Тема 3. Участь держави у сфері господарювання
Зважаючи на основні риси державного регулювання господарської діяльності, воно є попередньою стадією реалізації економічної політики й має державно-політичний характер, а саме: у сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну та соціальну політику, спрямовану на реалізацію й оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення загалом.
Економічна стратегія — це вибраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення великомасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу та національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що відбуваються в національному та світовому господарстві, і враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання.
Економічна тактика — це сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення з метою реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються на сучасному етапі розвитку народного господарства. Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного та соціального розвитку України й окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного та соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах (ст. 9 ГКУ).
До основних напрямів економічної політики, що визначаються державою, належать:
• структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та підвищення рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;
• інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно в галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного й відповідального використання цих коштів і здійснення контролю за ним;
• амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найсприятливіших та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;
• політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності та господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання, а також ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;
• цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності у процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;
• антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння розвитку ефективної соціально орієнтованої економіки;
• бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;
• податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;
• грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;
• валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;
• зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.
Держава здійснює також екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.
Як зазначалося, соціальне призначення державного регулювання господарської діяльності полягає в організації та впорядкованості господарських відносин, учасниками яких відповідно до ст. 2 ГКУ є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які є засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Так, у соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику, що передбачає захист прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, соціального захисту та соціального забезпечення.
2. Основні напрями державної економічної політики
Держава є активним економічним суб'єктом змішаної економіки, діяльність якого в економічній сфері має дві складові. По-перше, економіка має у своєму складі державний сектор, який можна визначити як сукупність підприємств державної форми власності, та підприємств, у капіталі яких є державна частка. Зазначені підприємства, як і приватні та колективні, є суб'єктами підприємницької діяльності, активно діють у ринковій економіці згідно з її законами. Так, нині макроекономічна структура України налічує близько 4100 державних підприємств, держава також є власником пакетів акцій у 2263 суб'єктах господарювання, серед яких 2036 — відкриті акціонерні товариства, 34 — державні акціонерні та холдингові компанії, 193 — закриті акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші суб'єкти підприємницької діяльності, де держава має свою частку1. Економічна діяльність державних підприємств, як суб'єктів ринку, визначається і обмежується державою, яка спрямовує її виходячи з державних інтересів. Отже, складовою економічної діяльності держави є безпосереднє управління державним сектором економіки, так зване державне підприємництво. За даними Дж. Стігліца, державна власність у країнах з розвинутою економікою за галузями виробництва має таку структуру (таблиця 11):
Галузі Державна власність, % 75% та більш 50% 25% та менше
Пошта Австрія, Франція, Німеччина,
Нідерланди, Італія, Японія, Іспанія,
Швеція, Велика Британія, США — —
Залізниця Австрія, Франція, Німеччина, Нідерланди,
Італія, Японія, Іспанія, Велика Британія, Швеція — США
Авіалінії Австрія, Франція, Німеччина, Нідерланди,
Італія, Іспанія, Велика Британія Швеція Японія, СІЛА
Телекомунікації Австрія, Франція, Німеччина, Нідерланди,
Італія, Швеція Японія, Іспанія Вел.Брит.,США
Електроенергія Австрія, Франція, Німеччина, Нідерланди,
Велика Британія Швеція Японія, Іспанія, США
Газ Австрія, Франція, Нідерланди, Італія, Іспанія, Швеція Німеччина Японія, Вел. Брит., США
Автомобільна промисловість Австрія Франція, Нідерланди, Вел.Брит. Німеччина,Італія, Японія, Іспанія, Швеція, СІЛА
Сталь Австрія, Франція, Італія, Швеція, Велика Британія Іспанія Німеччина, Нідерланди, Японія, США
Як бачимо, різні країни демонструють неоднакові підходи до визначення пріоритетних для державного підприємництва галузей.
Другою складовою діяльності держави як економічного суб'єкта в ринковій системі є державне регулювання економіки — сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації суспільних цілей. При цьому слід розрізняти державне регулювання економіки і державне регулювання діяльності підприємств державного сектора економіки, якому значною мірою притаманні риси підприємницької діяльності.
Нині склалося кілька моделей державного регулювання економіки:
• американська — державне регулювання зводиться до використання правових та опосередкованих методів, насамперед податково-бюджетних, з метою створення сприятливих умов для розвитку конкуренції та підприємництва;
• японська — система взаємодії державних органів та корпорацій, спрямована на досягнення стратегічних цілей в економіці;
• шведська — активне втручання держави у процес розподілу та перерозподілу доходів з метою створення сильної системи соціального захисту населення;
• німецька — система управління національною економікою з активним використанням ринкових регуляторів та створення на державному рівні ефективної системи соціального захисту громадян. Для Західної Європи взагалі характерне сполучення великої частки державних витрат у ВВП з наявністю значного державного сектора.
Основні напрями державного регулювання економіки відображають його функції (таблиця 12).
Зазначені напрями діяльності держави належать до постійних функцій державного регулювання економіки. Крім них можливі й тимчасові напрями державного регулювання економіки, обумовлені особливостями певного періоду функціонування економічної системи. Наприклад, в умовах економіки перехідного типу тимчасовими є такі напрями державного регулювання, як роздержавлення та становлення ефективного власника, формування конкурентного середовища та інститутів ринкової інфраструктури, вихід з кризи та інші напрями, що сприяють формуванню ринку.
Таблиця 12. Функція Зміст функції
Цільова Визначення цілей, пріоритетів та основних напрямів розвитку національної економіки
Стимулююча Формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарських суб'єктів і спрямовувати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямі
Нормативна Держава за допомогою законодавчих актів встановлює певні "правила гри" для суб'єктів економіки
Коригуюча Коригування розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення негативних зовнішніх ефектів тощо
Соціальна Державне регулювання соціально-економічних відносин, перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища
Безпосереднє управління неринковим сектором економіки Регулювання державного сектора економіки, створення суспільних благ
Контролююча Державний нагляд і контроль за виконанням встановлених "правил гри", економічних, екологічних, соціальних стандартів тощо.
