Підземний пішохідний перехід

Тема 1.5. Підземні переходи та туалети

Громадські Туалети

Історія громадських туалетів

 

Історія громадських туалетів нерозривно пов’язана із виникненням перших лазень ще в Стародавньому Римі. Імператору Веспасіану, який правив Римом протягом 69-79 р.р. н.е., першому спало на думку брати податок з кожного туалету і у такий спосіб поповнити скарбницю. На ганебні закиди своїх громадян Веспасіан промовив історичну фразу, яка дійшла до наших днів: «Гроші не пахнуть!

У Древньому Римі були широко поширені громадські туалети на вулиці і при термах, нечистоти з яких вимивалися водою і неслися у спеціальні колектори – клоаки. Найвідоміша клоака стародавнього світу – римська Cloaca maxima (від латинського слова "Cluo" – чистити) споруджена приблизно в 600 році до нашої ери. Вона була великим закритим каналом, проведеним від Форуму до Тібру між Капітолійським і Палатінським горбами. Хранителькою всієї цієї каналізаційної споруди була богиня Клоакіна ("очисниця"). Новий водопровід для Риму був побудований Агріппою, і вода подавалася не лише у фонтани, але і в громадські вбиральні. У деяких будинках робили приватні туалети, що змивались, але більшість римлян задовольнялися так званими "таємними посудинами".

Вважається, що найперший туалет був споруджений 5000 років тому в Древній Індії (на території нинішнього Пакистану), в долині Інду, в місті Мохенджодаро, найбільшому центрі Індськой цивілізації. Житлові квартали міста складалися з дво-триповерхових будинків, у яких було по 4-6 кімнат, а також приміщення для відведення стічних вод, колодязі і каналізаційні споруди. У багатьох будинках були окремі ванні кімнати і туалети, споруди з цегли з дерев'яним сидінням, пов'язані з підземною стічною системою. У місті була загальноміська система каналізації з магістральними каналами. Води і нечистоти стікали по жолобах у підземні відстійники з люками, а потім виводилися за межу міста.

Першість у розробці конструкції туалету, що змивається, належить цивілізації Криту. Серед руїн Кноссу знайдені кам'яні стульчаки, за допомогою яких до складної системи труб підводилася вода. Це були перші у світі туалети, що змивалися. І все-таки ватерклозетами могли користуватись лише царюючі особи. Решта задовольнялася спеціальними посудинами.

У Китаї в 11 столітті в провінції Сичуань був побудований складний водопровід на основі бамбукових труб. У Древньому Новгороді були виявлені дерев'яні дренажні канали XII століття і водостічний канал XIV століття

Середньовічна Європа не дуже піклувалася про охайність – не лише вулиці й річки були завалені екскрементами, але й паризький Версаль, парки і сади виділяли жахливий сморід, а споруди і коридори були наповнені сечею і фекаліями. У Парижі вміст нічних горщиків виливали з вікон на бруківку, і, незважаючи на закони, що забороняли це робити, нічого не змінювалось. З попередженнями "обережно, вода!" міщани проробляли те ж саме. Перелом у свідомості європейців почався після того, як вони зрозуміли, що епідемії залежать від чистоти на вулицях.

У Мілані створенням міської каналізації займався сам Леонардо да Вінчі, і всі сучасники відзначали надзвичайну чистоту в місті, адже під кожною вулицею були прокладені підземні канави, в які стоки і нечистоти потрапляли через спеціальні отвори в кам'яних плитах бруківки. Коли на запрошення французького короля Франциска I Леонардо прибув до Парижа, він був уражений антисанітарією, і перше, що запропонував зробити – це ватерклозет для монарха. Проте креслення з трубами, що підводять воду, і вентиляційними шахтами так і залишилися на папері.

