Світоглядні й методологічні аспекти проблеми походження мови.

Тема

ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДСЬКОЇ МОВИ

І ГЕНЕАЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ

 

План

Світоглядні й методологічні аспекти проблеми походження мови.

2. Історія поглядів на проблему виникнення людської мови.

3. Сучасний стан наукових знань про походження

людської мови.

4.Слов’янська група мов.

5. Індоєвропейська родина мов.

6. Ностратична надродина мов.

7. Інші мовні надродини.

8. Проблема “генетично ізольованих” мов.

 

1.1. Проблема походження людської мови й узагалі людської здатності до передачі інформації вважається найскладнішою проблемою мовознавства. Існують численні (понад 20) теорії походження людської мови, які далеко не завжди суперечать одна одній, бо характеризують процес первісного мовотворення (лінгвогенезу – з латинської, або глотогонії – з грецької) з різних сторін:

чинники виникнення мови (створення божеством, мудрецями чи культурними героями, еволюційне витворення);

матеріал первісних мов (звуконаслідувальні, звукосимволічні, дитячі слова, вигуки);

функції первісних мов (обслуговування трудових процесів, магічних дій чи навіть засіб обману на противагу правдивій мові жестів).

1.2. Проблема виникнення мови невіддільна від значно ширшої проблеми походження людини. Слід звернути особливу увагу на те, що основні релігії, античні “язичницькі” уявлення (викладені, наприклад, у науковій поемі давньоримстького письменника Тита Лукреція Кара “Про природу речей”) і сучасна наука в основному сходяться в зображенні перших етапів людського розвитку. Спершу людина не виділяється істотно з навколишнього природного світу (коментатори Біблії підкреслюють здатність Адама в раю спілкуватися з тваринами), потім вона одягається в шкіри тварин, починає обробляти землю, метали, пасти худобу, будувати міста (відомі ще з первісного суспільства!) і т. ін. Уявлення про спорідненість людини з мавпою відомі задовго до Ч.Дарвіна – в європейській науці слід назвати лорда Монбоддо (дослідження 1775 р.), у традиційних культурах – африканські й центральноазійські та східноазійські міфи. З другого боку, не можна недооцінювати духовне начало людини й людської культури.

Торкаючись проблеми походження мови, слід зробити декілька зауваг.

По-перше, погляди антропологів на процес виділення людства з тваринного світу постійно зазнають змін. Залишається відкритим питання про відсутність “перехідних форм” між віднайденими рештками предків людей різних видів (це питання гостро стояло ще в часи Ч.Дарвіна). Наростають проблеми, пов’язані з методом радіоактивного датування викопних решток. Залишається неясним ступінь спорідненості сучасного виду людини з попереднім видом (неандертальцями).

По-друге, різні види первісних людей, що передували сучасним, не були такими примітивними, як раніше уявлялося. Так, неандерталець мав релігію, початки мистецтва. Перші спроби людини зафіксувати інформацію писемно, за дослідженнями археологів і лінгвістів, мають вік понад 300 тисяч років (стоянка Більцингслебен у Німеччині).

По-четверте, сучасні вищі мавпи (орангутани, горили й особливо шимпанзе), будучи сильно обмеженими у своїх голосових можливостях (можуть видавати не набагато більше 20 звукових сигналів), мають, однак, значні інтелектуальні можливості. Засвоюючи близько 300 жестів (експерименти з горилами) й близько 1000 пластикових малюнків (експерименти з шимпанзе), вони здатні до утворення складних понять, до усвідомлення себе, впізнавання себе у дзеркалі, до спілкування вивченими знаками між собою й навчання цих сигналів дітей тощо. Сучасні вищі мавпи мають явні зародки суспільства (праці Е.Морена та ін.).

По-п’яте, авторитетні сучасні лінгвісти (наприклад, В.В.Іванов) слідом за антропологами вважають, що сучасні вищі мавпи є результатом деградації більш розвинених людиноподібних істот, а сучасні люди – наслідок другої (якщо не більше) спроби еволюції (чи божества) створити людину.