Державне регулювання економіки має кілька основних форм. Перша — бюджетно-податкове регулювання, пов'язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та державними витратами. Друга форма — кредитно-грошове регулювання, спрямоване на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою, підтримання рівноваги на грошовому ринку. Третя форма — цінове регулювання, яке відображає вплив держави на ринкове ціноутворення; четверта форма — адміністративно-економічне регулювання, яке передбачає заходи адміністративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи та реалізації соціальних цілей суспільства. Складовою зазначеної форми є правове регулювання економічних і соціальних процесів — держава встановлює на базі законодавства правові засади економічної діяльності, сприяє формуванню правового середовища підприємницької діяльності.
Державне регулювання здійснюється за допомогою методів, серед яких: 1) економічні та адміністративні; 2) імперативні та індикативні; 3) прямі та опосередковані (непрямі). Економічні методи державного регулювання пов'язані зі створенням державою фінансових або матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарювання й обумовлювати їхню поведінку. До інструментів економічних методів належать ставки податків, облікова ставка, митні тарифи, норми амортизації тощо.
Адміністративні методи базуються на використанні сили державної влади, засобах заборони, дозволу або примусу. До них належать і правові методи, за допомогою яких держава регламентує діяльність суб'єктів господарювання. Адміністративні методи необхідні у таких сферах, як контроль держави над монополіями, охорона навколишнього середовища, соціальний захист населення та захист національних інтересів у світових господарських зв'язках, реалізація державних програм. Інструментами адміністративних методів державного регулювання є укази, декрети, розпорядження, ліцензування, квотування, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, економічних, харчових, фармацевтичних, соціальних, екологічних стандартів і нормативів, контроль за додержанням законів та правил, а також санкції за їх порушення. Адміністративні методи — це імперативні (владні) методи державного регулювання.
Індикативні методи — це методи, які мають орієнтовний, рекомендаційний характер (наприклад, індикативні ціни). Індикативний характер мають економічні методи, які можна визначити як непрямі методи державного регулювання — сукупність опосередкованих засобів державного впливу на економіку. Прямі методи державного регулювання — це методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси. До них можна віднести адміністративні методи (крім правових методів, які є непрямими методами державного регулювання економіки), а також такі інструменти, як держконтракт і держзамовлення, субсидії, субвенції, дотації, прямі витрати уряду.
Специфічним інструментом державного регулювання є державний сектор економіки, який держава використовує для вирішення економічних, політичних та соціокультурних завдань.
Спрямованість та напрями державного регулювання економіки зумовлює певна економічна політика держави, яку можна визначити як поведінку держави стосовно економіки, яка складається з визначення цілей економічного розвитку країни та засобів їх досягнення. Економічна політика держави може бути макроекономічною політикою, об'єктом якої є національна економіка, регіональною політикою, спрямованою на розвиток окремих територій країни, виходячи з загальнодержавних та регіональних інтересів, галузевою, зовнішньоекономічною політикою та ін. Економічна політика, як система дій, що спрямовані на розвиток, обмеження або корекцію економічних процесів, може бути антициклічною, конкурентною (антимонопольною), структурною, інвестиційною, науково-технічною, інноваційною та амортизаційною. Держава здійснює також певну фіскальну (бюджетно-податкову), монетарну (кредитно-грошову) та цінову політику.
Макроекономічна політика може мати властивості як стабілізаційної політики, так і політики економічного зростання. Стабілізаційна політика — це діяльність держави, спрямована на відновлення реальних обсягів виробництва за умов наближення до повної зайнятості, тобто до рівня потенційного ВВП, та забезпечення помірної інфляції. Іноді під стабілізаційною політикою розуміють заходи держави, що спрямовуються на вирівнювання циклічних коливань в економіці, які виявляються через відхилення реального ВВП від потенційного рівня та інфляції від нульового її рівня. Тому стабілізаційну політику можна назвати антициклічною, антиінфляційною. Кінцевими орієнтирами стабілізаційної політики є природне безробіття та помірна інфляція, тому економічна стабілізація — це будь-які зрушення в економіці, що наближають реальний ВВП до потенційної величини, а інфляцію — до помірного рівня. Економічна стабілізація включає виробничу стабілізацію — наближення реального ВВП до потенційної величини та фінансову стабілізацію, яка виявляється через стан державного бюджету та платіжного балансу, а також через параметри грошового ринку.
Політика економічного зростання — це діяльність держави, яка спрямована на забезпечення зростання обсягу виробництва за умов збільшення потенційного ВВП та підтримання помірної інфляції. Зазначена політика має дві складові: перша — стимулювання сукупної пропозиції шляхом збільшення потенційного ВВП на основі залучення в економічний обіг більшої кількості ресурсів, забезпечення науково-технічного та технологічного прогресу; друга — утримання темпів зростання сукупного попиту, що адекватні темпам зростання сукупної пропозиції і потенційного ВВП, бо від того, наскільки збігаються зазначені темпи, залежить рівень інфляції.
3. Засоби державного регулювання економіки
У країнах з розвинутою ринковою економікою основним економічним методом регулювання ринку виступає кредитно-грошове регулювання. Це зумовлене тим, що кредитно-грошова система є тим економічним середовищем, у якому відбуваються усі найважливіші господарські процеси в ринковій економіці.
Знаряддям грошового і кредитного регулювання є центральний банк. Суть його діяльності в грошово-кредитному регулюванні полягав у здійсненні контролю за грошовою масою і кредитом в економіці.
Провідним інструментом державного грошово-кредитного регулювання у перехідний до ринкової економіки період є Національний банк України, який покликаний виконувати функції загальнодержавної резервноі системи. Головне завдання Національного банку України — створення стабільного неінфляційного розвитку економіки держави. Поява цього завдання зумовлена відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносна самостійність кожної з них. Основними методами кредитно-грошового регулювання є:
1.Регулювання розмірів банківських резервів;
2.Маніпулювання обліковими ставками;
3.Операції на відкритому ринку (купівля-продаж центральним банком деяких видів цінних папарів).
Зважаючи на те, що механізм ринку в економіці перехідного періоду ці перехідного періоду України ще не працює, грошово-кредитний механізм регулювання не відпрацьований, економіка регулюється переважно за допомогою фінансово-бюджетних методів. Сутність фінансово-бюджетних методів регулювання полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони гасили коливання економічного циклу, сприяли високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або пом'якшували дефляцію (застій).
