Розкрийте основні проблеми реформування ООН.

Визначте головні пріоритети зовнішньої політики України сьогодні

Україна послiдовно й неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi

беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та

iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у

схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямках зовнiшньої

полiтики України" - концептуальним документом, на засадах якого

базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України.

Визначається три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:

1. розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;

2. європейська iнтеграцiя;

3. багатостороння дипломатiя.

У двостороннiх вiдносинах прiоритетними для України є вiдносини з

сусiднiми країнами та стосунки зі стратегiчно важливими партнерами і

впливовими державами свiту.

В свою чергу європейська iнтеграцiя для України - це подальше полiтичне

та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети

iнтеграцiї до Європейського Союзу; адаптування українського

законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент; поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних

складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки.

В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi

прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi:

· забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних

органiзацiй;

· налагодження ефективного регiонального та субрегiонального

спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та

субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях;

· активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi

роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та

миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах.

Розкрийте основні проблеми реформування ООН.

Перед учасниками ООН постали питання необхідності реформування цієї універсальної міжнародної організації. За 60 років після прийняття Статуту ООН світ значно змінився, і Рада Безпеки ООН вже не може відповідати вимогам сьогодення. Отже, перша група питань пов'язана з реформуванням Ради Безпеки ООН. Йдеться про необхідність розширення членського складу Ради Безпеки та її реструктуризацію. Генеральний секретар ООН К. Аннан пропонує збільшити склад РБ ООН до 24 осіб (нині 15) і збільшити число постійних членів РБ з 5 до 11 (право вето залишити за 5). Серед інших пропозицій —- забезпечення більшої транспарентності в роботі Ради Безпеки та вдосконалення методів її роботи; проведення консультацій із залученням широкого кола учасників, посилення впливу Комісії з прав людини шляхом перетворення її на Раду з прав людини, а також посилення контролю за фінансовою і миротворчою діяльністю ООН та ін.

Проблеми розширення складу постійних членів РБ ООН, процедури голосування в РБ, зокрема використання права вето, та інші постійно наштовхуються не тільки на глибоку протидію учасників Ради Безпеки, а й на конкуренцію за гіпотетичні можливості інших країн ООН. Так, найвпливовіші країни, що розвиваються (Бразилія, Індія, Нігерія), підтримали пропозицію про розширення складу постійних членів РБ, розраховуючи посісти в ній нові місця, їхні регіональні суперники — Аргентина, Пакистан, Єгипет — виступили проти, вони пропонують розширити склад постійних членів РБ ООН тільки за рахунок Німеччини та Японії, які роблять вагомий внесок як в бюджет ООН, що для багатьох держав є головним аргументом, так і на виконання Організацією своїх цілей і принципів (наприклад, фінансовий внесок Японії у 2005 р. покриває 19 % бюджету ООН і поступається цим показником тільки США, на які припадає 22 %). Викликала дискусію і проблема вето. Якщо більшість країн — членів ООН виступили за його скасування, то постійні члени Ради Безпеки перекреслили такі наміри. Проти надання постійного членства в РБ Японії і Німеччини категорично виступає Італія. Позиція України є суто прагматичною: вона підтримує будь-який варіант розширення Ради Безпеки ООН, який передбачатиме одне додаткове місце серед непостійних членів РБ ООН для регіональної групи східноєвропейських держав.

16. Проаналізуйте причини сирійської кризи та перспективи її розв'язання.

Конфлікт в Сирії розпочався в січні 2011 року з мирних демонстрацій проти режиму президента Башара Асада, що почалися під впливом подій Арабської весни. Ці виступи були придушені, з'явилися перші жертви. Навесні напруга зросла, разом з чисельністю демонстрантів. Влітку 2011 року уряд запровадив в деякі міста танки і війська, рахунок жертв пішов на сотні. Вже восени, з оформленням організованих збройних загонів повстанців, в Сирії почався збройний конфлікт. Перш ніж виділити проблеми, що стоять на шляху врегулювання конфлікту, необхідно виявити його причини. В цілому можна виділити дві основні: соціально-економічна та релігійна, саме в їх переплетенні і закладені основи сирійського кризи. Перша досить зрозуміла – рівень життя і економічна ситуація в країні залишають бажати кращого. При цьому ситуація в Дамаску, Алеппо та інших великих містах принципово краща, що створює соціальну напруженість.

Що стосується релігійної причини – тут справа йде дещо складніше. З часів французького впливу і подальшого соціалістичного курсу країни частина суспільства значно відійшла від ісламу і зберігає лише формальний зв'язок з релігією. Як правило, це представники правлячих кіл і середнього класу, держапарату, інтелігенція, люди, що отримали європейську освіту, комуністи, атеїсти, прозахідні ліберали і т. д. До них примикають релігійні меншини – християни, друзи і алавіти, в середовищі яких в основному релігія так само не відіграє глобальну роль. Вся ця маса людей може по-різному ставиться до політики партії БААС (Партія арабського соціалістичного відродження), але вона єдина в прагненні зберегти світський характер сирійського держави. Якщо на початку сирійських подій частина лібералів і була налаштована опозиційно, то в даний момент вони підтримують діючий уряд, чого стали події в Лівії, Єгипті, Тунісі а так само в самій Сирії. Як правило, світськи налаштовані сирійці проживають в основному у великих містах (в Дамаску, Алеппо, Латакії), де рівень життя і освідченості, як вже зазначалося, в рази вище. Ці райони підтримують уряд і правлячу партію. Таким чином, якщо розглядати загальну картину в Сирії не вдаючись зокрема й винятки, то реальна лінія конфронтації проходить між урядом партії БААС, на стороні якого світськи налаштована і більш заможна частина сирійського народу і ВСА, яку підтримує більш відстала, ісламська релігійна периферія.6

Складність вирішення конфлікту, у свою чергу, випливає з фундаментальності протиріч, які його породили.

