Документи Болонського процесу

У 1997 р. під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни, Україна в тому числі. Цей документ і став основою для формування згодом основних принципів Болонської декларації. Так, Лісабонська угода, зокрема, декларує наявність і цінність різноманітних освітніх систем і ставить за мету створення умов, за якими більшість людей, скориставшись усіма цінностями і здобутками національних систем освіти і науки, зможе бути мобільною на європейському ринку праці.Окрім Великої Хартії та Лісабонської конвенції, важливим етапом, що передував офіційному початку Болонського процесу, є прийняття Сорбонської декларації про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти у Парижі 25 травня 1998 р. Цей документ вже конкретніше визначає механізми побудови єдиного освітнього простору на території Європи, зокрема забезпечення прозорості, легкості і зрозумілості дипломів через впровадження двоступеневої вищої освіти (бакалаврат і магістратура), використання системи кредитів (ECTS) та ін.

Отже, Болонський процес— це система заходів європейських державних установ (рівня міністерств освіти), університетів, міждержавних і громадських організацій, які стосуються вищої освіти, сформульованих у Болонській декларації.

Аналізуючи подальшу хронологію подій Болонського процесу, слід зазначити, що після підписання Болонської декларації вже традиційно кожних два роки мали місце зустрічі (конференції) міністрів освіти європейських країн, які долучилися до процесу створення європейського простору вищої освіти.

Основними завданнями цих зустрічей (Прага, 2001; Саламанка, 2001; Берлін, 2003; Берген, 2005) було проаналізувати здобутки та розробити плани подальших дій щодо досягнення шести цілей, зазначених у Болонській декларації, а саме:

• забезпечення двоступеневої вищої освіти за моделлю 3+2 роки з уніфікованою назвою дипломів “бакалавр” і “магістр”;

• узгодження змісту та обсягу роботи студентів через впро-вадження кредитно-модульної системи навчання, відображення відповідних результатів у додатках до дипломів;

• розширення освітніх і наукових обмінів, тобто забезпечення мобільності студентів, викладачів, науковців;

• модернізація підходів до забезпечення та діагностики якості навчання;

• забезпечення працевлаштування всіх випускників вищих навчальних закладів через полегшення доступу до європейського ринку праці;

• підвищення привабливості європейської вищої освіти для студентів з інших країн світу.

3 Основні завдання, принципи та етапи формування зони європейської вищої освіти і проблема адаптації вищої освіти України у відповідності до них

На сьогодні з упевненістю можна констатувати, що Україна остаточно визначилася щодо реформування вищої освіти відповідно до вимог Болонського процесу, про що свідчить підписання відповідних документів про вступ до “Болонського клубу” у 2005 р. Як результат, національний звіт у Лондоні щодо запровадження положень Болонського процесу, який подано на роз-гляд Болонському секретаріату в грудні 2006 р., загалом оцінено позитивно.

Про те, які саме із завдань, що визначаються у Болонській декларації та подальших комюніке у Празі, Берліні, Бергені, виконано та стан впровадження основних принципів формування зони європейської вищої освіти в Україні чимало йдеться у доповіді міністра освіти і науки України С. М. Ніколаєнка на підсумковій колегії Міністерства освіти і науки, що проходила у Харкові 1–2 березня 2007 р.

Так, зокрема, міністр зупинився на аналізі важливого етапу в розв’язанні такої проблеми вищої освіти, як введення трициклової системи підготовки фахівців з вищою освітою: бакалавра, магістра, доктора філософії (PhD). За його словами, тут виникло чимало проблем, які негайно потрібно розв’язувати, зокрема на законодавчому рівні.