До фінансово-бюджетних методів відносять:
1.Маніпулювання ставками податків;
2.Державними витратами;
З метою встановлення рівноваги на ринку. Якщо в економічній системі спостерігається активізація попиту і розвиток інфляції, уряд підвищує податки на доходи підприємців і населення і водночас обмежує державні витрати. Навпаки, якщо в економічній системі з'являються.ознаки депресії, ставки податків знижуються, бюджетні витрати зростають.
Держава, використовуючи бюджет, здійснює фінансову участь і фінансову допомогу у розвитку окремих галузей і сфер діяльності. Дотації (трансферти) — особливий вид асигнувань з держбюджету, який служить для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств. Субсидії — допомоги, які здійснює держава з держбюджету з метою підтримки певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей н\г, розвиток яких має важливе значення для економіки. Субвенції — один із видів державної фінансової допомоги місцевим органам влади або окремим галузям економіки, що надаються на конкретні цілі. Субвенції використовуються також на санацію підприємств і організацій, яким загрожує банкрутство.
Перехід до ринкової економіки пов'язаний із запровадженням цілісної податкової системи, яка у світовій практиці ДРЕ знаходиться в одному ряду з бюджетним фінансуванням пріоритетних напрямів і дією через процентну політику на грошовий обіг. З 1993 р. в Україні чинні такі види податків: податок на добавлену вартість, акцизний збір, податок на прибуток доходи, екологічний податок, податок з власників транспортних засобів, податок на землю. З січня 1995 р. передбачається введення податку на власність. Податок на добавлену вартість є частиною новоутвореної вартості, яка відшкодовується до державного бюджету на кожному етапі виробництва товарів, виконання робіт, надання послуг. Платниками податку на добавлену вартість є суб'єкти підприємницької діяльності Акцизний збір — непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари, що включається до ціни цих товарів. Платниками акцизного збору є суб'єкти підприємницької діяльності — виробники підакцизних товарів, а також суб'єкти підприємницької діяльності, які імпортують підакцизні товари. Перелік товарів, на які встановлюється акцизний збір, та його ставки визначаються Кабінетом Міністрів України. Податок на прибуток встановлюється на валовий прибуток підприємства, який включає прибуток від діяльності підприємств, позареалізаційних операцій, а також інші доходи, не пов'язані з діяльністю підприємства ані з діяльністю підприємства (дивіденди). Платниками податку на прибуток є господарюючі суб'єкти, банки.. Держава визначає ставки податку на прибуток залежно від виду діяльності, а також пільги щодо податку Податок на землю сплачується власниками землі та землекористувачами, окрім орендарів. Його розмір встановлюється у вигляді платежів за одиницю площі в розрахунку на рік. Окрім перелічених податків, підприємства, організації та інші юридичн особи в Україні відшкодовують: плату за природні ресурси, державне мито та обов'язкові платежі до позабюджетних спеціальних фондів — на соціальне страхування і формування Пенсійного фонду, на формування фонду Чорнобиля, фонду зайнятості, на проведення дорожніх робіт.
Державне замовлення.
Державне замовлення — це засіб державного регулювання економіки, який передбачає, по-перше, формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для задоволення державних потреб, та, по-друге, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) продукції серед підприємств (організацій, установ).
Правову основу функціонування механізму державних закупівель в Україні становлять Закон «Про поставки продукції для державних потреб» (1995 р.), постанови КМ України «Про порядок формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням», «Про організацію та проведення торгів (тендерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг)», «Про створення єдиної системи закупівель товарів (робіт, послуг) за рахунок коштів Державного бюджету та іноземних кредитів, що залучаються під гарантії Кабінету Міністрів України» та інші нормативно-правові акти.
Організаційна робота щодо впровадження державної політики у сфері державних закупівель здійснюється Міжвідомчою комісією з питань регулювання закупівлі товарів (робіт, послуг) для державних потреб при Кабінеті Міністрів та Управлінням державних закупівель при Міністерстві економіки, а також відповідними підрозділами інших центральних державних органів. На регіональному рівні цю роботу здійснюють відповідні структурні підрозділи управлінь економіки місцевих державних адміністрацій. Державні замовлення є інструментом задоволення державних потреб. Державні потреби — це потреби країни в продукції, необхідній для розв’язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення й підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних ЦКП, забезпечення функціонування установ сектору загального державного управління. Перелік видів продукції (робіт, послуг), необхідних для забезпечення державних потреб, визначається Кабінетом Міністрів. Цей перелік формується на підставі політики державних пріоритетів, досліджень кон’юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків, завдань макроекономічних планів (програм). Він може включати: озброєння; військову техніку; будівництво найважливіших державних об’єктів; розвиток систем зв’язку та інформатики; перевезення вантажів та пасажирів різними видами транспорту; фундаментальні наукові дослідження; забезпечення приросту запасів корисних копалин; продовольство; забезпечення функціонування установ соціальної сфери та органів державного управління і т. ін. Для обґрунтування ресурсної забезпеченості державних потреб Управління державних закупівель Мінекономіки України розробляє однопродуктові матеріальні баланси попиту і пропозиції найважливіших видів продукції, які включаються до балансового розділу Державної програми економічного і соціального розвитку України. що охоплюють продукцію восьми народногосподарських комплексів та галузей економіки: паливно-енергетичний комплекс (7); металургійний комплекс (2); хімічна промисловість (5); деревообробна промисловість (2); промисловість будівельних матеріалів (3); машинобудування (5); легка промисловість (3); агропромисловий комплекс (8 видів продукції). У табл. 3.4 наведено як приклад плановий баланс попиту і пропозиції цементу на 1999 р. Нині, коли в Україні невирішеною залишається проблема неплатежів та відчувається брак оборотних коштів, попит і пропозиція на внутрішньому ринку визначаються не реальними потребами споживача, а його фінансовими можливостями. Оцінка стану матеріального виробництва, а тим більше прогноз його розвитку на підставі матеріальних балансів, відображають ситуацію, що склалася на момент розробки балансів. У зв’язку з цим передбачається щоквартальне уточнення матеріальних балансів на підставі звітності Держкомстату. Відповідно здійснюватиметься розробка пропозицій стосовно вжиття необхідних заходів для стабілізації та оптимізації матеріального виробництва. Державними замовниками є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Рада міністрів АР Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Основними функціями державних замовників є: конкурсний відбір виконавців державного замовлення; укладання державних контрактів з виконавцями державного замовлення; гарантія оплати виконавцям державного замовлення продукції, яка поставляється для задоволення державних потреб на умовах, що визначаються державним контрактом. Державні замовники мають право на договірній основі делегувати частину своїх функцій відповідним підприємствам, установам та організаціям на умовах, що визначаються урядом.