По-перше, озброєні і мирні протести проти центральної влади придбали масовий характер. По-друге, якщо виступ в 2011р. почали представники міського середнього класу з вимогами політичних і громадянських свобод, то зараз ключову роль грають етно-релігійні суперечності. Таким чином, світський протест з часом змінився, по суті, збройною боротьбою ісламістів за владу. Конфлікт вже неможливо вирішити шляхом збільшення громадянських свобод і ослабленням репресій, так як ісламістам це просто не потрібно. По-третє, світські лідери стають «обличчям» повстанців для західних ЗМІ, створюючи позитивний образ бунтівників, але серйозно вплинути на ситуацію вже не можуть.

По-четверте, поряд з безсумнівними внутрішніми причинами конфлікту в Сирії, ряд зовнішніх гравців намагається підтримувати ці виступи і витягти з них вигоду. США і їх союзники прагнуть повалити режим в Дамаска. 1 квітня 2012 року в Стамбулі відкрилася зустріч так званих "друзів Сирії". Близько 70 країн, представники яких беруть участь у зустрічі, оголосили про санкції проти Сирії і визнали політичне керівництво бойовиків - Сирійську Національну Раду "єдиним представником сирійського народу". Має місце фінансова, і за деякими даними, військова допомога повстанцям, як з боку Заходу, так і супротивників Сирії в арабському світі.

Росія і Китай у свою чергу підтримують уряд Сирії на противагу позиції країн Заходу.7 Вето Росії і Китаю на резолюції РБ ООН не дає розвинути сирійську ситуацію по лівійському сценарію і перешкоджає будь-якому іноземному військовому втручанню в сирійський конфлікт. Тим не менш, підтримка повстанців ззовні і прагнення США і їх союзників до силового вирішення конфлікту ставлять під загрозу можливість його мирного розв'язання.

На закінчення, виходячи з вищесказаного, хотілося б відзначити, що будь-яке військове втручання у справи Сирії не допустимо. Повалення чинного уряду Сирії призведе до приходу до влади ісламістів і зростання репресій, насильства і нестабільності. Крім того, це буде вкрай небезпечним прецедентом для всіх країн регіону. Мабуть, врегулювати конфлікт в Сирії може тільки уряд цієї країни, проте чим довше триватимуть бойові дії, тим туманнішими стає ця перспектива. На жаль, можливості міжнародного співтовариства в даному випадку досить обмежені, але воно має всіляко сприяти цьому. Захід повинен припинити політику подвійних стандартів по відношенню до сторін конфлікту;

17. Обґрунтуйте потребу євроатлантичної інтеграції України.

Україна також проголосила своїм ключовим зовнішньополітичним пріоритетом інтеграцію в Євросоюз і НАТО. Але здобутки української держави на шляху євроінтеграції набагато скромніші, ніж у наших колишніх співсоцтабірників. Більше того – вони досить сумнівні.

Якщо враховувати роль і місце оновлених НАТО і ЄС в сучасних процесах світового цивілізаційного розвитку, їх глобальний вплив на політичне становище у всіх регіонах планети, то зробимо беззаперечний висновок: взаємини з цими організаціями мають непересічне значення для розгортання державотворчих процесів в Україні. Унікальність становища нашої країни полягає в тому, що вона має реальні шанси на повноправне членство в євроатлантичних структурах безпеки. Цьому сприяють вигідне геополітичне положення, причетність українців до традицій європейської культури, демографічний склад населення, економічний потенціал, спроможність зробити вагомий вклад у зміцнення загальноєвропейської безпеки. Щоправда, маємо зробити й поправку: без повноцінних політичних і соціально-економічних реформ говорити про ймовірність членства України в НАТО і ЄС не доводиться. Необхідно активізувати зусилля з формування проукраїнського лобі серед країн-членів НАТО і ЄС. Нині Україна не має в Західній Європі союзників, які б беззастережно підтримували її євроінтеграційні потуги. З іншого боку, майже всі нові члени НАТО і ЄС, виходячи з політичних, історичних, економічних, культурних передумов, досить прихильно налаштовані до України та спроможні надавати їй підтримку. Вже зараз суттєву допомогу надають нам країни Балтії, Словаччина, Угорщина. Активним представником українських інтересів у Європі прагне стати Польща. Цікава пропозиція чеських фахівців: "У розширеному ЄС Чехія могла би служити незалежним посередником, чиї взаємини з Україною, на відміну від Польщі чи Угорщини, не заплямувалися в минулому. Навпаки, Чехія має добру славу в Україні. Вкрай проблематичними будуть перспективи євроатлантичної інтеграції без подальшої нормалізації взаємин з США, вплив яких на діяльність і НАТО, і ЄС неможливо переоцінити. Подальші євроінтеграційні перспективи України, її майбутнє як суверенної держави найбільше залежать від самого українського суспільства та його спроможності забезпечувати ефективну реалізацію національних інтересів у контексті об’єктивних процесів загальноєвропейського розвитку.На сучасному етапі можемо констатувати наявність стагнаційних елементів у взаємовідносинах України з НАТО і ЄС. Нинішній політичний і соціально-економічний стан країни гальмує її інтеграцію до євроатлантичних структур безпеки й економічного розвитку. Вступ України до НАТО активізує процес набуття повноправного членства в ЄС, який, враховуючи нинішній стан української економіки та велику кількість інших проблем, буде тривалішим і складнішим порівняно із вступом до Альянсу. Але активна реалізація євроінтеграційної стратегії зможе зробити цілком реальною перспективу членства України в Євросоюзі протягом другого десятиліття ХХІ століття.

Євроатлантичній інтеграції України немає жодної альтернативи, а наближення до західних стандартів демократії, права та соціально-економічного розвитку буде головною гарантією подальшого прогресивного розвитку української держави.

18. Які, на Вашу думку, причини “навали” біженців у Європу та можливі шляхи вирішення цієї проблеми.

