Небезпідставним є твердження, що ми живемо в світі знаків. Дзвінок будильника вранці — сигнал того, що пора вставати. Червоне світло світлофора — знак заборони переходити вулицю, зелений — знак дозволу. По дорозі в університет ви зустрічаєте товариша, кивком голови вітаєтеся з ним чи тиснете йому руку — знак поваги, прихильного ставлення до нього. У гардеробі вам видають жетон, який засвідчує, що у вас прийняли на зберігання пальто. У їдальні ви розплачуєтеся грошовими знаками. А якщо додати до цього різні вивіски на громадських чи торговельних закладах, стрілки, що вказують на рух чи місцезнаходження чогось, різні схеми і графіки, з якими кожного дня доводиться стикатися, то все це засвідчує велику роль різних знакових систем у нашому повсякденному житті.
Однією із знакових систем є мова. Про її знаковий характер говорили ще вчені давніх Індії та Греції. Так, Аристотель стверджував, що «мовні вирази суть знаки душевних вражень, а письмо — знак перших». Поняття знаковості знаходимо також у граматиці Пор-Рояля, а згодом у працях лінгвістів-компаративістів — Вільгельма Гумбольдта, Олександра Потебні, Пилипа Фортунатова, Івана Бодуена де Куртене, Віктора Поржезинського, Василя Богородицького та ін. Однак термін знак у дослідженнях цих учених не отримав спеціального лінгвістичного визначення.
Зовсім по-іншому стали розглядати це питання з часу виходу в світ книжки Ф. де Соссюра «Курс загальної лінгвістики» (1916). Ф. де Соссюр мову як систему знаків ставить в один ряд з будь-якою іншою системою знаків, що «відіграє певну роль у житті суспільства». Вивчення мови на рівних правах і тотожними методами мислиться в складі семіології — єдиної науки про знаки: «Мова є система знаків, що виражають ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбукою для глухонімих, з символічними обрядами, з формами ввічливості, з воєнними сигналами тощо. Можна, таким чином, мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства [...]. Ми назвали б її семіологія».
Така наука виникла і отримала назву «семіотика».
Семіотика (від грец. semeion «знак») — наука, що вивчає структуру та функціювання різних знакових систем.
Зародження семіотики пов'язують із працями Чарльза Морріса «Основи теорії знаків» (1938), «Знаки, мова і поведінка» (1964), хоча її початки заклав американський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра по праву вважають основоположником лінгвосеміоmuкu.
Основним поняттям семіотики є знак.
Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації.
Основними ознаками знака є:
1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість (має фізичну форму);
2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, називається денотатом, або референтом);
3) непов'язаність із позначуваним природним (причиновим) зв'язком;
4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою);
5) системність.
Що стосується системності, то її треба розуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему. Так, зокрема, знак! в дорожній знаковій системі означає «небезпечна дорога», в шаховій грі — «цікавий хід», у математиці — «факторіал», у пунктуації — «знак оклику». Червоне світло саме по собі нічого не означає, але в дорожній сигнальній триколірній системі — червоний, жовтий, зелений кольори — воно має певне значення. Кивок головою зверху вниз у системі жестів українців означає «так», а в системі жестів болгар — «ні». Таким чином, знаки утворюють певні системи, а значеннєвість (цінність) знака зумовлюється його місцем у системі. Поза системою знак неможливий.