Виконавцями державного замовлення є суб’єкти господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. Для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій; акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі; орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб’єктів господарської діяльності України всіх форм власності — монополістів на відповідному ринку товарів, державні замовлення на поставку продукції є обов’язковими, якщо виконання державного замовлення не завдає збитків зазначеним виконавцям.
5. Ліцензування, патентування та квотування
Ліцензування підприємницької діяльності здійснюється на підставі ст. 14 Господарського кодексу України та Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р. Відповідно до ст. 1 цього закону, під ліцензуванням розуміють видачу, переоформлення та анулювання ліцензій.
Ліцензуванню в Україні підлягають не всі види підприємницької діяльності, а лише ті, що прямо передбачені у ст. 9 Закону про ліцензування. Причому, види підприємницької діяльності, які не встановлені Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", не вимагають ліцензування. Ліцензуванню, зокрема, підлягають лише ті види діяльності, що безпосередньо впливають на:
1) здоров'я людини;
2) навколишнє середовище;
3) безпеку держави.
Для заняття підприємницькою діяльністю, що підлягає ліцензуванню, суб'єктові підприємництва необхідно виконати дві умови:
1) отримати ліцензію;
2) протягом усього терміну дії ліцензії дотримуватися ліцензійних умов.
Ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта підприємництва на провадження зазначеного в ньому виду підприємницької діяльності протягом визначеного терміну за умови виконання ліцензійних умов.
Ліцензії видаються суб'єктам підприємництва органами ліцензування, перелік яких визначає Кабінет Міністрів України залежно від виду підприємницької діяльності.
Щоб отримати ліцензію, суб'єкт підприємництва подає відповідному органові ліцензування такі документи:
1) заяву встановленого зразка про видачу ліцензії;
2) копію свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копію довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчену нотаріально або органом, який видав оригінал документа;
3) для окремих видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.
Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі у термін не пізніше, аніж 10 робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви. У видачі ліцензії може бути відмовлено лише з двох підстав:
1) недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;
2) невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам.
Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше, аніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії. Термін дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим за три роки.
Протягом усього терміну дії ліцензії суб'єкт підприємництва зобов'язаний дотримуватися ліцензійних умов здійснення певного виду підприємницької діяльності. Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду підприємницької діяльності.
Патентування підприємницької діяльності здійснюється на підставі ст. 14 Господарського кодексу України та Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 23 березня 1996 р. Під патентуванням розуміють продаж суб'єктам підприємництва торгових патентів за визначену платню.
Патентуванню в Україні підлягають чотири види підприємницької діяльності, а саме:
1) торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток;
2) діяльність із надання побутових послуг;
3) діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками);
4) діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу.
Визначення видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню в інших нормативно-правових актах, за винятком закону про патентування, а також рішеннями органів державної влади та органів місцевого самоврядування, не допускається.
На відміну від ліцензування для заняття видом діяльності, який підлягає патентуванню, суб'єктові підприємництва достатньо виконати одну умову: придбати торговий патент.
Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними в законі видами підприємницької діяльності. Торговий патент не засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на інтелектуальну власність. Торговий патент видається за платню суб'єктам підприємницької діяльності державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або місцезнаходженням їхніх структурних (відокремлених) підрозділів, суб'єктам підприємницької діяльності, що провадять торговельну діяльність або надають побутові послуги (окрім пересувної торговельної мережі), — за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг, а суб'єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу, — за місцем реєстрації цих суб'єктів.
Підставою для придбання торгового патенту є заявка, оформлена відповідно до Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності". Встановлення будь-яких додаткових умов щодо придбання торгового патенту не дозволяється. Заявка на придбання торгового патенту повинна, зокрема, містити такі реквізити:
— найменування суб'єкта підприємницької діяльності;
— витяг з установчих документів щодо юридичної адреси суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадках, якщо патент придбається для структурного (відокремленого) підрозділу, — довідка органу, який погодив місцезнаходження структурного (відокремленого) підрозділу, із зазначенням цього місця;
— вид підприємницької діяльності, здійснення якої потребує придбання торгового патенту;
— найменування документа про повну або часткову сплату вартості торгового патенту.
Термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становить 12 календарних місяців. Термін дії короткотермінового торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становить від 1 до 15 днів. Термін дії торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг становить 12 календарних місяців. Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями становить 36 календарних місяців. Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу становить 60 календарних місяців.
Квотування підприємницької діяльності здійснюється на підставі ст. 14 Господарського кодексу України та інших актів законодавства, зокрема, Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. Під квотуванням розуміють встановлення граничних обсягів (квот) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу, а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України згідно з законом.
Нині квотування як спеціальна умова здійснення підприємництва застосовується у зовнішньоекономічній діяльності. Відповідно до ст. 16 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", в Україні може запроваджуватися режим квотування експорту та імпорту. Квотування експорту та імпорту запроваджуються Україною самостійно в особі ЇЇ державних органів у таких випадках:
— у разі різкого погіршення розрахункового балансу України, якщо негативне сальдо його перевищує на відповідну дату 25 відсотків від загальної суми валютних вимог України;
— у разі досягнення встановленого Верховною Радою України рівня зовнішньої заборгованості;
— у разі значного порушення рівноваги за певними товарами на внутрішньому ринку України, особливо за сільськогосподарською продукцією, продуктами рибальства, продукції харчової промисловості та промисловими товарами народного споживання першої потреби;
— за необхідності забезпечити певні пропорції між імпортною та вітчизняною сировиною у виробництві;
— за необхідності здійснення заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;
— у разі порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності правових норм цієї діяльності, встановлених цим Законом (запроваджується як санкція режим ліцензування);
— відповідно до міжнародних товарних угод, які укладає або до яких приєднується Україна (запроваджується режим квотування).
Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти. В Україні запроваджуються такі види експортних (імпортних) квот:
— глобальні;
— групові;
— індивідуальні;
— антидемпінгові;
— компенсаційні;
— спеціальні.
Щодо кожного виду товару може встановлюватися лише один вид квоти.