Деякі аналітики вважали, що біженці в деякому сенсі можуть бути вигідними для Європи. Як відомо, індекс народжуваності в більшості країн-членів ЄС – 1,6 дитини на одну жінку, а рівень відтворення починається з 2,1. До того ж європейцям потрібен робочий клас для нормального функціонування власної економіки. Є ще одна проблема – етична: більшість європейських держав колись мали колонії в Африці та Азії і сьогодні, мабуть, були б раді віддати борг нащадкам колишніх рабів та визискуваних. Саме тому нині в країнах ЄС вже налічується близько 30 млн вихідців з африканських країн та держав Близького Сходу.
Проте та ціна, яку нині пропонують заплатити стабільній Європі за ймовірне вирішення міграційних проблем, дуже і дуже висока. По-перше, більшість біженців поводять себе як споживачі, керуючись принципом «переді мною всі боргують». Вони впевнені в тому, що жодна європейська держава не наважиться відмовити їм у притулку. І вони праві – сьогодні лише Данія офіційно прийняла закони, котрі обмежують міграцію, тоді як Німеччина вже заявила про те, що готова прийняти біля 800 тис. біженців. По-друге, сирійці, єгиптяни та інші мігранти, які переїжджають до Німеччини, Австрії тощо, не хочуть інтегруватися в європейський простір, переймати європейські цінності. Навпаки, вони виступають за збереження своєї національної та релігійної ідентичності. По-третє, враховуючи рівень виховання та досвід спілкування зі зброєю, такі мігранти швидко утворюють злочинні угруповання, загрожуючи безпеці місцевих жителів. Вже зараз у донедавна спокійних європейських містах є райони, з яких через небезпеку для життя та здоров’я виїхали представники корінних націй, а залишилися вихідці з Африки та Азії.
У цій ситуації, коли загроза від мігрантів більша, ніж бажання допомогти нещасним, серед простих мешканців країн ЄС здобувають популярність ультраправі партії з їх жорсткою позицією відносно біженців. Останні вибори в Швеції та Франції вже продемонстрували такі тенденції. В Угорщині та Греції вони також наростають. Європейське керівництво, яке ще пам’ятає жорстокі уроки нацистської Німеччини, не може не відреагувати на ці зміни, але готових рецептів, як протистояти навалі мігрантів та вирішувати дану проблему, поки що немає. І тому європейці займаються лише «латанням дірок». Так, міністри внутрішніх справ Німеччини та Франції запропонували до кінця 2015 року обладнати в Італії та Греції достатню кількість імміграційних пунктів і при цьому зробити більш жорсткими критерії надання притулку. Але проблема вже досягла такого рівня, що необхідне її глобальне вирішення — треба створювати безпечні зони для проживання людей в їх рідних країнах, шукати можливості для припинення війни, вести переговори зі Сполученими Штатами заради зміни їхньої зовнішньої політики стосовно, наприклад, Сирії.

19. Проаналізуйте причини та наслідки “русскойвесны” 2014 р.

Сьогодні велику увагу експертів, а також аналітиків у чималій кількості матеріалів приділено тимчасовій окупації окремих територій Українського Донбасу та перебігу антитерористичної операції. Утім, внутрішні соціальноекономічні та політикоправові причини громадських протестів на окремих територіях Донбасу протягом весни 2014 року, які призвели до порушення суверенітету та територіальної цілісності України, на мою думку, проаналізовані не до кінця, що, у свою чергу, не дає змоги повністю усвідомити ці трагічні події та не допустити їх повторення в майбутньому.

Зпоміж найістотніших причин варто виокремити такі:

Поперше, низький соціальноекономічний рівень життя більшості мешканців регіону, які не стільки вбачали в Російській Федерації передусім близьку за політичними чи культурними мотивами країну, скільки розглядали її «протекторат» як можливість покращити свій добробут завдяки більшим порівняно з Україною пенсіям та зарплатам. Однак те, що ціни на товари та послуги в Російській Федерації також симетрично вищі, чомусь до уваги взагалі не брали. Тому представники саме малозабезпечених прошарків населення виступили рушійною силою проросійських громадських протестів, які спричинили розхитування суспільнополітичних терезів на окремих територіях Українського Донбасу.

Подруге, надмірна централізація державної влади, яка протягом багатьох років передувала цьому конфліктові. Особливо вона проявилася у 2010–2013 роках, за часів перебування при владі В. Януковича та Партії регіонів, коли переважна більшість податків і зборів, які збирали в регіонах, передавалися до держбюджету України, а вже потім із Києва розподілялися регіонам.

Потретє, підігрівання та поширення громадських протестів на Донбасі здійснювалося за безпосередньою участю та за значної фінансової підтримки регіональних і місцевих еліт. Утім, самі представники цих еліт доволі пізно (лише після цілковитої втрати контролю над ситуацією) зрозуміли, що їхні можливості та потенціал використав потужніший гравець – Російська Федерація. Вона мала геть інші від місцевої еліти наміри та цілі на Донбасі.

Почетверте, цілеспрямоване протягом багатьох років формування російськими засобами масової інформації та через соціальні мережі громадської думки в ПівденноСхідній Україні щодо ворожого ставлення до всього українського – мови, культури, традицій, історії тощо. Така обробка свідомості українських громадян проводилася не рік чи два, а протягом усього періоду незалежності України й особливо в останнє десятиріччя. У результаті російським ЗМІ завдяки викривленому поданню інформації про події в Україні вдалося створити зручне інформаційне підґрунтя для потужного вибуху антиукраїнських громадських протестів, особливо на Донбасі та в Криму.

Безкровна та доволі швидка анексія Криму Російською Федерацією стала наочним прикладом можливого подальшого сценарію для багатьох громадян у Східній Україні. Тому чимало мешканців Донбасу не відчували небезпеки збройного протистояння та руйнування інфраструктури регіону в разі аналогічного відокремлення Донецької та Луганської областей від України. Крім того, приклад Криму був посилений домінуючим серед населення Донецької та Луганської областей міфом, що, мовляв, «Донбас годує всю Україну», виснажуючи таким чином регіон і позбавляючи його мешканців гідного соціальноекономічного рівня життя. Інформація про дотаційність Луганської та Донецької областей сприймалася багатьма жителями Донбасу як «елемент викривленої української пропаганди» та навіть як образлива.

20. Які, на Вашу думку, причини загострення сеператистських настроїв у низці країн Європи?