Складність у розв’язанні низки кардинальних проблем антропології, втім, не заважає лінгвістам працювати над проблемою генези мови як у межах власної дисципліни, так і з залученням свідчень інших наук.

1.3. Питання про виникнення мови містить іще первісна міфологія як синкретична форма сприйняття людиною себе і світу. Багато міфів і виниклих із них казок переповідають різні сюжети про походження мови. Так, естонська казка розповідає про старого чаклуна, який варив у казані священне вариво, й від звуків булькання утворювались мови. Дагестанська легенда описує самого Бога, який на гарбі розвозив мови по різних землях, а в горах Дагестану гарба перевернулася – тому там багато мов.

Особливе місце в міфах і легендах займає сюжет про походження людської багатомовності. Людей здавна цікавило, чому носії різних мов не розуміють один одного й чи не було такої епохи, коли мова об’єднувала всіх людей. На різних континентах відомий переказ про те, що спочатку мова всіх людей була єдиною, й лише потім утворилося багато різних мов (іноді багатомовність зображується як покарання за порушення певних заборон, за гріхи). Найдавніша писемна фіксація цього міфу відома в шумерів.

У давньому Єгипті цікавилися природою відмінностей між людськими мовами (вважаючи, що вони залежать від положення язика в роті) й навіть намагалися вирішувати проблеми походження людської мови й виникнення окремих мов експериментально. Так, за оповіддю Геродота, єгипетський фараон Псамметіх І вирішив дослідити, якою мовою заговорять діти, котрих не навчали жодної мови. Ця мова, на думку фараона, і є природною (вродженою), найпершою. Діти, яких виховував німий козопас, навчилися лише бекати. Цей експеримент пізніше не раз повторювався іншими жорстокими правителями; бували й випадки, коли діти опинялися поза людським середовищем за інших обставин. З’ясувалося, що жодна з відомих нині мов не є вродженою й первісною. Первісними й уродженими є лише вигуки, зрозумілі носіям усіх мов.

Низка східних лінгвістичних традицій будується на визнанні за первісну і священну якоїсь конкретної мови (санскриту, давньоєврейської, арабської).

Філософи давнього Китаю визнавали наявність у речей і явищ природних назв (імен), у яких відображено їхню сутність. Завданням мудреців вони вважали встановлення і виправлення імен. Ця позиція точно відображена у вислові “називати речі своїми іменами”.

Майже одночасно з давнім Китаєм проблема відповідності назв природним властивостям предметів і явищ стала об’єктом вивчення в давній Греції. Запропоновано два основні пояснення такої одночасовості – паралельний і незалежний розвиток наукової мислі або наявність поширеної в Євразії спільної жрецької традиції.

Конкурували дві теорії:

фюсей (від грецьк. fu,sei) – теорія природного походження мови, відповідності назв властивостям називаних об’єктів (назва споріднена з грецьк. словом фізика– φυσιχή);

тхесей (від грецьк. qe,sei) – теорія договірного походження мови, відсутності зв’язку звукової форми слів із їхнім значенням (назва споріднена з грецьк. словом теза – υήσει).

Ці питання розглянуті в науковому діалозі Платона “Кратіл” – першому відомому творі світової науки, спеціально присвяченому проблемам походження мови й окремих слів (етимології), значенню звуків (фоносемантиці).

У середньовічній Європі (включаючи і Західну Європу, і Візантію) вивчення проблеми походження мови зводилося головним чином до коментування Біблії (праці Августина Блаженного та ін.). Питання про мову Адама і Єви в раю, мову людей до Вавилонського стовпотворіння, мову бога й ангелів не дістали висвітлення в Біблії й залишалися нерозв’язаними для середньовічних богословів. У часи пізнього середньовіччя особливо поширилися спроби “доведення” тощо, що первісною була якась із відомих мов (давньоєврейська, готська, баскська тощо), причому “методами” встановлення зв’язку слів інших мов із словами “первісної” було вільне переставляння звуків, читання слів навпаки й под.