Рішення про встановлення режиму квотування експорту (імпорту) приймається Кабінетом Міністрів України з визначенням списку конкретних товарів, що підпадають під режим квотування, і термінів дії цього режиму щодо кожного товару.
Інформація про перелік товарів та/або країн, що підпадають під режим квотування, із зазначенням виду квоти щодо кожного товару (або за кожною групою товарів) повинна бути доведена до відома суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності не менш як за 60 днів до дати запровадження режиму квотування шляхом опублікування її в офіційних загальнодоступних засобах інформації України, а також негайно повідомляти органи державного митного контролю України.
Режим квотування експорту та імпорту набуває чинності лише по закінченні 60 днів з моменту зазначеного офіційного опублікування.
6. Технічне регулювання
Н.І.Марченко, Національний науково-дослідний інститут охорони праці
Державна політика нашої країни в сфері охорони праці спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням.
Реалізація забезпечення вимог виробничої безпеки має здійснюватися через державну політику в сфері технічного регулювання. Його завданням є встановлення та забезпечення основних вимог - безпеки праці та безпечності продукції.
Термін „технічне регулювання", крім законодавчих та нормативних документів, все частіше зустрічається як у спеціальній літературі, так і в засобах масової' інформації в значенні, де донедавна застосовували термін „стандартизація та суміжні види діяльності". Цей термін широко вживається в документах міжнародних організацій зі стандартизації, Світової організації торгівлі, Європейського Співтовариства Він передає сучасну практику застосування нормативних документів і процедури оцінювання відповідності, яка має базуватися на обов'язк
Проте визначення терміну "технічне регулювання" не знайдено в міжнародних і європейських публікаціях Єдиним документом, де визначено цей термін, є федеральний закон Російської Федерації "Об основах технического регулирования в Российской Федерации", в якому вказано технічне регулювання - діяльність з установлення обов'язкових вимог добровільних правил, загальних принципів, характеристик стосовно продукції, процесів (методів) виробництва, експлуатації й утилізації, робіт або послуг, оцінки відповідності, а також щодо контролю за дотрима
Про стан технічного регулювання в Україні
На підставі документів міжнародних організацій та враховуючи положення чинного законодавства можна сформулювати такі основні принципи технічного регулювання
єдність правил установлення вимог до продукції, процесів (методів) виробництва експлуатації й утилізації, робіт чи послуг,
відповідність технічного регулювання інтересам національної економіки, стану матеріально-технічної бази та рівню науково-технічного розвитку,
незалежність органів з акредитації, сертифікації та випробувальних лабораторій (центрів) від виробників, продавців, виконавців і покупців,
єдність системи та правил акредитації,
Про стан технічного регулювання в Україні
єдність системи та правил оцінки відповідності
Головними складовими технічного регулювання є системи стандартизації, метрології та сертифікації (підтвердження відповідності).
Законами України "Про стандартизацію", "Про підтвердження відповідності", "Про акредитацію органів з оцінки відповідності" та низкою основних стандартів у цій сфері на підставі настанов ISO/IEC національна система технічного регулювання за основними елементами гармонізована з міжнародною і відповідає вимогам Угоди про технічні бар'єри в торгівлі
Принципи державної політики у сфері технічного регулювання також відображено в законах України "Про охорону праці", "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу"
З метою закріплення сфер діяльності в системі технічного регулювання відповідно до статті 6 Закону України "Про підтвердження відповідності" постановами Кабміну України від 13 03 02 №288 та від 29 04 04 № 568 затверджено "перелік центральних органів виконавчої влади, на які покладаються функції технічного регулювання у визначених сферах діяльності та розроблення технічних регламентів" Ці функції покладено на Мінтранс, Мінпромполітики, МОЗ, Мінагрополітики, Мінпаливенерго, МВС, Держнаглядохоронпраці, Держспоживстандарт, Держатомрегулювання, Де�
(Про стан технічного регулювання в Україні) Законом "Про стандартизацію" запроваджується основоположний принцип міжнародної стандартизації - добровільність застосування стандартів, тобто виробник вільний виробляти продукцію за будь-яким чинним в Україні нормативним документом (національним або міждержавним стандартом, технічними умовами)
Однак добровільність стандартів, задекларована міжнародною, європейською, українською системами стандартизації, ускладнює досягнення основних цілей стандартизації щодо сумісності, взаємозамінності та безпечності продукції, процесів, послуг (далі - продукція) для життя та здоров'я людей, тварин І рослин, захисту навколишнього середовища Для досягнення цього повинні встановлюватися чіткі однозначні вимоги та забезпечуватися безумовне їх виконання
У межах Європейського Союзу (ЄС) це питання вирішено таким чином.
