Розділ 2. Фінансово – економічна характеристика підприємства і особливості його функціонування 1 страница

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФІНАНСОВОГО ПЛАНУВАННЯ ПРИБУТКУ ПІДПРИЄМСТВ

 

 

1.1. Сутність планування прибутку підприємств

 

Перехід України до ринкових відносин потребує від підприємств раціонального і економічно обґрунтованого підходу до планування своєї діяльності, визначення фінансової і виробничої політики, аналізу й оцінки їх прибутковості.

Підсумковим показником, результатом фінансово-господарської діяльності підприємств як суб’єктів господарювання є прибуток, максимізація якого є головною метою підприємства в ринкових умовах, умовах самооплатності і самофінансування. В умовах ринкової економіки прибуток стає найважливішим оціночним показником діяльності підприємства, джерелом матеріального добробуту самого підприємства та його працівників, держави в цілому [3, с. 16].

Зміст будь-якої підприємницької діяльності полягає у досягненні економічного ефекту у вигляді прибутку. Нині в Україні в умовах реформування економіки спостерігається тенденція до значного зниження рівня рентабельності виробництва, що означає збитковість багатьох підприємств. У зв'язку з цим управління підприємством вимагає вдосконалення методів оцінки і прогнозування прибутку. Чим більше уваги приділяється цій економічній категорії, тим ефективніше функціонує підприємство. Усе це зумовлює необхідність дослідження теоретичних засад функціонування прибутку і його впливу на темпи і пропорції суспільного відтворення [9, с. 74].

Поняття прибутку в економічній системі існує у зв'язку з наявністю товарно-грошових відносин, появою і розвитком інституту власності, особливо приватної. Перші визначення прибутку збігалися зі значенням валового доходу, який індивідуалістичною системою розподілу поділявся на три категорії: доходи від капіталу, землі та доходи від праці. Вважалося, що кожен із видів доходів є обов'язковою винагородою для одержувача за надані ним послуги у народному господарстві [1, с. 136].

Прибуток за К. Марксом – це перетворена форма додаткової вартості, результат відношення між необхідним і додатковим робочим часом. Дж. М. Кейнс розглядав прибуток у системі макроекономічних показників регулювання соціально-економічних процесів у державі за допомогою ефективного попиту [16, с. 88]. В умовах колишнього СРСР, коли визначені планом контрольні цифри й індивідуальні економічні нормативи тривалий час практично не змінювались, прибуток визначався як похідний показник від інших планових величин. Він дорівнював різниці між плановим обсягом продукції, що реалізується в оптових цінах підприємства, та її собівартістю.

Розвиток ринкових відносин в економіці України зумовив необхідність нових підходів до управління формуванням і розподілом прибутку. А це означає, що й саме визначення прибутку зазнає певних змін. Не дивно, що у сучасних умовах серед вітчизняних та закордонних учених існують різні точки зору на поняття прибутку [7, с. 58].

С.Ф. Покропивний розглядає прибуток як ту частину виручки, що залишається після відшкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Але таке розуміння прибутку обмежується тільки кількісним визначенням категорії і не розкриває його економічної природи. Російський економіст Д.С. Моляков під прибутком розуміє грошове втілення частини вартості додаткового продукту. А.М. Поддерьогін визначає прибуток як частину заново створеної вартості, виробленої і реалізованої, готової до розподілу. Таким чином, наголошується на важливості процесу реалізації виробленого продукту за кошти [4, с. 90].

У ринковій економіці у звичайних умовах низький ризик пов'язаний із низькими доходами, чим вищий рівень ризику, тим можливі більші доходи. При вкладанні коштів у різні об'єкти з однаковою віддачею привабливішим буде найменш ризиковий проект. Тобто інвестор повинен отримувати компенсацію за ризик. У публікаціях останніх років І.А. Бланк одним із перших в Україні використовує поняття співвідношення ризику і доходу у своєму визначенні прибутку [2, с. 44]. На думку вченого, прибуток – це втілений у грошовій формі чистий дохід підприємця на вкладений капітал, що характеризує його винагороду за ризик здійснення підприємницької діяльності та є різницею між сукупним доходом і сукупними витратами у процесі здійснення цієї діяльності. Водночас прибуток як економічна категорія відображає кінцеву грошову оцінку виробничої та фінансової діяльності і є найважливішим показником фінансових результатів підприємницьких структур, їх фінансового стану [6, с. 134].