. Перш за все, варто зазначити, що в сучасну епоху повсюдної тотальної взаємозалежності, яка відбувається у світі політичних процесів, проблеми, пов’язані з наявністю в окремих регіонах планети осередків сепаратизму, викликають глобальне посилення політичної та економічної напруженості. Така тенденція призводить не тільки до розпаду багатонаціональних держав, але і породжує ланцюгову реакцію етнополітичних конфліктів, сприяє послабленню контролю над поширенням звичайного озброєння, розширенню можливостей поширення зброї масової поразки, зростанню тероризму і релігійного екстремізму. Для вирішення подібних кризових ситуацій постає проблема виявлення причин сепаратиських тенденцій. Слід зазначити, що в багатьох випадках сепаратизму, причина може бути багатоаспектною, це суттєво ускладнює процес врегулювання, оскільки в такій ситуації треба брати до уваги всі її прояви. На думку американської дослідниці Мети Спенсер, яку вона висунула у своїй роботі «Separatism: democracy and disintegration» одним з головних факторів, які спричиняють виникнення сепаратизму – національна ідентичність. Саме національна ідентичність є рушійним фактором практично всіх сепаратистських тенденцій, але ця проблема стає більш актуальною коли формування цієї національної ідентичності проходить під впливом зовнішних факторів. У такому випадку сепаратизм може бути своєрідною відповіддю на утиски та пригноблення етнічної групи [5, p. 15]. Одним з найбільш гострих прикладів сепаратизму може слугувати – ЄС. Не дивлячись на силу та динаміку інтеграційних процесів, окремі країни ЄС зіштовхнулися з сепаратистськими тенденціями, які почали представляти реальну загрозу національній безпеці. Причинами цього процесу в кожному конкретному випадку можуть бути різні чинники: етно - політична складова, економічна диференціація, утиски національних меншин з боку офіційної влади тощо. Зазначимо, що класифікація сепаратизму в залежності від причин, які його сформували є досить умовною. Практично всі випадки сепаратизму представляють собою багатоаспектні явища, де переплітаються різні 236 чинники. Сучасний європейський сепаратизм все ж можна класифікувати в залежності від домінуючих проблем, які обумовлюють головні тенденції у кожному окремому випадку. Одним з найбільш гострих випадків сепаратизму є країна Басків у Іспанії. У цій провінції з 1959 року існує ліворадикальна терористична організація ЕТА (Euzkadi Ta Azkatasuna, ETA, у перекладі з баскської мови – «Басконія та свобода») Терористичні дії ЕТА почала в 1968 році, а всього, згідно з різноманітними даними цією організацією вбито приблизно 800 чоловік. Останньою масштабною акцією терористів був вибух біля поліцейської казарми у місті Бургос 29 липня 2009 року. 10 січня 2011 року ЕТА оголосила про припинення збройної боротьби, проте ситуація у регіоні залишається напруженою: протягом останніх років екстремісти неодноразово заявляли про припинення терору, проте пізніше поверталися до збройної боротьби.

У Великій Британії сепаратистські настрої поширені у Шотландії та Північній Ірландії. Шотландія, яка з 1707 року входить до складу королівства, отримала у 1999 році власний парламент, реалізувавши на практиці принцип home rule – самоврядування. На парламентських виборах 5 травня 2011 року Шотландська національна партія, яка відстоює право регіону на референдум з питання незалежності, отримала 69 місць у місцевому парламенті. Таким чином, наразі створюються передумови для сецесії Шотландії. Н а т о м і с т ь п і в н і ч н о і р л а н д с ь к и й с е п а р а т и з м м а є, о к р і м етнолінгвістичного, й релігійне забарвлення: більшість населення регіону є католиками. Інтереси найрадикальніших з них захищала Ірландська республіканська армія (ІРА), яка влаштовувала теракти на всій території Великої Британії. Радикальні екстремісти проголосили своєю метою вихід Північної Ірландії зі складу Сполученого Королівства і приєднання її до Республіки Ірландія. Після розпуску ІРА інтереси сепаратистів представляє радикальна політична партія Sinn Fein. Таким чином ми можемо зробити висновок, що не дивлячись на сучасні євроінтеграційні тенденції, які є ключовим фактором існування ЄС, існує інша контртенденція, яка посилюється з кожним роком – сепаратизм. Причини сепаратизму на території країн – членів ЄС можуть бути різними: етно – конфесійні чинники, розподіл матеріальних чи економічних благ або утиски з боку офіційної влади. Крім того сепаратизм спирається на один з найфундаментальніших принципів ООН – право 242 націїї на самовизначення. Всі ці чинники формують досить сприятливу ситуацію для розповсюдження сепаратистських тенденцій на територїї ЄС та у всьому світі.

21 Розкрийте головні напрямки сучасного тероризму.

Розрізняють два типи терористичної діяльності: державна й опозиційна. Відмінність між ними полягає в тому, що державний терор здійснюється органами державної влади, панівного класу, а опозиційний терор - насилля і усунення - анти-режимними угрупованнями. Репресії та переслідування є основним знаряддям державного терору. Терористичні акти - знаряддя опозиційного тероризму. Чисельність жертв в умовах державного терору буває значно більше, ніж за умов опозиційного.

Державний терор стимулює опозиційний тероризм, не допускаючи інші методи боротьби, оскільки державний терор стримує будь-яку опозицію.

Стабільні ж режими вдаються до терору в тих випадках, коли "закриті" системи ізольовані від усього світу. В суспільстві, де назрілі проблеми вирішуються, власне, політичними методами, вірогідність тероризму нижча, ніж в тих режимах, де вдаються переважно до насильницьких засобів, особливо, якщо ці засоби пов' язані з усуненням політичних противників. Коли ж державний тероризм виходить за межі однієї країни, то набирає характер міжнародного. Якщо на міжнародну арену виходять недержавні терористичні організації, то їх дії визначаються як транснаціональний тероризм.

За метою і спрямованістю тероризм поділяється на соціальний (або внутрішній), що переслідує мету докорінної або часткової зміни економічного чи політичного ладу власної країни; націоналістичний, що практикується сепаратистськими організаціями, рухами і спілками, які поставили метою боротьбу проти диктатури інонаціональних держав і монополій; релігійний, пов'язаний або ж з боротьбою прихильників однієї релігії (або секти) в межах спільної держави з прихильниками інших, або ж зі спробою повалити світську владу, і утвердити владу релігійну. В чистому вигляді такі різновидності сучасного тероризму не існують. В багатьох країнах націоналістичний тероризм переплітається з релігійним.

