Переваги та недоліки теорії вартості

Практика №1

Економічна думка в Україні.

Постановка проблеми. Як розвивалася економічна думка в Україні та які проблеми ставали перед нею.

Початок формування економічної думки.

Економічна думка в Україні бере початок із суспільно-економічних поглядів Київської Русі, з таких пам'яток, як "Руська правда" Ярослава (XI ст.), "Повчання" Володимира Мономаха (XII ст), "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.), літопису "Повість временних літ" (кінець XI — початок XII ст.), "Київський літопис" (XII ст.), "Галицько-Волинський літопис" (XII—XIIIст.), "Моління Даниїла Заточника" (XIIIст.). Ці твори містять окремі елементи суспільно-економічної думки, що відображають ідеологію пануючого класу феодалів, його намагання зміцнити феодальний лад та обгрунтувати прагнення давньоруської держави відігравати самостійну роль у міжнародному житті.

У XVI — на початку XVII ст. суспільно-економічна думка була спрямована на захист національної незалежності українських земель, які захопила шляхетська Польща. Серед просвітителів України значне місце посідає І. Вишенський, який вбачав ідеал майбутнього суспільства у створенні "царства божого", де всі люди будуть рівними. Засобом досягнення цього він вважав самовдосконалення людини, додержання заповідей божих.

З другої половини XVII ст. головним центром культури та освіти стала Києво-Могилянська академія. Видатними її діячами були І. Гізель, Л. Баранович, Ф. Прокопович.

У другій половині XVIII ст. суспільно-економічній думці України були властиві антикріпосницькі ідеї. Так, просвітитель Я. П. Козельський у творі "Філософські пропозиції" (1768) зазначав, що "не золото та срібло, а працелюбність людей складає багатство народів".

В період скасування кріпосного права економісти основним девізом своєї економічної доктрини вважали:

-максимальний розвиток приватної ініціативи, вільної конкуренції,

-мінімальне втручання держави в економічне життя.

В другій половині 19 століття розвиток економічної теорії в Україні відбувався у сфері впливу та самобутньої інтерпретації на власному суспільно-економічному ґрунті класичної школи політичної економії, західноєвропейських та російських соціалістичних вчень, у тому числі й марксизму; плідний розвиток психологічного напряму (київська психологічна школа) готував ґрунт для наступного розвитку його маргінального та математичного відгалуження, тощо.

На відміну від Заходу, в Україні ще в 90-х роках зберігається досить відчутний вплив концептуальних положень класичної школи, маргіналізм тільки починає сформуватись у самостійний напрямок, надзвичайно популярною у наукових економічних колах залишається економічна теорія марксизму.

Один із кращих спеціалістів з історії економічних вчень М. Туган-Барановський, характеризуючи основні тенденції та напрямки розвитку економічної думки у 19 ст., відзначав, що все більше увага економістів переноситься на соціальні явища, породжувані капіталізмом, на розв‘язання питання "про причини стійкої бідності серед зростаючого багатства".

Саме при відповіді на це питання, вважав вчений, політична економія й розпалась на три основні напрямки, представлені:

-по-перше, захисниками нерегульованого товарно-господарського ладу;

-по-друге, виразниками ідей соціалізму як антиподу першого;

і, нарешті, третього, який "прагне зберегти товарно-господарський лад, пом‘якшивши у той же час, шляхом посилення державного втручання в інтересах слабих, різкість класових антагонізмів".

Перший з визначених напрямків був представлений у світі класичноюполітичною економією, на зміну якій прийшла так звана австрійська школа з її теорією граничної корисності. В Україні ж у другій половині 19 ст., власне до початку 90-х років, політична економія все ще знаходилась в ар‘єргарді економічної теорії порівняно з передовими країнами Західної Європи та США. На відміну від провідних країн Заходу для України, як і для Росії, ще в останній третині 19 ст.

Головною залишається проблема капіталістичного розвитку в умовах напівкріпосницької самодержавної імперії. Це значною мірою пояснює той факт, що політична економія, представлена в Україні у 70-80-ті роки плеядою вчених, передусім - викладачами Київського, Харківського, Новоросійського університетів та інших вищих учбових закладів, серед яких М. Бунге, М. Зібер, А. Антонович, Г. Цехановецький, К. Гаттенбергер, М. Коссовський, М. Вольський та багато інших, продовжувала розвиватися на базі класичної школи та її пізніших відгалужень.

Характерною рисою розвитку політико-економічної думки в Україні в останній третині 19 ст. стає все більш відчутний відхід від канонів трудовоїтеорії цінності класиків і разом з тим поглиблення критичного аналізу розвитку цієї теорії марксизмом. Негативну позицію стосовно трудової теорії цінності зайняв проф. М. Бунге - фундатор всесвітньо відомої Київської психологічної школи.

Для післяжовтневого розвитку економічної теорії в Україні характерні ті ж риси, що і для загальнорадянської економічної думки. Політекономія перетворилась на описову науку, яка доводила правильність економічного курсу партії та уряду, господарські форми, суб‘єктивно створювані ними, соціалістичними і єдино можливими. Вчені у своїх дослідженнях спирались на дезінформовані статистичні джерела, були позбавлені можливості користуватися досягненнями зарубіжної наукової думки, що було несумісним з об‘єктивним економічним аналізом.

Тому політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово перепліталась з політикою. І це повністю відповідало інтересам бюрократичної системи, якій абсолютно не потрібна була правда про об‘єктивний стан виробничих відносин радянського суспільства. Розквіт економічної думки на Україні прийшовся на 20-30-ті роки. ю її занепад на 30-60-ті, короткий період відродження на 60-ті, а криза на 70-80-ті, і знову період відродження, що розпочинається в другій половині 80-х років.

 

У 20-их роках в Україні, де розвиток економічної науки відображав цивілізаційні особливості національної економіки (зокрема це проявлялось в організації селянського господарства, якому не була притаманна "общинність", і яке спиралось на приватний інтерес), ленінська програма побудови державного соціалізму не знаходила підтримку. Критикуючи програму більшовиків, М. Туган-Барановський, В. Косинський, К. Воблий та інші виступали проти націоналізації, що на їх погляд призведе до більшої анархії, ніж капіталізм, оскільки неможливо створити такий апарат, який зможе замінити саморегулюючу силу ринку.