30 червня 1858 року в Лондоні довелося перервати засідання парламенту через те, що сморід, витікаючий із забрудненої Темзи, став просто нестерпним. Після цього почалися роботи з побудови нової каналізаційної системи, і вже через два роки в місті функціонували каналізаційні колектори завдовжки в 130 кілометрів. Поширення каналізацій і підвищення санітарного рівня збільшило тривалість життя англійців на 15 років. Рівень смертності в США, за оцінками дослідників, поширення каналізації на початку ХХ століття зменшило на 50%.

Перші зображення прототипів унітазів, нічних горщиків, (грецький розпис на обпаленій глині) відносяться до V століття до нашої ери. У міру розвитку цивілізації вони удосконалилися до конструкції у вигляді "крісла з дірою над горщиком", яка проіснувала ще багато століть до появи ватерклозетів, перший з яких з'явився в Англії у 1590 році. Джон Харінгтон створив для Єлизавети I модель туалету з бачком і водним резервуаром, схожим на сучасний. Точна копія унітазу знаходиться у музеї. Масове виробництво унітазів зачалося в Іспанії у 1909 році акціонерним товариством "Унітас". Від назви фірми назва поширилася і на предмети, які вона випускала.

Відомо, що перший туалет з водним зливом спроектував англійський поет Джон Харінгтон у 1589 році. Вода лилася з цистерни в туалетний бачок, звідки при натисканні спеціального важеля зливалася під підлогу туалету. Через рік за проектом поета туалет було змонтовано в апартаментах королеви Єлизавети, яка відмовилася ним користуватися через пересторогу. У 1850 році слюсар Томас Креппер з маленького села на півночі Англії створив U-подібне коліно. Завдяки цьому вдалося за допомогою водної пробки «відділити» верхній резервуар унітазу від каналізаційної труби. Для посилення тиску Креппер встановив бак з водою під стелею, а до важеля зливного крана прилаштував ланцюжок з ручкою. Нині ця конструкція відома під назвою «чаша Генуя».

Львівські вбиральні

 

Тема облаштування громадських вбиралень Львова ще століття тому не надто афішувалася у суспільстві. На цьому наголосили дослідники історії міста Петро та Іван Радьковці. «Перший платний туалет у Львові з’явився наприкінці 19 ст. – на початку 20 ст. у кнайпі під назвою «Атляс», що на площі Ринок. Господарем кав’ярні був пан Ернест, якого львів’яни називали паном Едвардом або Едзьо. Тоді народився вислів «сходити до пана Едзя», який використовується донині. Дуже гарний і делікантий вислів», - розповіли дослідники. Наприкінці 19 ст. місто облаштовує громадські вбиральні, багато з них працюють донині. Приміром, на перехресті вулиць І.Франка, князя Романа та Фредра свого часу розташовувался церква і козацький цвинтар. Згодом на їхньому місці облаштували вбиральні, які функціонують донині.

Місце розташування вбиралень було невипадковим. Вищезгадані вбиральні повинні були задовольняти потреби приїжджих людей, які опинялися поруч із Галицьким базаром. Біля сучасного театру ляльок були облаштовані вбиральні при виході на Краківське передмістя. Громадські вбиральні розташовувалися ще в центральній частині міста, поблизу проспекта Свободи, та під Ратушею. Вбиральні під Ратушею згадуються вже на початку 20 ст., але історики стверджують, що на тому місці міські вбиральні були ще раніше

В другій половині 19 ст. в більшості львівських помешкань з’являються санвузли в розрахунку один на кілька помешкань. Тому вночі городяни воліли користуватися нічною вазою – «ноцником». Проблемним питанням міської археології залишається виділення нічних горщиків серед великого різноманіття керамічного посуду, зібраного під час розкопок.