1.4. Сукупність сучасних знань про виникнення мови включає відомості не лише з лінгвістики, а й із палеоантропології (науки про виникнення людини й давню історію розвитку людства), генетики, палеодемографії (науки про народонаселення давніх епох), палеопсихології, порівняльної психології, історичної лінгвогеографії тощо.

За сучасними науковими поглядами (обґрунтування чи спростування яких не виходить за межі завдань мовознавства), тривалий і дуже повільний процес виділення людини з тваринного світу почався декілька мільйонів років тому (дата весь час подавнюється, тепер її оцінюють у 5-7 млн. р.). На думку більшості сучасних антропологів, найдавніші предки людей мешкали в Африці, однак дуже рано вони з’явились і в Азії. Однак із ХІХ століття досьогодні низка вчених вважала і вважає “прабатьківщиною людства” Азію. Більше того, сучасний російський дослідник Ю.О.Мочанов дійшов висновку, що північ Азії також була регіоном первісного “олюднення”, причому й у ті часи (понад мільйон років тому) середньорічна температура там була так само низькою, як сьогодні. Отже, холод міг виступати стимулом боротьби за виживання й рушієм еволюції (на противагу теплим африканським умовам життя).

Слід назвати чотири основні відмінності первісної людини від тварин у галузі культури.

По-перше, знаряддя праці. Найдавніші відомі тепер кам’яні знаряддя мають вік близько 3 млн. років. Дехто припускає, що до кам’яних знарядь (і потім паралельно з ними) людина могла користуватися дерев’яними знаряддями (“дерев’яний вік” перед кам’яним) й знаряддями з кісток, зубів (щелеп) і рогів тварин. Мавпи можуть використовувати знаряддя праці, а люди вміють їх виготовляти.

По-друге, вогонь. Людина пройшла три етапи використання вогню. На першому користування ним було випадковим. На другому було тривале (іноді століттями) підтримання вогнища, згасання якого було великою трагедією. На третьому людина в будь-який час може видобути вогонь. Найдавніші відомі сліди використання вогню (другий етап) мають вік понад 700 тисяч років.

По-третє, мова. Людська мова стала вирізнятися з-поміж систем комунікації тварин не пізніше як 500 тисяч років тому (припущення про недавнє – кілька десятків тисяч років тому – виникнення людської мови необґрунтовані). Слід назвати три основні відмінності людської мови від “тваринних мов”:

а) мови тварин уроджені, людські мови набуті. Дитина, яку в ранньому віці не навчати мови, втратить узагалі здатність засвоїти людську мову. Навпаки, жодну тварину не треба навчати її власних звукових сигналів;

б) мова тварини – закрита система, мова людини – відкрита система. Людина легко може збільшити свій “словниковий запас” до майже необмеженого рівня (крім десятків тисяч загальновживаних слів існують мільйони наукових термінів), а словниковий запас тварини збільшити неможливо;

в) мова тварин – спільна для всіх особин виду, тоді як усі сучасні люди, належачи до одного виду, говорять не взаємозрозумілими мовами (спільним і зрозумілим для всіх залишається лише набір первісних емоційних вигуків).

По-четверте, вірування. Первісні вірування (судячи з поховань і мистецтва) існували ще декілька сотень тисяч років тому.

Як іще одну відмінність можна назвати писемність (ширше – спроби фіксації різноманітної інформації). Перші такі спроби, за сучасними даними, мають вік у кілька сотень тисяч років.

Людська мова на перших етапах свого існування (декілька сотень тисяч років тому) включала не лише звуки, а й інтонацію (котра, як у сучасних вигуках і в мовленні дітей, відігравала величезну роль), міміку, жести, рухи тіла й була невідривною від конкретної ситуації: людина могла прокоментувати події, однак не здатна була говорити про вчорашнє чи завтрашнє.