В українській економічній літературі проблемам управління прибутком на підприємстві присвячені праці Г.М. Азаренкової, А.Б. Гончарова, А.М. Поддєрьогіна, С.Ф. Покропивного, В.М. Опаріна, Є.М. Винниченка тощо.

За умов переходу економіки України до ринкових відносин, суттєвого pозшиpення прав підприємств у галузі фінансово-економічної діяльності значно зростає роль своєчасного та якісного аналізу фінансового стану підприємств, оцiнки їхньої лiквiдностi, платоспpоможностi i фiнансової стiйкостi та пошуку шляхiв пiдвищення і змiцнення фiнансової стабільності [30, с. 67].

Фiнансова дiяльнiсть пiдпpиємства має бути спрямована на забезпечення систематичного надходження й ефективного викоpистання фiнансових ресуpсiв, дотpимання pозpахункової i кpедитної дисциплiни, досягнення рацiонального спiввiдношення власних i залучених коштiв, фiнансової стiйкостi з метою ефективного функцiонування підприємства, чим зумовлюється необхiднiсть i пpактичне значення систематичної оцiнки фiнансового стану пiдпpиємства, якiй належить суттєва pоль у забезпеченні його стабiльного фiнансового стану [23, с. 208].

Становлення ринкових відносин вимагає вдосконалення практики управління всіма видами витрат з урахуванням особливостей перехідного до ринкової економіки періоду і міжнародного досвіду, що дозволить фірмі вижити в конкурентній боротьбі, максимізувати прибуток і мінімізувати витрати, забезпечити рентабельну діяльність підприємства [46, с. 111].

Отримання найбільшого ефекту з найменшими витратами, економія трудових, матеріальних і фінансових ресурсів залежать від того, як підприємство вирішить питання зниження собівартості продукції. Зниження витрат є одним з головних завдань керівництва будь-якого підприємства.

Виявлення резервів зниження собівартості повинно спиратися на комплексний техніко-економічний аналіз роботи підприємства: вивчення технічного і організаційного рівня виробництва, використання виробничих потужностей і основних фондів, сировини і матеріалів, робочої сили, господарських зв’язків [50, с. 57].

Вивчення економічної літератури з даного аспекту дослiдження дозволило визначити, що механізм управління витратами підприємств виконує наступнi функції: організацію, нормування, планування і прогнозування, облік і розподіл, аналіз і поточний контроль, регулювання, мотивацію [34, с. 77]. З метою вдосконалення економічного механізму управління прибутком для вітчизняних фірм можна запропонувати наступні заходи: проведення ефективної політики у сфері підготовки персоналу; зростання продуктивності праці є критерієм підвищення ефективності виробництва, проблема якого полягає в забезпеченні максимально можливого результату на кожну одиницю затрачених ресурсів; підвищення ефективності діяльності підприємства зі збуту товарів; необхідно приділяти більше уваги швидкості руху оборотних коштів, скороченню усіх видів запасів, домагатися максимально швидкого просування готових виробів від виробника до споживача; зниження непродуктивних витрат шляхом їх нормування, планування та аналізу; підвищення якості продукції; застосування найсучасніших механізованих і автоматизованих засобів для аналізу прибутку і рентабельності [14, с. 157].

В сучасних умовах насиченого ринку якість продукції стає основним чинником успішної реалізації. Її підвищення – дуже складний комплексний процес, який потребує додаткових витрат, але економія коштів на непродуктивних витратах сприятиме успішному впровадженню даного заходу, результатом якого стане зростання обсягу продаж продукції та, як наслідок, прибутковості підприємства [21, с. 99].

Впровадити в практику системи оперативного обліку витрат підприємства, що дасть змогу регулювати абсолютно всі витрати та раціонально використовувати власні ресурси і, як наслідок, безпосередньо управляти прибутком [15, с. 127].

З метою підвищення результативності діяльності підприємства та його стратегічного розвитку у перспективі, виникає потреба у розробці стратегії управління підприємством спрямованої на вдосконалення механізму формування та використання прибутку.

