Культура українського народу у другій

ПОЛОВИНІ XVII – НАПРИКІНЦІ XVIII ст.

 

План

1. Характерні риси української культури.

2. Українська освіта. Києво-Могилянська академія.

3. Наука у світовому контексті.

4. Українськебароко. Архітектура.

5. Література і письменництво.

6. Живопис. Музика. Театр.

 

Характерні риси української культури. На розвиток української культури другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. вплинула національно-визвольна війна 1648-1957 років та її наслідки. Знищення на українських землях польського феодально-шляхетського гніту і кріпосницьких порядків сприяло розвитку різноманітних напрямків творчості українського народу. Це сприяло становленню національної самосвідомості українців, а героїка національної боротьби стала лейтмотивом різноманітних жанрів літератури і мистецтва. Особливістю розвитку культурних процесів в Україні другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. було те, що попри розкол українських земель на Гетьманщину (Лівобережжя) і Правобережну та Західну частини, однак не була порушена єдність національної культури. Водночас спостерігався вплив культур сусідніх народів і держав, у складі яких українські землі перебували. Заслуговує на увагу й те, що у ХVІІІ ст. спадає провідна роль вищого духовенства, яке раніше впливало на освіту, книжність та виховання. Настав час зростання світської культури. Визначну роль в українських землях відігравала Києво-Могилянська академія та Львівський університет. Ще однією особливістю культурного розвитку українських земель було входження до культурного середовища як носія духовності українського народу козацької старшини, козаків та міщан. Цей період характеризується культурним злетом. Згодом, в умовах наступу на політичну автономію українських земель стало відчутним створення законодавчої бази, спрямованої на обмеження та заборону української культури та, пов’язаний з ним, відтік з України кращих представників української культури до Росії та закордону.

Українська освіта. У Європі в цей час формуються два протилежних підходи до навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини через інтерес, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації, контролю та постійного нагляду вчителів. Ці тенденції знаходили відображення і в Україні. Про напруженість боротьби свідчать приклади закриття ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Острозький колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна згодом відкрила єзуїтський колегіум. У Львові у 1661 р. уряд відкрив університет, перший в Україні.

Деякі вихованці Києво-Могилянського колегіуму були на службі у Росії, оскільки у допетровські часи там не було вищих навчальних закладів європейського рівня. Підготовку освічених людей здійснювали за кордоном, зокрема в Україні, але ставлення до них у Москві було насторожене і багато хто не повертався до Росії. З 30 чоловік, посланих на навчання царем Борисом Годуновим, повернувся лише один. Тому з України до Москви направлялося дуже багато випускників. Так, з 23 ректорів Московської академії у XVIII ст. – 21 дістав освіту у Києві, а з 125 її професорів – 95.

У 1700 р. колегіум з’явився у Чернігові, у 1726 – у Харкові, 1738 р. - у Переяславі. Таким чином, у першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти.

Унікальним досягненням був високий відсоток письменних людей (до 90%). Позитивною рисою була доступність і демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли навчатися, оскільки навчання було безкоштовним. Однак освіта була відірвана від життя. Зокрема питома вага природних і точних наук була дуже малою. Наприклад, у Києво-Могилянській академії медичний факультет був відкритий лише у XIX ст. Мова народу майже не впроваджувалася в навчальний процес, який проходив, головно, латиною. Традицію широкої початкової освіти перервала Катерина II.

До початку XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл, зокрема на Лівобережжі понад 1 тисячі. Практично в кожному великому селі, в містечках і містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх станів, зокрема і сироти.

Києво-Могилянська академія. Осередком національної освіти й культури у Києві став однин з перших вишів у Східній Європі – Києво-Могилянський колегіум. У 1632 р. він був утворений на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври митрополитом П. Могилою. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися «сім вільних наук». У 1-3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною, укладати промови і вірші, у 8-12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос. Це була вища світська освіта. А з 1690 р. в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Навчалися діти всіх станів - від аристократів до козаків і селян. У навчанні використовувалися дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів, складання екзаменів комісії, спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1701 році з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії. У 1736 році у ній навчалися, крім українців, росіяни, білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. Між 1700 та 1762 рр. понад 70 українців очолювали найвищі церковні посади Російської імперії, між тим росіян було майже вдвічі менше (47).

Виходили з Київської академії й письменники, що цікавилися історією рідної землі, писали козацькі літописи – С. Величко та Г. Грабянка. Вони прагнули довести, що “українці є рівні з іншими” (Грабянка).

Гетьмани завжди підтримували цей заклад, особливо значна допомога І. Мазепи. Проте після Полтавських подій становище змінилося. Справжній наступ на українську культуру розгорнула Катерина II. Однак Академія вистояла. Тому під кінець XVIII ст. російський уряд почав штучно готувати її занепад. У 1783 р. було введено навчання російською мовою. На той час Академія вже не могла повністю задовольнити зростаючі культурні потреби населення. Разом з тим від’їзд освічених людей негативно відбивався на рівні культури самої України.

Хоча Академія поступово занепадала, однак здобутки її значні. Серед її випускників росіяни Порфірій Зеркальников – відомий дипломат, К. Істомін – автор російського “Букваря” і “Малой граматики”, Б. Шереметєв – фельдмаршал, К Щепкін – перший російський доктор медицини, М Ломоносов – видатний вчений XVIII ст. Серед “спудеїв” були поляки, серби, чорногорці, болгари, греки, молдовани. В свою чергу студенти і випускники Академії навчалися в університетах Італії, Німеччини, Австрії, Франції й інших країн, що сприяло становленню міжнародних зв’язків українських діячів культури.

Наука. Оскільки українська культура довго розвивалася без державної підтримки, це призводило до відставання науки. Особливо природничих наук, для розвитку яких були необхідні спеціальне обладнання, фінанси та забезпечення.

Гуманітарні науки натомість мали вагомі успіхи. У самостійну галузь виділилася філософія, хоча і й запізно лише у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя тощо. Ідеї Просвітництва розвивав філософ Феофан Прокопович, вихованець, а з часом ректор Києво-Могилянської академії. У своїх роботах «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» він виклав свою концепцію «просвіченого абсолютизму». Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Прокопович стверджував, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з’являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти.

Особливе місце в історії світової філософії займав Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний» труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, вона має нескінченно черпати сили з неї.

У ХVІІІ ст. з філософії виокремлюється природознавство й математика. Видатні вчені вихідці з України – Н. Амбодик (1743-1812) першим отримав у Лейденькому університеті звання доктора медицини, був основоположником вітчизняного акушерства, ботаніки і фізіології. Доктором медицини був виходець із Київщини П. Погребецький (1735-1780). У Страсбурзі доктором медицини став М. Тереховський (1740-1796), а професором Кельнської академії – І. Полетика.