Стосовно каналізаційної системи міста, то вона була проведена в 15-16 ст. У місті діяла спеціальна дощова каналізація, якою відводилися дощові води і яка використовувалася також для відведення нечистот. В основному, усе це відводилося недалеко - за міські рови, з яких усе стікалося в річку Полтву. «Водночас, не слід забувати, що до середини 19 ст. більшість будинків навіть в центральній частині міста мали при собі стайні і конюшні, а також вигрібні ями. Саме там і розташовувалися туалети. До речі, нині можна знайти чимало гірських сіл України та навіть сіл Львівської області, в яких відсутній навіть дерев’яний туалет. Сучасники наполегливо наслідують своїх пращурів», - повідомили дослідники Львова.

Проте потреба «справляти нужду» у людства була завжди. Тому на кожному періоді розвитку цивілізації гостро стояла проблема дотримання гігієни та санітарії в місцях стічних і каналізаційних вод.

Приємно, що коли в Луврі ще «ходили за портьєру», господарі найстаршого у Львівській області Золочівського замку при будівництві у 17 ст. запроектували аж 6 туалетів. 2 туалета були розташовані на першому поверсі та призначалися для слуг, а 4 на верхньому поверсі – для знаті. Усі туалети були вмонтовані в стіни, оббиті шкірою. Шкіра дуже добре відштовхує запахи і не вбирає їх. Для зливу використовувалася дощова вода, яка спеціально збиралася. Солома і сіно змінювалося з регулярністю раз на кілька тижнів. Грунтові води збирали нечистоти та виводили за межі замку. Таким чином в туалетах підтримувалася ідеальна чистота.

Якою ж складається ситуація в сучасному маленькому Парижі, як часто називають Львів? Як повідомляє провідний спеціаліст відділу благоустрою управління інженерного господарства Львівської міської ради Ольга Драпчук, нині у місті працює 20 громадських вбиралень. За встановленими нормами на тисячу мешканців потрібне одне «очко». «Всі вбиральні не нові, бо років з двадцять місто не будувало їх. Майже всі вони потребують капітального ремонту. Наступного року планується відремонтувати кілька з них. Проте невідомо, чи виділять кошти з бюджету. В середньому, вартість капітального ремонту зі зміною всіх комунікацій та мереж коливається в межах 200 тисяч гривень. Через брак коштів будівництво нових наразі не планується. Оскільки громадські вбиральні не надто прибуткова справа, тому бізнесмени не поспішають вкладати свої кошти. Сподіваюся, що з наближення Євро-2012 ситуація з вбиральнями покращиться».

 

Цікаві факти про вбиральні:

 

• Історія туалету сягає другого тисячоліття до нової ери. Розкопки в Мохенджо-Даро (Пакистан) показали, що тамтешній володар ще 4.000 років тому влаштував вбиральні на чотири персони, з канавами для дренажу. У Європі, зокрема, у Давній Греції, перший туалет згадується десь на 1200 років пізніше. У Римі епохи Юлія Цезаря були громадські вбиральні із високими стандартами гігієни. Стічні води з них були спрямовані через підземні колектори в Тибр – не дуже екологічно, але в такий спосіб запобігалося поширення хвороби в місті.

• Після падіння Римської Імперії «просунута» каналізаційна система була зруйнована. Пізніше в Європі тільки поодинокі феодали мали туалети у своїх замках. Коли, приблизно з 12 століття, почали швидко рости міста, проблеми гігієни проявилися в найстрашніших формах. Через погано обладнані саморобні вбиральні (як правило, лавиці з діркою над ямою на задньому дворі), а тим більше через звичку виливати вміст нічних горщиків прямо з вікон, по Європі кілька сот років гуляли тиф, холера і чума.

• Те, що ми сьогодні називаємо туалетом, уперше було винайдено годинникарем Олександром Куммінгом у 1775 році. Основним моментом його винаходу була труба дренажу у формі літери S, що заманювала в «пастку» залишкову воду після кожного спуска і запобігала від неприємних запахів. Сьогодні "WC" (watercloset) - скорочення для туалету, є синонімом для туалету в усьому світі.