Основною метою будь-якого підприємства до сталого економічного розвитку є забезпечення прибутковості його діяльності. Звідси, проблема управління прибутком підприємства набуває усе більшого значення, оскільки саме у прибутку концентрується ефект усієї господарської діяльності кожного підприємства [13, с. 67].

Головною метою управління прибутком є забезпечення збільшення добробуту власників підприємств на цей момент і у перспективі. Ця мета повинна забезпечувати одночасно гармонізацію інтересів власників з інтересами держави і персоналу підприємства. Виходячи з головної мети, система управління прибутком дає змогу вирішувати такі завдання: забезпечення максимізації розміру прибутку, що формується відповідно до ресурсного потенціалу підприємства; забезпечення оптимальної пропорційності між рівнем прибутку і допустимим рівнем ризику; забезпечення високої якості прибутку, що формується; забезпечення виплат необхідного рівня доходу на інвестований капітал власникам підприємства; забезпечення формування відповідного обсягу фінансових ресурсів за рахунок прибутку відповідно до завдань розвитку підприємства на майбутній період; забезпечення постійного зростання ринкової вартості підприємства; забезпечення ефективності програм участі персоналу щодо прибутку [5, с. 177].

Для забезпечення чіткої дії механізму управління прибутком підприємства необхідно проаналізувати чинники впливу на прибуток підприємства. Прибуток формується під впливом великої кількості взаємозалежних чинників, що впливають на результати діяльності підприємства по-різному: одні – позитивно, інші – негативно [47, с. 142]. Серед зовнішніх чинників можна виділити такі: економічні умови господарювання, місткість ринку, платоспроможний попит споживачів, державне регулювання діяльності підприємств та інше. Особливе значення має рівень, динаміка і коливання платоспроможного попиту, тому що він визначає стабільність одержання прибутку. Зовнішні і внутрішні чинники тісно пов'язані між собою. Внутрішні чинники прямо залежать від організації роботи самого підприємства. Вони можуть впливати на формування прибутку підприємства як безпосередньо, так і опосередковано. До них належать такі чинники як: обсяг продукції, що випускається; собівартість виробництва; ціна продукції, що реалізується; асортимент продукції, що випускається тощо. Аналіз чинників дає змогу виявити найбільш важливі чинники та подальше їх використання у прийнятті управлінських рішень, що спрямовані на досягнення необхідної величини прибутку [27, с. 98].

У системі управління прибутком підприємства його планування являє найбільш відповідальний етап. Це обумовлено тим, що в ринкових умовах планова сума прибутку є цільовим орієнтиром комерційної діяльності підприємств і мірою її ефективності, а також служить базою забезпечення його наступного виробничого розвитку і задоволення матеріальних інтересів власників і персоналу. Планування прибутку являє собою процес розроблення системи заходів щодо забезпечення її формування в необхідному обсязі й ефективне використання відповідно завданням розвитку підприємства в майбутньому періоді [49, с. 182].

Ефективне внутріфірмове планування припускає необхідність дотримання таких основних принципів: планування повинно мати необхідну гнучкість і адаптивність, тобто своєчасно реагувати на зміни зовнішнього середовища підприємства; плануванням повинні займатися насамперед ті, хто буде потім впроваджувати в життя розроблені плани [24, с. 55].

В умовах нестабільності економіки і постійного зростання цін багато підприємств не планують прибуток, пояснюючи це складностями прогнозування, проте без планових розрахунків ступінь керованості фінансовими результатами істотно знижується. При відсутності планових розрахунків прибутку підприємство не може оперативно контролювати свої доходи і видатки і своєчасно приймати необхідні рішення. Водночас, як показує зарубіжний досвід, саме детальне планування забезпечує успіх підприємств на ринку. Для максимізації прибутку підприємства необхідно, насамперед, виконати комплекс завдань щодо забезпечення зростання обсягів діяльності, ефективного управління витратами, підвищення ефективності використання матеріально-технічної бази, оптимізації складу та структури обігових коштів, підвищення продуктивності праці та системи управління підприємства. Фінансові менеджери використовують варіантні розрахунки прибутку при різних цінах і обсягах виробництва і визначають оптимальний обсяг виробництва і ціну, що забезпечують найбільший прибуток [42, с. 69].