Значних успіхів сягнула математика. Одним з перших у вітчизняній математиці був Ф. Прокопович, який читав курс математики у філософів Києво-Могилянської академії. Залишив по собі праці з математики, географії, астрономії, історії та фортифікації видатний вчений цієї ж академії І. Фальковський (1762-1823). З відкриттям у Петербурзі академії наук (1725) туди переїхало багато видатних вчених з України.

Історичні знання також знайшли широке поширення особливо у вигляді старшинських літописів. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднували риси науки і мистецтва, вони відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу – формування козацтва, події Визвольної війни, історичні персоналії тощо. Це – літопис Самовидця, козацькі літописи Григорія Граб’янки і Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклор та власні спогади.

Серед відомих істориків цього часу були випускники Могилянської академії П. Симоновський, автор “Короткого опису про козацький малоросійський народ і про воєнні його справи”, якому він висвітлив історію України до 1750 р. та Григорій Полетика, згодом перекладач Петербурзької академії наук та депутат Законодавчої комісії 1767 р.

Українське бароко. Починаючи з середини XVII і до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль бароко. Задовольняючи смаки знаті, цей стиль підкреслював велич, розкіш та декоративність.

Бароко віддає перевагу формі перед змістом, химерності – перед простотою, синтезові – перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила бароко особливо принадним для українців, що перебували між православним Сходом і латинізованим Заходом. Бароко принесло в Україну культурний динамізм, прагнення досконалості.

На заході Європи народжувалися й відживали свій вік нові мистецькі стилі. Звичайно ж вони впливали на культуру Польщі, Московії, України. Польща приймала нові стильові форми у їх незмінній, західноєвропейській редакції. А в Україні розвивалися тільки ті форми і в такому застосуванні, яке не противилося місцевим народним традиціям і національній самобутності. Тільки в такий спосіб міг виявити себе стиль, названий “українським”, або “козацьким”, бароко.

За гетьманування І. Самойловича (1672-1687) і за І. Мазепи (1687-1708) остаточно сформувався в українському мистецтві стиль “українського бароко”, або “українського стилю”. Д. Антонович окреслив добу І. Мазепи як “другу золоту добу українського мистецтва” після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Українське бароко ввібрало в себе найсуттєвіші грані об’єднавчого характеру. Як і мова, православна віра, бароко виявилося тим зовнішнім вираженням єдності й “цілісності культури”, яка допомагала консолідувати націю. Поняття “бароко” охоплює не тільки архітектуру, а й ужиткове мистецтво, фольклорні мотиви, літописання, театр, музику, образотворче мистецтво.

Архітектура. Плідними здобутками в цей період збагатилась архітектура, в якій переплітаються багато стилів. Удосконалюється техніка будівництва – поряд з дерев’яними матеріалами використовуються камінь, залізо, скло. Зводяться світські споруди – магістрати, школи, колегії. Розбудовуються Київ, Львів, Чернігів, Переяслав, Харків.

Особливо значне місце в архітектурі тих часів займає будівництво православних храмів. Для багатьох з них типові витонченість пропорцій, динамічність композиції, гармонійність. Характерними в цьому плані є Троїцький собор у Чернігові, Мгарський монастир (1682) біля Лубен. Всім їм притаманне поєднання основ монументального будівництва часів Київської Русі з досягненнями європейського бароко і традиціями місцевої архітектури.

Відомими майстрами архітектури України були С. Ковнір (1695-1786) та І. Григорович-Барський (1713-1785). Величний корпус на території Києво-Печерської лаври носить ім’я “Ковнірського” (1745). Григорович-Барський прославив своє ім’я спорудженням надбрамної церкви Кирилівського монастиря (1760), Покровської (1772) та Набережно-Миколаївської (1775) церков, фонтану “Самсон” (1749) у Києві.

Література і письменництво. Першим письменником в Україні, творам якого притаманні риси бароко, вважається Іван Вишенський. Його поетика сповнена емоційності, сміливих антитез, звернена до конкретних осіб і до болючих проблем сучасності – віри, справедливості, захисту знедолених.

З середини XVII ст. бароко визначало художній стиль більшості українських письменників. Він притаманний поезії Л. Барановича, І. Величковського, С. Яворського та ін. Серед прозових творів вирізняються збірки проповідей “Меч духовний” Л. Барановича та “Вінець Христов” А. Радивиловського.

Особливе місце в історії української культури посідає творчість Григорія Сковороди (1722-1794). Український просвітитель, філософ, поет, музикант освіту здобув у Києво-Могилянській академії (1734-1753). У 1741-1744 рр. служив у Придворній співацькій капелі, де дістав звання “придворний уставщик”. Грав на скрипці, флейті, бандурі, гуслях. Автор рукописної збірки поезій “Сад божественных песней” (1753-1785), а також численних музичних творів. Упродовж 10 років викладав гуманітарні дисципліни у Харківському колегіумі. З 70-х рр. вів життя мандрівного філософа. Його твори за життя поширювалися у рукописних списках. Гуманістичний характер творчості Г. Сковороди сприяв розвитку прогресивних традицій в українській культурі XIX ст.

В Україні, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст. царський уряд проводив реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з’явилася в 20-х рр. XVIII ст., говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб «никакой розни и особливого наречия не было». Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутіла. Після ліквідації Запорозької Січі (1775) книгодрукування українською мовою занепало.

Живопис. Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед у живопису (Левицький, Боровиковський, Лосенко), музиці (Бортнянський, Березовський, Ведель), архітектурі (Григорович-Барський).

Становлення нового типу освіти, широкі надбання світової культури справили свій вплив і на образотворче мистецтво. До середини XVIII ст. формуються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Діяли майстерні при Софіївському соборі (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), Межигірському та Троїцько-Іллінському монастирях. Живопису навчалися в Лаврі, де працював гравер Антоній (Тарасевич). Чудовим виявилося оформлення Успенського собору, який вважався одним з найбільших досягнень українського бароко. Проте ця краса була зруйнована 3 листопада 1941 р., агентами НКВС, що залишалися в окупованому Києві.

Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався портретний живопис, зображення козацької старшини – гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Мазепи та ін.

Українське образотворче мистецтво XVIII ст. представлене А. Лосенко, Д. Левицьким, В. Боровиковським, їхні твори служили окрасою російських та західноєвропейських художніх галерей. Антон Лосенко (1737-1773) – твір з історичного живопису “Володимир перед Рогнідою”. Дмитро Левицький (1735-1822) – основоположник парадного і камерного портрету, що “списав” весь “катеринин вік”.