У 1918 р. була створена Українська Академія Наук, в якій М. Туган-Барановський очолив соціально-економічний відділ. За його ініціативою в 1918 р. був створений Інститут економічної кон‘юнктури (він став його директором), який мав на меті проведення економічних досліджень закономірностей суспільного розвитку та вироблення рекомендацій для його соціально-економічного стимулювання.

З 30-х років змістом наукових досліджень стає доведення переваг економічної політики, що будується за "класовим принципом", а самі дослідження пронизаються ідеями планування, директивності, централізму. Науковців, що підносили ці ідеї, відносили до складу "офіційних" і лише вони могли розраховувати на визнання, оскільки їхні ідеї не розходились з ідеологічними постулатами Компартії. До них можна віднести таких, як В. Чубар, О. Шліхтер, В. Введенський, Т. Жигалко та ін. Роботи цих економістів майже нічим не відрізнялись за спрямуванням, але все ж містили наукові положення щодо визначення принципів соціалістичного планування (серед яких балансовий метод), планового ціноутворення, планування товарообігу (особливо в частині побудови економіко-математичних моделей), кредитного планування та ін.

На кінець 80-х - початок 90-х років в Україні починають формуватися засади сучасної концепції суспільного розвитку, з‘являється ряд статей та публікацій в українській науковій пресі.

Повернення української економічної теорії в лоно світової економічної думки тільки розпочинається, її ставлення до процесів, що відбуваються, ще не визначене. Але вже тепер в економічній літературі панує плюралізм поглядів, який сприяє розвитку науки.

З огляду на це, в Україні існують передумови розвитку економічної теорії. Але такий процес має відбуватись на тлі переосмислення економічної спадщини та розвитку прогресивних економічних концепцій сучасності. Значну роль в цьому процесі повинна зіграти молода економічна еліта, вільна від стандартів тоталітарного мислення.

Джерела:

http://lubbook.net/book_452_glava_10_EKONOM%D0%86CHNA_DUMKA_VUKRA%D0%87N%EF%BF%BD.html

http://library.if.ua/book/39/2575.htmlї

http://westudents.com.ua/glavy/56576--5-rozvitok-ekonomchno-dumki-v-ukran.html

http://subject.com.ua/economic/mazurok/306.html

 

Практика №2

Природно-ресурсний потенціал економіки України та ефективність його використання.

Постановка проблеми. Потрібно дослідити природно-ресурсний потенціал економіки України, тобто його обстановку загалом та в окремих регіонах країни, та дати коротку характеристику.

 

Природно-ресурсний потенціал є сукупністю наявних природних ресурсів (і тих, що можуть бути мобілізовані), які використовуються для виробництва економічних благ з урахуванням тенденцій науково-технічного прогресу. Основними характеристиками природно-ресурсного потенціалу є: географічне положення країни; її кліматичні умови; особливості рельєфу; розміщення та запаси природних ресурсів.

На всіх етапах розвитку суспільства виробництво матеріальних благ є процес взаємодії людей і природи. В умовах науково-технічного прогресу очевидним є посилення взаємодії і взаємної залежності матеріального виробництва і природи. Подальший розвиток продуктивних сил неминуче пов'язаний з включенням у господарський обіг надалі більшої кількості природних ресурсів і збільшення навантаження на навколишнє середовище. Використання природних багатств повністю залежить від рівня розвитку продуктивних сил і, навпаки, наявність відповідних природних умов і ресурсів істотно впливає на розвиток продуктивних сил, прискорюючи або сповільнюючи їх динаміку.

Обґрунтування розміщення продуктивних сил потребує врахування кількісних і якісних параметрів природних умов і природних ресурсів, або, інакше кажучи, природно-ресурсного потенціалу певної території. Поняття «природно-ресурсний» потенціал часто використовується в науковій літературі. Збільшення економічного значення природних умов і природних ресурсів зумовлене тим, що вони розглядаються не тільки як предмети праці, а і як засоби виробництва. У зв'язку з цим виправданими є пошуки таких термінів, які найповніше визначали б економічний зміст природного середовища. Уявлення про кількісні параметри природно-ресурсного потенціалу Україна дає таблиця 1.

Природно-ресурсний потенціал розглядається як сукупність усіх можливостей, способів, запасів, джерел, які можуть бути мобілізовані, використані для досягнення певної мети. Ресурси визначають запаси, цінність, можливість, способи. І так, використання цих понять для чисельної характеристики природних багатств визначає їх споживчу цінність, користь для суспільства. З огляду на це, поняття «природно-ресурсний потенціал» найбільш поширене в науках, які вивчають території, є одним з найважливіших факторів розміщення продуктивних сил і включає тільки вже вивчені елементи природного середовища:

а) природні ресурси, тобто ті елементи природного середовища, які безпосередньо беруть участь у матеріальному виробництві та у невиробничій діяльності;

б) природні умови, тобто елементи природного середовища, які не беруть безпосередньої участі в суспільному виробництві.

Земельні ресурси. Забезпечення Україна сільськогосподарськими ресурсами дуже високо і становить 0,8 га на одного жителя. Рівень сільськогосподарських освоєнні територій країни досягає 70%, але досить диференційований щодо сфери. Площа орних земель становила на 1 січня 1996 32989 тис. га, пасовищ - 6758 тис. га. На кожного жителя України припадає 0,65 га оранки. У результаті меліоративних робіт осушено 329 тис. га і зрошується 2585 тис. га землі.

Паливні ресурси на території України широко представлені в основному кам'яним і бурим вугіллям, а також нафтою, природним газом, горючими сланцями і торфом. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому (98%) і Львівсько-Волинському (2%) басейнах. Більше третини запасів цих басейнів - коксівне вугілля. Використовується вугілля не тільки як енергетичне паливо, але і як цінна сировина для хімічної промисловості та металургії.

Рудні ресурси на території України представлені покладами залізних, марганцевих, ртутних, титанових, свинцево-цинкових, хромітових, нікелевих, алюмінієвих і ін руд.

Серед метал орудних ресурсів основна роль належить залізних руд. Загальні запаси залізних руд в Україні оцінюють в 27,4 млрд. т. З 88 родовищ 60 розташовані в Криворізькому басейні, запаси якого становлять 18,7 млрд. т. Запаси залізної руди в Кременчуцькому басейні оцінюють в 4,5 млрд. т, а в Білозерському залізорудному районі (Запорізька обл.) вони становлять 2,5 млрд. т. У Керченській родовищі залягає близько 1,4 млрд. т. Поклади залізних руд та окремі рудо прояви є і в інших районах України, зокрема в Карпатах, на Донецькій височині, але промислового значення вони не мають. На Поліссі здавна відомі родовища болотних залізних рук. Прогнозовані запаси залізних руд в Україні оцінюються в 20 млрд. т. Значна їх кількість залягає біля поверхні і видобувається відкритим способом.