Випуск кожної додаткової одиниці продукції викликає приріст загальної виручки на величину, яка називається в економічній теорії граничною виручкою, а також збільшення валових витрат на величину, що називається граничними витратами. Якщо гранична виручка перевищує граничні витрати, то прибуток збільшиться, і, навпаки, якщо гранична виручка менша граничних витрат, прибуток зменшиться. При цьому потрібно пам’ятати правило: найбільший прибуток підприємству забезпечують такі обсяг випуску продукції і ціна, за яких граничні витрати дорівнюють або максимально наближаються до граничної виручки [17, с. 40].

Розподіл прибутку підприємства необхідно здійснювати відповідно до спеціально розробленої політики, формування якої є складною економічною задачею. Ця політика повинна відображати основні вимоги загальної стратегії розвитку підприємства, забезпечувати підвищення його ринкової ціни, формувати необхідні обсяги інвестиційних ресурсів, забезпечувати матеріальні інтереси власників та працівників.

При цьому у процесі формування політики розподілу прибутку необхідно враховувати дві протилежні мотивації власників підприємства – отримання високих поточних доходів або значне збільшення їх розмірів у перспективному періоді.

Впровадження запропонованих заходів підвищення ефективності управління прибутком дозволить вдосконалити процес здійснення ефективної господарської діяльності в сучасних умовах [48, с. 175].

 

1.2. Механізм управління прибутку на підприємстві хлібопекарської галузі.

 

В сучасних ринкових умовах господарювання в Україні почала формуватися зміна форм та методів управління економікою підприємств. У господарській діяльності підприємств вплив ринкових законів, реформ не завжди носить позитивний характер, тому більша частина господарюючих підприємств знаходиться в стані ризику. Суб’єкти господарювання відчувають дефіцит обігових коштів, не завжди вчасно можуть розрахуватися з своїми борговими зобов’язаннями, а це в першу чергу веде до збитків. Одним з важливих напрямків оздоровлення фінансового стану підприємства є удосконалення напрямків формування прибутку, аналіз методів його максимізації, оптимізація витрат та розробка стратегії управління прибутком.

Фінансове планування - це керування процесами створення, розподілу, перерозподіли і використання фінансових ресурсів на підприємстві, що реалізується в деталізованих фінансових планах. Крім того, кінцевим позитивним результатом господарської діяльності підприємства є прибуток. Прибуток – це грошовий дохід, утворений в результаті виробничо-господарської діяльності. Прибуток виконує такі основні функції: оцінка підсумків діяльності підприємства, розподіл доходу між підприємством і державою, підприємством і його робітниками, між сферою виробництва і невиробничою сферою, джерела утворення фондів економічного стимулювання і соціальних фондів. Прибуток, як економічний показник, дозволяє поєднувати економічні інтереси держави, підприємства, як господарюючого суб’єкта, робітників та власників підприємства. Вирішення цих завдань пов’язане з пропорціями в розподілі та використанні прибутку [8, с. 84].

Прибуток характеризує ефективність господарювання за всіма напрямками його діяльності: виробничої, збутової,постачальницької, інвестиційної, фінансової. Прибуток становить основу економічного розвитку підприємства і зміцнює його фінансовий стан та фінансові відносини з партнерами.

Крім цього, прибуток є основним джерелом фінансування витрат на виробничий і соціальний розвиток підприємства, найвагомішим джерелом централізованих ресурсів держави: у доходи бюджету здійснюються відрахування від олержаного доходу підприємства, значною частиною якого є прибуток. Це означає, що доходи підприємства повинні задовільняти не тільки фінансові потреби, а й потреби держави на фінансування суспільних фондів споживання, розвиток науки, освіти, охорони здоров’я. Таким чином, у збільшення прибутку зацікавлені як підприємство, так і держава. Прибуток, як економічний показник, являє собою різницю між ціною реалізації та собівартості продукції, між обсягом отриманої виручки та сумою витрат на виробництво та реалізацію продукції [26, с. 29].