Музика. У XVI-XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Києва, а згодом у Києво-Могилянській колегії викладались музично-теоретичні дисципліни. У церковній музиці утвердився багатоголосний спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Завадовський, Замаревич, Календа). Партесний спів під назвою “київський” поширився і в Москві, і в інших містах. Теоретичні основи партесного співу виклав український композитор М. Ділецький (1650-1723) у музичному посібнику “Граматиці мусікійській” (1677). У Глухові було засновано (1738) спеціальну школу, де навчали вокальному співу, грі на скрипці, гуслах, флейті. Значну увагу приділяли музичному вихованню в Києво-Могилянській академії. Ректор Л. Баранович ще у 50-х рр. XVII ст. організував музично-хорову школу, хор студентів (300 осіб). Серед професійних композиторів провідне місце займали М. Березовський (1745-1777), А. Ведель (1767-1808) та Д. Бортнянський (1751-1825). Хорові концерти М. Березовського поєднують традиції класичної західноєвропейської музики з інтонаціями української народної музичної творчості. Хорові концерти А. Веделя теж основані на національній мелодиці. Д. Бортнянському належать біля десяти опер, фортепіанні сонати, хорові концерти.

Театр. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були релігійна і шкільна драма. Згодом народжується народний ляльковий театр – вертеп. Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому - гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі. У навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік.

У культурі XVII-XVIII ст. знайшли відображення кращі риси українського національного характеру – прагнення до свободи, осудження зла, соціальної несправедливості, прагнення до розвитку в людині добрих початків. Гуманістична спрямованість свідчила про прихильність національних митців до формування і поширення загальнолюдських цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми.

Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива і багатогранна культурна епоха. В результаті завоювань Петра I Росія здобула на Балтійському морі жадане “вікно в Європу”, а потреба в ролі України як посередника культурних впливів відпала. Кордони імперії обмежили контакти України із Заходом. Тепер плодами “європеїзації”, інтелектуальним потенціалом України користувалась Росія. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна скотилася до провінціалізму.

 

 

Основні терміни і поняття:

 

Синопсис – збірка матеріалів, статей, описів з якогось питання, як правило, розташованих у хронологічному порядку.

«Синопис» – перший систематичний опис історії України від найдавніших часів до останньої чверті ХVІІ ст., авторство приписується І. Гізелю.

«Граматика музикальна» – ґрунтовна музично-теоретична праця, автор М. Дилецький.

Балаган – театральне видовище переважно комічного характеру на ярмарках і народних гуляннях.

Водевіль – невелика комедійна вистава з куплетами й танцями.

Народна драма – поширені у ХVІII–ХХ ст. самодіяльні вистави, в основі яких сюжети і тексти усної фольклорної традиції, що розігрувались згідно з усталеним постанов чим каноном.

Шкільна драма – вистави, що ставилися у ХVІI-ХVІII ст. учнями Києво-Могилянської академії та братських шкіл за творами переважно викладачів цих закладів.

Бандура – народний багатострунний щипковий музичний інструмент.

Гротеск – у літературі, живопису, театрі зображення людей або речей у фантастичному, химерно-комічному вигляді. Означає надмірне перебільшення, загострення тієї чи іншої теми.

 

Постаті:

 

Гізель І. (близько 1600–1683) – освітній та церковний діяч, історик, філософ, письменник.

Дилецький М. (бл. 1650–1723) – композитор, музичний теоретик, хоровий диригент і педагог.

Туптало Д. (Димитрій Ростовський, 1651–1709) – церковно-освітній діяч і письменник, автор зібрання оповідей «Чети-Мінеї» або «Житія святих».

Яворський С. (1658–1722) – церковно-політичний діяч, філософ, письменник, оратор, викладач Києво-Могилянської академії, президент Синоду та протектор Слов’яно-греко-латинської академії в Москві.

Величко С. (1670–1728) – козацький літописець.

Прокопович Ф. (1681–1736) – вчений-енциклопедист, церковний і політичний діяч.

Ковнір С. (1695–1786) – архітектор, автор дзвіниць на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі.

Растреллі В. (1700–1771) – російський архітектор, автор проектів Андріївської церкви і Маріїнського палацу в Києві.

Григорович-Барський І. (1713–1785) – архітектор, будівничий церкви Миколи Набережного в Києві на Подолі, будинок бурси Київської академії, водогін в Києві на Подолі з павільйоном-фонтаном «Феліціан».

Кониський Г. (1717–1795) – письменник, драматург, церковний і культурний діяч, архієпископ, один з вірогідних авторів «Історія Русів».

Сковорода Г. (1722–1794) – філософ і просвітитель-гуманіст, поет і філолог.

Заборовський Р. (?–1747) – церковний діяч, київський митрополит, просвітитель і меценат.

Березовський М. (1745–1777) – композитор, диригент, автор духовної музики.

Бортнянський Д. (1751–1825) – композитор, диригент.

Безбородько І. (1756–1815) – державний діяч, засновник Ніжинської гімназії вищих наук гуманітарного профілю.

Капніст В. (1758–1823) – поет, автор «Один на рабство», в якій різко виступив проти закріпачення українських селян.

Ведель А. (1767(?)–1808) – композитор, хоровий диригент, співак.

Котляревський І. (1769–1838) – поет, автор «Енеїди», зачинатель нової української літератури.

 

Найважливіші дати:

 

1661 р. – заснування Львівського університету.

1667 р. – перша документальна згадка про вертеп.

1674 р. – перше видання «Синопсису».

1679 р. – засновано друкарню в Чернігові.

1686 р. – Київська митрополія відійшла до Московського патріархату.

1694 р. – царський уряд надав Києво-Могилянській колегії статус вищого навчального закладу.

1701 р. – перетворення Києво-Могилянської колегії в академію.

1705 р. – поставлена драма Ф. Прокоповича «Володимр».

1709 р. – до цього року датовано літопис Г. Грабянки.

1718 р. – пожежа знищила комплекс будівель Києво-Печерської лаври.

1720 р. – цього року датовано літопис С. Величка.

1720 р. – указ Петра І про вилучення із церков україномовних книг та заборону друкувати будь-які книжки, крім церковних.

1727 р. – засновано Харківську колегію.

1738 р. – відкрито семінарію в Переяславі (Полтавщина).

1738 р. – у Глухові створена спеціальна музична школа.

1744–1764 рр. – будування Андріївської церкви.

1747 р. – поставлена драма Ю. Кониського «Воскресение мертвых».

1752 р. – почалося будівництво Маріїнського палацу в Києві.

1753 р. – заборонено викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1753 р. – завершилось будівництво Андріївської церкви в Києві.

1764 р. – засновано першу друкарню зі світським шрифтом у Єлисаветграді.

1781 р. – відкриття в Глухові першої книжкової крамниці.

1786 р. – створення 4-класних (для дворян) та 2-класних (для міщан) народних училищ.

1787 р. – в Єлисаветграді відкрито медичну школу.

1793 р. – у Житомирі надруковано першу науково-популярну книжку.

1793 р. – викладач Києво-Могилянської академії І. Фальковський видав підручник «Скорочення змішаної математики», книгу «Теоретична астрономія».

1796 р. – заснування в Умані дендрологічного парку «Софіївка».

