожній країні має свої специфічні особливості.

Основні складові зовнішньоекономічної політики України:

-зовнішньоторгова політика;

-інвестиційна політика;

-політика науково-технічного співробітництва;

-валютно-фінансова політика;

-політика міграції робочої сили та ін.

Кожне з направлень зовнішньоекономічної політики вирішує проблеми з урахуванням етапу розвитку країни і сучасних тенденцій розвитку світового господарства.

Регулювання ЗЕД в Україні здійснюється з урахуванням наступної мети:

- забезпечення збалансованості економіки і рівноваги внутрішнього ринку країни;

- стимулювання прогресивних ринкових структурних змін в економіці;

- створення сприятливих умов для входження економіки України в систему міжнародного розподілу праці(2). Державне регулювання повинно забезпечити:

- захист економічних інтересів України і законних інтересів суб'єктів ЗЕД;

- створення рівних можливостей для суб'єктів ЗЕД з метою розвитку всіх видів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності;

- розвиток конкуренції і ліквідацію монополії. Розрізняють два типи зовнішньоторгової політики держави:

1. Фритредерство чи вільна торгівля.

2.Протекціонізм.

Політика вільної торгівлі являє собою мінімальне втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, необмежений доступ на вітчизняні ринки іноземних товарів.

Політика протекціонізму передбачає втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, введення різних обмежень по відношенню до зарубіжних товарів з метою підтримки національного виробника.

Незважаючи на переваги політики вільної торгівлі, всі держави в тій чи іншій мірі використовують протекціонізм. В реальній дійсності в чистому вигляді ні один з цих підходів не використовується, а в тій чи іншій комбінації.