Нерудні ресурси представлені самородної сіркою, мінеральними солями, каоліном, графітом, нерудних сировиною для металургії, будівельними матеріалами.

Україна багата гірничо хімічні сировиною. Великі запаси калійних солей зосереджені в Івано-Франківській області (Калуське, Тростянецьке, Туро-Волинське родовища) та у Львівській області (Стебнікское, Бориславське родовища). Калуське, Стебнікское і Сиваське родовища багаті магнієвими солями.

 

Водні ресурси України складаються з місцевого стоку і транзиту. Загальний обсяг річкового стоку становить 210 км ^3, у тому числі 130 км ³ формуються за межами України. У середньому водозабезпечення одного жителя країни водою місцевого стоку становить 1000 м ^3,що майже в 18 разів менше, ніж у Росії. Високо водозабезпечення жителів у західних і північних областях. Ресурси підземних вод становлять 5,6 км ^3.

Лісові ресурси. Площа лісів України становить 8,6 млн. га, з них 6,9 млн. га займають ліси державного фонду. Вкрита лісом площа становить в середньому 14%, в тому числі західна і північна частини - 30-40%, Карпати - близько 40%, Полісся - 25,7%, Крим - 10%, Степ - 4%. 75% лісових площ мають високопродуктивне деревостані. Річний приріст деревини складає близько 30 млн. м ^3. На хвойні ліси припадає 54% запасу деревини, в тому числі на сосну - 35%, вона в основному поширена на Поліссі. Майже 40% запасів деревини - твердо листі породи,%: дуб - 22, бук - 13, граб - 2. Серед листяних порід переважають береза, осика, вільха, липа, тополя. Ліс має велике значення у заготівлі ягід, грибів, плодів, лікарських трав.

Рекреаційні ресурси є майже в усіх областях України. Серед них домінують санаторно-курортні. Всесвітньо відомий своїми санаторно-курортними умовами південь України (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Донецька області та Автономна республіка Крим). Крім кліматичних ресурсів район багатий грязьовими, що дозволяють організувати специфічні лікувальні установи.

 

Таблиця 1. Компонентна структура природно-ресурсного потенціалу в економічних регіонах та областях України

Регіони,	Сумарний потенціал	Потенціал ресурсів,%
області	% Від сумарного в Україну	мінеральних	водних	земельних	лісових	тварин	природи
Східний	49,4	50,9	8,4	32,7	1,4	0,4	6,2
Дніпропетровська	10,9	68,9	4,8	21,3	0,3	0,4	4,3
Донецька	12,3	72,8	4,8	16,8	0,4	0,1	5,1
Запорізька	3,9	20,4	20,1	49,7	0,7	0,7	8,4
Кіровоградська	3,0	10,8	11,9	70,3	1,6	0,6	4,8
Луганська	8,8	73,8	6,8	13,8	0,8	0,2	4,6
Полтавська	3,5	11.5	11,0	68,1	2,9	1,1	5,4
Сумська	2,7	3,4	15.9	65,3	7,6	0,6	6,7
Харківська	4,3	14.2	11,4	54,6	3,9	0,5	15.3
Західний	35,1	6,6	17,1	55,0	9,3	0,5	5,1
Вінницька	3,6	2,1	9,7	79,1	3,5	0,4	5,1
Волинська	1,7	1,0	18,	55,2	16,2	0,7	9,2
Житомирська	2,9	5.5	15,9	59,8	12,6	0,1	9,5
Закарпатська	2,5	3,0	31,5	19,4	17,4	0,5	28,6
Івано-Франк.	2,2	7,5	33,3	24,1	17,6	0,2	17,4
Київська	4,0	3,8	12,3	59,5	5,5	0,7	18,4
Львівська	3,7	22,5	22,7	29,2	11,1	0,2	14,3
Ровеньківська	1,8	5,0	16,4	55,0	16,1	0,1	6,8
Тернопільська	2,1	1,2	13,6	75,0	4,7	0,9	5,3
Хмельницька	2,7	3,5	13,8	72,6	3,8	1,0	5,9
Черкаська	3,0	5,8	12,7	67,7	4,6	0,2	8,3
Чернігівська	3,6	10,8	12,9	59,1	6,7	0,6	9,5
Чернівецька	1,3	5,2	18,3	50,0	12,6	0,3	13,7
Південний	15,5	5,1	18,7	57,4	1,3	1,0	16,9
Кримська	6.0	10,0	19,3	39,0	1,8	0,5	29,6
Миколаївська	2,9	2,8	23,2	66,7	0,5	1,0	5,9
Одеська	3,7	1,8	11,1	71,8	1,3	0,5	13,5
Херсонська	2,9	1,6	22,7	67,1	1,0	1,0	6,4
Всього	100,0	28,3	13,1	44,4	4,2	0,5	9,5

У сучасних умовах розвиток народного господарства України залежить від розміщення природних ресурсів, а ефективність його окремих галузей - від територіального об'єднання природних ресурсів.

Джерела:

Руденко В.П. Природно-ресурсний Потенціал Української РСР

Основи екології: Учеб. посібник. - Донецьк: 2009. –

Практика №3

Бюджетне стримування і формування споживчого кошика населення.

Постановка проблеми. Докладніше розглянутибюджетну систему Украъни та формування споживчого кошика у населення. Дослідження обумовлюється не тільки потребами практики державного будівництва, а й необхідністю всебічного наукового дослідження бюджетної системи та бюджетного процесу в цілому. Методика об­числення споживчого кошика нині є над­звичайно актуальним питанням, оскільки на основі споживчого кошика формується прожитковий мінімум, згідно з яким розра­ховують пенсії, соціальні пільги та виплати.