1797 р. – заснування дендрологічного парку «Олександрія» у Білій Церкві.

1797–1804 рр. – у Львівському університеті існував Руський інститут для підготовки греко-католицьких священиків.

1798 р. – видання в Петербурзі трьох частин «Енеїди» (повне видання здійснено 1842 р.).

1798 р. – у Харкові відкрито перший професійний театр із професійною трупою.

1799-1803 рр. – спорудження палацу К. Розумовського в Батурині (архітектор Ч. Камерон).

1800 р. – вийшло друком у Москві «Слово о полку Ігоревім».

1800 р. – вийшов указ про заборону будувати церкви в національному стилі.

Семінарське заняття 5.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

 

План

1. Періодизація та зміст національно-культурного руху.

2. Культурний спадок першої половини ХІХ ст.

3. Утиски царизму української культури.

4. Культура другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст.

 

Періодизація та зміст національно-культурного руху. Наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу. Відродження пов’язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися.

Сучасні історики виділяють два етапи національно-культурного руху, які умовно називають фольклорно-етнографічним та літературним (або культурницьким). На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирали та вивчали історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам’ятки. Змістом літературного етапу було відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті.

Характерною рисою відродження є процес вивчення здобутків, історії, традиції та досвіду попередніх поколінь. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, видання журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. До історичних творів цієї доби відносяться – «Зібрання історичного» С. Лукомського (1770), «Короткого літопису Малої Росії» В. Рубана (1777), «Літописного повіствування про Малу Росію» О. Рігельмана (1786), «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського (1822), «Історія Русів» (1846). Виникали і розвивалися нові центри та осередки українства, наприклад в Одесі зусиллями А. Скальковського було створено перше в українській науці дослідження історії запорізького козацтва – «Історія Нової Січі» (1841).

Вивчення сюжетів побуту, традицій, звичаїв та обрядів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. 1777 р. вийшов у світ «Опис весільних українських простонародних обрядів» Г. Калиновського, який започаткував українську етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Цертелєв – видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819). Продовжували цю справу М. Максимович – «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). З’явилися й перші праці з мовознавства: «Грамматика малорусского наречия» О. Павловського (1818), словника української мови І. Войцеховича (1823), «Взгляд на памятники украинской народной словесности» І. Срезневського (1834). Лейтмотивом праці останнього стала теза про те, що українська мова – не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє. Цю тезу також підтримали родоначальник української літератури І. Котляревський («Енеїда», 1798), байкарі П. Гулак-Артемовський та Є. Гребінко, прозаїк Г. Квітка-Основ’яненко, поет Т. Шевченко та інші, які реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. Перша збірка Т. Шевченка «Кобзар» (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови.

Культурний спадок першої половини ХІХ ст. Освіта в цей час мала суперечливе значення для українського народу. В Російській імперії з’явилося Міністерство народної освіти, у кожному губернському місті відкривалася гімназія, у кожному повіті – повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі училища, фельдшерські школи, приватні пансіонати, 1850 р. з’явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже внаслідок цього не могла охопити значного прошарку населення – кріпаків. Головним закладом для українських дітей залишалися церковнопарафіяльні школи. Постійно не вистачало коштів, кадрів учителів, підручників тощо. Мовою освіти була виключно російська, що деформувало національну свідомість, сприяло русифікації. Негативне значення для розвитку вищої школи мало закриття 1817 р. Києво-Могилянської академії. Невдовзі вона відновила свою діяльність як Київська духовна академія. Тут запанувала російська мова, викладацькі кадри були переведені з Росії. Виникають університети у Харкові (1805) та Києві (1834), наукові установи й центри: Нікітський ботанічний сад (1812), Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей (1835–1845), Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів, Одеське товариство історії та старожитностей (1839), музеї, бібліотеки.

Не набагато кращим було становище на підавстрійських українських землях, де в освітніх закладах панували німецька, угорська, польська, румунська, латинська мови, де з великими труднощами утримувалася відносно мала кількість україномовних навчальних закладів, переважно богословських. Тільки з часів революції 1848–1849 pp. тут відбулися принципові позитивні зрушення. У Львові діяв заснований ще 1661 р. університет, але він переривав свою діяльність у 1805–1818 pp. й до того ж мав німецько-польський характер.

В науці світового значення здобула українська математична школа: Т. Осиповський уклав підручники із математики, а М. Остроградський був членом багатьох світових академій наук.

Розвивалися в Україні й традиції народного театру й так званої шкільної драми, яка була популярною серед студентів Києво-Могилянської академії. У XVIII ст. виникають аматорські театри при поміщицьких маєтках (з участю акторів-кріпаків) і навчальних закладах. Гастролюють професійні трупи (італійські, французькі, польські), які не могли не вплинути на місцеві традиції. Так, наприкінці XVIII ст. ці трупи давали вистави у палаці Понятовських у Корсуні. Діяли польські театри у Бердичеві, Кам’янці-Подільському та ін. 1789 р. у Харкові побудували постійний театр. 1809 р. в Одесі було відкрито оперний театр. Біля витоків українського професійного театру стояли актори й драматурги: М. Гоголь, М. Щепкін та К. Соленик. Театр у Харкові, очолив Г. Квітка-Основ’яненко. Його репертуар складався переважно з російських п’єс. Однак ставилися й українські п’єси та лунали українські пісні. Майже одночасно сформувалися аматорські гуртки в Західній Україні. Професійна сцена тривалий час тут була зайнята німцями, поляками та угорцями. Український аматорський театр бере початок з 1794 р. від гуртка студентів Львівської духовної семінарії, але українську мову на сцену було введено тільки 1834 p., причому тут ставили п’єси не тільки місцевих, а й наддніпрянських авторів (І. Котляревського та ін.).

Осередком української музичної культури був Київ, насамперед Києво-Могилянська академія. Звідси набирали придворні та церковні хори для російських царів та патріархів, найвищих сановників. Композитори світового рівню – М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель є творцями «золотої доби» в українській класичній музиці. Вони, так само як і більшість тогочасних європейських композиторів, творили насамперед для церковного вжитку, але це ніскільки не обмежило розвиток їхнього таланту. У 1840-ві рр. були створені перші в Україні Симфонічне й Філармонічне товариства.

Продовжувався розвиток іконописних традицій, бурхливо набирає силу світське образотворче мистецтво. У другій половині XVIII ст. впевнено заявив про себе киянин Д. Левицький, не менших успіхів досягнув уродженець Глухова А. Лосенко, В. Боровиковський та ін.

Були значні досягнення і в монументальній скульптурі. Уродженець Ічні на Чернігівщині представник відомого козацького роду академік І. Мартос (ректор Академії мистецтв у Петербурзі протягом 30 років) створив пам’ятник К. Мініну й Д. Пожарському (Москва) та Дюку Рішельє в Одесі (1828). В Одесі 1825 р. архітекторами Ф. Боффо, А. Мельниковим і Потьє були спроектовані Гігантські сходи (Потьомкінські сходи), а впродовж 1837–1841 рр. побудовані інженерами Уоптоном і Ю. Морозовим.