Велику занепокоєність, як зазначалося у доповіді, викликає відсутність сформованої громадської думки та, як наслідок, неприйняття освітньо-кваліфікаційного рівня “бакалавр” у кадрових службах як достатнього для якісного виконання функціональних обов’язків відповідно до сучасних вимог виробництва або соціальної сфери послуг, як то задекларовано в документах

Болонського процесу та має місце у багатьох європейських країнах. Бакалавр повинен бути затребуваним на ринку праці і тільки успішний бакалавр може продовжувати навчання на наступному його циклі— магістратурі.

Щодо програм другого циклу, то на сьогодні в Україні пропонується післябакалаврська програма підготовки магістра наук (майбутнього науковця) та програма, зорієнтована на практичну діяльність. Так, наприклад, для технічних спеціальностей— магістр наук і магістр інженерії (остання програма має бути більш практично зорієнтованою).

За окремими напрямами освіти пропонується визначитися із розробкою програм інтегрованого магістра. Інтегрований магістр— ступінь другого циклу вищої освіти, що присвоюється після наскрізного навчання на бакалаврському та магістерському циклах (ступінь бакалавра присвоюється, але диплом бакалавра не видається). Таку схему, на думку міністра, доцільно використовувати при підготовці з таких спеціальностей, як медицина, ветеринарія, мистецькі напрями, спеціальностей, пов’язаних з охороною життя людини, екологією, національною безпекою держави, а також у сфері педагогічної освіти.

Хоча у вимогах Болонського процесу акцент робиться на впровадженні двоциклічного навчання (бакалаврат і магістратура), непростою проблемою для України є організація навчання на третьому освітньо-науковому циклі— доктор філософії (PhD). Основною причиною є традиційне існування двох наукових ступенів (кандидат і доктор наук). Як зазначає міністр, кінцевий варіант адаптації підготовки фахівців у контексті вимог Болонського процесу ще не визначено.

Другим завданням, виходячи із аналізованих цілей Болонського процесу, є впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу на зразок загальновживаної в Європі ECTS (European Credit Transfer System)— Європейської системи перезарахування кредитів, у якій під “кредитом” розуміється одиниця обсягу та вимірювання результатів навчання, досягнутих на певний момент виконання програми навчання. “Заліковий кредит”— це одиниця виміру навчального навантаження, необхідного для засвоєння змістових модулів або блоку змістових модулів; “модуль”— задокументована завершена частина освітньо-професійної програми (навчальної дисципліни, практики, державної атестації), що реалізується у відповідних формах навчального процесу; “змістовий модуль”— це система навчальних елементів, поєднаних за ознакою відповідності певному навчальному об’єкту.

Отже, навчальний матеріал, який є змістом навчального плану підготовки з певної спеціальності, розподіляється на модулі, які вимірюються у залікових кредитах. У свою чергу, модуль складається із змістових модулів, що виміряються у кредитах, які складають заліковий кредит.

Відповідно до Тимчасового положення про організацію навчального процесу в кредитно-модульній системі підготовки фахівців (затверджено наказом МОН України 23 січня 2004 р. №48) кредитно-модульна система організації навчального процесу— це модель організації навчального процесу, яка ґрунтується на поєднанні модульних технологій навчання та залі-кових освітніх одиниць (залікових кредитів).

Слід зазначити, що загальновживаним вважається така вартість одного кредиту— 36 годин, але кредити ECTS не базуються тільки на аудиторних годинах, а складаються із загального навчального навантаження, що передбачає, наприклад, і самостійну роботу студента.

У ECTS 60 кредитів становить навчальне навантаження на один навчальний рік, 30 кредитів— на семестр і відповідно 20 кредитів — на триместр.

Аналізуючи результати впровадження кредитно-модульної системи у ВНЗ України, п. Ніколаєнко зазначив, що всі ВНЗ III–IV рівнів акредитації вже здійснюють навчальний процес у нових умовах. Щодо недоліків, то він підкреслив, що більшість навчальних дисциплін не повинні бути малокредитними.

