Можливі наслідки для Європи

По-перше, якщо говорити про західні цивілізації, то США і європейські країни мають набагато більше спільного в цінностях та стилі життя між собою, ніж з "незахідними" країнами. Вони мають взаємні стосунки довіри та співробітництва, яких вони не мають з іншими країнами. Розбіжності, які існували між США і західноєвропейськими країнами за часів Холодної війни, відходили на другий план через їх спільну опозицію до СРСР. Тепер же, за умов існування системи одно-багатополярного світу, існуючі конфлікти між США та європейськими країнами посилились: останні все більше не погоджуються із залежністю від США. Так, Франція часто наголошує на тому, що треба покласти край американській гегемонії. Європейська валюта (євро) також була свідомо запроваджена на противагу долару США. Європейці зараз працюють над планами спільної зовнішньої політики і створення спільного воєнного потенціалу.

Якщо раніше точка зору США була на користь цього об’єднання країн, то тепер США все частіше починають ставити питання, а чи вигідно це Сполученим Штатам. Як наслідок, в цих стосунках виникає конфлікт між логікою культури і логікою сили. По-друге, зараз у Європі відбувається процес групування країн за цивілізаційним критерієм. Вже не існує "залізної завіси", але лінія поділу залишилася – тепер вона розділяє людей, які дотримуються християнства в західному варіанті, та мусульман і православних християн. Такий поділ дуже чітко видно на Балканах. Під час війни в Югославії католицькі країни Європи та Латинської Америки надавали значну допомогу Словенії і Хорватії. В той же час, православні Росія та Греція надсилали матеріали, дипломатів та військову техніку в Сербію. Ісламські країни, зокрема Іран, Саудівська Аравія, Туреччина та Малайзія, надавали допомогу на сотні мільйонів доларів грішми, зброєю та військовою підготовкою боснійським мусульманам. Між Грецією і Туреччиною знову відновилося протистояння, яке тимчасово стихло під час Холодної війни через небезпеку з боку СРСР. Відносини між цими двома країнами дещо поліпшилися, але схоже, що це тимчасово.

Недавній конфлікт у Косово можна назвати класичним прикладом конфлікту між цивілізаціями, коріння якого сягає часів оттоманського завоювання цього регіону. Конфлікт у Косово (як і попередній конфлікт у Боснії) обумовлений демографічними причинами: і в Боснії, і в Косово спостерігалося дуже велике зростання чисельності мусульманського населення. Варто наголосити і на інших причинах конфлікту.

По-перше, історично відносини між Заходом і православним світом ніколи не були тісними. По-друге, уряди провідних країн Заходу, в т.ч. США, намагаються нав'язати на Балканах свою систему цінностей, яку сповідують багатокультурні, багаторелігійні середовища. Народи ж Балканського регіону не хочуть жити разом. По-третє, для західних ЗМІ було легко описувати брутальність дій С. Мілошевича і показувати албанців (які переслідували сербів у 80-х роках) в якості жертв сербського переслідування. Але після боротьби з православними сербами західні країни можуть опинитися в ситуації, коли їм доведеться вести довгу боротьбу з мусульманськими албанцями, щоб запобігти проголошенню незалежності та знищенню сербів, які залишилися в Косово.

По-четверте, саме зараз у Європі формується нова структура безпеки впродовж ліній цивілізаційного поділу. Будучи раніше головною православною країною світу, Росія вважає своїм обов’язком підтримання порядку і стабільності серед православних країн. З іншого боку, колишні республіки СРСР, які за культурною ознакою належать до Західної Європи, активно шукають шляхи інтеграції в НАТО та інші європейські структури. НАТО є організацією, що гарантує безпеку Західної Європи. Без сумніву, НАТО повинен включати всі країни Західної Європи, які хочуть стати його членами і які відповідають західним стандартам. Говорячи про західні стандарти, я маю на увазі стандарти демократичної форми правління, ринкової економіки, визнання існуючих міжнародних кордонів та повагу до прав меншин. Але дуже важливо, щоб розширення НАТО відбувалося з найменшою небезпекою для Росії.

По-перше, Росія має бути переконана в тому, що до складу НАТО ввійдуть лише ті країни, які історично та культурно є і вважаються частиною Західної Європи. По-друге, НАТО має запевнити Росію, що Альянс буде співпрацювати з Росією в тих питаннях, які стосуються православних країн. І якщо говорити про події в Косово, то треба визнати, що НАТО цього не зробив. Війни в Косово можна було б уникнути, якби в січні 1999 р. на знищення сербами 40 косоварів США негайно б відреагували початком воєнних дій. Альянс мав би звернутись до Росії і пояснити, що в разі продовження таких вбивств, західна громадськість розглядатиме їх як воєнну інтервенцію. НАТО також мав б підтримати демарш Росії проти С. Мілошевича і попередити його, щоб у майбутньому він відмовився від таких дій. С. Мілошевич мав постати перед загрозою спільних російсько-натівських економічних, політичних і (в разі необхідності) воєнних санкцій. Дуже важливо, щоб у майбутньому НАТО саме таким чином, у співпраці з Росією, вирішував подібні ситуації.