Об’єктом економічних інтересів держави є частина прибутку, яка виплачується у виді податків та обов’язкових платежів, Економічний інтерес прибутків з точки зору підприємства – це прибуток, що залишається в його розпорядженні і використовується для вирішення виробничих та соціальних завдань розвитку.

Економічний інтерес робітників підприємства пов’язаний з розміром прибутку, який буде спрямовано на матеріальне заохочення, соціальні виплати, соціальний розвиток.

Власника підприємства цікавить розмір прибутку, який направляється на виплату дивідендів та на виробничий розвиток підприємства.

Прибуток є якісним показником, тому що в його розмірі відображена зміна обсягу товарообігу, доход підприємства, рівень використання ресурсів, величина витрат обертання. Таким чином, прибуток синтезує в собі всі сторони діяльності підприємства.

Планування фінансової діяльності підприємства тісно пов'язане з кінцевими результатами виробництва, найважливішим з яких в умовах ринкових відносин є загальний прибуток, або сукупний дохід. Головне завдання кожного підприємства в умовах ринку, як уже зазначалося, полягає в організації виробничо-фінансової діяльності з метою задоволення людей у своїй продукції та отримання найбільшого прибутку. У вільних економічних відносинах будь-який суб'єкт ринку може виступати в якості продавця або покупця. Продавець або виробник прагне реалізувати свою продукцію або послугу, а покупець або споживач - задовольнити свій попит на необхідний продукт. Розвиток нових ринкових відносин вимагає посилення ролі фінансів у функціонуванні виробничих підприємств і фірм [18, с. 6].

Механізм планування - це сукупність засобів, за допомогою яких приймаються планові рішення та забезпечується їх реалізація. Механізм планування розкриває внутрішню модель процесу вироблення мети і завдань функціонування підприємства та форму його функцій.

Розвиток виробництва зумовлює мету та основні завдання функціонування підприємства, які визначають функції планування і методи обґрунтування планових рішень.

У ринковій економіці підприємство самостійно формує програму діяльності і визначає мету на певний період. Формування мети — це процес прийняття планових рішень, який випереджує майбутні дії. Мета діяльності всіх структурних підрозділів підприємства повинна узгоджуватися і підпорядковуватися загальній меті [22, с. 154].

Фінанси підприємства являють собою систему грошових відносин, що виражають формування і використання виробничих фондів і ресурсів в процесі господарської діяльності. Завданням кожного підприємства є планування і використання фінансових ресурсів з метою підвищення своєї платоспроможності та ринкової стійкості. Фінанси підприємств є важливим ланкою в ринковій економічній системі, оскільки саме на цьому рівні створюються основні грошові ресурси країни.

Фінанси підприємства є в умовах ринку не тільки найважливішою економічною категорією, але й одночасно виступають плановим регулятором виробничо-комерційної діяльності, розширення самостійності і свободи фірм на ринках товарів і послуг. Основою фінансового механізму кожного виробничого підприємства служить система взаємодії таких загальноекономічних процесів, методів і розрахунків, як організація, планування та стимулювання раціонального використання грошових коштів у процесі виробництва товарів і послуг. Отже, у зростанні прибутку зацікавлені як підприємство, так і держава. На підприємствах приріст прибутку досягається не лише завдяки збільшення трудового внеску колективу підприємства, а і за рахунок інших факторів. Саме тому, на кожному підприємстві необхідно систематично проводити аналіз формування, розподілу та використання прибутку [43, с. 179].

Головними завданнями, які стоять перед підприємством з метою управління формуванням та використанням прибутку є: систематичний контроль за виконанням планів одержання прибутку; виявлення факторів формування показників прибутку та розрахунки їхнього впливу; вивчення напрямків і тенденцій розподілу прибутку; виявлення резервів збільшення прибутку; розробка заходів для використання виявлених резервів.

