Обговорення життєвих ситуацій

Історія 1

Інга – 16-річна дівчина, старшокласниця. директор модельної агенції запропонував Інзі поїхати до Об’єднаних Арабських Еміратів працювати моделлю. Він відзначив, що Інга дуже гарна і зможе зробити успішну кар’єру. Пообіцяв, що Інга буде жити і відпочивати на віллі разом з подругами, а поїздка буде безкоштовною, тому що всі витрати за проїзд, оформлення візи, проживання, харчування покриє модельна агенція. За роботу ще обіцяли платити 300 доларів США на місяць. Інга погодилася.

Директор агенції оформив всі необхідні документи та придбав авіаквиток. Коли Інга та інші дівчата прилетіли в Об’єднані Арабські Емірати, м. Дубаї, їх зустріли двоє чоловіків, місцевих мешканців та відвезли на віллу одного багатого господаря, де їх прийняла Ольга, дівчина з України.

Представивши себе як їх начальницю, Ольга забрала у Інги та інших дівчат паспорти. На наступний день Ольга пояснила, що за кожну дівчину заплатили по 1000 доларів США і що дівчата мають жити на віллі і вдовольняти всі бажання господаря, а саме надавати сексуальні послуги гостям, які приїжджають на віллу. Якщо дівчата комусь розкажуть про це, їм пригрозили, що посадять в тюрму або вб’ють.

Інга та інші дівчата були у відчаї, хотіли повернутися додому, але боялися за своє життя і тому надавали сексуальні послуги проти свої волі. Крім того, без паспортів та грошей, вони не могли повернутися в Україну, а вийти за межі вілли, щоб втекти, не могли, бо навколо були охоронці, які слідкували за ними. Так Інга і дівчата працювали декілька місяців. Грошей їм не платили зовсім, лише годували, примушуючи «відпрацювати борг» – гроші, які агенція витратила на їх перевезення. Телефонувати і виходити за територію вілли забороняли. Час від часу погрожували розправою за непокору і навіть били.

Через декілька місяців, господар вирішив змінити дівчат, їм віддали паспорти, відвезли в аеропорт і відправили на Україну. Перед від’їздом їм знову погрожували розправою, де б в Україні не знаходилися дівчата, якщо вони комусь розкажуть про те, що вони реально робили.

Історія 2

16-річний Микола найменший в родині, крім нього є старші два брати й сестра. Батьки давно розлучилися. Мати не працює, на пенсії. Хлопець вирішив влаштуватись на роботу, щоб допомогти сім’ї. Спочатку влаштувався на роботу в селі, де жив, був різноробочим на колгоспній пилорамі. Одного дня знайомий 23-річний хлопець із сусіднього села, Максим, розповів Миколі про можливість влаштуватися на роботу на пилорамі в Росії. Обіцяв, що за таку ж роботу, яку Микола виконує в селі, там отримуватиме до 800 доларів США на місяць.

Проживання буде в будинку в хороших умовах. Хлопець погодився. до Росії на цю роботу на пилорамі погодилися поїхати ще 8 молодих хлопців. До Росії хлопці їхали мікроавтобусом, який замовив Максим. Проїзд оплачували самі, окрім цього кожен мав заплатити по 1000 гривень Максиму за допомогу влаштуватися на цю роботу. Максим супроводжував хлопців до місця призначення. По прибуттю на місце роботи, у хлопців забрали документи під приводом оформлення на роботу. Миколу та інших хлопців поселили у недобудованому дерев’яному бараці, який хлопці мали добудувати самі. Спати не було на чому. Працедавець, господар пилорами, пообіцяв, що незручності проживання компенсує зарплатою. до роботи стали наступного ж дня. Протягом першого тижня хлопцям встановили платню в 250 російських рублів (близько 10 доларів США) за 1 кубометр напилених матеріалів. Через тиждень оплату зменшили, мотивуючи це погіршенням якості роботи, але навіть ті малі гроші хлопці не отримували, бо господар пилорами виплачував гроші за роботу всіх українських хлопців вербувальнику Максиму. Вербувальник же на руки хлопцям їхню заробітну платню не давав, посилаючись на те, що купуватиме для них продукти харчування, а решту грошей виплатить перед від’їздом додому. Працювали і в дощ, і в спеку по 14-16 годин, без вихідних. Над хлопцями господар постійно знущався, здійснював психологічний тиск. Якщо хтось із робітників не виконував план, бригадир накладав на нього штраф, а за непокору - жорстоко бив. Так тривало декілька місяців. Хлопці хотіли повернутися додому, але їм не дозволяли, паспорти не віддавали. Територія охоронялася, навколо був паркан із колючим дротом і собаками, втекти було неможливо. Микола сильно хворів через перевтому та відсутність медичної допомоги. Не міг працювати. Він випросив документи у вербувальника під приводом, що поїде додому за теплим одягом і повернеться. Вербувальник і господар пилорами погрожували йому, що якщо він звернеться в міліцію, вони знайдуть його в селі і розправляться з ним та його рідними. Хворого Миколу відпустили за речами, заробітну платню не дали, дали лише гроші на проїзд. Микола туди більше не повернувся.

