Другий принцип: лінійний характер позна-чення

Слухове за своєю природою, позначення розгор-тається лише у часі, запозичивши від нього харак-терні особливості: а) воно наділене тривалістю; б) його тривалість має лише один вимір — це лінія. Цей принцип очевидний, але, здається, про нього ніколи не згадують, бо, мабуть, вважають занадто простим, а, однак, цей принцип також фундаментальний, і наслідки його теж незліченні. За своєю важливістю він не поступається першому принципові. Від нього залежить увесь механізм мови (див. с. 156). На від-міну від візуальних позначень (морські сигнали то-що), які можуть водночас сполучатися в кількох ви-мірах, акустичні позначення розташовуються лише на лінії часу; їх елементи йдуть один за одним, утво-рюючи низку. Ця їхня особливість унаочнюється, щойно ми починаємо зображати акустичні елементи на письмі, замінюючи їх послідовність у часі просто-ровою низкою графічних знаків⁴.

В окремих випадках це не так очевидно. Коли, наприклад, я наголошую певний склад, може здатися, що в цій одній точці я нагромаджую різні елементи позначення. Однак це ілюзія, бо склад і його наголос утворюють один акт фонації; всередині цього акту немає двоплановості, існують лише різні опози-ції (протиставлення) його і суміжних елементів (див. с. 166).

4 Як видно з тексту, Ф. де Сосюр не ототожнює лінгвістичний знак і графічний знак, як це роблять (посилаючись на нього) деякі сучасні мовознавці. Див. також початок § 2 розділу VI Вступу. — Прим. ред.

Розділ II

НЕЗМІННІСТЬ ТА МІНЛИВІСТЬ ЗНАКА

Незмінність знака

Якщо позначення виступає щодо позначуваного ним поняття як вільно вибране, то щодо мовної громади, яка його використовує, воно, навпаки, не вільне, а накинуте. З цією громадою не радяться, і обране мовою позначення замінити іншим не можна⁵. Цей позірно суперечливий факт можна було б назвати "вимушеним ходом". Мові немовби кажуть: "Вибирай!", але до цього додають: "Ось цей знак, а не інший". Не лише окремий індивід неспроможний, — коли б він і захотів, — ні в чому змінити вже зроб лений мовою вибір, а й саме суспільство не має влади над жодним словом. Мовна громада має справу з мовою такою, якою вона є.

Отже, мову не можна уподібнювати до простої угоди, і саме з цього погляду лінгвістичний знак становить особливий дослідний інтерес; адже коли ми хочемо показати, що прийнятий у суспільстві закон є щось накинуте, а не вільно обране, то найблискучі-шим доказом тут буде саме мова.

Розгляньмо тепер, у який саме спосіб лінгвістичний знак уникає впливу нашої волі, а згодом зупинімося на важливих наслідках, що з цього випливають.

За будь-якої доби, — як далеко б ми не заглиблювалися в минуле, — мова завжди виступає як спадщина попередньої епохи. Можна уявити собі в минулому такий акт, коли в певний момент речі отримали свої назви, тобто коли було немовби укладено угоду про розподіл понять за акустичними образами, — хоча насправді про такий акт нам нічого не відомо. Думку про те, що це могло б бути саме так, і підказує нам загострене відчуття довільності знака.

5 Тут слово "мова" вжите метафорично: очевидно, що певне позначення свого часу обрала не мова, а предки членів цієї мовної громади. — Прим. ред.

Насправді всяке суспільство знає і завжди знало мову лише як успадкований від попередніх поколінь продукт, що має сприйматися лише таким, яким він є. Тому й питання про походження мови не має того важливого значення, якого йому звичайно надають. Таке питання можна навіть і не ставити; єдиний реальний об'єкт лінґвістики — це нормальне і регу-лярне життя вже сформованої мови. Будь-який да-ний стан мови завжди є продукт історичних чинни-ків, які й пояснюють, чому знак незмінний, тобто чому він чинить опір усякій спробі довільної заміни.

Однак твердження, що мова — це спадщина, геть нічого не пояснює, коли на цьому й зупинитися. Хіба не можна будь-коли змінити успадковані віддавна закони?

Таке заперечення змушує нас, врахувавши суспільне середовище мови, ставити питання про неї як про всяку іншу суспільну інституцію. Яким чином передаються ці останні? Ось те загальніше питання, що охоплює і питання про незмінність. Передусім слід з'ясувати ступінь свободи інших інституцій; ми побачимо, що кожній з них властивий свій баланс між накинутою традицією та вільною від традиції діяльністю суспільства. Потім з'ясуємо, чому в даній суспільній категорії першорядні чинники в цілому потужніші від другорядних. І нарешті, повертаючись знову до мови, маємо запитати себе, чому історичний чинник спадкоємності є в ній панівним і заперечує будь-яку можливість загальної раптової зміни в мові.

