Моя родина у роки Великої Вітчизняної Війни

 

Та не скінчились випробовування. Прийшла війна.

Вчителька Тарнавська(Козачишина) Леокадія Антонівна(прабабуся). Майдан-Чапельський 1945р. Старкова Талліна Леонідівна(моя бабуся) перший ряд третя з ліва.

Вчитель Козачишин Георгій Леонідович (прадідусь) 1945р.

«Війна! Війна!І знов криваві ріки. І грім гармат,і шаблі дзвін. Могили, сироти, каліки.І сум покинутих руїн» (О.Олесь) Страшною трагедією нашого народу, яку виніс на своїх плечах, став хрест війни. Масові знищення ні в чому не винних людей. Величезні людські втрати понесла Україна під час війни убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі. Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ світу. Наш народ стійкий і непереможний. У найскрутніші воєнні роки він завжди об’єднувався задля шляхетної мети – захистити,відстояти рідну землю не віддати її на знущання катам, зберегти надбання нашої історії, культури. Щоб розповісти про долю моєї сім’ї у роки війни я записала історію зі слів своєї бабусі Старкової Талліни Леонідівни. Війна 1939-1945 років увійшла в долю українських родин страшним лихом. Не оминула вона і нашу родину. В моїх спогадах живуть розповіді моєї матері Тарнавської Леокадії Антонівни про ті невимовно тяжкі години, дні, роки. Війна застала молодих учителів Козачишина Леоніда Петровича та Тарнавську (Козачишину) Леокадію Антонівну у Юрківецькій початковій школі, що на Вінниччині. Батька не призвали до лав Червоної армії із-за вад зору. Тому молодим учителям-комсомольцям необхідно було негайно виїздити із села

Евакуація не вдалась. Німці перестріли всіх, хто намагався дістатись до своїх, під містечком Липовець. Відібрали все, що вважалось цінним, решту пожитків кинули у велике багаття і спалили, залишивши людей лише в тому, що було на плечах. У Липовці родину Козачишиних прихистила на деякий час далека рідня. А згодом сім’я з маленьким сином Георгієм повертається додому, у село Майдан-Чапельський, де на той час проживала багатодітна сім’я Козачишина Петра Леонтійовича. Батькові брати Микола Петрович та Федір Петрович уже воювали на фронтах. Микола Петрович - авіа механіком. Федір Петрович – військовим фельдшером.

Батькова сім’я була незадоволена поверненням молодої сім’ї, бо у домі було ще четверо малолітніх дівчат, а хатка – мала та тісна. Прийшлось шукати житло, щоб хоч мати дах над головою, бо насувалась зима. Віднайшли помешкання у приміщенні старої занедбаної кузні. Там і оселились до кінця війни.

Зовсім скоро у селі створили антифашистський осередок, який підтримував зв'язок з Вінницьким підпіллям. Керував осередком голова колгоспу К. Чернявський, замісником голови осередку став Козачишин Л.П. Члени групи готували документи юнакам і дівчатам на звільнення від обов’язкової відправки до Германії (лікарняні, справки про хвороби, свідоцтва про народження), збирали зброю, готували табір для переходу на партизанське життя, переховували втікачів – військовополонених з Вінницького табору, лікували їх, передавали харчі та одяг до Вінниці для військовополонених.

Тарнавська Леокадія Антонівна була зв’язковою. Часто носила вибухові пристрої на залізничні пости, замаскувавши її у пеленки новонародженої дитини. При зустрічі з німецьким патрулем дитина кричала, і вони пропускали жінку з немовлям та захованою вибухівкою. Так вибуховий пристрій попадав тим, хто готував диверсію на залізничних коліях.

Взимку 1943 року група перейшла у ліс, бо у маленькому селі їхня робота була дуже помітна і небезпечна для членів групи та їхніх родин і увійшла до складу партизанського руху під керівництвом Бурченка. Про їхню боротьбу проти німецьких загарбників навіть згадано у книзі «На берегах Південного Бугу».

Після звільнення Вінниччини члени антифашистської групи були нагороджені медалями та орденами. Такі нагороди є і у моїх батьків. Вони зберігаються у домашньому архіві, партизанські квитки також.

 

 

 

 

Після війни батьки повернулись до свого звичного життя – вчительської праці, та ніколи не забували роки страшного лихоліття.