Державний бюджет є найдійовішим механізмом здійснен­ня фінансової політики держави. У доходах бюджету відоб­ражається податкова політика держави, а у видатках — прі­оритетні напрями вкладень коштів.
Держава використовує бюджет для здійснення територі­ального, внутрішньо - і міжгалузевого розподілу і перерозпо­ділу ВВП з метою вдосконалення структури суспільного ви­робництва і забезпечення соціальних гарантій населенню. В умовах формування ринкових відносин бюджетна систе­ма має надавати фінансову підтримку щодо роздержавлен­ня і демонополізації галузей господарства, забезпечення со­ціального захисту населення.
Основні напрями бюджетної політики визначаються Вер­ховною Радою України в спеціальній постанові, яка має назву бюджетної резолюції.

У державних утвореннях будь-якого типу обов'язковим елементом є бюджетна система. За формою бюджетні системи мало чим відрізняються одна від одної. Як правило, бюджетні системи є двох типів. В унітарних державах — дворівнева система, яка включає державний та місцеві бюджети. У державах із федеративним устроєм бюджетні системи включають три й навіть чотири рівні — федеральний бюджет, бюджети членів федерації та місцеві бюджети, а також бюджети земель.
Економічна природа та суть бюджетної системи проявляється не в її структурі, тобто не в тому, скільки в ній ланок, а й тому, які фінансові можливості законодавче закріплені за кожною ланкою, який рівень фінансової незалежності мають ці ланки при здійсненні покладеним на них конституцією держави та законодавством функцій.

Формування бюджету, а також регламентація доходів та видатків здійснюється згідно з бюджетним законодавством України:
1. Конституція України
2. Бюджетний кодекс України
3. Закон про Державний бюджет на поточний рік
4. Інші закони, що регулю­ють бюджетні відносини; нормативно-правові акти Кабінету

Міністрів України; нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади; рішення органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування.
Конституцією України (ст. 95) визначено загальні засади формування бюджетної системи України, побудовані на справедливому і неупередженому розподілі суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.
Виключно Закон про Державний бюджет України визначає будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Таким чином, Конституція обмежує фінансові ресурси, якими може оперувати Уряд протягом бюджетного періоду для забезпечення державної політики. Принципом бюджету визначається його збалансованість; регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету України мають бути оприлюднені. На виконання завдань та положень Конституції України був розроблений і 21 червня 2001 р. прийнятийБюджетний кодекс України.

Видатки державного бюджету виконують функції політичного, соціального і господарського регулювання. Видатки класифікують залежно від пріоритетності підходу:
а) предметна, або галузева, бюджетна класифікація - визначення витрат за галузями господарства і управління;
б) економічна - диференціація витрат за господарськими ознаками або виробничими елементами (капітальні вкладення, заробітна плата, дотації тощо);
в) змішана, або комбінована - поєднання відомчих і предметних ознак;
г) цільова - врахування загальнонаціональних, політичних, економічних і соціальних цілей або програм;
д) функціональна - державні кошти розглядаються як інструмент політики уряду;
е) бюджетна класифікація за фінансовими ознаками - видатки класифікують на безповоротні, тимчасові та умовні.

 

Найменування	Раціональний спо­живчий бюджет	Кошик споживача Зразка 2008 Р.
Продукти харчування		58,30
Непродовольчі товари		10,43
Послуги		31,09

 

Нині споживчий кошик слугує орієнтиром для ви­значення базових соціальних стандартів. В економічній літературі існує декілька визна­чень цього поняття, загалом вони мають не­суттєві відмінності, а лише доповнюють одне одного. Так, згідно із визначенням А. Г. Загороднього і Г. Л. Вознюка Споживчий Кошик – це набір продуктів харчування, не­продовольчих товарів і послуг для основних соціальних і демографічних груп населення». У словнику економічних термінів під редакцією А. Н. Азріліяна Споживчий кошик Характеризується як зразковий розрахунко­вий набір, асортимент товарів, що характери­зує типовий рівень і структуру місячного (або Річного) споживання людини (або сім'ї)

Поняття «споживчий кошик» Нерозрив­но пов’язане із поняттям «Споживчий бю­Джет», Який, у свою чергу, може бути двох видів: Мінімальний споживчий бюджет (МСБ) І Раціональний споживчий бюджет (РСБ). Перший визначається як набір продо­вольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вартісному вираженні, що за­безпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини [10]. Раціональний (або оптимальний) споживчий бюджет Відображає споживання товарів і послуг, забезпеченість предметами культур­но-побутового та господарського призначен­ня згідно з науково обґрунтованими нормами та нормативами задоволення раціональних, тобто, розумних потреб людини.

Вартість споживчого кошика Зале­жить від рівня роздрібних цін на товари та тарифів на платні послуги (наприклад, ко­мунальні платежі). Така практика відома у всьому цивілізованому світі. Із кожного ви­ду потреб до розрахунку включають прид­бання відносно дешевих товарів, як прави­ло, за державними фіксованими цінами. Якщо, наприклад, на ринку даний продукт або послуга продається за більш низькими цінами, то за основу береться найнижчий рівень.

У США особливе місце серед спожив­чих бюджетів займає бюджет Геллера, що характеризує «загальноприйнятий рівень життя», заснований на наборі тих товарів і послуг, які громадська думка вважає в да­ний час необхідними для здорового і досить комфортного життя. Тому розміри цього бюджету істотно перевищують середній рі­вень споживання країни. У кошику американця, окрім витрат на тютюнові та алкогольні вироби, передбаче­но витрати на освіту, мобільний зв'язок і комп’ютерний софт.

До французького споживчого кошика закладено витрати на відвідання перукарні, купівлю лаків для волосся, гелів для душу та різноманітних косметичних засобів, без яких нормальне життя малозабезпеченого французького громадянина вважається не­можливим. Окрім цього, передбачені витра­ти на використання мобільного телефону, таксі, оренду авто, няньку для дитини, апа­рати для корекції зубів, а також на їжу для домашніх тварин. Засоби контрацепції включили до споживчого кошика усі євро­пейські країни.

Державний бюджет є одною із головних ланок фінансової системи. З його допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину національного доходу, перерозподіленого фінансовими методами. У цій ланці зосереджуються найкрупніші прибутки і найбільш важливі в політичному й економічному відношенні витрати. Бюджет тісно пов’язаний з іншими ланками фінансової системи, виступає координуючим центром і надає їм необхідну допомогу у формі бюджетних дотацій, субсидій, гарантій, забезпечуючи більш-менш нормальне функціонування інших ланок фінансової системи.