Як відомо, одним з основних правових актів ЄС є директиви Нового підходу, які встановлюють основні вимоги щодо безпечності продукції, захисту здоров'я працівників та навколишнього середовища, а також методів оцінки відповідності, які є обов'язковими і яким має відповідати продукція, що виготовляється в державах ЄС До директив розробляють європейські гармонізовані стандарти, які мають статус добровільного застосування і розробляються з метою забезпечення реалізації вимог відповідної директиви (директив) Виконання положень таких ст�
Перелік гармонізованих (або визнаних гармонізованими) стандартів публікується в Official Journal Європейського Співтовариства (OJEC) Лише з моменту публікації в цьому журналі гармонізовані стандарти вважаються такими, що забезпечують презумпцію відповідності основним вимогам, встановленим європейськими директивами, тобто відповідності європейському законодавству
Про стан технічного регулювання в Україні
Таким чином, у ЄС ключовим завжди залишається принцип застосування стандарту є добровільним, а відповідність закону - обов'язковою
Новий підхід доповнюється Глобальним підходом до оцінки відповідності Основна мета Глобального підходу полягає в тому, що він вводить гармонізовані процедури оцінки відповідності в директиви Нового підходу
В Україні згідно з Програмою Інтеграції України до ЄС, схваленою Указом Президента України від 14 09 2000 № 1072/2000, встановлення вимог щодо безпечності продукції (послуг) та безпеки праці, а також забезпечення їх виконання має вирішуватися відповідно до правил та принципів європейського законодавства
Так, вимоги директив Нового підходу повинні впроваджуватися в Україні через технічні регламенти з підтвердження відповідності (далі - технічний регламент), які є нормативно-правовими актами Технічні регламенти встановлюють єдині вимоги до продукції та процедури з підтвердження відповідності продукції цим вимогам і принципи маркування національним знаком відповідності в законодавче регульованій сфері Вимоги технічних регламентів є обов'язковими
Вимоги технічних регламентів забезпечуються через певні національні стандарти, які мають статус добровільного застосування, та інші нормативні документи, де встановлюються конкретні норми та положення, виконання яких гарантує виконання вимог відповідних технічних регламентів Перелік цих стандартів має бути опублікований в офіційному виданні
Про стан технічного регулювання в УкраїніЗгідно зі статтею 6 Закону України "Про підтвердження відповідності" технічні регламенти мають затверджуватися Кабміном України, який, у свою чергу, постановою від 26 12 03 № 2022 делегував свої повноваження щодо затвердження цих нормативно-правових актів Держспоживстандарту України
Відповідно до постанови Кабміну України від 100401 №345 силами технічних комітетів стандартизації, наукових організацій, випробувальних та експертно-технічних центрів розроблено 11 національних технічних регламентів з підтвердження відповідності, які базуються на директивах Нового та Глобального підходів
Підготовлені проекти розглядалися на засіданнях спеціально створених робочих груп, до складу яких увійшли розробники, представники центральних органів виконавчої влади (у тому числі ДержнаглядохоронпрацІ України) Проекти технічних регламентів узгоджено з органами виконавчої влади
Кабміном України прийнято постанову від 07 11 03 № 1585 про затвердження Технічного регламенту з підтвердження відповідності "Про модулі оцінки відповідності та вимог щодо маркування національним знаком відповідності, які застосовуються в технічних регламентах з підтвердження відповідності"
Наказами Держспоживстандарту України затверджено 10 технічних регламентів з підтвердження відповідності та визначено організації, відповідальні за розробку та перегляд національних стандартів, що мають сприйматися як д
7. Регулювання цін і ціноутворення
Методи регулювання цін. Держава здійснює вплив на ціни, використовуючи прямі (адміністративні) і непрямі (економічні) методи. Економічні методи є основними в практиці країн з ринковою економікою, оскільки вони не порушують дії ринкового механізму. Вони полягають в зміні податків, облікових ставок, митних тарифів, імпортних квот, еміссії грошей і т. д. Наприклад, зниження непрямих податків в період сильної інфляції сприяє зниженню цін, стримує інфляцію. Полегшання імпорту товарів в країну посилює конкуренцію на національному ринку і сприяє зниженню цін.
Обмеження еміссії грошей зменшує сукупний платоспроможний попит і також стримує ріст цін. Податкові, кредитні пільги, прямі державні субсидії і дотації сприяють зниженню витрат виробництва і відповідно — цін.
Адміністративне регулювання цін здійснюється різними методами, число яких в ФРН, Бельгії, Італії, Голандії в повоєнний період складало 2-5, а у Франції — 14. Широко використовується “заморожування” цін, тобто їх примусова стабілізація за певний період. У Франції при методі “таксації” уряд сам встановлював та змінював ціни, виходячи з даних, наданих підприємствами. Методи “рамкових” та “кошторисних” цін передбачають, що державні органи встановлюють тільки спосіб розрахунку цін, виходячи в першому випадку з визначеного кола витрат, в другому — з кошторисної вартості робіт. При цьому ціна розраховувалась самими виробниками товару, але обов ’ язково повинна була бути затверджена державним органом. По ряду товарів у Франції використовувалися спеціальні цінові режими: режим вільних контрольованих цін, режим обумовленої свободи ціноутворення, режим вільно контрольованих цін. Ціни встановлювались самими товаровиробниками, однак для їх введення підприємства повинні були отримати на протязі, як правило, 15 днів згоду урядових органів.
Там, де у виробництві товарів значна частка державних підприємств, вони можуть стати лідерами в цінах і визначати їх рівень в цілому по галузі.
Загальні принципи регулювання цін. Адміністративне встановлення цін (”заморожування”,”таксація”) дозволяє швидко стабілізувати ціни та змінити їх в потрібну сторону. Але адміністративно встановлені ціни мають ряд недоліків. Вони обмежують конкуренцію, бо не дають змоги маневрувати цінами. Утруднюється вільний обмін продукцією: для когось з виробників при даних цінах невигідно виробляти певну продукцію чи купувати засоби виробництва. Ціни поступово відриваються від реальних умов ринку, не враховують змін у співвідношенні попиту і пропозиції. Якщо ціни довгий час не переглядаються, вони відриваються від вартості — витрат відтворення. Внаслідок цього покупець невірно орентується в реальних затратах виробництва, бо дороге при низьких цінах виглядає дешевим, дешеве —дорогим. Це приводить до того, що потреби в предметах споживання та засобах виробництва задовільняються при витратах більших,ніж це необхідно. Якщо витрати відтворення змінюються при незмінних цінах, зменшення витрат не приводить до зупинення виробництва в гірших рат не приводить до зупинення виробництва в гірших умовах, бо попередня ціна дозволяє мати достатню норму прибутку і в гірших умовах. Збільшення витрат при незміній ціні приводить до того,що розширення виробництва або не забезпечує достатню норму прибутку, або ж веде до втрат. Внутрішні ціни відриваються від світових, ускладнюється міжнародний обмін, країна починає відставати від науково-технічного прогресу. Адміністративно встановлені стабільні ціни мають витратний характер: приводять до того, що потреби задовільняються при затратах більших, ніж це необхідно.
Тому найбільш жорсткі методи регулювання цін використовуються на протязі короткого періоду і в окремих випадках, коли інші методи не дають потрібного результату.
У Франції з другої половини 30-х років до закінчення війни Національний комітет по цінах міг встановлювати “нормальні” гуртові та роздрібні ціни, перевищення яких переслідувалось законом. В 40-50-і роки при товарному дефіциті і значній інфляції використовувались найбільш жорсткі методи регулювання цін — “заморожування”, “таксація”. Тенденція до лібералізації цін, звільнення їх від адміністративного регулювання почала проявлятися в 60-і роки, коли виявились позитивні зрушення в розвитку економіки. В цей час значного поширення набув метод договорів про ціни. Договори укладались між галузевими об’єднаннями, асоціаціями виробників і окремими підприємствами. В них визначалися наміри сторін щодо ціноутворення (стабілізація цін, обмеження їх зростання, конкретні розміри і умови можливого підвищення цін). При порушенні договорів фінансові органи використовували або блокування цін, або накладали штраф. Послаблення адміністративних методів регулювання цін здійснювалось одночасно з розвитком економічних інструментів (податки, кредити, забезпечення конкуренції і т. п.).