Міністр піддав критиці той факт, що сьогодні у багатьох ВНЗ упродовж семестру вивчається 15–17 навчальних дисциплін. У цьому питанні він порадив наближатися до європейських підходів, коли в семестрі вивчається лише кілька (4–6) багатокредитних навчальних дисциплін.

Щодо впровадження кредитно-модульної системи у навчальний процес у ВНЗ I–II рівнів акредитації, то міністр вважає це необхідним, оскільки “за двох різних систем організації навчального процесу неможливо повноцінно реалізувати ступеневу підготовку та забезпечити адекватний контроль якості навчального процесу”. Однак, на його думку, тут має бути своя специфіка, адже просте копіювання досвіду університетів може бути навіть шкідливим.

Переходячи до аналізу наступного завдання, а саме забезпечення мобільності студентів і викладачів на території європейського освітнього простору, варто звернути увагу на проблему мовної підготовки, особливо за напрямами підготовки фахівців для виробничих галузей. У доповіді зазначено, що не є таємницею те, що рівень підготовки з іноземних мов у непрофільних закладах дуже низький. Про яку мобільність українських сту-дентів на європейському просторі може йтися, коли мало хто з них може використовувати іноземну мову як свою робочу мову, що здебільшого не є проблемою для європейських студентів.

Решта цілей, відображених у документах Болонського процесу, може бути реалізована через такий принцип: забезпечення якості освіти— невіддільна умова її конкурентоспроможності. Тут варто говорити про необхідність на державному рівні змінити зовнішні критерії оцінювання якості роботи вищих навчальних закладів, оскільки, як зазначає Ніколаєнко, сьогодні діє принцип “більше студентів— більше грошей”, від чого страж-

дає якість освіти. Необхідно терміново переходити до рейтингової системи оцінювання знань студента та поступово розвивати процедуру рейтингових експертних оцінок, що стосується рейтингу вищого навчального закладу.

Підвищення якості освіти в Україні призведе до підсилення конкурентоспроможності наших випускників на європейському ринку праці, а полегшення працевлаштування, як зазначалося, є одним із завдань Болонського процесу.

Досягнення аналізованих цілей через виконання конкретних завдань: впровадження загальнозрозумілої на європейському просторі структури освіти; введення кредитно-модульної системи навчання; підвищення якості мовної підготовки, що забезпечить мобільність студентів і викладачів; використання сучасних концепцій щодо забезпечення та діагностики якості освіти; полегшення працевлаштування на території європейського освіт-нього простору повинно привести до досягнення фінальної мети Болонського процесу— до підвищення конкурентоспроможності та привабливості європейської освіти для студентів з інших частин світу.

 

4 Проблема правового регулювання процесу входження освіти України до європейського освітнього простору

Щодо аналізу проблеми правового регулювання входження освіти України до “Болонського клубу”, відповідності норм чинного вітчизняного освітнього законодавства вимогам, зафіксованим у документах Болонського процесу, потенційних шляхів їх адаптації, є певні прогалини.

Безперечно, останніми роками в Україні, як й у багатьох інших країнах, склалася певна і відносно уособлена система нормативно-правових актів, що регламентують складні і багатопланові за характером відносини у сфері освіти. Значущість цих відносин для суспільства, держави і особи, а також кількість і системність чинних нормативно-правових актів, що їх регулюють, дають певні підстави для висновку про формування в Україні нової галузі законодавства— освітнього законодавства України.

Відносини у сфері освіти охоплюють не лише суто педагогічні, пов’язані з навчанням і вихованням, а й відносини управлінські, трудові, фінансові, майнові та ін., що пов’язані із забезпеченням навчання та виховання, діяльністю педагогічного, професорсько-викладацького складу тощо.

Отже, відповідно до ст. 1 Закону України “Про освіту” в редакції від 23 березня 1996 р. законодавство України про освіту базується на Конституції України [1] і складається із цього Закону та інших актів законодавства України [2].