Практика формування про­ектів споживчого кошика в Україні виявила низку питань, що потребують вирішення у найближчій перспективі. Робота з удоско­налення споживчого кошика має передбача­ти:

-Оновлення структури споживчо­го кошика.

-Врахування регіональних від­ мінностей.

-Перегляд фізіологічних норм.

-Врахування Платних Послуг.

-Врахування суттєвого подорож­чання основних продуктів харчування.

Адже саме вони чинять найбільший вплив на вартість споживчого кошика.

 

Джерела:

http://oldconf.neasmo.org.ua/node/2971

http://www.stattionline.org.ua/ekonom/57/7742-osnovni-aspekti-formuvannya-spozhivchogo-koshika-v-ukra%D1%97ni.html

 

Практика №4

Проблеми економіки України під час переходу до ринкових відносин.

Постановка проблеми. Дослідити питання економіки України під час переходу на ринкові відносини, та які проблеми були при переході до ринкових відносин? Чи може Україна орієнтуватися на ринковий шлях?

 

Однією з ознак сучасного розвитку людського суспільства є перехід від командної до ринкової економіки колишніх соціалістичних країн та союзних республік колишнього СРСР. Це стосується і економіки України. Необхідність такого переходу зумовлена об'єктивними причинами. В умовах командної системи економіка України практично вичерпала можливості економічного розвитку. Це пов'язано з тим, що низька здатність командної системи адаптуватись до науково-технічного прогресу як найважливішого інтенсивного фактора економічного розвитку в сучасних умовах, з одного боку, і вичерпність екстенсивність факторів економічного зростання, з іншого, зумовили суттєве скорочення як темпів економічного розвитку, так і підвищення ефективності економіки. За таких умов командна система вичерпала внутрішні ресурси свого розвитку, і виникла потреба трансформації до такої системи, яка б створила такі ресурси. В сучасному світі такою системою є ринкова, незважаючи на ті суттєві недоліки, які і їй притаманні.

Враховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри, нам недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється виключно ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом і вів би до часів Адама Сміта та відповідних методів економічного життя, де все вирішувало вільне ціноутворення у "стихійному режимі", самопливом. Такий шлях не тільки неефективний, а й призводить до надзвичайно великих втрат у всіх сферах життя, відкидає суспільство назад на десятки років.

Орієнтиром при переході до ринкової економіки для України повинні бути сучасні розвинені країни, для яких характерна змішана економіка, що ґрунтується на різних формах власності, однак домінуючою при цьому є приватна власність, високий ступінь конкуренції та помірковане державне втручання в економіку, високий соціальний захист населення,- соціальна орієнтація щодо економічного розвитку.

 

Побудова такого ринку зайняла значний час і базувалася на добре розвинених товарно-грошових відносинах. Сучасні розвинені країни на це витратили весь повоєнний період (3-4 десятиліття); Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур - приблизно два десятиліття. При цьому ринок "маленьких азіатських драконів", як називають себе ці країни, хоч і є розвиненим, істотно відрізняється від ринку європейських країн та американського. Він, як вважають спеціалісти, не є тиловою моделлю відкритої ринкової економіки.

Формування ринкової економіки в Україні треба розпочинати з відтворення ринкових інститутів, які існують лише в зародковому стані. Це повинно відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та психологічні особливості, характерні для нашої країни.

Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин. Її становлення по суті розпочалося після скасування кріпацтва у 1861 р. І відбувалося на фоні значних феодальних пережитків. Великим було втручання держави в економіку.
Після 1917 р. Протягом майже 70 років країна йшла шляхом розвитку економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому світі. Результат відомий: створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, відсутністю демократичних інститутів.

Однією з головних причин, що призвела до побудови такого суспільства, була панівна доктрина “без ринкового соціалізму”. Ця теорія сприяла проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від світового ринку. Саме тому Україна не займає відповідного місця у міжнародному поділі праці, в зовнішньоекономічних зв’язках.

Перехід України до ринкової економічної системи (РЕС) здійснюється на основі основних світових тенденцій до лібералізації економіки, подолання трансформаційної кризи, державного регулювання перехідних процесів, макроекономічної стабілізації, міжнародної підтримки, структурної перебудови економіки, соціальних зрушень і соціального захисту.
Позитивний вплив на перехідні процеси роблять і загальносвітові вихідні тенденції до демократизації суспільства і держави, правової і політичної стабільності, поетапності переходу до ринку, приватизації, інвестиційного процесу, зовнішньоекономічних зв'язків. Теорія перехідної економіки вважає обох груп тенденцій руху (основні і вихідні) до РЕС як загальносвітовий імператив. Їхня реалізація здійснюється, відповідно, у специфічних формах у кожній країні.
В Україні відбуваються одночасно і тому повільно але всі процеси системної трансформації - правові, ідеологічні, політичні, соціальні, економічні. Тому особливу актуальність представляє одночасність розвитку демократичної держави і ринкової трансформації. Становлення демократичної, правової і соціальної держави в Україні підсилює концентрацію її визначального впливу на ринкову трансформацію у виді державного регулювання перехідної економіки України (ДРПЕУ).

Економічна необхідність ДРПЕУ обумовлюється як перехідними процесами, так і конституційно з метою переходу від адміністративно-командної до ринкового соціально орієнтованій економіці. Саме цим визначається специфіка багатогранної необхідності ДРПЕУ. Насамперед, вона складається в одночасності розвитку демократичного ГРПЭУ і ринкової економіки як реального базису демократичного суспільства в довгостроковій перспективі. Але в короткостроковому періоді становлення ДРПЕУ значно випереджає становлення ринкової економіки, тому що саме воно об'єктивно і є головною рушійною силою переходу до РЕС.

Досвід перехідного періоду постсоціалістичних країн, у тому числі України, свідчить: шлях до ринку в режимі самопливу призводить до великих втрат і відкидає суспільство на десятки років назад. Орієнтиром для нас повинні бути розвинені країни зі змішаною економікою. Україна не повинна нікого копіювати, повторювати, а має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям нашого розвитку, структурі економіки, географічному положенню, менталітету народу. Для нас найбільш прийнятною є модель соціально-орієнтованого ринку, який у кінцевому підсумку підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних і духовних потреб людини. Така стратегія повинна ґрунтуватися на чітко визначених пріоритетах економічного розвитку, які сприяли б досягненню зазначених завдань.

 

Порівняльні особливості систем вільного (чистого) ринку та сучасного ринкового господарства.

