IV. Правила навчання, що стосуються вчителя

Тут мова піде не про все життя і намагання вчителя, не про загальні якості вчителя-вихователя: його чесність, моральність і т.д., а тільки про якості вчителя, які роблять навчання освітнім і плідним, оскільки ці якості залежать від особистості суб'єкта, якого навчають.

1. Намагайся зробити навчання захоплюючим (цікавим)!

Захоплюючим і цікавим ми називаємо те, що особливо притягує нашу увагу і співчуття, природним чином збуджує і підвищує нашу життєву енергію. Зрозуміло, що ми охоче займаємося тим, що нас цікавить, тому що почуття задоволення пов'язано у людини зі збудженнями його внутрішніх духовних сил. Тому, якщо ми бажаємо неподільно заволодіти увагою натовпу, що зібрався, прикувати його до себе, ми повинні викликати в нього живий інтерес, зацікавити його своєю особою або своїм способом викладу предмета, що знову-таки випливає з намагання особистості викликати інтерес або бути цікавим.

Цікаве збуджує не буденний, але вищий, вільний або чистий інтерес, який знайомий тільки освіченій людині і сам у свою чергу сприяє освіті. Для вчителя здатність робити навчання цікавим представляє ще особливий інтерес, оскільки учень набуває завдяки цьому вільного потягу до істини, до добра і краси й охоче займається цими високими предметами. Тому ми запитуємо, як зробити навчання цікавим, і відповідаємо: 1)за допомогою різноманітності; 2) жвавості вчителя; 3) всієї його особистості взагалі. «Різноманітність — втіха життя», — говорить відоме прислів'я. Як же може юнацтво не відчувати потребу бачити в різноманітних положеннях і формах один і той же навчальний предмет? (Сам по собі звичайно сухий і мертвий, значення якого для життя юнацтво не розуміє). Учитель, як загальне правило, повинен шукати різноманітності не в різних предметах, але у формі, манері викладу. Перш ніж дитина навчиться писати найпростішу букву, вона повинна її написати тисячу разів. Подумайте, вчителі, що для цього потрібно! Тому потурбуйтеся про різноманітність, зміни і переміни!

Але різноманіть складає не все і навіть не найголовніше. Набагато важливіше жвавість, рухливість, бадьорість вчителя, його природна любов до викладання і до занять з дітьми, його радість навіть при незначних успіхах і т. д. Ми бачили, що мистецтво навчання полягає не в умінні повідомляти, але в умінні збуджувати, будити, оживляти. А як же можна збуджувати без збудження, пробуджувати дрімаюче без самодіяльності, оживляти без життя? Тільки життя породжує життя; від смерті іде лише смерть. Тому засвоюй якомога більше бадьорої живинки! Остання полягає не в метушні, не в нескінченному розмахуванні руками, не в кривлянні і в міміці. Це духовне життя, яке, зрозуміло, також відображається на обличчі, на всьому зовнішньому вигляді і в жестах. Деякі люди в цьому відношенні незвичайно щедро наділені природою. Але багато цьому сприяє і виховання, що можна спостерігати на дітях розумово розвинених батьків і учнях старанних вчителів. Тому кожний вчитель, який зберіг здатність до подальшої освіти, може успішно вдосконалюватися в набутті істинної живинки. Вона досягається шляхом спостереження людей, які відрізняються повнотою духовного життя, і спілкування з ними, завдяки правильному і регулярному способу життя (тому що багато залежить при цьому від тіла), яке не позбавлене оживляючої різноманітності. Ця живинка набувається також завдяки уявленню про цінність і значення життя, проведеного нами в діяльності, бо ми живемо лише тоді, коли буваємо діяльні шляхом спостереження за нескінченним рухом, який здійснюється в природі, особливо, коли настає весна. Вона виробляється за допомогою спілкування з дитячим світом і проникненню в його думки і судження і, нарешті, через вищі релігійні розуміння мети буття і думки про провидіння, яке покликало бути людину діяльною, доки існує світ. Висловлюючись лаконічно, намагайся викликати інтерес до навчання за допомогою всієї своєї особистості! Якщо не належиш у цьому відношенні до числа людей, щедро наділених природою, то намагайся вдосконалюватися в цьому наскільки можеш! За допомогою доброї волі і бажання можна досягти не всього, але дуже багато. Хто здатний привернути до себе увагу слухачів, той їх володар. Де починається нудьга, припиняється увага, а, отже, й освіта.