У відповідь на це запитання можна було б висунути чимало аргументів і сказати, наприклад, що зміни мови не пов'язані з чергуванням поколінь, які зовсім не надбудовані взаємно, наче шухляди в комоді, а змішані й переплетені, охоплюючи людей різ ного віку. Можна нагадати і про те, скільки зусиль потребує вивчення рідної мови, щоб прийти до висновку про неможливість її загальної зміни. Варто додати, що рефлексія не бере участі у використанні певної мови і що мовці значною мірою не усвідом-люють законів мови. А коли вони їх не усвідомлю-ють, то яким чином вони могли б їх змінити? Хай

навіть вони ставилися б до мовних фактів і свідомо, — нагадаймо, що самі ці факти аж ніяк не викликають критики з боку мовців у тому розумінні, що кожний народ у цілому задоволений своєю успадкованою мовою.

Це досить важливі міркування, однак справа не в них: ми віддаємо перевагу викладеним далі суттєвішим і безпосереднішим міркуванням, від яких залежать усі інші.

1. Довільний характер знака. Вищеми визнали теоретичну можливість зміни у мові. Заглиблюючись у питання, ми побачимо, що насправдісама довільність знака захищає мову від будь-якоїсвідомої спроби її змінити. Мовці, навіть коли б вонибули свідоміші, ніж насправді, не змогли б обгово-
рювати мовні питання. Адже для того, щоб якийсь
факт підлягав обговоренню, він має виходити з ро-зумної норми. Можна, наприклад, сперечатися проте, яка з форм шлюбу раціональніша — моногаміячи полігамія, і висувати докази на користь кожної.Можна також обговорювати систему символів, томущо символ і позначувана ним річ пов'язані раціонально (див. с. 90). Однак у мові, системі довільних
знаків, відсутня така розумна норма, а отже, і будь-який ґрунт для обговорень: немає жодної підстави,аби віддати перевагу soeurперед sisterабо Осhs передboeuf.

2. Численність знаків, необхідних дляутворення будь-якої мови. Цей факт дуже важливий.Систему письма з 20 — 40 літер можна в крайньомуразі замінити іншою. Так само можна було б вчинитиі з мовою, коли б вона складалася з обмеженої кількості елементів. Насправді ж кількість лінгвістичних
знаків незліченна.

3. Заскладний характер системи.Мова являє собою систему. Згодом ми побачимо, щосаме з цього боку мова не цілком довільна і що вній панує відносна розумність. Проте саме тут і ви-являється неспроможність мовців її перетворити.
Адже ця система являє собою складний механізм,
збагнути який можна лише шляхом спеціальної рефлексії: навіть ті, хто щоденно її вживає, про саму систему нічого не знають. Можна було б уявити собі можливість перетворення мови саме внаслідок втручання фахівців — граматистів, логіків тощо, але до свід доводить, що дотепер такі спроби не мали жодного успіху.

4. Опір колективної інертності всякому оновленню мови. За своєю пе-реконливістю всі наведені міркування поступаються такому: повсякчас мова є справою всіх і кожного. Існуючи в певному суспільстві і служачи йому, мова являє собою річ щоденного вжитку. З цього погляду вона несумірна з жодною іншою суспільною інституцією. Приписи закону, релігійні обряди, морські сигнали тощо завжди поширюються водночас на обмежену кількість людей і то протягом обмеженого відрізку часу. Мова ж безупинно зазнає впливу від усіх, бо всі щомиті нею користуються.

Вже цього найсуттєвішого факту досить, аби показати неможливість мовної революції.

З усіх суспільних інституцій мова залишає найменше поле для ініціативи. Мова складає невіддільну частку життя суспільства, яке, інертне за своєю природою, виступає передусім як консервативний чинник.

У всякому разі, стверджувати, що мова — це продукт суспільних сил, іще не досить для унаявлення її залежності від них; пам'ятаючи, що мова завжди успадковується від попередньої доби, слід додати, що ці суспільні сили діють залежно від часу. Мова характеризується сталістю не лише тому, що обтяжена консерватизмом суспільства, а й тому, що існує в часі. Ці два факти невіддільні один від одного. Пов-сякчас вірність минулому унеможливлює свободу ви-бору. Ми кажемо людина й собака тому, що й до нас казали людина й собака. Це не заважає тому,аби в цілому явищі зберігався зв'язок між двома антиноміями: довільною угодою, що зумовлює вільний вибір, і часом, що цей вибір суворо фіксує. Саметому, що знак довільний, він не знає іншого закону,

крім закону традиції, і, навпаки, знак може бути довільним, лише спираючись на традицію.