Звільнення цін від адміністративного регулювання проводилось поступово: від найбільш жорстких методів регулювання переходили до менш жорстких, від них – до вільного ціноутворення. В першу чергу лібералізація цін проводилась там, де була сильна конкуренція з боку світового ринку, де ціни не зазнають сильного коливання (наприклад, в молочно консервній промисловості), де є традиційно стабільний ринок збуту. При виникненні економічних труднощів процес лібералізації цін призупинявся, посилювались адміністративні методи регулювання цін. Коли у Франції інфляція була на рівні 10-14% (1973-74 рр., 1980-81 рр.), державному контролю підлягали всі ціни. При інфляції менше 4% державний контроль за цінами послаблювався. При збільшенні інфляції в 1982 р. було введено “заморожування” цін. В 1983 р. була введена в дію раніше прийнята система укладання договорів між керівництвом і виробниками про обмеження зростання цін. Зниження темпів інфляції до кінця 1984 р. дозволило звільнити від адміністративного регулювання ціни майже на 2/3 промислових товарів. На початок 1987 р. ціни приблизно на 3/4 товарів і послуг формувались вільно.
Якщо є конкуренція, контроль за цінами можна суттєво обмежити: вони ити: вони формуються вільно, під впливом попиту і пропозиції. Коли в 1978 р. у Франції було прийнято рішення про введення вільних цін на велику кількість промислових товарів, одночасно приймалися міри по підвищенню конкуренції. Якщо існує природня монополія, то держава регулює ціни (зазвичай — на енергоносії, суспільний транспорт, послуги зв’язку і т. п.).
Державою в США регулюється від 5 до 10% цін, в Японії — 20% споживчих цін, в Австралії — близько 10%, Швейцарії — ціни майже 50% об’єму товарної продукції. В Іспанії державні ціни складають 10% в загальній структурі споживчих цін.
В Швеції умови втручання держави в процес ціноутворення визначаються Законом про регулювання цін. Згідно цього закону, керівництво має право здійснювати міри щодо прямої дії на ціни (“заморожування”) у випадкувійни чи при загрозі значного загального підвищення цін. Заморожування цін може бути загальним або вибірковим (по окремих товарах).
В роки другої світової війни широко використовувалась карткова система при прямому встановленні цін державою. Вона була ліквідована в 1956 р., після відміни карток на каву, цукор і деякі інші товари. Заморожування цін активно використовувалось в період 1970-78 рр. для зменшення темпів інфляції. На думку шведських спеціалістів, заморожування ефективне лише на короткий час — для відновлення різких дисбалансів на ринку і запобігання вибухам інфляції.
Закон передбачає можливість встановлення державою максимального рівня цін на окремі товари, введення порядку, при якому підвищення цін дозволяється тільки після подання попереднього попередження і обгрунтування.
Держава в Швеції жорстко регулює закупівельні ціни на зерно, молоко, м’ясо, яйця і ряд інших сільськогосподарських продуктів. Держава при переговорах з виробниками риби встановлює нормативну ціну на їх продукцію, по трісці — нижню і верхню межі ціни. Фіксується також нормативна кількість продажу (максимальна), по відношенню до якої можуть діяти цінові надбавки.
Ціноутворення частково регулюється також нормативними актами, які пов’язані з конкуренцією. За законом про конкуренцію забороняється бруто-ціни (встановлення цін перепродавцям: оптовикам, роздрібним продавцям, агентам) і картелі учасників торгів. Забороняється встановлення мінімальних цін, нижче яких неможливий перепродаж.
Державне управління цін і конкуренції при Міністерстві громадянської адміністрації має у всіх 23 губерніях Швеції контори кількістю від 2 до 10 чоловік. Вони забезпечують нагляд і контроль за цінами. Діє закон про обов’язок надання відомостей про ціни і умови конкуренції. Там, де діє державна монополія (вино-горілчані вироби, поштові послуги і ін.), суттєвий вплив на встановлення цін має держава. Наприклад, уряд визначає норми прибутку енергетичного концерну “Ваттенфаль”, в залежності від якої їм встановлюється тариф на електроенергію.
В ФРН “Закон про принципи господарської структури і політики цін після валютної реформи” (24 липня 1948 р.) ліквідував сотні всіх передумов, які регулювали економічне життя і ціни. Для захисту споживачів на окремі кономічне життя і ціни. Для захисту споживачів на окремі важливі предмети споживання вводились так звані доречні ціни. Так, перший каталог доречних цін, виданий 11 вересня 1948 р., встановлював, що ціна чоловічих черевиків повинна знаходитись в межах від 24,50 до 30 марок. Регулюванню підлягали ціни на вугілля, нафту і деякі інші види сировини. Решта цін були вільними і відображали співвідношення попиту і пропозиції.
Міністр народного господарства ФРН Людвіг Ерхард розглядав ціни в нерозривному зв’язку з іншими економічними категоріями і процесами. Найважливішою метою було забезпечити постійне функціонування ринку покупця, дію конкуренції, яка знищує всі привілеї, не обумовлені підвищенням продуктивності праці. В зв’язку з цим проводилась боротьба проти всяких видів монопольних об’єднань, які здатні встановлювати монопольні ціни і обмежувати конкуренцію. Приймалися всі заходи для збереження стійкості валюти. Уряд протидіяв всякому підвищенню заробітної плати без збільшення продуктивності праці. Знижувалось мито і тим самим збільшувалась пропозиція товарів за рахунок зонішньої торгівлі. Все це дозволило відмовитись від адміністративного регулювання цін, звільнити ціни і в добувній промисловості.
Світові ціни в залежності від характеру утворення можна поділити на ціни “вільного” ринку і ціни “закритого” ринку.
Ціни “вільного” ринку формуються в залежності від співвідношення попиту і пропозиції на світовому ринку. В якості світових цін на цукор-сирець виступає його ціна на біржах в Нью-Йорку і Лондоні, на кольорові метали (мідь, олово, свинець, цинк) — ціни лондонського ринку кольорових металів.