• В цьому році громадські туалети Європи відмічають своєрідний ювілей – вони з’явилися 155 років тому спочатку на вулицях Лондону, трохи згодом - Парижу та Берліну.

• Найбільший у світі громадський туалет відкритий у Китаї, в місті Чунцін на південному заході країни. Він розрахований на тисячу чоловік і займає чотирьохповерхову будівлю площею у 3000 квадратних метрів. Відвідувачів закладу зустрічає фасад у давньоєгипетському стилі і приємна музика у самому приміщенні.

• В середньому людина відвідує туалет 2500 разів у рік, або приблизно 6-8 разів у день. Людина проводить приблизно 3 роки життя в туалеті. Особі жіночій статі на відвідування туалету потрібно в 3 рази більше часу, ніж чоловіку. Зазвичай же ж кількість «посадкових місць» у суспільних вбиральнях однакова як для чоловіків, так і для жінок. Звідси й черги в жіночих туалетах.

• Громадські вбиральні треба влаштовувати в місцях масового зосередження людей. Місця розташування треба позначати відповідними покажчиками. В громадських вбиральнях одну із кабін виконують згідно з ДБН В.2.2-17.

• Громадські вбиральні треба влаштовувати в таких місцях:

• - на площах, транспортних магістралях, вулицях з великим пішохідним рухом;

• - на площах біля вокзалів, залізничних станцій, авто- та річкових вокзалів, автостанцій та аеровокзалів;

• - у виходів та вестибюлів метрополітену;

• - у місцях проведення масових заходів;

• - у зонах розміщення і на території ярмарок, крупних об’єктів торгівлі та послуг, об’єктів громадського харчування, об’єктів культурно – розважального та спортивного призначення;

• - на території об’єктів рекреації: у садах, парках, лісопарках, на бульварах шириною більше ніж 25 м;

• - на АЗС, стоянках автомобілів більше ніж 25 місць, багатоповерхових і відкритих автостоянках;

• - спеціально обладнаних майданчиках для паркування транспортних засобів;

• - на територіях, прилеглих до зовнішніх магістральних доріг;

• - на підприємствах торгівлі потужністю більше ніж 15 торгівельних місць;

• - у зонах масового відпочинку, на стадіонах, пляжах;

• - біля кінотеатрів, виставок.

• Громадські вбиральні треба підрозділяти:

• - за розмірами – на великі, середні, малі та індивідуального користування;

• - за умовами розміщення – на наземні та підземні.

• Громадські вбиральні розміщують як окремо розташовані самостійні об’єкти і як вбудовані (прибудовані) до громадських будівель або споруд. Розміщати громадські вбиральні в житлових, шкільних, дитячих дошкільних, лікувально – профілактичних і санітарно – епідеміологічних установах, а також прибудовувати до дитячих, учбових, лікувальних об’єктів, об’єктів громадського харчування, продуктових магазинів заборонено.

• Для тимчасового обслуговування окремих об’єктів невеликої потужності встановлюють мобільні туалетні кабіни без вигребу. Розміщення туалетних кабін треба передбачати також на активно відвідуваних територіях населеного пункту за відсутності або у разі недостатньої пропускної спроможності громадських вбиралень: у місцях проведення масових заходів, при крупних об'єктах торгівлі і послуг, на території об'єктів рекреації (парках, садах), а також при некапітальних нестаціонарних спорудах харчування. Заборонено розміщення туалетних кабін на прибудинковій території. Туалетну кабіну треба встановлювати на тверді види покриття. Покриття і ширина пішохідного підходу до туалетної кабіни мають бути розраховані на епізодичний проїзд спеціалізованого автотранспорту. Покриття до громадської вбиральні має бути рельєфним для орієнтування інвалідів з вадами зору.

• На шляху до громадської вбиральні і перед її входом не повинно бути сходів, порогів та інших бар’єрів, які обмежують безперешкодне пересування маломобільних груп населення. Одна із мобільних туалетних кабін має бути доступна для інвалідів у колясках згідно з ДБН В.2.2-17.