§ 2. Мінливість знака

Забезпечуючи безперервність розвитку мови, час чинить на неї ще один вплив, який на перший погляд заперечує перший: він з більшою чи меншою швидкістю змінює мовні знаки, тобто до певної міри можна говорити водночас про незмінність та мінливість знака⁶.

Зміна в часі набирає різних форм, кожна з яких могла б стати матеріалом для великого розділу в теорії мовознавства. Не заглиблюючись у подробиці, виділимо такі положення.

Перш за все слід правильно розуміти сенс, наданий тут слову зміна. Воно може навести на думку, що йдеться спеціально або про фонетичні зміни, яких зазнає позначення, або ж про зміни змісту позначу-ваного поняття. Такий погляд на зміну був би недостатнім. Якими б не були чинники зміни, діють вони нарізно чи спільно, це завжди призводить до зсувувідношення між позначеним і позначенням.

Ось кілька прикладів. Латинське слово песarе "вби-ти" у французькій мові перейшло в поуеr із значен-ням "топити" (у воді). Змінився і акустичний образ, і саме поняття; але даремно розрізняти обидві час-тини цього явища; досить констатувати іп globо, що зв'язок між поняттям і знаком7 послабшав, і у від-ношенні між ними стався зсув. Трохи інший випадок маємо, порівнюючи класичне латинське песаrе не з французьким поуеr, а з народнолатинським песаrе IV—V ст. зі значенням "топити"; однак і тут наявний

6 Було б хибно закидати Ф. де Сосюру нелогічність або парадоксальність у приписуванні ним мові двох суперечливих якостей. Протиставленням двох взаємозаперечних термінів він хотів лише наголосити на тій істині, що мова зазнає перетворень, а самі мовці перетворити її не можуть. Іншими словами, можна сказати: мова є недоторкана, але не є незмінна. — Прим. вид.

7 Тобто "позначенням, назвою". — Прим. ред.

зсув у відношенні між поняттям і знаком, хоча по-мітних змін у позначенні ми й не зауважуємо.

Старонімецьке dritteil"третина" стало в сучасній німецькій Drittel. У цьому випадку, хоча поняття й не зазнало змін, відношення між ним і позначенням змінилося у два способи: позначення змінилося не лише в матеріальному плані, а й у граматичній формі; воно більше не нагадує поняття Теil "частина", це вже просте слово. Так чи інакше, тут знову оче-видний зсув у відношенні між позначеним і позна-ченням.

В англосаксонській мові дописьмова форма fot "но-га" залишилася без змін — fot(суч. анґл. foot), у той час як її форма у множині foti "ноги" перейшла у fet (суч. анґл. feet). Які б не були зміни, що породили ці форми, з певністю можна сказати одне: стався зсув у відношенні; між звуковим матеріалом і поняттям виникли інші відповідності.

Мова принципово неспроможна протидіяти чинни кам, які повсякчас змінюють відношення між позначеним і позначенням. Це один із наслідків принципу довільності знака.

Усі інші суспільні інституції — звичаї, закони тощо ґрунтуються різною мірою на природних зв'язках речей; вони мають необхідну відповідність між вжитими засобами і поставленою метою. Навіть мода, що визначає наше вбрання, не зовсім довільна: не можна надмірно відхилитися від умов, продиктованих фігурою людини. Мова, навпаки, ні в чому не обмежена у виборі своїх засобів, оскільки не видно, що саме могло б перешкодити об'єднанню будь-якого поняття з будь-якою послідовністю звуків.

Бажаючи унаочнити той факт, що мова є суспіль-ною інституцією в чистому вигляді, Витні слушно наполягав на довільному характері знака, тим самим вказуючи мовознавству правильні орієнтири. Але він зупинився на півдорозі, бо не роздивився, що мова докорінно відмінна від усіх інших інституцій саме через свій довільний характер. Це дуже добре помітно на тому, як вона розвивається; нема нічого складнішого за цей розвиток: ніхто нічого не може в мові змінити, оскільки вона існує заразом і в часі, і в суспільстві; з іншого боку, довільність її знаків теоретично дозволяє утворювати які завгодно відно-шення між звуковим матеріалом і поняттям. Звідси випливає, що обидва ці елементи, поєднані у знаках, живуть кожний своїм власним життям, що не має аналогій поза мовою і що сама мова змінюється або, скоріше, розвивається під впливом усіх чинників, що стосуються або звуків, або значення. Цей розвиток неминучий, і жодна мова не може чинити йому опір. Через певний час завжди стають помітними відчутні зміни.