В сучасних умовах виділяють ще два напрями тероризму: правий і лівий.

Правий тероризм - це здебільшого фашистський, що характеризується людиноненависництвом, ультрареволюційністю типу Адольфа Гітлера в 30-40-х роках в Німеччині, в 70-х - на початку 80-х - терор Піночета в Чілі та ін. Бойовики ультраправого тероризму користуються реакційними силами для збройної боротьби з прогресивними громадськими організаціями і суспільно-політичними партіями, і політичними діячами, для створення в країні хаосу і безвладдя тощо з метою звинуватити в усіх бідах і негараздах ліві сили, і здійснення провокацій проти всіх прогресивних сил. Більшість правих терористичних організацій діють під прикриттям держави, а, отже, безкарно. Так, в США діє терористична спільність "Ліга захисту євреїв", група Кубинських контрас "Омега 7", "Американський альянс Аргентини", гватемальська "Мано Бланко" та ін. Правому тероризму властива висока організованість і координація дій в міжнародному масштабі. На Заході відомий так званий "Чорний!нтернаціонал" профашистських уль-трареволюційних угруповань з програмою встановлення в капіталістичних країнах "закону і порядку" на зразок третього рейху.

Лівий тероризм своєю діяльністю заважає революційно-демократичному і національно-визвольному руху. Злочини, що їх чинять ліві терористи, змикаються з правим, і служать реакційним силам. Лівий тероризм тісно пов' язаний з молодіжним рухом. Лівий тероризм здебільшого об' єднує всілякі анархічні угруповання тощо. В сучасних умовах політичний тероризм охопив майже всі країни світу - розвинуті і ті, що розвиваються, активно діють всі його типи і види. Особливо активно діють терористичні організації і угруповання в!талії, Франції, США, Німеччині, Росії, Україні та ін. Найвища активність терористичних і екстремістських організацій в Японії. Їх діяльність проявляється в жорстокій, нелюдській формі. В Японії, Європі, країнах Латинської Америки, та й в самих Сполучених Штатах Америки ліві екстремісти сприяють реакційним силам в розправі над прогресивним рухом та масовими організаціями. Відомі в Європі різноманітні угруповання, що ведуть терористичну діяльність проти прогресивних сил ("Червоні бригади" - в Італії, "Червона армія" в Японії і Німеччині, "Революційна армія" в США та ін.). Тероризм, по суті, діаметрально протилежний масовій боротьбі. Вдавання до терористичної діяльності - це не тільки зневага до сили масового революційного руху, але й нанесення великої шкоди соціально-економічній і політичній боротьбі народних мас за соціальне визволення.

22. Проаналізуйте витоки проблеми ІДІЛ і шляхи її вирішення.

У ході здійсненого аналізу аналітики виокремили кілька думок щодо того, хто ж може стояти за народженням ІДІЛу. Перша, найбільш розповсюджена думка – за цим стоять Сполучені Штати Америки. Відомий в Росії генерал Валерій Герасімов під час зустрічі з військовими аташе іноземних держав в Москві наприкінці минулого року чітко вказав на те, що за створенням ІДІЛ стоїть саме Вашингтон та країни Заходу, які при підготовці до подій «Арабської весни» створювали силу, яка б допомогла міняти політичні режими на Близькому Сході.

Після того, як в 2001 році, а також пізніше режим Башара Асада в Сирії не захитався під військово-політичними ударами Заходу, проти нього випустили ІДІЛ. Цій терористичній організації, на думку російської сторони, вдалося відкусити частину нескореної Сирії та частину Іраку, де знаходяться основі бази цього угруповання.

Відомо, що у сирійському конфлікті Росія виступає на боці режиму Асада, та розглядає його як останній російський форпост у регіоні Північної Африки та Близького Сходу. Адже події «Арабської весни» виштовхнули Путіна з цього регіону, який колишній Радянський Союз завойовував десятиліттями, витративши на це мільярдні кошті. Єдиний політичний режим, через який Росія залишається хоча б якось прив’язана до регіону – це режим Асада.

Уже згаданий Герасимов називає сирійських повстанців «незаконними збройними формуваннями», натомість США говорять про повстанців як громадян, які борються із диктатурою Асада. В західних засобах масової інформації можна знати повідомлення про авіаційні удари, які наносить американська авіація по позиціях ІДІЛ. Проте цікаво, що деякі західні експерти вказують на те, що цих ударів насправді ніхто не здійснює, це лише димова завіса, яка допомагає американцям розвінчувати звинувачення у нібито причетності до створення цієї терористичної організації

Однак існує також й інша точка зору: ІДІЛ – це найбільша небезпека саме для США, а також їх найбільшого партнера по регіону – Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів. Створення Ісламського Халіфату – це те, що може поставити під загрозу на лише мир і спокій американців та європейців. Це те, що може призвести до глобального конфлікту. Події в паризькому журналі Шарлі Абдо показали, наскільки вразливою перед ідеями радикального ісламізму є сьогоднішня Європа. Такі країни як Франція, в якій проживає більше 6 мільйонів мусульман, а також Німеччина, Іспанія та Італія, де ситуація є схожою із французькою, у сукупності можуть спровокувати масштабну кризу в Європі, до якої вперше за новітню історію континенту будуть втягнуті не лише європейські народи, але й зовнішні, непритаманні для Європи етнічні та релігійні групи.

Не поринаючи у вир теорії змов, а лише тверезо оцінюючи усі «за» та «проти», можна зробити висновок, що за розширення впливу ІДІЛу може стояти, наприклад, Китай. Адже проблеми, з якими зіштовхується Європа або Росія у контексті загрозу ІДІЛу, роблять його позиції у регіоні більш сильними. Європа страждає від радикальних ісламських рухів, так само і Росія. А якщо страждають, то значить стають слабшими і більш вразливими до зовнішніх факторів. З такими партнерами завжди легше домовлятися.

Китай поки що не страждає напряму від радикального ісламізму. Він для нього проблему поки не становить. А філософія Китаю, за якою він живе не одне століття, вказує на те, що завжди краще та ефективніше боротися із своїми близькими ворогами за рахунок використання потенціалу віддалених ворогів. Отже, боротьба за російський Далекий Схід (двісті років назад належав Китаю), який на 80% забезпечує російський експорт нафти і газу, можна бути ефективнішою тоді, коли Москва долає загрози ісламського тероризму.