Мати розповідала, як німці стріляли у маленького сина, поставивши його під старою грушею, щоб він признався, де його батько. Кулі прошили кору груші прямо над головою хлопчика. Цей слід на груші ще довго залишався живим, а в серці матері біль і страх за свою дитину, бо син упав під грушею непритомним. Матері прийшлось замісити у тісто для хліба всі сімейні фотографії та документи, щоб вони не потрапили до рук фашистів, коли ті несподівано з’явилися на подвір’ї.

Життя одного із координаторів підпільного руху на Вінниччині Левченка-Панченка спасла квочка. Коли у Вінниці була облава, то він випадково був захоплений німцями. Йому допомогли підпільники втекти, і він переховувався у кузні. Німці нишпорили по всіх околишніх селах, прийшли і у Майдан-Чапельський. Коли вони увійшли до кімнати, в якій майже не було ніяких меблів, то побачили лише гніздо квочки, що знаходилась у великому ящику, присунутому до дверей внутрішньої шафи. Німці підійшли, підняли квочку. Один із них сказав, що яйця не можна їсти, бо будеш «квокати». Німці засміялись і вийшли з кімнати. А за дверима шафи стояв Панченко з гранатою в руках. Якби німці відкрили шафу, то від взриву гранати могли б загинути всі: і німці, і сам Панченко, і мати з дитиною. Це була моя мама і мій брат. Так кожний день у ті страшні роки міг бути останнім. Це не забувається і не забудеться ніколи.

З сім’ї Тарнавських не повернувся з війни Іван. Казімір потрапив у полон і повернувся дуже хворою людиною та ще й був репресований. Олександр працював до війни ветлікарем великого господарства по виведенню племінних порід великої рогатої худоби на Хортиці. Коли почалась війна, йому доручили евакуацію худоби з Хортиці за Волгу, щоб зберегти покоління племінної худоби. Довго йшов караван худоби і людей по бездоріжжю. Люди не мали права зупинятись. Війна доганяла їх. Проте-дійшли. Після звільнення України худобу тим же шляхом повернули на Хортицю. Тарнавського Олександра Федоровича нагородили «Орденом Леніна». Після сметрі Олександра Ф. на площі перед адміністрацією радгоспу поставили пам’ятник погруддя людини-героя.

Зі сторони сім’ї Старкових на фронті був Старков Василь Семенович. Він був тяжко поранений у праву руку. Вернувся інвалідом.

Середній ряд перший з права мій прадід Старков Василь Семенович

Старкова Катерина Іванівна в цей час працювала на Свердловському машинному заводі. Завод готував броню для танків, бомби та снаряди для літаків та гармат.

Тож впевнююсь знову і знову, що і на фронті, і у глибокому тилу люди кували перемогу над фашизмом. Я з великим інтересом слухаю коли моя бабуся розповідає про своїх бабусь і дідусів, показує старі фотографії. Я з повагою ставлюсь до членів своєї родини. Щаслива, бо маю можливість простежити свій родовід, хоч ще не всі сторінки життя його членів нам доступні. Тому я з таким трепетом тримаю в руках аркуші старих документів, що засвідчують горе і біль одних – ницість, жорстокість тих, хто написав: «Розстріляти!» За що?

 

Старков Василь Семенович та Старкова Катерина Іванівна

 

Дідусь Старков Микола Васильович

Козачишина Аліна Леонідівна (сестра бабусі)

Прабабуся Козачишина (Тарнавська) Леокадія Антоновна

Бабуся Козачишина (Старкова) Талінна Леонідівна

Рідний дядько Старков Юрій Миколайович

Прадідусь Козачишин Леонід

Моя мама Старкова Олександра Миколаївна (7 років)

 

 

Ось так і зараз, день за днем гинуть чоловіки, молоді солдати, що перший раз взяли у руки гармати. І не закритими залишаються безліч питань: хто?, чому?, навіщо? І найголовніше – коли це все нарешті закінчиться? Коли закінчиться біль та страждання, пролита марно кров, та сльози матерів, жінок, дітей. 2014 рік зараз все більше нагадує мені 1939, коли матері благословляли своїх дітей та чоловіків і відправляли на війну. Жахіття, свавілля продовжуються і знову український народ випробовують на міцність та витримку. Ну і нехай! все одно ми вистоїмо! І доведемо свою незалежність!

 

Тож, проаналізувавши долю своєї сім’ї, можу зробити висновок, що український народ працелюбний, відважний, завзятий та сильний духом. Я щиро вірю в невмирущість української нації, бо не вмирають спогади, не вмирає пам'ять про важке історичне минуле мого роду, мого народу. Доки ми пам’ятаємо про минуле доти і живе теперішнє і буде процвітати майбутнє.

Додатки