Проблема ефективності розподілу прибутку підприємств — одна з найбільш дискутованих у сфері фінансового менеджменту в останні роки. Процес розподілу прибутку підприємства має багаторівневий характер і залежить від багатьох факторів. Прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, має бути розподілено на дві основні частини: фонд виплати винагороди власникам підприємства у формі дивідендів на акції або процентів на пайові внески; фонди розвитку підприємства в наступному періоді. Процес такого розподілу прибутку називається дивідендною політикою підприємства, варіанти якої визначають його власника та фінансові менеджери. Наступним етапом розподілу прибутку є формування за рахунок конкретних фондів розвитку підприємства. Сучасна практика поділяє ці фонди на три основні групи: фонд стимулювання персоналу підприємства; фонд інвестування приросту активів підприємства; резервний або страховий фонд. Кожен із цих фондів має суто цільове призначення у напрямках майбутнього використання. Формування резервного фонду підприємств регулюється в Україні діючим законодавством. На завершальному етапі розподілу прибутку планується розподіл коштів кожного із сформованих фондів за окремими напрямками витрачання їх. Так, фонд стимулювання персоналу підприємства може бути розподілено на додаткове преміювання працівників за рахунок прибутку, додаткові соціальні виплати персоналу відповідно до колективних та індивідуальних трудових угод тощо. Фонд інвестування приросту активів підприємства може бути розподілено за видами цих активів — основних фондів, нематеріальних активів, власних оборотних коштів тощо [20, с. 17].

Серед найбільш складних і принципових питань, пов’язаних із розподілом прибутку, головне - формування пропорцій цього розподілу між виплатами винагороди власникам і формування фондів розвитку підприємства у наступному періоді. Остаточна політика дивідендних виплат формує механізм розподілу прибутку підприємства, за яким, у першу чергу, відповідно до потреби мають бути сформовані необхідні фонди його розвитку в наступному періоді, а лише після цього за рахунок суми, що залишилася, формується фонд дивідендних виплат. Цей тип дивідендної політики формується під пріоритетним впливом інвестиційних можливостей підприємства і загальної суми прибутку, що підлягає розподілу. У зв’язку з тим, що такий підхід забезпечує переважне реінвестування прибутку на цілі розвитку підприємства, його ринкова вартість зростає високими темпами. Але за цим типом дивідендної політики власники отримують, як правило, більш низький рівень доходу на вкладений капітал, ніж склався на фінансовому ринку, а в деяких випадках і зовсім не отримують дивідендів [31, с. 68]. Цього типу дивідендної політики притримується зараз переважна більшість державних виробничих підприємств України з метою забезпечення самофінансування свого розвитку.

Політика стабільного розміру дивідендних виплат характеризує стабільну суму дивідендів на акції протягом певного періоду часу. Як правило, розмір дивідендів відповідає середній нормі прибутку на вкладений капітал і не залежить від економічних результатів діяльності підприємства. Такий тип дивідендної політики створює умови передбаченості отримання доходів акціонерами. Але провадити таку дивідендну політику підприємства можуть за умови стабільної економіки і кон’юнктури ринку [27, с. 69].

Процес накопичення прибутку відбувається під впливом факторів внутрішнього та зовнішнього характеру. Внутрішні фактори впливу на прибуток підприємства – це фактори, які залежать від діяльності підприємства: обсяг діяльності підприємства, стан та ефективність використання ресурсів підприємства, рівень доходів,рівень витрат, ефективність цінової та асортиментної політики.

Зовнішні фактори впливу на прибуток підприємства – це фактори, які не залежать від діяльності підприємства: державне регулювання цін в сучасних умовах на товари, які входять до споживчого кошика (хлібобулочні вироби, м’ясні та молочні продукти), подорожчання послуг інших галузей народного господарства - зростання цін на електроенергію, тарифів на паливо-мастильні матеріали, теплову, парову енергію, транспортні послуги, послуги зв’язку, що приводить до збільшення поточних витрат, система оподаткування – залежність між прибутком та податками обернено-пропорційна – чим менше податків заплатить підприємство, тим більше прибутку залишиться в його розпорядженні, зміна нормативних документів по кредитуванню, збільшення облікової ставки за користування кредитними ресурсами – збільшує поточні витрати та негативно впливає на формування прибутку, політика держави по формуванню доходів, відсутність індексації доходів населення залежно від темпів інфляції впливає на зниження купівельної спроможності населення, що приводить до зниження обсягів реалізації продукції, а отже зниження прибутків.