У процесі аналізу відповідності складових чинного освітнього вітчизняного законодавства вимогам, виконання яких забезпечить Україні вільне входження в європейський освітній простір, особливий інтерес викликають деякі положення, зафіксовані у законах України “Про освіту” та “Про вищу освіту” (останній від 17 січня 2002 р.) [2; 4].

Незважаючи на те, що ці закони, а також Національна доктрина розвитку освіти, підписана Президентом України, пройшли експертизу Ради Європи і спеціальні комісії експертів зробили позитивні висновки щодо розвитку вищої освіти, є певні невідповідності, що потребують адаптації з огляду на вимоги європейського освітнього інтеграційного процесу.

До структури вищої освіти України згідно зі ст. 6 Закону України “Про вищу освіту” [4], що, в свою чергу, виходить із структури освіти, яка зафіксована у ст. 29, 30 Закону України “Про освіту” [2], входять освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні. До освітніх рівнів структури вищої освіти, що характеризують вищу освіту за ознаками ступеня сформованості інтелектуальних якостей особи, достатніх для здобуття кваліфікації, яка відповідає певному освітньо-кваліфікаційному рівню, належать: неповна вища освіта, базова вища освіта та повна вища освіта.

Освітньо-кваліфікаційний рівень (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр) визначається як за ступенем інтелектуальних якостей, так і за ступенем спеціальних знань, умінь і навичок, достатніх для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що відображено у “Положенні про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)”, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України №65 від

20 січня 1998 р.

Отже, є підстави констатувати, що зафіксована у ст. 29, 30 Закону України “Про освіту” та у ст. 6 Закону України “Про вищу освіту” структура освіти та відповідно структура вищої освіти неповністю відповідають уніфікованим умовам структури, що діють у європейському співтоваристві.

Як зазначалося, в умовах єдиного освітнього європейського простору передбачається двоциклова система підготовки фахівців з вищою освітою “бакалавр— магістр”, що чітко зафіксовано в документах Болонського процесу. Це означає, що освітньо-кваліфікаційна система вищої освіти України максимально наближена до структури ступенів більшості країн Європи, однак переобтяжена рівнями “молодший спеціаліст” і “спеціаліст”.

Існує думка, що достатньо аргументованою та організаційно нескладною, без суттєвої зміни змісту підготовки, є трансформація рівня “молодший спеціаліст” у фахову професійну підготовку із присвоєнням виробничої кваліфікації (професії) або, в окремих випадках, у підготовку рівня “бакалавр”. Щодо рівня “спеціаліст” вважається, що “логічною є його трансформація у підготовку “бакалавра” з посиленням фахової підготовки останнього для повного кваліфікаційного визнання” [7].

Отже, проблема правового врегулювання відповідності структури вищої освіти України вимозі впровадження двоступеневої системи освітньо-кваліфікаційних рівнів за схемою “бакалавр — магістр” залишається невирішеною.

Перехід на європейську систему вимагає також усунення розбіжностей у трактуванні таких визначальних понять, як “кваліфікація” та “науковий ступінь”. В Україні відповідно до норм чинного освітнього законодавства (ст. 31, 32 Закону України “Про освіту” та ст. 59 Закону України “Про вищу освіту”) встановлено такі наукові ступені: кандидат наук, доктор наук та вчені звання: старший науковий співробітник, доцент, професор. Відповідно до ч. 3 ст. 59 Закону України “Про вищу освіту” присудження наукового ступеня або присвоєння вченого звання особі є визнанням рівня її наукової кваліфікації. У документах Болонської декларації часто під науковим ступенем розуміють освітню кваліфікацію (бакалавр, магістр). На думку дослідників цієї проблеми [11], це питання є принциповим, оскільки якщо не знайти консенсусу в рамках освітньої асоціації, вітчизняні вчені будуть часто потрапляти у незручне, навіть принизливе положення.