Історія 3

Надія жила вдвох зі своєю трирічною донькою Оленкою. Мала роботу, але зарплатня була дуже малою. Її знайома порекомендувала їй своїх друзів, які запропонували їй поїхати до Польщі на заробітки. Один з цих друзів пояснив, що вона буде збирати там пожертви для благодійної діяльності, і що це легально у Польщі. Він запропонував зарплату у 150 доларів, безкоштовне житло, їжу та одяг для неї та її трирічної Оленки, а також пообіцяв, що робота буде нескладною. Ці самі люди підготували усі документи, зробили візи та сплатили за проїзд до Польщі для Надії та Оленки.

По приїзді «роботодавець» пояснив Надії та іншій жінці, яка теж приїхала туди з двома діточками, що насправді вони будуть робити. Вони повинні були жебракувати на вулиці зі своїми дітьми та платити самостійно за житло та їжу; окрім того, вони повинні повернути йому борг – гроші, витрачені на оформлення їхніх документів та переїзд до Польщі. Коли Надія відмовилася це робити, її та доньку сильно побили, а потім трирічну Оленку забрала дружина «господаря». Надії не дозволяли бачитися з донькою взагалі. У такому становищі Надія не могла ані втекти, ані звернутися до поліції. Надія була змушена примусово працювати по 12-14 годин на день без відпочинку, не зважаючи на погоду або фізичний стан. Трафікери нічого не платили їй.

Надія вимагала зустрічі зі своєю донькою, але їй відмовляли. «Господарі» віддали трирічну Оленку іншій жінці, яка з нею жебракувала і отримали за дівчинку гроші. Одного разу їх зупинила поліція для перевірки документів, внаслідок чого дитину забрали та помістили до дитячого будинку.

Через 6 місяців Надії вдалося втекти, вона звернулася до поліції і згодом знайшла свою маленьку Оленку у дитячому будинку. Надія і Оленка повернулися в Україну без грошей. Оленка, якій скоро 4 роки, отримала важкі психологічні травми внаслідок використання у жебракуванні.

Тренер пропонує учням варіант правил безпеки:

- Я завжди спілкуюсь зі своїми родичами, друзями. Коли мені необхідно відлучитися, я говорю, куди йду і коли збираюсь повернутися;

- У випадку запізнення я телефоную;

- Якщо мені необхідно кудись піти, я піду не один (одна), а з товаришем/кою. У такому випадку ми зможемо допомогти один одному не потрапити у біду;

- Я нікуди не йду з незнайомими людьми та нічого від них не беру;

- Я ніколи не сідаю в автомобіль до незнайомих людей;

- Я нікому не дозволю доторкатися до мене. Якщо ж хтось спробує доторкнутися до мене, я голосно і твердо скажу „Ні!”, покличу на допомогу;

- Якщо зі мною щось трапиться недобре, я негайно розкажу тим людям яким я довіряю, хто піклується про мене і хоче, щоб я був/була щасливим/щасливою;

- Я завжди буду слідувати цим правилам. Я хочу бути щасливим/щасливою і здоровим/здоровою. Я на це заслуговую.