Основні риси	Система вільного (чистого) ринку	Система сучасного ринкового господарства
Масштаби усуспільнення виробництва	Усуспільнення виробництва в межах підприємства	Усуспільнення і одержавлення частини господарства внаціональному і інтернаціональному масштабі
Переважна форма власності	Економічна діяльність одноосібних господарств	Економічна діяльність на базі приватної і державної власності
Регулювання економіки	Саморегулювання індивідуальних капіталів на основі вільного ринку при слабкому втручанні держави	Активне державне регулювання національної економіки з метою стимулювання споживчого попиту і пропозиції, запобіганню криз,безробіття тощо
Соціальні гарантії	Соціальна незахищеність громадян у випадках безробіття, хвороб і старості	Створення державних і приватних фондів соціального страхування і соціального забезпечення

у широкому розумінні ринок означає певний спосіб організації економічного життя, в якому необхідно реформувати деякі галузі ринкового господарства України, а саме:

- самостійність учасників економічного процесу;

- комерційний характер їхньої взаємодії;

- суперництво (конкуренція) господарюючих суб’єктів;

- формування економічних пропорцій під впливом динаміки цін

та конкурентної боротьби;

 

Роль ринку у суспільному виробництві зводиться до наступного:

- давати сигнал виробництву за допомогою обернених “первинних” зв’язків: що, в

якому обсязі і у якій структурі треба виробляти;

- врівноважувати попит і пропозицію, забезпечувати збалансованість економіки;

- диференціювати товаровиробників у відповідності з ефективністю їх праці і

направленістю на покриття ринкового попиту;

-“санітарна” роль ринку зводиться до вимивання не конкуренто спроможних

підприємств і звертання застарілих підприємств.

 

Практика №5

Інтелектуальна власність: зміст, механізм і форми реалізації.

Постановка проблеми. Дізнатися що з себе представляє інтелектуальна власність, та як її можна реалізувати.

 

Оскільки цивілізована економіка виступає як змішана економіка і за формою власності, і за організацією підприємницької діяльності, її слід доповнити положенням про те, що відповідний механізм господарювання органічно поєднує ринкові і неринкові відносини, ринковий механізм та державно-економічне регулювання. Отже, й економічна політика, і механізм господарювання мають ґрунтуватися на взаємодії не лише ринку і держави, а й на відтворенні багатоманітних форм власності. Таким цілям слугує високоморальна правова і науково обґрунтована система роздержавлення і приватизації.

Власність - це історично визначена форма привласнення людьми матеріальних благ у процесі їх виробництва, обміну і потребленія1. Власність як присвоєння представляє єдність юридичного і економічного змісту. У реальному житті вони нерозривні: економічний зміст охороняється правом, а юридичний зміст отримує економічну форму реалізації. Суб'єктами власності можуть виступати люди, підприємства, держава. Об'єктами власності є фактори виробництва та готова продукція.
Юридичний зміст власності реалізується через сукупність правомочносте її суб'єктів: через володіння (фізична володіння чинником виробництва), використання (витяг користі), розпорядження (юридичне оформлення своєї діяльності).
Економічний зміст власності розкривається через її функціональну характеристику: володіння, управління, контроль. Головним у функціональній характеристиці власності є контроль над виробничо-фінансовою діяльністю суб'єкта власності.

Виділяється державна, муніципальна та приватна власність фізичних і юридичних осіб (одноосібна або колективна).

Державною власністю в Російській Федерації є майно, що належить на праві власності Російської Федерації (федеральна власність), і майно, що належить на праві власності суб'єктам Російської Федерації - республікам, краях, областям, містам федерального значення, автономної області, автономним округам (власність суб'єкта Російської Федерації).

Майно, що належить на праві власності міських і сільських поселень, а також іншим муніципальним утворенням, є муніципальною собственностью.

Відповідно до політики розмежування муніципальної та державної власності існує низка документів, що регламентують передачу об'єктів федеральної власності в муніціпальную3.
Приватна власність представляє собою індивідуальне володіння землею, будинком, обладнанням, працею,капіталом (факторами виробництва) із можливістю їх відчуження і правом передачі у спадок.

Приватна власність лежить в основі товарного виробництва та ринкової економіки. Вона забезпечує економічну свободу, незалежність економічного поведінки та економічну відповідальність виробника.
Історично приватна власність еволюціонує, її форми змінюються. Спочатку виникла індивідуальна приватна власність, тобто особисте (приватне) володіння всім підприємством. Індивідуальні власники самі трудяться, але можуть залучати і найманої праці. Індивідуальний приватний власник відповідає за діяльність свого підприємства всім своїм майном. Тому він найбільш ризикує з усіх підприємців. Сьогодні, незважаючи на зниження питомої ваги індивідуальної приватної власності (в США, наприклад, він становить лише 6% у щорічному валовому доході всіх фірм), роль індивідуальної приватної власності як і раніше велика, особливо у сфері послуг. У США індивідуальний приватний власник забезпечує американців першокласної і дешевою системою побутових послуг, роздрібної та оптової торгівлі, ремонтно-будівельних робіт, продукцією місцевої промисловості. Індивідуальний приватний власник смачно, рясно, за дешевими цінами годує народ.

Реалізація власності починається з переходу її з пасивної в активну, діяльну форму. Зміст діяльної форми власності утворюють відносини привласнення — виробничі відносини як реальні відносини володіння, розпоряджання і використання факторів виробництва. За допомогою трудових, техніко-технологічних виробничих відносин безпосередні виробники привласнюють засоби виробництва та створюють нові блага, а за допомогою соціально-економічних виробничих відносин власниками факторів виробництва (капіталу, робочої сили, землі тощо) здійснюється присвоєння результатів виробництва. Двоїста структура відносин привласнення виявляється у двоїстому змісті привласнення, що відображається поняттями «первинне привласнення» як суто привласнення і «вторинне привласнення» як присвоєння.

Первинне привласнення — сукупність трудових відносин, якими опосередковується процес опанування виробниками засобів і технологій виробництва та створення нових благ як своїх.

Первинне привласнення здійснюється через працю у безпосередньому процесі виробництва. У цьому процесі праця є дійсним, діяльним суб'єктом привласнення, суб'єктивною сутністю власності. У процесі первинного привласнення виробники «вкладають» у продукт виробництва (переносять на нього) власні сутнісні сили і здібності та сутнісні властивості засобів виробництва, перетворюючи цим продукт виробництва на «свій» як втілення (опредмечування) власних здібностей і сил.