• Мобільні туалетні кабіни для тимчасового обслуговування та громадські вбиральні в місцях масового пересування та скупчення людей треба встановлювати на відстані не менше ніж 50 м від житлових і громадських будівель та в зоні доступності однієї від іншої не більше ніж 500 м.

• Орієнтовні розрахунки місткості і потужності громадських вбиралень треба проводити із розрахунку: не менше 1 приладу на 1000 чол населення. За

• один прилад треба приймати 1 унітаз або 2 пісуари при максимальної пропускної спроможності одного приладу: 27 відвідувачів за годину. Кількість відвідувачів треба визначати за розрахунковими показниками. Норматив площі для приладів треба приймати: не менше ніж 2,5 м для одного унітазу та не менше ніж 1,5 м для одного пісуару.

• У громадській вбиральні передбачають такий набір приміщень:

• - вхідний тамбур;

• - приміщення для чергового персоналу;

• - шлюзи з установкою умивальних раковин;

• - приміщення для індивідуальних кабін з дверима, що закриваються;

• - приміщення для пісуарів (у чоловічому відділенні);

• - приміщення або шафи для зберігання прибирального інвентарю.

• Висота приміщення громадських вбиралень повинна бути:

• - в підземних і вбудованих спорудах – не менше ніж 2,8 м;

• - в наземних спорудах і туалетах, що стоять окремо – 3,2 м.

• Розміри кабін громадських вбиралень:

• 0,75м х 1,1м– у разі відсутності двері;

• 0,85м х 1,2м – у разі відкривання двері назовні;

• 0,85м х 1,4м – у разі відкривання двері всередину.

• Висота – від 1,8 м до 2 м; низ кабіни не доводиться до підлоги на 0,25 до 0,3 м

• Прохід між кабінами громадських вбиралень i протилежною стіною належить приймати не менше ніж, м:

• - за відсутності пісуарів - 1,1;

• - за наявності пісуарів - 1,8.

• Громадську вбиральню приєднують до мереж водопостачання, каналізації та опалювання. Будівництво їх з вигребом на території населених пунктів заборонено. Громадську вбиральню треба облаштувати механічною витяжною вентиляційною системою, яка повинна забезпечувати 5-кратний повітрообмін приміщень за період в 1 годину.

• Громадська вбиральня повинна мати природне і (або) штучне освітлення. Світловий коефіцієнт для наземних вбиралень, що стоять окремо, повинен бути не менше ніж 1:8, електричне освітлення в місцях улаштування санітарно – технічних приладів повинне забезпечувати не менше ніж 35 люкс.

• Територія навколо громадської вбиральні має бути озелененою та заасфальтованою або викладеною плиткою з похилом для відведення поверхневих вод. На шляху до громадської вбиральні не повинно бути бар’єрів (сходів, бордюрів, порогів тощо).

• Обладнання громадської вбиральні має бути виготовлено з матеріалів, що сертифіковані в Україні та відповідають санітарно –епідеміологічним вимогам. Матеріали повинні бути гладкі, неслизькі, мати високу міцність та легко митися.

• Для зручності користування громадською вбиральнею інвалідами з вадами зору, підлога вбиральні повинна мати рельєфні смуги.

• У громадських вбиральнях передбачають кабіни і санітарно –технічне обладнання для дітей згідно з ДБН В.2.2-3 та ДБН В.2.2-4 і інвалідів згідно з ДБН В.2.2-17.

 

Підземний пішохідний перехід

Загальна інформація

 

Підземний пішохідний перехід – тунель для безпечного перетинання пішоходами транспортних магістралей (під проїзною частиною або залізничними коліями).

 

Призначення і опис

Підземні, як і решта пішохідних переходів, влаштовують переважно на перехрестях у місцях інтенсивних пішохідних і (або) транспортних потоків з метою безпеки руху пішоходів.