Безумовно, війна на кільках фронтах швидше виснажить російські ресурси, що у Дивлячись на карту, робиш висновок, що на шляху поширення ісламської дуги від регіону Близького Сходу до китайських кордонів стоїть … Сирія. Знову повернувшись до сирійської проблематики, починаєш думати про те, а кому ж насправді може бути вигідною громадянська війна в Китаї?перспективі відкриє шлях для проникнення Китаю до російського Далекого Сходу.

23. Порівняйте підходи до вирішення зовнішньополітичних проблем адміністрацій президентів США Буша-молодшого та Обами.

Сучасний зовнішньополітичний курс Б. Обами формується під впливом кількох факторів: внутрішньої економічної ситуації та змін у міжнародному середовищі. Поєднання цих факторів обумовлює існування різновекторних тенденцій в системі прийняття зовнішньополітичних рішень: з одного боку, позиції партій зближуються, що обумовлене необхідністю вироблення прагматичного курсу (економна зовнішня політика) і настроями в американському суспільстві, з іншого - електоральна логіка диктує відштовхування позицій двох основних партій на максимальну відстань, оскільки партії уникають запозичень ідеологічного арсеналу суперника.

За кілька останніх років Б. Обамою було здійснено низку істотних перетворень за ключовими зовнішньополітичними напрямами: зроблено спробу покращити імідж США в світі, відновити відносини з країнами Близького Сходу, "перезавантажити" стосунки з Росією та Китаєм. Однак, опозиція республіканців вочевидь змусить президента найближчим часом внести істотні корективи. Це стосується зменшення ентузіазму у відносинах з мусульманськими країнами і більшої підтримки Ізраїлю, жорсткішої позиції щодо Ірану, а також паузи у політиці "перезавантаження" з Росією і Китаєм.

Основні підходи до визначення ролі Сполучених Штатів у міжнародних відносинах можна знайти в чотирьох пунктах, що були окреслені Б.Обамою у промові на ГА ООН. По-перше, Вашингтон виступає за обмеження розповсюдження ядерної зброї. За словами Президента, США та Росія повинні надавати приклад іншим державам підписавши договір СНО-2. Також Б.Обама зазначив, що КНДР та Іран не повинні володіти ядерною зброєю. Другою важливою міжнародною проблемою, боротьбі з якою США будуть надавати великого значення у своїй зовнішній політиці, визнано геноцид, особливо у Дарфурі. Тут особливу увагу буде приділено активній американській участі в миротворчих місіях ООН. Крім того, Обама різко засудив будівництво єврейських поселень на Західному березі і закликав палестинців до діалогу.

Третім пунктом було визначено проблеми екології та оточуючого середовища в тому числі активізація боротьби з глобальним потеплінням, на що його адміністрацією буде виділено 80 млрд дол. Четвертим пунктом визначені економічні проблеми, де особливу увагу буде приділено побудові післякризової світової фінансової архітектури.

Викладені ідеї вже неодноразово містилися в інших промовах американського президента. Головними причинами таких змін стали ті обставини, що США через економічні проблеми не мають необхідних ресурсів для повноцінного глобального лідерства на основі військового та економічного домінування. Тому нова американська зовнішня політика передбачає широке залучення союзників та однодумців для досягнення спільних завдань, економне використання дипломатичних, економічних та лише у крайньому випадку військових заходів для виконання поставлених цілей. До співробітництва Сполучені Штати і надалі будуть активно залучати не тільки держави-союзники, таких як члени ЄС та НАТО, але й інші держави, особливо Росію та Китай.

Перемога на президентських виборах 2000 року республіканців і початок президентсва Дж.Буша-молодшого започаткував формування нової зовнішньополітичної стратегії, яка складається з шести-семи найважливіших елементів. Загалом суть "нової стратегії^-" США полягає у тому, що відповідно до неї Штати все менше будуть рахуватись з інтересами інших^ З універсальними правилами та глобальними інституціями; будуть прагнути до одноособової і випереджаючої ролі у боротьбі з загрозою тероризму і країнами "вісі зла" (Лівія, Ірак, Іран, Північна Корея, Куба), які мають засоби масового ураження. США будуть використовувати свою неперевершену військову силу для встановлення глобального порядку.

Перший елемент "нової стратегії"" полягає в тому, що США беруть на себе фундаментальне зобов'язання "зберегти однополюсний світ, в якому вони не матимуть конкурентів. Жодній коаліції великих держав без США не буде дозволено досягти гегемонії. Америка повинна залишатись настільки могутньою, що інші великі держави врешті-решт перестануть бути стратегічними суперниками і конкуренція у сфері безпеки між великими державами також зникне."

Другий елемент - це необхідність аналізу глобальних небезпек з боку терористичних груп і визначення шляхів їх подолання. Нова реальність у тому, що ці невеликі терористичні групи, підтримувані країнами "вісі зла", можливо, уневдовзі куплять чи вже володіють ядерною, хімічною чи біологічною зброєю. Ці групи мають бути ліквідовані.

Третій елемент американської стратегії постулює, що концепція "ядерного стримування" зжила себе у зв'язку із завершенням "холодної війни". Тріада: ядерне стримування, національний суверенітет, баланс сил - не діє. Оскільки існує загроза не з боку великих суверенних держав, а з боку транснаціональної терористичної мережі, яка немає території, кордонів тощо.

Четвертий елемент тісно пов'язаний з третім, тобто з довільним тлумаченням національного суверенітету. Оскільки терористичні угруповання не повязані з конкретною територією і кордонами, то США мають бути готові до втручання у будь-який час, будь-де, тобто знехтувати національним суверенітетом будь-якої держави. Ця теза сильно суперечлива, бо Буш-молодший наголошує на важливій ролі територіальної безпеки своєї держави-нації, а іншим державам відмовляє у цьому.