Поставимо ще раз запитання: чим можна заохотити учня до навчання, чим викликати в нього почуття радості при вивченні предмета? По-перше, любовним ставленням до останнього; любов учителя до предмета передається учню; по-друге, тим, що передбачається бажання до навчання в учня під час навчання; по-третє, що зрозуміло, — дидактичним викладанням предмета, по-четверте, і головним чином, — збудженням в учня почуття й усвідомлення, що він дещо знає й уміє, що він просунувся вперед. Радісне усвідомлення знання й уміння! Чи означає це зробити учня зарозумілим? Ех, ви, rope-вчителі! Великі знавці людства і юнацтва! Ви дорослі люди, ніколи не можете радісно діяти, успішно просуватися вперед, із задоволенням насолоджуватися життям і буттям без визнання і впевненості в успіху, — а від цього повинна відмовитися дитина, хлопчик, юнак? Він ще не зрілий, не усвідомлює користі речей, які він повинен учити, охоплений безмежним бажанням вільного руху, повинен відмовитися від найсильнішого свого бажання і провести найкращі, безповоротні години своєї молодості на жорсткій шкільній лаві, замкненим у пустій шкільній кімнаті, не відчуваючи нагороджуючого почуття, викликаного просуванням уперед, набуттям знань і умінь? Хто цього вимагає, той не знає людської природи, є варваром. Знавець людства і друг юнацтва викликає в учня бажання вчитися, він постійно повертається до вивченого, знову змушує над ним вправлятися, використовує на наступних ступенях те, що вивчено на попередніх, дає учню на кожній зупинці огляд уже пройденого, бо для нього це важливіше, ніж вивчення нового. Так збуджує він в учня живильне почуття набутої сили. Хто набув це почуття, той не потребує ніякого іншого збудження до старанності. Він любить учителя, школу, предмет, а коли залишає школу, у нього зберігаються одержані ним там стимули. Заглибитися у предмет, бути ним поглинутим — означає знову знайти самого себе.

2. Навчай енергійно!

Мені багато разів випадало задуматися над тим, у чому власне може полягати дисциплінуюча дидактична сила деяких учителів, які володіють цими властивостями, і чому в багатьох школах її не вистачає. Я знайшов джерело цієї сили в енергії і рішучості волі, одним словом, у силі характеру вчителя. При нерішучості, нечіткості, відсутності мужності не можна створити в якій би то не було галузі що-небудь варте уваги сучасників. Тому було б великою помилкою вважати, що при коливанні переконань, неясності почуттів і відсутності волі можна перетворити безглуздість юнацтва в розсудливість, невправність на мистецтво, розсіяність на увагу, неуцтво на освіту.

Силу характеру не можна нічим замінити: ні мотивами, ні співами, ні терпінням, ні покорою, ні навіть розквітом моральних сил. Це могло б мати місце, якби молодь сама по собі досягла гостроти мислення, моральної сили, енергії, волі! Але ці якості не приходять самі собою, їх не можна ні від кого-небудь одержати або вимолити; вони повинні набуватися шляхом напруження всіх сил. Тому тут мова піде не про пасивну чи негативну, а про рішучу, позитивну дію.

Тільки людина рішуча, енергійна, з твердим характером, знаюча, чого вона хоче, чому вона хоче і які засоби ведуть до виконання її волі, — тільки така людина може виховати рішучих, енергійних, сильних характером людей.

Є люди, які не наважуються побажати, щоб вказані якості були властиві вихователям юнацтва. Вони думають, що ці якості можуть привести до зухвалості, відсутності скромності і навіть невіри. Хто спроможний висловлювати такі погляди, той тільки виявляє відсутність моральної сили, поверховість мислення і невміння бачити все велике і благородне в людській природі й оточуючому світі.