В разі потреби споруджують систему підземних переходів, що з'єднують кілька перехресть і зупинок міського громадського транспорту, подеколи також зі станціями метрополітену, вокзалами, іншими великими громадськими спорудами.

Знак підземного пішохідного переходу (Україна)

Підземний пішохідний перехід складається власне з тунелю під шляхом і сходів (можуть бути також пандуси, екскалатори), що ведуть до нього з тротуару (пішохідної зони). Загальноприйнятною практикою є обладнання підземних пішохідних переходів доріжками для спуску велисопедів, дитячих візочків тощо, а останнім часом (2-а пол. 1990-х - 2000-ні) також, наприклад у Києві, всі новозбудовані або реконструйовані переходи згідно європейських стандартів обладнуються спеціальними пандусними тротуарами та платформами-підйомниками для пересування візків людей з обмеженими можливостями.

За задумом містобудівників у деякі місця можна потрапити виключно скориставшись підземним пішохідним переходом — прикладом у Києві може правити сквер на Либідській площі.

Підземні пішохідні переходи позначаються спеціальними знаками дорожніми і покажчиками.

Сучасний стан пішохідних переходів в Україні

Підземні пішохідні переходи вже за своїм призначенням є багатофункціональними спорудами – маючи основну функцію безпечного переходу пішоходів, вони часто з'єднані з важливими об'єктами міської інфраструкутри, зокрема лініями метрополітену. Ще за СРСР у підземних пішохідних переходах містились торгівельні точки, але масового розвитку «підземна» торгівля набула на початку 1990-х, а перші рекламні щити з'явились у переходах ще наприкінці 1980-х років.

У київських підземних пішохідних переходах невпорядкована торгівля не припиняється майже ніколи.

Система підземних пішохідних переходів пов'язує ТЦ «Навігатор» (один з найкращих майданчиків торгівлі книжковою і сувенірною продукцією в країні) з площею Слави.

У столиці України місті Києві будівництво нових підземних пішохідних переходів не припинялось навіть за економічної кризи 1-ї половини 1990-х років – так, їх споруджували у зв'язку з відкриттям нових станцій київської підземки, реконструкцій і впорядкування важливих міських магістралей (Червонозоряний проспект, бульвар Перова тощо). У цей же період було здано в експлуатацію низку підземних торгівельних центрів («Метроград», «Навігатор», «Глобус» тощо), які за своїми проектами зведення передбачали в якості виходів назовні як існуючі підземні пішохідні переходи, так і новозбудовані. Подібний київський досвід, що в свою чергу був запозичений, з успіхом використали в ряді українських міст — у Полтаві (ТЦ під Круглою площею), Хмельницькому, Сімферополі, Рівному тощо.

Підземні пішохідні переходи взагалі є показником розвитку і цивілізованості міста, але варто визнати, що нерідко у зв'язку з плануванням міста (навіть великого) чи особливостей міського рельєфу їх спорудження є недоцільним або й небезпечним. З іншого боку, у тому ж Києві є низка підземних пішохідних переходів, які практично не використовуються пішоходами. Утримання в належному стані підземних пішохідних переходів є функціональним обов'язком місцевої влади, з яким вона не завжди здатна впоратись – так, чи не єдиний броварський підземний пішохідний перехід на розі вулиць Київської та Кірова затоплений водами і перетворився на сміттєзвалище, а у київських переходах на жвавих перехрестях і/або чи не всіх станцій метро здійснюється цілодобова невпорядкована (т.зв. «стихійна») торгівля.

Цікаві факти про підземні переходи в Україні

 

* Київський підземний пішохідний перехід під Хрещатиком і

Майданом Незалежності, знаний у народів як «Труба» є культовим місцем – сааме тут збираються представники неформальних молодіжних течій, тут же вирували події Помаранчевої революції, а ще він не тільки сполучає різні лінії престижного торговельного центру «Глобус», а й перетнувши його можна перейти з Печерського до Шевченківського району міста й назад.