Шостий елемент зовнішньополітичної ліній Вашингтона полягає у тому, що будуть ігноруватись міжнародні правила, договори, взагалі співпраця у сфері безпеки. Після подій 11 вересня 2001 року США відмовились підписати Кіотський протокол (1997 року в Кіото було підписано протокол боротьби з глобальним потеплінням. Його учасниками сьогодні є понад 140 державю Україна приєдналась до протоколу 4 лютого 2004 року. З великих держав лише США не підписали Кіотський протокол (Російська Федерація підписала Кіотський протокол у 2004 році), Конвенцію про заборону біологічної зброї, відмовились від договору про ПРО від 1972 року.

Сьомий елемент - США не надаватимуть значення зміцненню міжнародної стабільності, не будуть дотримуватись домовленостей про контроль над озброєнням, як це було під час "холодної війни". Світ, на думку США, повинен виробити радикально новий підхід до проблеми стабільності і поступово пристосуватись до американського гегемонізму.

Восьмий елемент проголошував стратегію превентивних дій. Таким чином, адміністрація Дж.Буша - молодшого відкинула «м'який» демократичний варіант встановлення американської гегемонії у світі і озброїлась варіантом одвертої і жорсткої гегемонії.

24. Які, на Вашу думку, фактори дозволяють визначити зовнішню політику Російської Федерації як імперську

Навесні 2014 р. спостерігається посилення конфронтації на міжнародній арені, що пов’язано з агресивною геополітикою Російської Федерації щодо України. Всупереч загальновизнаним нормам міжнародного права, відбувається брутальне втручання у внутрішні справи суверенної України, відторгнутий Крим, триває латентна експансія Росії на південному сході нашої країни. Припускаємо, що така геополітика РФ не є випадковим тимчасовим явищем і продиктована не лише прагненням забезпечити її інтереси на пострадянському просторі. Сучасна геополітика Росії, на нашу думку, ґрунтується на стратегічних засадах зовнішньої політики, котрі розроблені і реалізуються нинішнім керівництвом Кремля. При цьому офіційні документи та заяви політичної влади РФ досить часто є камуфляжем “жорсткої” геополітики цієї держави. сучасне керівництво РФ розбудовує новітню імперію. Вважаємо, що неомперією слід іменувати велику геополітичну систему, що вирізняється складною багаторівневою ієрархічною структурою з різнорідними внутрішніми компонентами і має зовнішні компоненти (або мережі) у світовому геопросторі. Геостратегія сучасної РФ розвивається у напрямі побудови багатополярного світу в стилі О. Г. Дугіна. “Стратегією національної безпеки Російської Федерації до 2020 року” передбачено перетворення її на світову державу, діяльність якої спрямована на підтримку стратегічної стабільності й взаємовигідних партнерських відносин в умовах багатополярного світу. При цьому одним з полюсів такого світу має бути новітня Російська (“Євразійська”) імперія. Для того, щоб бути одним зі світових “полюсів” у Росії є: найбільший у світі мінерально-сировинний потенціал (зокрема, унікальні поклади енергоносіїв); досить потужна індустрія (особливо ВПК); величезний військовий потенціал (найбільший ядерний арсенал); навіть, на думку багатьох російських авторів, вона очолює свою власну цивілізацію – “євразійську”. Дуже вигідне географічне положення надає Росії потенційну можливість стати трансконтинентальним “мостом” між Заходом і Сходом. На думку В. І. Якуніна розбудова транспортних “коридорів” через Євразію разом з експортом російської сировини за рублі має призвести до набуття Москвою статусу одного зі світових фінансових центрів. Сучасна глобальна геостратегія Москви ґрунтується, як вважає автор, на таких засадах. Після економічної кризи 2008-2099 рр. США, країни Західної Європи та Японія відзначаються низькими темпами економічного розвитку. Відбувається подальше поступове послаблення США на міжнародній арені, знижується ефективність американської зовнішньої політики. Захід взагалі дедалі більше втрачає економічну могутність і моральний авторитет у світі. Натомість економічно і політично зміцнюються регіональні “полюси”, і багатополярний світ стає реальністю. Взаємодія РФ з іншими незахідними “полюсами” дає змогу спільно протистояти Заходу, посилювати вплив у всьому світі, а також домінувати у “своєму” регіоні – на пострадянському просторі. При цьому для Росії виникають досить широкі можливості: застосовувати для досягнення своїх цілей “жорстку” силу (навіть, безпосередньо військову), виходячи зі свого власного трактування норм міжнародного права; проводити свою політику щодо захисту прав людини (знову таки на основі своїх уявлень про останні); вдаватися до дипломатичного тиску, шантажу, погроз; вести торговельні та інформаційні війни тощо

25. Проаналізуйте причини запровадження в 2014 р. міжнародних санкцій проти Росії, їхнє значення та перспективи подальшого продовження чи скасування.

У березні 2014-го, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія й держави Європейського Союзу припинили інвестиційну та військову співпрацю з Росією. Формальною причиною вимушених економічних санкцій було оголошення промосковськими чинниками в Криму, що статус півострова визначить несанкціонований Україною й наднаціональними інституціями “референдум”. Підписаний Путіним, після незаконного дійства анексійний указ, спричинив передбачені міжнародними угодами та домовленостями дії проти причетних до окупації осіб. 17.03.2014, США та ЄС оголосили список офіційних осіб, котрим заборонили в`їзд, на їхнє майно й рахунки було накладено арешт, а фінансовим установам та приватним кампаніям країн підписантів, було заборонено підтримувати будь-які стосунки з внесеними до списку та організаціями до яких вони приналежні.

Кремлівські чинники свідомі того, що Європа і США в зовнішній політиці керуються принципами. Вони не дозволяють залишати без санкцій авторитарні режими, що здійснюють агресивну зовнішню політику з метою списання усіх внутрішніх економічних негараздів на зовнішніх ворогів. Нинішній політично-економічний устрій РФ не здатний конкурувати з навколишнім світом. Сама ж система змінити себе не спроможна в причини деградації еліти.

Перемога Сполучених Штатів в справі “іранської ядерної програми” створює нові умови для розширення санкцій проти Росії. Ніхто не ставить під сумнів той факт, що нав`язані Україні “мінські угоди” насправді не будуть виконані в повному об'ємі. Ситуація на Донбасі у будь-який момент може перейти з уповільненої фази в гостру. Це означає, що у США і Євросоюзу завжди буде привід посилити тиск на Росію. Попередній раунд санкцій, безумовно, став украй негативним чинником для російської економіки, але поточні втрати насправді не спричинили стагнації російської економіки.