Найдавніший матеріал людської мови (й усіх сучасних мов) складався з емоційних вигуків, котрі висловлювали внутрішній стан людини (залежний, природно, й від зовнішніх обставин). Цей етап дуже точно змалював видатний український мовознавець О.О.Потебня.

На наступному етапі мова акумулювала численні звуко-наслідувальні й звукосимволічні утворення (що мають багато спільного й для носіїв різноманітних сучасних мов).

Згодом додавалися численні форми, які зараз відносять до дитячого мовлення. Такі форми порівняно пізні: в них першорядну роль відіграють губні приголосні, котрих найдавніша людина вимовити не могла (губи – суто людський орган, не розвинений у мавп; найдавніші людські вигуки, як і мавп’ячі, були горловими).

Серед взаємопов’язаних засобів спілкування (звуки, міміка, жести тощо) пріоритетного значення поступово набувають звуки як найбільш зручний засіб.

Близько 100 тисяч років тому люди сучасного виду (homo sapiens) мешкали на одній порівняно невеликій території (можливо, на території Сахари, яка ще не була пустелею) й розмовляли близькими мовами чи навіть діалектами однієї мови. В біологічному відношенні ці люди практично не відрізнялися від сучасних (вважається, що з виникненням сучасного виду людини еволюція перейшла з біологічного рівня на культурний). Очевидно, подібними до сучасних були людські здатності до мислення й мови. Однак тогочасна людина зберігала значно потужніший спадок “первісності” (зокрема, в мові), ніж сучасна.

Сучасній науці доступне відтворення єдиної прамови, з якої виникли всі відомі тепер мови світу. Можна реконструювати близько 100 слів-коренів цієї мови, котрі представлені в багатьох мовних родинах різних континентів.

2. Один із найважливіших результатів застосування порівняльно-історичного методу до конкретного мовного матеріалу – генеалогічна класифікація мов.

2.1. Українська мова найближче споріднена з білоруською. Ці дві мови об’єднуються не тільки спільним походженням, а й спільною літературною традицією часів середньовіччя. Наступною за ступенем близькості до української мови є російська. Слід зважати на важливі відмінності у процесах розвитку української та російської мов як літературних. Українська мова з часів І.П.Котляревського пішла шляхом відмови від церковнослов’янської мовної традиції й творення літературної мови на живомовній основі. А російська літературна мова твирилася шляхом об’єднання живомовної східнослов’янської основи з церковно-слов’янською. (Варто згатати теорію трьох стилів російської мови, висунуту М.В. Ломоносовим: стилі відрізнялися, зокрема, ступенем участі церковнослов’янського мовного матеріалу.)

Українська, білоруська й російська мови називаються східно-слов’янськими, об’єднуються у східну підгрупу слов’янської групи мов.

Польська, чеська, словацька, верньолужицька й нижньолужицька мови становлять західну підгрупу слов’янської групи.

Болгарська, македонська, сербська, хорватьська і словенська мови належать до південної підгрупи слов’янської групи. До цієї підгрупи входить і мертва (нині не вживана) старослов’янська мова. Вона була створена як літературна (для перекладу церковних книг і церковної служби) в ІХ столітті н. е. відомими слов’янськими просвітителями Кирилом і Мефодієм і спочатку була літературною і священною мовою всіх слов’ян. Її створено на основі македонських говірок (однак не тих, які лягли в основу сучасної македонської літературної мови, а інших). Протягом кількох століть свого функціонування старослов’яннська мова зазнала певних змін під упливом усних мов тих слов’янських народів, які її вживали. Так утворилися різні варіанти (“ізводи”) старослов’янської мови, яка на цьому етапі стала називатися церковнослов’янською (“церковнослов’янська мова сербського ізводу”, “церковнослов’янська мова болгарського ізводу” тощо).