До цін “закритого” ринку відносяться ціни внутріфірмової торгівлі, ціни регіональних економічних угрупувань і ціни спеціальних преференційних (пільгових) угод. Ціни внутріфірмової торгівлі встановлюються в межах міжнародної корпорації, при обміні між материнською компанією і її філіалами за кордоном. Регіональні ціни діють, наприклад, між країнами ЄЕС по зернових, цукру і деяких інших видах продукції. Преференційні ціни встановлюються спеціальними угодами. Так, наприклад, по преференційних цінах здійснюється закупівля цукру країнами ЄЕС в країнах Африки і деяких інших країн. Їх величина зазвичай вища ніж на “вільному” ринку.
Ціни ринку взаємоторгівлі країн-членів РЕВ встановлювались на базі світової вартості — базисних цін світового ринку, які є середнім їх значенням за п’ятирічний період. Починаючи з 1975 року ціни встановлювались за п’ятиріччя, яке передувало даному року. Наприклад, ціни на 1987 р. встановлювались, виходячи із цін світового ринку за 1981-86 рр., на 1988 р. — за 1982-87 рр. і т. д. Тим самим ціни очищувались від спекулятивних і коньюнктурних нашарувань.
Ціни деяких товарів встановлюються за угодою основних виробників цих товарів. Наприклад, ціни на нафту встановлюються країнами ОПЕК — її основними виробниками, які панують на світовому ринку продажу нафти.
Регулювання цін в СРСР в 1970-80-ті роки. Державний комітет цін Ради Міністрів СРСР встановлював ціни на продукцію, яка охоплювала 80-85% відністрів СРСР встановлював ціни на продукцію, яка охоплювала 80-85% від об’єму виробництва у важкій промисловості (на нафту, нафтопродукти, вугілля, газ, руди кольорових і чорних металів, ліс і пиломатеріали, цемент, шифер, гірськохімічну сировину, основні види продукції хімічної промисловості, машини, прилади, обладнання і т. д.). Держкомітет затверджував також ціни на товари народного споживання, які відігравали важливу роль в формуванні рівня життя народу (більше 50% всього об’єму товарообороту): на хліб, муку, крупи, цукор, масло, рибу, горілку і лікеро-горілчані вироби, тканини, трикотаж, взуття, тютюнові вироби, мило, фотоапарати, радіотовари, автомобілі, мотоцикли, велосипеди, електропобутові машини, будівельні матеріали і т. п.
Республіканські комітети встановлювали ціни на швейні вироби, посудогосподарські товари, меблі, галантерейні вироби та ін., а також продовольчі товари: ковбасні вироби, молочну продукцію, кондитерські вироби.
Відділи цін рад міністрів АРСР і облкрайвиконкомів встановлювали ціни на овочі, фрукти, а також тарифи на побутові послуги.
Міністерства і відомства СРСР затверджували оптові ціни на продукцію внутрівідомчого споживання і на запчастини. Вони мали право також встановлювати ціни на продукцію, яка виготовлялася по індивідуальних замовленнях зі згоди замовника. Таке ж право мали і підприємства: ціна встановлювалась за угодою із замовником, рентабельність виробів при цьому повинна була знаходитись в межах 10-20%.
На сільськогосподарську продукцію колгоспів і радгоспів були встановлені зональні закупівельні ціни. На основні види продукції вони встановлювались Радою Міністрів СРСР, а на інші продукти — радами міністрів союзних республік.
Ціни колгоспного ринку визначались співвідношенням попиту і пропозиції. В основі цін кооперативної торгівлі знаходились ціни колгоспного ринку. При продажу продукції безпосередньо в магазини і підприємства громадського харчування використовувались роздрібні ціни за мінусом торгової скидки.
8. Форми і засоби стимулювання розвитку підприємництва: державні дотації та субвенції; митні тарифи та збори.
Державне регулювання економіки реалізується в різних формах. Залежно від строкової розмовності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання.
Довгострокове регулювання обумовлене необхідністю досягнення стратегічних цілей. В його системі головне місце займає цілеспрямований вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень в економіці. Головне завдання довгострокового регулювання полягає в проведенні структурних зрушень в економіці, розвитку наукоємних виробництв, піднятті відсталих в економічному відношенні районів.
Короткострокове регулювання - це насамперед антициклічне регулювання, основою якого є вплив на сукупний попит (величину споживчих та інвестиційних витрат). У межах цієї форми застосовується антиінфляційне регулювання, яке реалізується переважно через політику доходів (контроль над заробітною платою та цінами, обмеження темпів зростання грошової маси).
За характером впливу на господарські суб'єкти державне регулювання економіки поділяється на дві форми: пряме та непряме (опосередковане). Пряме регулювання - це вплив держави на економічні процеси за допомогою безпосереднього використання відповідних регуляторів. Воно реалізується через бюджетне інвестування державою відповідних програм фінансування розвитку державних підприємств, інфраструктури, науки, культури, освіти, соціального захисту населення тощо, а також через регламентацію цін, заробітної плати та інших інструментів ринкового механізму. Прямий вплив може здійснюватися через використання адміністративних важелів, які регламентують конкретні завдання та обмеження господарської діяльності.
Непряме регулювання економіки це вплив держави на господарську діяльність через внесення відповідних змін в умови функціонування ринкового механізму. Воно досягається за допомогою правових та економічних інструментів. Застосовуючи ці інструменти, держава безпосередньо нічого не змінює в ринковому механізмі, а створює лише передумови для цих змін.
Державне регулювання базується на певній системі засобів впливу на ринок. В сукупності їх можна розділити на дві великі групи: засоби прямого державного впливу (державні замовлення, контракти, ліміти, фінансування цільових комплексних програм і деяких галузей з державного бюджету і т.ін) та засоби опосередкованого впливу (податки, субсидії, ціни і т ін).
Серед основних засобів державного регулювання слід виділити законодавчі акти; прогнози розвитку національної економіки; цільові комплексні програми; ліміти; державні замовлення і державні контракти; державні інвестиції; державні і місцеві бюджети; бюджетні дотації, субсидії, субвенції; податки і податкові пільги, державні кредити; державні резерви; операції з державними цінними паперами на відкритому ринку; соціально-економічні нормативи; різні галузеві і загальнодержавні норми і стандарти; норми амортизації, в