На жаль, багато людей наших днів (1850 р.) до того пройнялися песимізмом по відношенню до духу нашого часу і з таким недовір'ям ставляться до добрих, непорушних і міцних основ, закладених у людській природі, що стали проповідувати педагогічні погляди, що перетворили б весь світ на монастир, якби вони провадились у життя. Ми ж разом з усіма людьми шануємо, навпаки, тільки рішучість, хоробрість, мужність, самодіяльність, які покликані служити істині і добру.

Підіть у школу, де вчитель дихає енергією, і подивіться, що він творить! Результатом його діяльності є стійка напружена увага, яка проявляється в погляді учнів, в їх зовнішній виправці, добре розвиненій мові — одним словом, в усьому. Але ж ці якості особливо необхідні людині у вирі життя, від якого ніхто не в змозі вберегтися навіть якщо б він володів багатствами Креза. Ці якості вчителя є істинними, єдино ефективними, такими, що роблять зайвими сотні будь-яких фокусів і хитрощів, дисциплінарними засобами. Вони втілюються в дисциплінарній дидактичній силі вчителя, яка є результатом сильного характеру.

3. Змушуй учня правильно усно викладати навчальний матеріал! Слідкуй завжди за доброю вимовою, чітким наголосом, ясним викладом і логічною побудовою мови!

Тут мова піде про учнів: потрібно слідкувати за тим, щоб вони виконували вище вказані вимоги. Зважаючи на те, що викладені нами в цьому розділі дидактичні принципи відносяться до діяльності вчителя, то цьому правилу ніби тут не місце. Але оскільки воно надзвичайно важливе і його виконання повинно бути забезпечено вчителем, ми розміщуємо його тут же.

Воно поширюється на все навчання, тобто на все, що повинно бути вивчено, засвоєно головою. Учень повинен викладати все засвоєне без будь-якого виключення усно власними словами.

Необхідно в достатній мірі підкреслити важливість цього принципу, бо він особливо часто порушується. Чому?

Говорити самому (тобто учити) значно легше, ніж змусити говорити іншого, привчати його до правильної, вільної мови. Це вимагає невичерпного терпіння, постійної уваги до учня: не тільки до змісту його мови, але також і до форми і до способу викладу. Шкідлива звичка — змушувати учня більше слухати, ніж говорити. Ми вимагаємо від учителя добровільної участі у важкій справі, неминучого тут самозречення; самопожертви. Це не дрібниці; це не легко — ми добре це знаємо. Особливо це важко для рухливих, жвавих, темпераментних учителів. Останні мотивують свій неправильний спосіб дій тим, що інакше справа рухалась би вперед занадто повільно; вони посилаються на те, то учні чують добру мову, коли говорить учитель. Але чи дійсно учні рухаються вперед тільки слухаючи? Чи вчаться учні для школи чи для життя? Між іншим, подібні відмовки не заслуговують навіть спростування. Наступні положення є для нас непохитними істинами:

1. Учень знає добре те, що він вміє правильно висловлювати.

2. Він засвоює правильно тільки те, що його змушують висловлювати.

3. Як кращі вихователі лаконічні там, де мова йде про правильну діяльність самого учня, так і кращі вчителі, якщо не лаконічні, то в будь-якому випадку неговіркі, небагатослівні. Балакучі вчителі — найгірші з усіх.

В учня повинно ввійти у звичку все, що він чує і вчить, виражати подумки про себе правильними реченнями, хоча б від нього і не вимагалось передачі їх уголос. Я знав одного вчителя, який за декілька годин викладання не говорив і десяти речень, учні ж навпаки — сотні їх. То був справжній учитель. Шкідлива звичка — заговорити учнів до запаморочення; прирікати їх на вічне слухання. Вони повинні, звичайно, навчатися уважно слухати, і вони вчаться цьому в багатьох наших школах при жвавому захоплюючому викладанні. Але правильна мова самих учнів важливіша за це; вона також нескінченно важливіша, ніж правильне письмо. І останньому вони повинні вчитися, але ми сотні разів чуємо, як людина говорить, перш ніж ми прочитаємо, що вона написала... Хто наважиться стверджувати обернене?