Утиски царизму української культури. Підйом національно-культурного відродження йшов врозріз з русифікаторською політикою царського уряду. Тому реакція не забарилася. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв видав циркуляр – таємне розпорядження царського уряду, схвалене російським імператором, – про заборону української мови. Поза законом була поставлена українська література, друкування книжок духовного, навчального та художнього змісту. Заборона української мови призвела до закриття недільних шкіл. Подальшим кроком політики переслідування української культури став Емський акт 1876 р. – таємний указ, підписаний імператором Олександром ІІ у м. Емс (Німеччина). Цей акт забороняв ввіз у межі імперії без дозволу книг, що видавалися за кордоном українською мовою (крім історичних джерел, пам’яток), перекладати іноземну літературу українською мовою, ставити театральні вистави (заборону знято 1881), влаштовувати концерти з українськими піснями.

Культура другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. Розвиток культури у другий половині ХІХ ст. відбувався за умов існування імперських режимів, денаціоналізації та асиміляції українського народу. Рушійною силою культурного розвитку стала діяльність національно свідомої інтелігенції. На розвиток освіти позитивний вплив мала реформа 1864 р. – створювалися початкові народні училища, земські, приватні, церковні школи, недільні, вечірні школи для дорослих. Початкова освіта була доступна тільки третині українських дітей. Кількість середніх навчальних закладів була незначною й не могла охопити всіх бажаючих. Незважаючи на відкриття 1865 р. Новоросійського університету в Одесі, Харківського й Київського політехнічного інститутів вища освіта залишалась доступною представникам панівних класів. На західноукраїнських землях у мережі системи освіти викладання польською, угорською, німецькою мовами. 1869 р. було прийнято закон про обов’язкову початкову освіту, з’явилася можливість навчатися українською мовою, але низький рівень життя селян робив для більшості їхніх дітей нездійсненною мрію про школу. Відкрито Чернівецький університет (1875), у Львові політехнічний інститут і академію ветеринарної медицини.

Наука розвивалась в контексті світових концепцій. Серед вчених у галузі природничих науках потрібно назвати імена механіка О. Ляпунова, біолога І. Мечникова (лауреат Нобелівської премії), фізика М. Авенаріуса, медика Ю. Шимановського, винахідника електрозварювання М. Бенардоса, видатного авіаконструктора І. Сікорського, який зробив величезний внесок у розвиток світового літакобудування (1913 р. створив найбільший на той час у світі літак «Ілля Муромець»). Уродженець Тернопільщини І. Пулюй був ректором Політехнічного університету в Празі, деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Саме він сконструював трубку для виявлення «Х-променів» (Рентген, на честь якого названо ці промені, відкрив їх дещо пізніше). Нова генерація українських вчених та мислителів дала світу знаменитого В. Вернадського – творця теорії про біосферу та ноосферу, засновника геохімії, біогеохімії та радіогеології, мореплавця та географа Ю. Лисянського, винахідника бойових ракет О. Засядька, основоположника вітчизняного акушерства Н. Амбодик-Максимовича, світоча Петербурзької медико-хірургічної академії академіка Д. Велланського, засновника культурного пасічництва, винахідника рамкового вулика П. Прокоповича. Одеські механіки Й. Тимченко і М. Фрейденберг 1893 р. винайшли і побудували перший в світі знімальний апарат. К. Ушинського став основоположником нової педагогіки, реформатором шкільної освіти.

Література дала цілу плеяду класиків: поетеса Л. Українка,письменник-реалістІ. Нечуй-Левицький, П. Мирний, Б. Грінченко, М. Коцюбинський та ін. І. Нечуй-Левицький утвердив жанр соціальної повісті і соціального роману («Микола Джеря»), написав ряд гумористичних творів («Кайдашева сім’я», «Старосвітські батюшки і матушки») та історичних («Іван Виговський»). Його перу належить твір «Чорні хмари», в якому викривалася політика русифікації. П. Мирний – творець романів та повістей «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» та ін., був визнаним майстром психологічної прози. Б. Грінченко, відомий публіцист, автор «Листів з України Наддніпрянської», котрі скеровували напрямки нового покоління борців за волю українського народу. Уклав чотиритомний «Словарь української мови». М. Коцюбинський – один із фундаторів новітньої української літератури, творець соціального роману «Fata morgana», повісті «Тіні забутих предків», ряду новел та оповідань. Поет і драматург О. Олесь першою збіркою віршів «З журбою радість обнялась» здобув загального визнання. Творчість письменника і драматурга В. Винниченко відзначалася глибоким психологізмом, а в його спадщині знаходимо п’єси, фантастичні романи, політичні памфлети тощо. Мало кому й нині відоме ім’я сліпого поета та музиканта, культуролога В. Єрошенка, блискучого знавця мови есперанто.

У Західній Україні плідно працювали члени «Руської трійці», також М. Устиянович, О. Духнович, О. Маковей. Розквітнув талант «буковинського Кобзаря» Ю. Федьковича, одного з провідників національного відродження у цьому регіоні. До класиків української літератури слід віднести й членів «покутської трійці» (В. Стефаник, Л. Мартович, М. Черемшина. Найталановитішим з них був, поза сумнівом, В. Стефаник, який сягнув вершин у новелістиці («Камінний хрест», «Стратився», «Синя книжечка» та ін.).

Головним осередком театрального життя стало місто Єлисаветград, де з 1864 р. активно діяв самодіяльний театр. Емський указ 1876 р. призупинив розвиток українського театру, але 1882 р. Єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу, яка ставила на сцені виключно український репертуар. Біля її джерел стояла група драматургів та акторів, за котрою міцно закріпилося визначення корифеї українського театру: М. Кропивницький, брати та сестри Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський та С. Садовська-Барілотті). Пізніше до них долучилися найвидатніша українська актриса М. Заньковецька, драматург М. Старицький, актриса Г. Затиркевич та ін. Саме вони створили класичний репертуар українського театру – п’єси «Глитай», «Невільники», «По ревізії» (М. Кропивницький), «Мартин Боруля», «Безталанна», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море» (І. Карпенко-Карий), «Циганка Аза», «Не судилось», «Чорноморці» (М. Старицький), «За двома зайцями» (І. Нечуй-Левицький та М. Старицький) тощо. До них долучились драматурги нового покоління – Л. Старицька-Черняхівська («Гетьман Дорошенко»), Л. Яновська («На Зелений Клин»), В. Винниченко. З 1905 р. український професійний театр дістав своє перше постійне приміщення в Києві, де успішно діяла трупа М. Садовського. Він і М. Заньковецька певний час діяли в Галичині.