Усі східнослов’янські мови користуються кирилицею (абеткою, створеною для старослов’янської мови святим Кирилом чи його учнями на основі грецького письма). Західнослов’янські мови користуються латиницею, а південнослов’янські – як кирилицею (болгарська, македонська, сербська), так і латиницею (хорватська, словенська). Старослов’янська мова мала ще одну абетку, давнішу за кирилицю, – глаголицю (від давнього слова глагол – “слово”), яка дещо нагадує грузинське й вірменське письмо (про них Кирило та Мефодій знали й могли використати як зразок). За деякими припущеннями, глаголиця пов’язана ще зі слов’янськими письменами часів язичництва.

Старослов’янську мову не можна плутати з праслов’янською, яка не мала писемних пам’яток, але, розгалузившись близько V століття н. е., стала джерелом усіх відомих слов’янських мов. Праслов’янська мова реконструйована шляхом порівняльно-історичного дослідження пізніших слов’янських мов (відтворено понад 10 тисяч її слів).

2.2. До слов’янської групи мов найближчою є балтійська група, що включає литовську, латиську й мертву пруську мови. Остання тепер не є вживаною, однак робляться спроби її відродити.

Наступної за ступенем спорідненості зі слов’янською є германська мовна група, що поділяється на три підгрупи. Північна або скандинавська підгрупа включає, зокрема, данську (менш правильно “датську”), шведську, норвезьку, ісландську мови. Всі названі мови розвинулися з одного джерела – так званої давньопівнічної (праскандинавської) мови, що існувала в перших століттях нової ери й засвідчена писемними пам’ятками (так званими “рунічними письменами старшого Футарку”) з 200 р. н.е. Це той рідкісний випадок, коли мова зафіксована на письмі раніше, ніж вона розділилася на інші мови і стала прамовою (мовознавству відомі ще два такі приклади – романські мови з народної латини й монгольські мови зі старописемної монгольської).

Західна підгрупа германської групи мов охоплює більшість відомих і широко вживаних германських мов – англійську, німецьку, голандську, африкаанс (колишня мова голандських колоністів Південної Африки) тощо.

Східна підгрупа германських мов об’єднує мертві мови – готську (була за часів Середньовіччя вживана і на території України; писемні пам’ятки з IV століття до н.е.), бургундську, вандальську.

Романська група мов складається як із дуже поширених у сучасній Європі мов (іспанської, португальської, французької, італійської, румунської), так і з мов із порівняно меншою кількістю носіїв (каталонська, галісійська, провансальська, ретороманська, сардинська тощо). Романські мови походять від народної латини – розмовного варіанту відомої з багатющої літератури класичної латини.

Романська група є відгалуженням італьської мовної групи, що включає лише мертві мови Італії – латинську (величезна література не лише античності, коли мова була живою, а й Середньовіччя, коли вона використовувалась як літературно-писемна), фаліскську, оскську, умбрську (написи) та мови багатьох інших споріднених племен (сабінян, самнітів, пелінгів та ін.), від яких збереглися лиш окремі слова.

Палеобалканська (давньобалканська) група мов складається з мертвих мов Балканського півострова, носії яких частково розселилися й за його межами – фракійської (рідної мови Орфея і Спартака), давньомакедонської (рідної мови Александра Македонського, яку не треба плутати зі слов’янською македонською мовою), ілірійської на Балканах, фригійської (рідної мови відомих царів Гордія й Мідаса) в Малій Азії – на території Сучасної Туреччини, месапської в Італії). Названі мови тепер не використовуються, але кожна з них засвідчена більшою чи меншою кількістю давніх написів. Багато мовознавців не розглядають названі мови як представників однієї групи, а виділяють кожну в окрему групу. Із названих мов македонська й певною мірою фригійська мови настільки близькі до давньогрецької, що їх можна вважати за віддалені грецькі діалекти. До розглянутої групи можна віднести й пеласгійську мову – індоєвропейський, але не грецький давній шар грецької мови.