Це настільки правильно, що даний принцип підтверджується і щодо штучних мов. Доти, доки штучна мова не вживається суспільством, вона цілком підкоряється своєму створювачеві; однак щойно ця мова починає виконувати своє призначення і стає надбанням усіх, вона виходить з-під контролю. Есперанто править тут за зразок; якщо спроба будевдалою, то чи уникне ця мова неминучої дії закону розвитку мови? По першій фазі свого існування вона, цілком імовірно, почне своє семіологічне життя. Ця мова стане існувати за законами, цілком відмінними від логічних законів, за якими вона була створена, і повернення її до вихідного стану буде неможливим. Людина, що претендувала б на створення незмінної мови, яку нащадки мали б лише відтворювати, нагадувала б курку, що висиджує качаче яйце: ство рена мова так чи інакше була б підхоплена течією, що несе всі існуючі мови.

Безперервність знака в часі, пов'язана з його зміною у часі, і становить принцип загальної семіології; підтвердження цьому можна знайти у системах письма, в мові глухонімих тощо.

Однак на чому ж ґрунтується необхідність у зміні? Нам можуть закинути, що цей пункт, на відміну від принципу незмінності, висвітлений тут менш розгорнуто. Річ у тім, що ми не розглядали окремі чинники зміни; треба було б їх дослідити в усій різноманіт-ності, щоб визначити, наскільки вони необхідні.

Причини безперервності а рriorі досяжні для спо-стереження, чого не можна сказати щодо причин змі-ни в часі. Краще тимчасово не висловлювати про них якихось конкретних міркувань, а обмежитися за-гальним положенням про зсув відношень; час змінює все, й немає жодних підстав вважати, що на мову це універсальне положення не поширюється.

Підсумуємо етапи нашого викладу відповідно до сформульованих у передмові принципів.

1. Уникаючи безплідного визначення слів, всереди
ні загального явища — мовної діяльності — ми виділили передусім два складники: мовуі мовлення.

Мова для нас — це мовна діяльність мінус мовлення. Вона є сукупністю мовних навичок, що дозволяють людині розуміти інших і бути для них зрозумілою.

2. Однак таке визначення залишає мову все щепоза її суспільною реальністю, воно робить її чимосьнереальним, адже враховує лише один з аспектівреальності — індивідуальний; для існування мови по
трібна сукупність мовців. Всупереч зовнішньому враженню, мова ні миті не існує поза суспільним фактом, оскільки мова — семіологічний феномен. її су-спільна природа — це одна з її внутрішніх харак-теристик; повне її визначення ставить нас віч-на-вічз двома нерозривно пов'язаними явищами, що й зображено на схемі:

За таких умов мова лише життєздатна, але не жива; ми врахували лише суспільну реальність, але не історичний факт.

3. Через довільний характер лінґвістичного знака може вида-тися, що визначена нами у та-кий спосіб мова становить віль-ну систему, залежну від волімовців і засновану виключно на раціональних засадах. її су-спільний характер, розглянутий сам по собі, якраз не супере-чить цьому поглядові. Поза сум-нівом, суспільна психологія не

 

оперує самим лише логічним матеріалом. Варте взяти до уваги і все те, перед чим розум відступає у практичних стосунках між людьми. Проте аж ніяк не це заважає розглядати мову як просту угоду, змінювану за бажанням зацікавлених осіб, — а поєднання з дією суспільних сил дії часу. Поза часом мовна реальність неповна й жодні висновки неможливі.

Якщо розглядати мову в часі поза сукупністю мовців (спробуємо уявити собі людину, що живе ізольовано від інших протягом багатьох сторіч), то, можливо, ми й не виявимо у ній жодних змін; час не впливав би на неї. І навпаки, якщо розглядати сукупність мовців поза часом, то ми не побачимо впливу на мову суспільних сил. Аби наблизитися до реальності, слід іще позначити на нашій схемі хід часу:

Тепер мова стає залежною, адже час дозволяє суспільним силам впливати на неї; так ми приходимо до принципу безперервності, яка усуває всяку свободу. Проте безперервність неминуче передбачає зміну, тобто більш-менш значний зсув у відношеннях між позначеним і позначенням.