Благодійництво й меценатство позитивно впливало на розвиток культури та збереження традицій, що було започатковані ще князями доби Київської держави та гетьманами й полковниками Війська Запорозького. Своєю меценатською діяльністю відзначалисяО. Безбородько, Д. Трощинський, Г. Галаган. Останній заснував у с. Сокиринцях допомогово-ощадне товариство (стартовий капітал 3 тис. крб.), а також побудував кам’яний будинок, ремісниче училище, інтернат. Його коштом видавалися журнали «Киевская старина» та «Основа», зібрано цінну колекцію книг, рукописів, живописних полотен. Втративши сина, Г. Галаган створює своїм коштом (понад мільйон карбованців золотом!) знамениту Галаганівську колегію, яка мала свою церкву, музей, лабораторії, спортзали, бібліотеку з 11 тис. томів, їдальню, спальні для учнів та стала зразковим навчальним закладом для всієї Російської імперії. Випускниками колегії стали письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та ін.

Користь українській культурі принесла діяльність меценатів та благодійників О. Поля, Є. Милорадовича, родин Тарновських, Терещенків, Ханенків, Харитоненків та ін. На особливу увагу заслуговують Симиренкі (Платон, Лев, Василь, Володимир) та Є. Чикаленко. Перші відзначилися як успішні підприємці та науковці (так, Лев виростив новий сорт яблук ренет Симиренка). Вони активно допомагали діячам української культури, передали для Товариства допомоги українській літературі величезний капітал. Є. Чикаленко фінансував газети «Громадська думка», «Рада», журнал «Киевская старина», створив фонд допомоги письменникам при Науковому товаристві ім. Шевченка, заснував Академічний дім у Львові. Українські письменники (В. Винниченко) завдячували йому виходом у світ своїх творів.

Серед діячів музичної галузі слід відмітити співака і композитора С. Гулака-Артемовського, який написав славетну оперу «Запорожець за Дунаєм», «Українське весілля», «Ніч під Івана Купала» та ін. Співзвучною з ним була діяльність вихованця Київської духовної академії, поета й композитора П. Ніщинського, автора обробок народних дум («Про Байду», «Про козака Софрона»), пісні «Закувала та сива зозуля» та ін. На західноукраїнських землях беззаперечним лідером у цій галузі був основоположник професійної музичної культури в Галичині М. Вербицький, творець музики українського національного (нині державного) гімну. Переломне значення для розвитку української національної класичної музики мала творчість її основоположника М. Лисенка. Його доробок охоплює практично всі музичні жанри. Він поклав на музику понад 60 творів тільки Т. Шевченка, твори І. Франка, Л. Українки, Б. Грінченка, написав чимало романсів, пісень, дитячі опери («Коза-дереза», «Пан Коцький») тощо. Вершиною його творчості стала героїко-патріотична драма «Тарас Бульба», опера «Наталка-Полтавка» (саме в такій версії вона відома нам сьогодні). Зі школи М. Лисенка вийшла яскрава плеяда українських композиторів – М. Леонтович, чий «Щедрик» став народною різдвяною піснею в усіх християнських країнах, К. Стеценко і О. Кошиць.

У підавстрійській Україні помітними постатями в музиці були А. Вахнянин, О. Нижанківський, С. Людкевич. Саме тут розквітнув талант співаків О. Мишуги, М. Менцінського та С. Крушельницької – найвидатнішої і всесвітньо відомої української співачки. Музичні критики називали її «неперевершеною Саломеєю», ставили її ім’я в один ряд з Е. Карузо й Т. Руффо. Вона співала в театрі «Ля Скала» (Мілан), у Львівській, Краківській та Варшавській операх.

Осередком українського живопису був Санкт-Петербург, з його Академією мистецтв, де активно діяла група провідників реалістичного напряму – В. Тропінін (виходець із селян-кріпаків), А. Мокрицький, І. Сошенко та ін. Саме І. Сошенку випало помітити й допомогти визволити з кріпацтва Т. Шевченка. Беззаперечним лідером «передвижників» був І. Рєпін, уродженець Чугуєва. За національною свідомістю Рєпін був росіянином, але його українське коріння давало про себе знати. Найгеніальнішим виявом цього потягу до рідної землі була картина («Запорожці пишуть листа турецькому султану»), типажі для якої художник брав переважно в Україні, а писаря в центрі композиції писав з історика запорозького козацтва Д. Яворницького – консультанта картини. Українська дійсність знайшла своє глибоке відбиття в творах художників К. Трутовського, М. Ярошенка, С. Васильківського, М. Пимоненка, О. Мурашка, Г. Нарбута, В. Кричевського та ін. На початку XX ст. Україна стає одним з провідних центрів експериментального живопису. Киянин К. Малевича, учень М. Пимоненка, автор картин на сільську тематику, став засновником супрематизму. Його картина «Чорний квадрат на білому тлі» (1915) стала епохальною і поклала початок абстрактному мистецтву у світі. М. Бойчук став засновником нового українського монументального мистецтва, в якому вдало поєднав сучасність із традиціями іконопису й фресок давніх часів. Поет і художник Д. Бурлюк став теоретиком футуризму.

Українські землі стали могутнім джерелом натхнення й для художників неукраїнського походження, котрі тут народилися або тривалий час жили. Це стосується в першу чергу росіян А. Прахова, В. Васнецова, В. Верещагина, маріупольського грека А. Куїнджі – автора картини «Місячна ніч на Дніпрі»; вірменина з Феодосії І. Айвазовського (Айвазяна), найкращого європейського художника-мариніста XIX ст. («Дев’ятий вал», «Море», «Очерет на Дніпрі»).

У цей час особливий внесок у розвиток містобудування зробили архітектори Тома де Томон, В. Беретті, А. Меленський, скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон та ін. Під впливом ідей романтизму тут будували руїни начебто давніх замків, гроти, водоспади, робили ставки, вирощували рідкісні породи дерев, розбивали оранжереї. Такі парки нині є практично в кожній області України, найвідомішими з них є «Софіївка» (1796) в Умані та «Александрія» (1798) у Білій Церкві.

 

Основні дати:

 

1814 р. – у Харкові створено першу професійну театральну групу.

1816 р. – у Харкові вийшов журнал «Украинский вестник».

1816 р. – почав виходити журнал «Харьковский Демокрит».

1817 р. – у Львові засновано Оссоленіум (львівський інститут Оссолінських).

1817 р. – в Одесі відкрито Рішельєвський ліцей.

1819 р. – відбувся перший спектакль «Наталка Полтавка».

1829 р. – вихід у світ «Відомості о руськом язиці».

1830 р. – в Одесі відкрито публічну бібліотеку.

1830–1837 рр. – діяльність у Львові просвітницького гуртка «Руська трійця».

1835 р. – у Полтаві відкрито губернську публічну бібліотеку.

1837 р. – побачив світ альманах «Русалка Дністрова».

1846 р. – Т. Шевченко написав «Заповіт».