Відповідно до офіційної статистики динаміка обсягів виробництва хліба та хлібобулочних виробів в Україні має стійку тенденцію до спаду виробництва хліба (рис 1.1).

 

Рис 1.1. Виробництво хлібобулочних виробів, тис. тонн

 

За 2009 рік виробництво хліба на 1 особу склало лише 46,1 кілограм, що менше 50 відсотків від норми споживання (101 кг), затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2000 року N 656 "Про затвердження наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг для основних соціальних і демографічних груп населення" [29, с. 14].

При цьому слід врахувати, що значна частина хліба та хлібобулочних виробів виробляється малими підприємствами, які працюють на єдиному фіксованому податку та не звітують перед статистичними органами за кількість виробленої продукції. У сільській місцевості значна частина населення випікає хліб в домашніх умовах.

В останні роки потужності підприємств з виробництва хліба та хлібобулочних виробів використовуються лише на 3035 відсотків (крім м. Києва та окремих обласних хлібокомбінатів). Це говорить про те, що хлібопекарська галузь забезпечена потужностями, які здатні щоденно виробляти близько 400 г хлібобулочних виробів (відповідно до норм споживання) в розрахунку на одного жителя країни, і має можливість повністю забезпечити потреби населення в цій продукції [32, с. 6].

Разом з тим, значна частина матеріально-технічної бази спеціалізованих хлібопекарських підприємств морально застаріла та фізично зношена (зношеність основного технологічного обладнання складає 60-80 відсотків).

Зростання витрат на сировину, матеріали та енергоресурси, брак оборотних коштів не дає змоги оновлювати матеріальну базу підприємств сучасним прогресивним устаткуванням та впроваджувати сучасні технології (виробництво заморожених напівфабрикатів, напіввипеченої продукції, її вакуумування, нарізання та пакування готових виробів і т.д.).

Існуючі умови складного економічного становища хлібопекарської галузі вимагають здійснення невідкладних комплексних заходів, спрямованих на суттєве поліпшення ситуації, що може загостритися в умовах членства України в СОТ. Саме на це і спрямована зазначена галузева Програма [11, с. 9].

Тенденцією розвитку європейського хлібопечення є укрупнення підприємств і збільшення обсягів промислового виробництва хлібобулочних виробів. Мета та основні завдання Програми розвитку хлібопекарської галузі на період до 2015 року є: підвищення конкурентоспроможності хлібопекарської галузі, забезпечення всіх верств населення якісною продукцією відповідно до фізіологічних норм харчування, яка покращує стан здоров'я та подовжує термін життя, а також подолання кризових явищ в галузі, забезпечення її економічної стабільності і подальшого ефективного розвитку; виробництво хлібобулочних виробів профілактичного призначення групи "Здоров'я", які характеризуються підвищеною харчовою цінністю, збільшеним вмістом харчових волокон, вітамінів, мінеральних речовин, протеїнів, антиоксидантів [33, с. 57].

Основними завданнями Програми є: створення сприятливих умов для розвитку хлібопекарської галузі шляхом стимулювання залучення інвестицій, віднесення до пріоритетних напрямків пільгового кредитування виробництво хліба і хлібобулочних виробів, створенням сприятливих податкових умови для ввезення на територію України хлібопекарського технологічного обладнання, що не має конкурентоспроможних аналогів вітчизняного виробництва та відповідного законодавчого забезпечення; надання цільової підтримки розвитку малого підприємництва у хлібопекарському виробництві та міні-пекарень розташованих у сільській місцевості; зменшення витрат матеріально-технічних та енергетичних ресурсів на виробництво хлібобулочних виробів, зниження їх собівартості; покращення якості сировини за рахунок більш досконалих технологій її отримання та зберігання, розширення сировинної бази; удосконалення асортименту продукції, створення і впровадження у виробництво хлібобулочних виробів для спеціального дієтичного споживання; удосконалення системи підготовки і підвищення кваліфікації інженерно-технічних кадрів; підвищення ролі держави на ринку хлібопродуктів в забезпеченні демонополізації та детінізації фінансово-економічних відносин у сфері продажу зерна, його переробки на борошно, виробництва хлібобулочної продукції [36, с. 16].