Отже, добра вимова, тобто така, яку ми зустрічаємо в освічених людей. Провінціалізм є ознакою недостатньої освіти, принаймні в тих випадках, де він виявляється рідко. Потрібна також чітка дикція, властива сильним людям і обов'язкова в школі, де повинна розвиватися сила і де кожен повинен чути будь-яке сказане слово. Наші учні не відвідувачі готелів, які вміють тільки щебетати; ми не виховуємо майбутніх дипломатів, якщо наші учениці часом і стануть дружинами посланників, то нам це байдуже.

Вимова і наголос (акцент) відносяться один до одного, як зовнішні до внутрішні (перше пов'язано із звуком, друге з поняттям), але все-таки і те, й інше належить до зовнішнього. До внутрішнього змісту мови відноситься її ясний виклад і логічна побудова. Обидва ці моменти знову-таки відносяться один до одного, як зовнішні до внутрішніх. Ясність викладу полягає в усуненні всього двозначного і невизначеного, як і всього, що не стосується справи; логічна побудова мови — в такій послідовності думок, в якій вони природно ідуть одна за одною в нашій свідомості.

У тому, що становить невизначеність, легко переконатися на прикладі тих жінок, які не вміють чітко думати і так будують свій виклад, що людина, яка звикла до ясності і визначеності, звичайно не в змозі зрозуміти, до чого відносяться займенники (він, вона і т. д.), які вони вживають.

Ще важливіше, особливо в навчанні, правильна побудова мови. Наявність її зразу ж вказує на добру голову, відсутність — на дурну. Володар останньої, як правило, назве спочатку результат мислення, висновки завершального ряду, пропускаючи зовсім при цьому передумови або погано їх викладаючи. Але цього не можна допускати.

Учня обов'язково потрібно змусити викласти хід думок у зв'язному і послідовному порядку і ні в якому іншому. Із зворотнім випадком ніколи не потрібно згоджуватися! Інакше ніколи не з'явиться ясність і міцність знань, чіткість суджень і послідовність висновків. Як пташку по співу, так учня можна пізнати по мові.

4. Ніколи не зупиняйся!

Не досить тільки пам'ятати прислів'я: «Зупинка— крок назад». До цього потрібно додати, що ти лише до тих пір здатний почати освіту інших, доки продовжуєш працювати над власною освітою і бачиш у самій школі, у спілкуванні з дітьми і викладанні головний освітній засіб.

Освіта ніколи і ніде не була чимось закінченим і завершеним. Вона знаходилася в становленні і в зміні, чого не можна собі уявити без діяльності, руху, росту. Якщо правильно, що освіта інших полягає переважно в їх збудженні, а це збудження залежить від самодіяльності того, хто збуджує, то звідси випливає, що подібне навчання для самого вчителя є школою самоосвіти у вищому розумінні слова. Оскільки вчитель більшу частину дня займається навчанням, то його подальша власна освіта повинна йому даватися легше, ніж решті людей, за умови, що його навчання дійсно є збудженням для інших і разом з тим самозбудженням. Там, де цього немає, напевно, погано ідуть справи із тією освітою, яку одержують від нього інші. Тому працюй постійно над своєю освітою: над загальною — як людина і громадянин, над спеціальною — як учитель! Просувайся вперед у пізнанні і розумінні, в розвитку почуттів, особливо релігійних, у зміцненні волі! Про перше і останнє ми говорили досить, тому скажемо ще декілька слів про друге.