1848–1857 рр. – у Львові виходила перша українська газета «Зоря Галицька».

1848 р. – створено товариство «Галицько-руська матиця».

1848 р. – у Львівському університеті відкрито кафедру української мови.

1849 р. – у Катеринославі засновано історичний музей (музей Поля).

1859 р. – почала виходити газета «Киевский телеграф» (заборонено 1876 р.).

1859 р. – у Києві засновано осередок української інтелігенції «Громада».

1861–1862 рр. – видання у Петербурзі журналу «Основа».

1862 р. – у Львові почали виходити «Вечорниці».

1862 р. – П. Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна».

1864 р. – у Львові почала діяльність перша професійна театральна трупа.

1866 р. – засновано Київську публічну бібліотеку.

1867 р. – прийнято в експлуатацію Одеський маяк, перший електричний маяк.

1867 р. – у Києві створено стаціонарний оперний театр.

1868 р. – заснування у Львові культурно-освітнього товариства «Просвіта».

1868 р. – у Києві відкрито першу світську музичну школу.

1869 р. – засновано Харківське товариство грамотності.

1871 р. – в Одесі на професійній сцені дебютував М. Кропивницький.

1873 р. – заснування у Львові літературного товариства імені Т. Шевченка.

1873 р. – засноване Товариство Нестора-літописця.

1874 р. – у Глухові засновано перший педагогічний (учительський) інститут.

1875 р. – заснування університету в Чернівцях.

1880 р. – відкрито Феодосійську картину галерею.

1882 р. – в Одесі встановлено перший телефонний зв’язок в Україні.

1882 р. – в Єлісаветграді засновано Товариство українських акторів.

1882–1906 рр. – видання історичного часопису «Киевская старина».

1887 р. – вдруге відкрито Одеський оперний театр.

1888 р. – у Києві відкрито пам’ятник Б. Хмельницькому.

1893 р. – між Одесою та Миколаєвом встановлено першу міжміську телефону лінію.

1894 р. – в Одесі продемонстровано перший в світі кінопроектор Й. Тимченка.

1897–1908 рр. – існування Київського товариства старовини і мистецтв.

1898 р. – відкриття Київського політехнічного університету.

1899 р. – заснування історичного музею в Києві.

1900 р. – відкрито оперний театр у Львові.

1903 р. – у Полтаві відкрито пам’ятник І. Котляревському.

1903 р. – у Відні побачило світ перше повне видання «Біблії» українською мовою.

1906 р. – у Києві почала виходити перша українська щоденна газета «Громадська думка».

1907 р. – у Києві розпочало діяльність Українське наукове товариство.

1910 р. – у Станіславі Г. Хоткевич заснував Гуцульський театр.

1913 р. – збірна Одеса стали чемпіоном Російської імперії з футболу.

1913 р. – на базі Київського музичного училища засновано Національну музичну академію.

1916 р. – у Києві засновано «Молодий театр».

 

Терміни, категорії:

 

Класицизм – напрямок у мистецтвіорієнтований на античне мистецтво, якому біли притаманні простота форм і композиції, звернення до античної спадщини. Оспівування героїв.

Романтизм – напрямок у мистецтві, який був реакцією розчарування у Просвітницьких ідеях, стверджував неповторність людської особистості, прагнення до свободи і самовдосконалення, суперечність між надзвичайною особистістю та буденним оточенням.

Масонство – релігійно-етнічний рух, прибічники якого закликали до морального самовдосконалення й об’єднання людей за принципами взаємодопомоги братерства, рівності.

Культурництво – культурно-освітній рух, діячі якого вважали просвітницьку роботу найдійовішим засобом піднесення освітнього рівня населення та зміцнення національної самосвідомості.

Громади – осередки інтелігенції, що проводили національно-культурну і громадсько-політичну роботу.

«Просвіти» – самодіяльні національно-культурні, економічні та освітні українські товариства.

«Ланкастерський» метод навчання – вчитель доручав кращим учням навчати інших.

Альманах – неперіодична літературна збірка творів різних авторів.

«Украинский вестник» – перший український літературно-художній, науковий і громадсько-політичний журнал.

«Харьковский Демокрит» – перший український журнал сатири і гумору.

Оссоленіум – культурно-освітня установа (бібліотека і музей) у Львові.

«Відомості о руськом язиці» – перша в Галичині граматика української мови, автор І. Могильницький.

«Основа» – громадсько-політичний і літературно-художній журнал.

«Вечорниці» – перший в Галичині громадсько-політичний часопис-тижневик.

«Киевская старина» – історичний часопис, який М. Грушевський назвав справжньою енциклопедією українознавства.

«Молодий театр» – театр шукань, що працював на студійній основі.

Бутафорія – світ речей на сцені, який заміняє реальний.

Елегія – сумний ліричний вірш або музичний твір задумливого, журливого характеру.

Мелодрама – драматичний твір з надто підкресленим афектами герої якого відрізняються надзвичайною долею, перебільшеними пристрастями та потрапляють у несподівані ситуації.

Феєрія – п’єса з фантастичним казковим сюжетом, яка заснована на ефектах магії, чуда, яскравої видовищності, включає видуманих персонажів, що володіють надприродною силою.

Гравюра – картина, малюнок, отримані шляхом відбитку, поліграфічного відтворення кліше, виготовленого гравером.

Графіка – вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом якого є малюнок, виконаний на папері, тканині тощо олівцем, пензлем, вуглиною чи відбитий на папері зі спеціально підготовленої форми.

Хуторянство – течія в художньому мисленні, у центрі якої – захист гідності «маленької людини» та критика урбаністичної цивілізації.

 

Постаті:

 

Каразін В. (1773–1842) – вчений, засновник Харківського університету.

Пирогов М. (1810–1881) – вчений, ініціатор заснування університету в Одесі.

Шашкевич М. (1811–1843) – письменник, громадський діяч.

Головацький Я. (1814–1888) – письменник, етнолог, громадський діяч.

Костомаров М. (1817–1885) – історик, етнограф, письменник.

Гуляк М. (1822–1899) – вчений, педагог.

Білозерський В. (1825–1899) – засновник та редактор журналу «Основа».

Поль О. (1832–1890) – засновник краєзнавчого музею у Катеринославі.

Бачинський О. (1833–1907) – засновник українського театру в Галичині.

Антонович В. (1834–1908) – історик, археолог, етнограф, археограф.

Руданський С. (1834–1873) – поет, перекладач, фольклорист.

Потебня О. (1835–1891) – вчений-філолог, етнограф.

Чубинський П. (1839–1884) – етнограф, фольклорист.

Кропивницький М. (1840–1910) – основоположник національного театру.

Рильський Т. (1841–1902) – культурно-освітній діяч, етнограф.

Мацієвич Л. (1877–1910) – перший український пілот.

Курбас Л. (1887–1937) – актор, режисер, педагог.

 

Семінарське заняття 6.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ХХ ст.