Продовження європейських санкцій проти Російської Федерації не залежить від ступеня виконання Кремлем своїх зобов'язань у рамках Мінських угод. Про це заявив посол Європейського Союзу в Укрїні Ян Томбінський, передає «Слово і Діло» з посиланням на «Європейську правду».

«Санкції були запроваджені проти Росії в зв'язку з незаконною анексією Криму, агресією проти України та підривом українського суверенітету. Тому кожен, хто братиме участь в ухваленні цих рішень, перевірятиме: причини запровадження санкцій вичерпали себе або ще актуальні. Своєю чергою, Мінські домовленості були створені пізніше для стабілізації політичного конфлікту», – говорить він.Посол також додав, що зараз складно передбачити, що відбудеться через півроку, й підкреслив, що в ЄС є розуміння того, що Росія не виконує Мінські домовленості.

26.Розкрийте альтернативні підходи європейських країн до проблеми біженців.

Багато років проблема середземноморських мігрантів турбувала лише окремі держави ЄС – Італію, Іспанію, Грецію та Мальту, які через географію сталипритулком для бажаючих будь-якою ціною потрапити в Європу з Африки і з Близького Сходу. Ці держави неодноразово починали спроби врегулювати рух мігрантів різними способами.

Наприклад, з допомогою амністії для мігрантів без документів: за 1985-2005 роки Іспанія провела п'ять таких амністій, легалізувавши понад 1,2 млн осіб. Також країни укладали угоди про реадмісію (повернення додому) з країнами походження мігрантів і посилювали відповідальність за незаконне перебування і недокументовану проникнення на територію ЄС.

Наприклад, в Італії в 2009 році були введені штрафи до 2000 євро за незаконний в'їзд і перебування в країні, а уповноважені міграційні органи отримали право укладати під варту осіб, які порушують міграційне законодавство.

Проте все це були точкові заходи, які не були частиною загальноєвропейської стратегії щодо гуманітарних мігрантів. Протягом останніх 10-15 років Європейський союз намагався вирішити цю проблему в основному через сприяння гуманітарних мігрантам поза території ЄС. З початку кризи в Сирії ЄС виділив 3 млрд євро на гуманітарні програми в Сирії та сусідніх країнах, з яких 872 млн євро пішли на фінансування центрів прийому біженців на території Йорданії, Туреччини, Лівану та Іраку.

Британський уряд ще в 2003 році виступило за створення подібних центрів прийому і розміщення біженців поза межами Великобританії і ЄС. Спільно з Голландією і Данією британці просували проект транзитних центрів. З ідеєю створення безпечних зон на території Африки неодноразово виступав і уряд Німеччини, хоча сама пропозиція викликала різку критику Міністерства внутрішніх справ на чолі з Отто Шилі.

2011 рік став поворотною точкою. «Арабська весна» і криза на Близькому Сході викликали нову неконтрольовану хвилю гуманітарних мігрантів, справиться з якою поодинці і старими методами у держав ЄС не вистачило ні адміністративних сил, ні фінансових можливостей.

Окремі держави Євросоюзу, в першу чергу, країни Середземномор'я, знову заговорили про центри прийому мігрантів поза ЄС, реформування системи притулку, вибудуваної на Дублінських угодах, і створення єдиного центрального агентства ЄС з питань міграції, притулку і надання захисту, яка була б уповноважена розподіляти фінансові та адміністративні ресурси і встановлювати квоти на гуманітарних мігрантів, обов'язкових до прийому та розміщення в країнах ЄС.

Сама ідея розподілу гуманітарних мігрантів по всім державам ЄС, запропонована Єврокомісією в травні 2015 року, повинна була враховувати: розмір населення країни ЄС (40%), ВВП країни (40%), рівень безробіття (10%), кількість прохань про притулок на мільйон жителів країни, поданих у 2010-2014 роках (10%).

27. фактори, які унеможливлюють надання Туреччині членства в ЄС.

Туреччина в її нинішньому стані не може стати членом Європейського союзу, заявив голова Європейської комісії Жан-Клод Юнкер. "Туреччина, в тому стані, в якому вона зараз перебуває, не може стати членом Європейського союзу, перш за все із-за того, про що говорять багато, а саме – за введення смертної кари", – сказав Юнкер в інтерв'ю німецькому телеканалу АРД. За його словами, "це відразу ж приведе до припинення переговорів". Однак Юнкер виступив за продовження переговорів з Анкарою, оскільки він не бачить "користі в тому, щоб ми односторонньо Туреччини заявили, що переговори підійшли до кінця". Глава Єврокомісії нагадав, що для припинення переговорів потрібна згода всіх членів ЄС, а на даний момент такої одностайності не спостерігається.

«Турецький уряд хоче, щоби Туреччина стала членом ЄС до 2023 року. Цього року Турецькій Республіці виповниться 100 років, і надання членства в Європейському Союзі стало б великим досягненням для моєї країни», – зазначив посол.

«Також це стало би важливим сигналом для багатьох країн поза ЄС. Тим самим Європа ясно покаже, що Євросоюз не є виключно християнським клубом і що учасниками ЄС можуть стати країни, в яких християнська віра не домінує, – переконаний Енель. – Крім того, вступ Туреччини в ЄС підвищить стандарти у багатьох сферах в самій Туреччині – від економіки і політики до охорони здоров’я і захисту споживачів».

Також посол зазначив, що його країна «не хоче жодного зволікання» із запрвадженням безвізу: «Безвізовий режим має запрацювати вже цього року. 2017 рік – це неприйнятний термін».

«Якщо ж Туреччина не отримає безвізовий режим, ми не станемо посилати в Європу мільйони біженців на автобусах, як це подають деякі. Ми просто більше не будемо приймати у себе сирійських біженців з Євросоюзу, – продовжив посол. – Але все ж я не думаю, що угода щодо біженців між ЄС і Туреччиною зазнає фіаско. Ми знайдемо компроміс, тому що угода дуже важлива для обох сторін».