Найглибшим, невичерпним джерелом невпинних домагань є істина, непідробна, хочеться сказати, якщо тільки правильно зрозуміють цей вислів, природна релігія, тобто релігійність, яка становить природну, невід'ємну властивість людської душі. Я називаю її природною, щоб відрізнити від інших, саме від невластивих або штучних релігійних настроїв. Навіть серед учителів стало звичаєм приймати за релігійність словесні формули, догмати і зовнішні форми віросповідання, ніби вони полягають у раціональному визнанні якої-небудь істини, а зовсім не в щирій глибокій спрямованості душі на божественне. Тому дехто глибоко помиляється, думаючи, що вчитель є релігійною людиною, добрим викладачем релігії, якщо він розуміється на формулах віри і з презирством ставиться до того, хто ніби ухиляється від непохибності догмату і вбачає релігійність великою мірою або навіть виключно в моральному житті. Нескінченні забобони панують у цій галузі ще серед тисячі людей, навіть учителів! Я спостерігав у школі вчителів, які вважались істинно релігійними, і не знайшов у їх школах нічого істинно релігійного, бо заучування катехізису і релігійних текстів, мертве сповідання якого-небудь символу, строге слідування звичайній офіційній вірі і прикладання до інших мірки катехізису — все це можна назвати як завгодно, але не релігійністю. Але я спостерігав і таких учителів, про яких пройшла чутка, що вони єретики, і в школах яких я знайшов справжню, живу, безпосередню релігійність, саме благоговіння перед божественним і священним, глибоке відчуття великого і щирий потяг до правди і добра. Тверде сподівання на всемогутнє провидіння, власне усвідомлення потягу до добра, віра в істину, її кінцевий тріумф, поєднана з вірою в людство, яка завжди надихала і надавала сили видатним історичним особистостям в їх вчинках — все разом взяте уподібнює людину до скелі. Вона стає непохитною і стійкою, не відчуває втоми від своєї діяльності і чесно виконує свій обов'язок, незважаючи на всі обмеження, які накладаються на неї посадою.

Виховати декілька власних дітей — справа стомлююча, важка, така, яка рідко вдається за бажанням, тому нерозривно зв'язана з гіркотою і турботами. Це знають всі батьки без винятку на всій земній кулі; вони це випробували, пережили. Але ця справа продовжується не вічно, вона минає і не захоплює цілком. Завдяки Богу дивляться батьки на підростаючих дітей і радіють, що скінчилися, нарешті, турботи про їх виховання. Ні за які блага, мабуть, навіть ні за що не згодились би вони проробити все спочатку. Інше становище у вчителя. Він повинен виховувати багато дітей — чужих дітей і вічно дітей. Ті, що просуваються вперед, змінюються наступними за ними, ті, що закінчують — вступаючими. Вчителю доводиться кожний рік, майже кожний день, починати все спочатку, — і так все життя. Що ж дає йому можливість бути при цьому стійким, веселим і бадьорим, радісним і спокійним? Дещо потрібно вказати. Школа — виноградник, де вчитель покликаний діяти виховуюче і плідно. Ці і подібні до них думки, які завжди близькі вчителю і постійно витають перед його розумовим поглядом, підтримують у ньому веселість і бадьорість, зберігають йому мужність і спокій, якщо невдячність і невизнання випали йому на долю. Без цих думок, безсумнівно, не може бути постійно щасливого шкільного вчителя.

Ідея, якій служить учитель, полягає в запровадженні моральності в людському роді. Їй віддається він всією душею, вона володіє ним неподільно. Вона не засіла в його голові як надуманий принцип, але перейшла в його плоть і кров. Не він нею володіє, а вона ним. Він — учитель за покликанням, його не можна уявити собі ніким іншим як учителем. Викладання перетворилося на його життя, на його їжу; воно неподільно зв'язано з ним. І це чудо, якщо вчительська справа стає у нього вільним мистецтвом, і він на всіх своїх учнів накладає печать свого духу! Якщо він знаходить своє щастя в навчанні, тоді можна вважати щасливими всіх, хто в нього вчиться.

До такої геніальної віртуозності доходять тільки вроджені вчителі за найрідших і найщасливіших обставин. Від нас, решти, можна чекати, щоб ми, по мірі своїх сил і здібностей, служили своєму призначенню на благо тих, хто нам довірений. Учитель повинен бути для учня втіленням не тільки чуттєвого пізнання, але також абстрактного мислення, духу шкільної спільноти, підкорення особистості загальній меті. Одним словом, він повинен бути уособленням зрілої вихованої, якщо не досконалої, то такої, що прагне до досконалості, людини. Найважливішим явищем у школі, найнавчальнішим предметом для спостереження, найважливішим прикладом для учня є сам учитель. Він — уособлений метод навчання, втілення принципу навчання і виховання. Його особистість завойовує йому повагу, вплив, силу. Скрізь цінність школи дорівнює цінності її вчителя. Побувши в першій, дізнаєшся про останнього набагато більше і ґрунтовніше, ніж у результаті найдетальнішого опису «Покажи мені своїх учнів, і я побачу тебе!»