 

План

1. Культурні перетворення в Україні впродовж 1917–1920 рр.

2. Політика коренізації та її вплив на українську культуру.

3. Репресована культура України (1930-ті – перша половина 1950-х рр.).

4. Українська культура 1960–80-х рр. та її дисидентські риси.

 

Культурні перетворення в Україні впродовж 1917–1920 рр. Національно-демократична революція 1917−1920 рр. активізувала визвольний рух українців, у результаті чого відбулися значні зміни в культурному і духовному житті України. Позитивно вплинули на розвиток української культури: політика українізації, яка проводилась урядами УНР і гетьмана П. Скоропадського; зростання національної самосвідомості української інтелігенції, під впливом революційних подій; ліквідація цензури. Негативними факторами для розвитку культури з’явилися: умови постійних бойових дій, часта зміна влади і культурної політики.

1917 р. у Наддніпрянській Україні відновили свою роботу «Просвіти», діяльність яких була спрямована на сприяння просвіті українського народу. Центральна Рада і Директорія УНР проводили українізацію системи середньої освіти, у результаті якої відкривалися нові українські школи і гімназії, створювалися українські підручники, видавалися посібники з історії України. Політика уряду гетьмана П. Скоропадського була спрямована на українізацію шкільної справи – створено 150 українських гімназій, у російських гімназіях вводилось вивчення української мови й історії України як обов’язкових предметів. 1918 р. було відкрито два університети в Кам’янці-Подільському і Києві. Розвиток науки був пов’язаний з відкриттям Української Академії наук на чолі з академіком В. Вернадським (24 листопада 1918 р.). Відповідно до Статуту Академія складалася з трьох структурних відділень: соціально-економічного, історико-філологічного і фізико-математичного. Однак складна внутрішньополітична обстановка не дозволила національним урядам виконати всі намічені культурно-освітні програми.

1919 р. українізацію народної освіти було перервано. Політика більшовиків у цій сфері спрямовувалася на повну ліквідацію неписьменності дорослих. Для цього створювалася розгалужена мережа шкіл, курсів. 1920 р. рівень неписьменності серед дорослого населення знизився з 75 до 50 відсотків. У тисячах вечірніх шкіл та гуртків лікнепу навчалося близько 200 тис. осіб. Державні й приватні шкільні заклади різних типів перетворювалися на стандартизовані державні установи з семирічним навчанням. Після їх закінчення навчання продовжували у професійно-технічних школах і технікумах. З 1920 р. більшовики вводять у школах вивчення української мови. У цей час відкрилося 20 інститутів, 48 технікумів і близько сотні педагогічних курсів. Закривалися університети, що надавали різнобічну систему знань з гуманітарних предметів, а кожний з них поділили на кілька профільних інститутів. Намагаючись збільшити кількість робітників і селян у вишах, з 1920 р. радянська влада створювала спеціальні підготовчі факультети – робітфаки, які працювали за програмою середньої школи з тих предметів, які відповідали профілю навчального закладу.

Період 1917−1920 рр. став часом розквіту української літератури, вільної від цензурного гніту царату. З’являється ціле покоління талановитих українських поетів і письменників: П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, О. Олесь (Кандиба), В. Блакитний (Елланський), А. Головко, Г. Чупринка та ін. Розвиток літератури характеризувався появою різних шкіл і методів.

Революційні події стали поштовхом розвитку українського театру. Виник цілий ряд творчих колективів − «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, Державний Драматичний театр ім. І. Франка (заснував Г. Юра у Вінниці), Народний театр у Києві (заснований 1918 р. П. Саксаганським) тощо.

Значний вплив на становлення образотворчого мистецтва справило створення 1917 р. у Києві Української державної академії мистецтв (перший ректор − В. Кричевський). Одним із фундаторів Академії і керівником факультету фрески і мозаїки став відомий живописець, засновник школи художників-монументалістів М. Бойчук. Серед перших академіків були М. Бурачек, А. Маневич, О. Мурашко, Г. Нарбут.

Здобуття Україною державної самостійності посилило рух українських православних священиків за створення Української автокефальної церкви, незалежної від Російської православної церкви. Цей рух знайшов активну підтримку Центральної Ради і гетьманського уряду. Директорія УНР 1 січня 1919 р. прийняла закон про створення української незалежної церкви, який не було реалізовано через початок військових дій. Значного поширення набуває українізація церкви − ведення церковної служби українською мовою. Негативно вплинула на становище церкви антицерковна політика радянської влади, у результаті якої багато священиків стали жертвами червоного терору.

Отже, період 1917−1920 рр., незважаючи на скрутні умови революції і громадянської війни, став часом відродження української культури і духовності. Здобуття Україною незалежності дозволило провести часткову українізацію освіти, що значно вплинуло на ріст національної самосвідомості українського народу.

Політика коренізації та її вплив на українську культуру. 1920-ті рр. були часом небаченого розвитку, відкриттів та сподівань в українській культурі. Головним поштовхом до культурного Ренесансу (відродження) 1920-х рр. були наслідки Української революції; поява плеяди молодих талантів, одні з яких вірили в оновлюючу силу мистецтва, інші в культурі побачили можливість свого самовираження. Розвиток культури в цей час також пов’язаний з політикою більшовиків – «українізацією». Головну роль в її проведенні відіграли О. Шумський та М. Скрипник – керівники Народного комісаріату освіти УСРР. Українізація стала складовою частиною політики «коренізації» проголошеної ХІІ з’їздом РКП(б) у квітні 1923 р. Вона передбачала використання української мови в діловодстві, освіті, видавничій справі, пресі. Українізація зустріла сильний опір серед неукраїнської верхівки КП(б)У. Була поширена теорія боротьби двох культур – селянської української та робітничої російської.

Процес культурного відродження з особливою силою проявився в розвиткові літератури, характерною рисою якої було розмаїття напрямків, жанрів, ідейних течій, літературних організацій та об’єднань. В УСРР діяли такі письменницькі організації, як Спілка революційних письменників, «Плуг», «Гарт», «Молодняк», «Нова генерація» та ін. У цей період розквітає творчість П. Тичини, М. Рильського. Серед поетів того часу на особливу увагу заслуговує творчість М. Зерова, М. Драй-Хмари, Є. Плужника, В. Сосюри, М. Бажана. Значним явищем у розвитку літератури була творчість М. Хвильового, Г. Косинки, В. Підмогильного, Ю. Яновського, М. Куліша та ін.

Процес українізації дав могутній поштовх розвиткові театру, який пов’язаний з іменами Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського, О. Сердюка. На 1925 р. в УСРР діяло 45 постійних театрів. У галузі музичного мистецтва слід назвати твори М. Леонтовича, Я. Степового, К. Стеценка. 1920 р. з’являється створена на базі хору Київської консерваторії хорова капела «Думка» (перший керівник Н. Городовенко). 1926 р. груп