Загальновідомо, що завершальним етапом закордонного навчання є підготовка доктора філософії. В жодній країні Заходу не зафіксований такий науковий ступінь, як кандидат наук. Щоб дещо пом’якшити таку невідповідність, ВАК України видає кандидатам наук підтвердження, складене англійською мовою, про те, що вони є докторами філософії. Але законодавчо цю відповідність не закріплено, що потребує врегулювання, оскільки

сьогодні маємо двозначність: згідно із положеннями чинного законодавства йдеться про “кандидата наук”, а в контексті Болонського процесу— “доктора філософії”.

Є ще одна проблема, яка потребує аналізу та правового врегулювання. В Україні законодавчо закріплено вищий науковий ступінь— доктор наук. Західна ж система не передбачає підготовки докторів наук. Прийнявши її у незмінному вигляді, втратимо значний науковий потенціал, що буде, на думку дослідників, величезною помилкою [11].

 

ВИСНОВКИ

 

Таким чином, можна констатувати, що нормативна база освіти в Україні не сприяє запровадженню нової структури освіти.

Крім того, не можна не зазначити, що курс на загальноєвропейський рівень розвитку був взятий нашою державою ще на початку 90-х років, коли система вищої освіти України започаткувала низку прогресивних реформ, результатом яких стало вдосконалення нормативно-правового та методичного забезпечення підготовки фахівців у сфері вищої освіти— перехід до гуманістично-інноваційної парадигми освіти, впровадження нових освітніх

стандартів, введення рівневої системи підготовки фахівців, оновлення змістової частини навчальних програм, введення системи контролю якості через ліцензування та акредитацію, виборність ректорів, демократизацію через розширення прав органів самоврядування, в тому числі студентського, та ін.

Отже, можна зробити висновок, що, незважаючи на певні досягнення, законодавча й нормативно-правова база освіти потребує перегляду та адаптації до загальноєвропейських освітніх стандартів за умови збереження вітчизняних надбань.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.— К.: Преса України, 1997.— 80 с.

2. Закон України “Про освіту” від 23 березня 1996 р. №100/96-ВР // Зб. законів України. Сер. 3. — 2003. — № 12.

3. Закон України “Про загальну середню освіту” від 13 травня 1999 р. №651-XIV // Законодавчі та нормативні акти про освіту в Україні.— К., 2000.— Т. 6.— 461 с.

4. Закон України “Про вищу освіту” від 17 січня 2002 р. // ВВР Ук-раїни.— 2002.— №20.— Ст. 134.

5. Освіта в Україні: Нормативна база.— 2-ге вид.— К.: КНТ, 2006.— 484 с.

6. Болонський процес у фактах і документах / Упоряд. М. Ф. Степко, Я. Я. Болюбаш.— К.; Тернопіль: Вид-во ТДПУ ім. В. Гнатюка, 2003.— 52 с.

7. Вища освіта і Болонський процес: Навч. посіб. / За ред. В. Г. Кре-меня.— Тернопіль: Навч. кн.— Богдан, 2004.

8. Журавський В. С., Згуровський М. З. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти.— К.: ІВЦ “Вид-во “Політехніка”, 2003.— 200 с.

9. Кремень В. Г. Болонський процес: зближення, а не уніфікація // Дзеркало тижня.— 2003.— №48 (473).— 13–19 груд.

10. Товажнянський Л. Л., Сокол Є. І. Болонський процес: цикли, сту-пені, кредити.— Харків: НТУ “ХПІ”, 2004.— 144 с.

11. Болонський процес в дії: Матеріали круглого столу, проведеного Інститутом вищої освіти АПН України та редакцією тижневика “Освіта” (травень 2004 р.— лютий 2005 р.) / За ред. О. С. Коноваленко, Б. І. Корольова.— К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2005.— 98 с.

12. Рedrosa J. Notes concerning the preparation of the Bologna meeting

(Sorbonne Declaration).— Aveiro, 1999.