* Над підземним переходом, що веде до ТЦ «Новий Рівень» на вулиці Соборній у Рівному встановлено один з найпомпезніших міських пам'ятників — скульптуру княгині Марії Рівненської (Несвіцької) у мармуровій ротонді.

* У майже півмільйонному Маріуполі на Донеччині, який входить до 10-ки найбільших міст України, існує лише один підземний перехід — на розі проспектів Леніна і Металургів.

 

Підземне» життя Львова

Підземна урбанізація

 

Директор департаменту містобудування Андрій Павлів переконаний, що місту бракує «підземного» життя.

Відтак пропонує активніше використовувати площу підземних переходів. Проте у Львові підземні переходи замалі для того, щоб розміщувати там торговельні павільйони. Відтак необхідно розширити їх, щоб вистачило місця і для пішоходів, і для підприємницької діяльності.

Натомість начальник управління архітектури Юрій Криворучко зазначив, що не може йтися про збільшення території “підземок”, оскільки розширити перехід – це однаково, що побудувати міст, на це потрібні чималі кошти.

«Перехід є фактично мостом, про розширення не може бути мови, – зазначає Юрій Криворучко. – Місто не має грошей, аби будувати нові широкі переходи. Доцільніше говорити про облагородження переходів і раціональне використання наявної площі». За його словами, у Львові десять підземних переходів, більшість із них у дуже занедбаному стані, часто там живуть асоціальні елементи. Пан Криворучко навіть лише один приклад гідного використання підземної площі – ринок «Підземний», що в переході на вулиці Стрийській. За словами архітектора, цей перехід свого часу був ще й затоплений водою. Потім його віддали в оренду. Тепер він сухий, там провадять торгівлю, є охорона, люди не бояться користуватися ним. «Це добрий приклад ініціативи, коли дійсно зробили прекрасну річ», – каже п. Криворучко. Скільки місто отримує від оренди цього переходу, він не уточнив.

До речі, скільки у Львові коштує оренда торгових площ під землею, в мерії не знають. Натомість відомо, що з 1 січня 2007 року підземні переходи передали в підпорядкування райадміністраціям. Євген Петрик, заступник завідувача відділу комунального господарства Личаківської райадміністрації, розповів, що районна адміністрація має договір зі споживчим товариством «Народна торгівля», що в підземному переході на площі Митній. Згідно з угодою, з товариства не стягуватимуть орендної плати, натомість воно утримуватиме перехід у належному стані. Освітлення, пандуси, дрібні ремонти, догляд за дощоприймачами тощо – все лягає на плечі «Народної торгівлі». Наскільки такий бізнес вигідний для міста? Не відомо. Принаймні чиновники мають менше клопоту.

Водночас у Ратуші мають дуже амбітні плани щодо “підземок”. Але воліють працювати з «новими площами», оскільки вже наявні переходи «потребують надто багато затрат». Наприклад, є ідея обладнати паркінг на площі Петрушевича. «Крім нього, там можна спокійно створити великий торговий центр. Це велика територія і великий резерв для освоєння», – вважає міський

архітектор. Отже, виглядає на те, що незначна кількість підземних переходів отримає «нове дихання», а решта залишиться в тому ж стані.

Що більше, як виявилося, розмови наразі є просто розмовами. В Ратуші досі немає жодної проектної документації щодо реконструкції підземних переходів. А Юрій Криворучко, головний архітектор, чомусь говорить:

«Міська влада мала б цивілізувати процес урбанізації підземних переходів, благоустроїти, проконтролювати, чи вони не розрослися, тобто чи люди можуть там проходити. Напевно, треба сформувати робочу групу, яка дала б оцінку, проаналізувала стан використання підземних переходів, а потім оголосила конкурс на проект у підземному переході».