Вторинне привласнення (присвоєння) — сукупність соціально-економічних відносин, через які здійснюється процес присвоєння продукту виробництва, тобто його перехід у належність власників факторів виробництва.

Форми реалізації власності — конкретні економічні форми виробничих відносин (заробітна плата, прибуток, позичковий відсоток, підприємницький дохід, дивіденд, земельна рента, орендна плата, інші доходи), в яких економічно реалізується власність на відповідні об'єкти власності (робочу силу, промисловий, торговельний, позичковий капітал, цінні папери, землю тощо) та за допомогою яких суб'єкти власності присвоюють певну частину суспільного продукту; а також вилучення корисних властивостей з об'єктів власності у процесі їх виробничого та особистого споживання.

Аналіз сутності власності дає змогу зробити такі висновки:

Привласнення здійснюється через виробництво у процесі виробництва, в якому праця є діяльною власністю. Тому якщо юридичний зміст поняття «власність» утворює сукупність правових, ідеальних за своєю субстанцією відносин належності, володіння, розпоряджання та користування умовами і результатами виробництва, то зміст поняття «привласнення» утворює сукупність реальних відносин володіння, розпоряджання і користування ними, тобто відносин виробництва, розподілу, обміну та споживання умов і результатів виробництва. Уся сукупність відносин привласнення має дві особливі складові, які утворюють два способи привласнення — первинне, або суто привласнення, і вторинне привласнення — присвоєння.

Власність і привласнення співвідносяться як дві протилежності, що переходять одна в одну — власність переходить у привласнення, а привласнення — у власність, внаслідок чого власність і привласнення є розрізненою тотожністю.

Соціально-економічним механізмом реалізації власності є перехід ідеальних за своєю субстанцією правових відносин власності у реальні виробничі відносини, які в певних формах своєї організації є конкретними економічними формами, що в єдності утворює поняття «механізм господарювання».

Механізм реалізації власності — послідовний процес переходу юридичного змісту власності в її економічний зміст — виробничі відносини — з їх наступним формоутворенням, тобто переходом виробничих відносин у конкретні економічні форми, з подальшим переходом конкретних економічних форм та методів господарювання в господарський механізм суспільства.

Особливе місце у механізмі реалізації власності посідає оренда. Оренда — це форма господарювання і тому економічна форма реалізації певних об'єктів власності; як така вона є відносинами між власником (землі, підприємства, іншого майна) та орендарем щодо передачі власником належного йому майна орендареві у строкове і платне володіння, використання та розпоряджання (суборенда) з метою одержання суб'єктами орендних відносин різних форм доходів. Орендні відносини опосередковують економічну реалізацію об'єктів будь-якого типу, виду та форми власності. Це означає, що орендодавцем та орендарем можуть бути суб'єкти і приватної і спільної власності.

Управління реалізацією власності — діяльність людей у процесі володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності, яка підпорядковується економічним інтересам їх власників.

Управління процесом реалізації власності не є окремим структурним елементом — його здійснюють (несуть у собі) усі структурні складові механізму реалізації власності — економічні закони, виробничі відносини, конкретні економічні форми виробничих відносин. '

Звідси випливає, що основною функцією управління процесом реалізації власності є його підпорядкування інтересам власника, незалежно від того, хто є суб'єктом цього процесу — власник чи його представник.

Джерела:

http://library.if.ua/book/67/4961.html

 

Практика №6

Трудова теорія вартості і теорія граничної корисності: сутність розходжень.

Постановка проблеми. Розглянути докладніше теорію вартості та теорію граничної корисності, які є відмінності між ними.

Розвиток економічної науки напряму пов'язане з пошуком відповіді на питання про природу вартості, цінності і джерелі прибутку, в сукупності представляють собою органічну єдність. Меркантилісти вважали торгівлю джерелом додаткових грошей і багатства; фізіократи ототожнювали отримання чистого доходу з дією сил природи в сільському господарстві; основоположники класичної школи робили акцент на ролі продуктивної сили праці як основного джерела вартості; прихильники трьох факторів виробництва пропонували при визначенні ціни враховувати продуктивність землі, внесок капіталу і витрати працівника; автори теорії граничної корисності розмір ціни при збігу попиту з пропозицією пояснювали суб'єктивно-психологічної оцінкою споживачем корисності блага в цьому в порівнянні з майбутніми доходами, що й визначало його велику цінність.

Основних підходи до питання про вартість

Перший підхід заснований на використанні теорії трудової вартості К. Маркса. Відповідно з цим напрямком виробництво і обмін товарів здійснюються на базі їх вартості, яка визначається суспільно необхідними витратами праці. У цьому випадку товаровиробники повинні виходити з такого закономірного положення: якщо індивідуальні витрати праці більше суспільно необхідних, то та частина витрат, яка перевищує останні, суспільством не визнається. При цьому в основі вартості товару лежить суспільна праця, витрачена на його виробництво. Звідси вартість визначається як втілений у товарі суспільна праця товаровиробників.

За К. Марксом вартість товарів визначається не індивідуальним, а суспільно необхідним робочим часом, який потрібен для виготовлення товару за наявності суспільно-нормальних умови виробництва і при середньому в даному суспільстві рівні умілості та інтенсивності праці.

Використання непрямих вимірників через зіставлення з іншими товарами іноді піддається нападкам з боку супротивників теорії трудової вартості, хоча мова йде про визначення вартості не середнім працею, а працею, обумовленим суспільними умовами виробництва і реалізації.
Другий підхід заснований на використанні теорії граничної корисності. Ця теорія знайшла широке застосування у маржиналістів. Вони виводять вартість і ціну з граничної корисності товарів і їх рідкості. Представники цього напряму вважають, що послідовне збільшення однакових величин запасу блага, що знаходиться в розпорядженні суб'єкта, за відомою точкою супроводжується прогресуючим зменшенням одиниці корисності блага. Корисність одиниці запасу, або гранична корисність блага, визначає величину вартості цього товару.

При цьому теоретики маржиналізму, зокрема представники австрійської школи, виділяють два види цінності матеріальних благ - суб'єктивну і об'єктивну. Під суб'єктивною цінністю розуміють цінність матеріальних благ для даного суб'єкта, під об'єктивною цінністю - ринкову ціну товару. Визначальну роль представники австрійської школи відводять суб'єктивної цінності, яка була закладена ними в теорію цін. Остання розглядається як результат зіткнення на ринку суб'єктів оцінки корисності даного товару з боку покупців і продавців.

Третій підхід був сформульований А. Маршаллом (неокласик). Його позиція визначення вартості зводиться до з'ясування взаємодій ринкових сил, що лежать на стороні попиту у вигляді граничної корисності, і пропозиції у вигляді витрат виробництва.

Переваги та недоліки теорії вартості

Теорія вартості представляє собою складову частину загальної економічної теорії (двоїстої теорії вартості і відтворення). Класичне її виклад дано в "Капіталі" та інших, пов'язаних з "Капіталом", творах К. Маркса. Теорія вартості добре відповідає відомому поняттю теорії взагалі: відповідає критеріям зовнішньої виправданості та внутрішньої досконалості.
З тих пір вона пройшла великий шлях розвитку і можна говорити про сучасну теорії вартості. Вона спирається, крім робіт Маркса, на найбільші досягнення XX ст. в розвитку економічної науки. Це, по-перше, масова статистика національних рахунків, включаючи статистичні міжгалузеві баланси; інша масовастатистика цін і факторів, їх визначальних. По-друге, математична формалізація з використанням не тільки окремих рівнянь (як у Маркса), але і систем лінійних і (в окремих випадках) нелінійних рівнянь інерівностей, теорії ймовірностей і математичної статистики; на цій основі - операціоналізація. Марксова економічна теорія осмислена як теорія економіки, описуваної моделлю міжгалузевого балансу з технологічними способами. По-третє, масова комп'ютеризація досліджень.

Теорія граничної корисності.

Споживчі переваги можна описати, використовуючи концепції корисності та граничної корисності. В економічному аналізі термін «корисність» використовується для позначення того задоволення або задоволення, яке отримують люди від споживання товарів чи послуг. Корисність виражає ступінь задоволення, одержуваного суб'єктом від споживання товару або виконання якої-небудь дії. Ця категорія включає і психологічний компонент, тому що люди відчувають корисність, отримуючи речі, що приносять їм задоволення, і, відмовляючись від речей, не доставляють такого ж задоволення. Якщо від покупки книги людина більш щасливий, ніж від придбання буханця хліба, то ми говоримо, що книга має для нього більшу корисність, ніж буханець хліба. В економічному аналізі корисність все ж таки використовується найчастіше для опису переваг при ранжуванні наборів споживчих благ і послуг.

Відповідно до закону спадної граничної корисності кожна наступна одиниця спожитого блага має граничну корисність нижче, ніж попередня, тобто додатковий споживчий ефект, одержуваний від збільшення благ на одну одиницю нижче, ніж ефект, отриманий від попередньої одиниці.

Практичне значення закону спадної граничної корисності полягає насамперед у тому, що він дозволяє передбачити поведінку покупців при виборі ними кількості й набору придбаних і споживаних благ. Принцип убування граничної корисності можна застосувати в більш складній ситуації, коли перед покупцем стоїть проблема вибору і споживання декількох благ. У цьому випадку, коли гранична корисність, одержувана у розрахунку на кожну одиницю вартості одного блага, стає дорівнює граничної корисності, одержуваної в розрахунку на кожну одиницю вартості іншого блага, досягається споживче рівновагу. Це можна сформулювати інакше: відношення граничних корисностей окремих товарів до їх цінами рівні.

Гранична корисність, у свою чергу, залежить від кількості благ та інтенсивність споживання індивіда.

Таким чином, цінність залежить від ступеня корисності та ступеня рідкості. Перша визначає вищий пункт, до якого гранична корисність може піднятися в крайньому випадку, друга - до якого саме пункту гранична корисність дійсно піднімається в конкретному випадку. Іншими словами, висота граничної корисності визначається двома факторами: суб'єктивними (потреби) і об'єктивними (кількістю благ), яка в рамках міркувань австрійської школи залишається раз і назавжди даним.

Протиріччя трудової теорії вартості і теорії граничної корисності.

Хоча теорія граничної корисності успішно пояснює процес формування рівноважних цін під впливом попиту та пропозиції на окремі види споживчих та інвестиційних благ на рівні окремих ринків і на основі результатів діяльності цих ринків складається сукупна вартість вироблених та реалізованих всіх благ, на рівні макроекономіки все-таки ця теорія не в змозі пояснити закономірності економічного зростання, такі макроекономічні явища, як інфляція, дефляція, зміна рівня процентних ставок. На основі моделей теорії граничної корисності неможливо будувати моделі макроекономічних взаємозв'язків.

Отже, за допомогою теорії граничної корисності можна успішно пояснювати економічні взаємозв'язки на рівні мікроекономіки, а з допомогою теорії трудової вартості - макроекономічні взаємозв'язки. Отже, кожна з цих теорій справедлива в межах своїх сфер застосування.

Основоположник сучасного напряму в теорії цінності і цін - відомий англійський економіст А. Маршалл зробив спробу відійти від пошуків єдиного джерела вартості і з'єднав теорію граничної корисності з теорією попиту і пропозиції і з теорією витрат виробництва (витрат). Тим самим він здійснив поворот в економічній теорії вартості від субстанційної аналізу до функціонального, тобто одночасного визначення взаємовпливу корисності, попиту-пропозиції, витрат і ціни.

Разом з тим ніколи не можна випускати з уваги, що жодна економічна теорія не може пояснити все різноманіття економічних явищ.

За допомогою теорії граничної корисності можна успішно пояснювати економічні взаємозв'язки на рівні мікроекономіки, а з допомогою теорії трудової вартості - макроекономічні взаємозв'язки. Отже, кожна з цих теорій справедлива в межах своїх сфер застосування.

Разом з тим ніколи не можна випускати з уваги, що жодна економічна теорія не може пояснити все різноманіття економічних явищ.

Будь-який товар має не тільки властивістю задовольняти людські потреби, але і властивістю вступати у відносини з іншими товарами, тобто обмінюватися на них. Здатність товару до обміну в певних кількісних пропорціях представляє собою його мінову вартість.

Джерела:

Вальтух К.К. Теорія вартості: статистична верифікація, інформаційне узагальнення, актуальні висновки / / Вісник РАН, 2005, том 75, № 9, С. 793 - 803.

Єрмішина П.Г. Основи економічної теорії. - М., 1999.