Є ще три мови, котрі близькі до палеобалканських, але живі донині. Кожну з них розглядають як окрему групу. Грецька мова (писемні пам’ятки з кінця ІІІ тисячоліття до нової ери – починаючи з ієрогліфіки й складових писемностей острова Крит і Балкан) пройшла три етапи розвитку – давньогрецький, середньогрецький (візантійський) і новогрецький. Давньогрецькою мовою створена величезна за обсягом і винятково важлива за значенням література, від першої в Європі поеми (релігійного гімну на честь сонця, зафіксованого на Фестському дискові з острова Крит, що є першим у світі друкованим текстом) до Нового Завіту.

Албанська мова вважається безпосереднім нащадком однієї з палеобалканських мов, скоріше за все ілірійської.

Вірменська мова – результат переселення давнього племені з Балкан у Малу Азію й потім на Кавказ із накладанням давньобалканського мовного компонента на кавказький. Писемність з V століття н.е. (абетка, створена Месропом Маштоцем), однак найдавніші приклади запису окремих слів протовірменського діалекту трапляються на острові Крит і датуються періодом від кінця ІІІ до середини ІІ тисячоліття до н.е.

Анатолійська (хето-лувійська) група мов включає лише мертві мови й поділяється на дві підгрупи: ранньоанатолійські мови – хетська клинописна, лувійська клинописна, лувійська ієрогліфічна (писемні пам’ятки ІІ тисячоліття до н.е. клинописом та ієрогліфами) й пізньоанатолійські мови – лікійська та лідійська (алфавітні писемні пам’ятки І тисячоліття до н.е.).

До другої підгрупи на сучасному етапі мовознавства є всі підстави віднести етруську мову, яка тривалий час вважалася загадковою. Відомо понад 12 тисяч писемних пам’яток цією мовою (більшість із яких дуже короткі), створених протягом І тисячоліття до н.е. Мова народу, який римляни називали етрусками або тусками (спершу турсками), а греки тирсенами або тиренами, утворилась у результаті переселення частини малоазійських племен (особливо близьких до лідійців, що правильно засвідчив іще Геродот) до Італії на рубежі ІІ й І тисячоліття до н.е. (після Троянської війни, а, можливо, навіть і внаслідок її). Етруски були спорідненими з давнім населенням Трої, й не випадково саме вони принесли до Італії багато малоазійських мовно-культурних проявів (зокрема й міф про Енея, котрий згодом став надзвичайно популярним у Римі). Етруська культура справила на римську дуже значний уплив у багатьох галузях, однак етруська мова перестала вживатись уже в І столітті н.е. Відомі ще деякі давні мертві (засвідчені написами І тисячоліття до н.е.) мови, особливо близькі до етруської – лемноська (острів Лемнос у Егейському морі), ретійська (північна Італія, можливо, частково й Швейцарія), давньолузитанська (Португалія).

Індійська (індоарійська) група мов включає передусім давні мови – ведійську (мову Вед – давніх священних пам’яток, створених іще до переселення індоаріїв із Заходу до Індії: “Рігведи” та ін.), санскрит (мова двох священних епічних текстів, створених уже в Індії: “Махабхарати” й “Рамаяни”), “мітанійську арійську” мову (засвідчену в Малій Азії – на території сучасної Туреччини – в середині ІІ тисячоліття до н.е.) й мову індоаріїв, що мешкали в античні часи в районі Азовського моря (плем’я синдів).

Іранська мовна група так само містить давні мови – авестійську (мову священного тексту зороастрійської релігії – “Авести”), давньоперську клинописну (мову написів перших перських царів середини І тисячоліття до н.е.), скіфську, поширену в середині І тисячоліття до н.е. на теренах України (вона продовжилась у мові середньовічних аланів і сучасних осетинів). Давні сліди іранських мов засвідчені в Карпатах (слово ватра – іранського походження), на Балканах.

Як мови слов’янської групи походять із праслов’янської мови, мови германської групи – з прагерманської тощо, так мови індоєвропейської родини походять від праіндоєвропейської мови, що припинила існування не пізніше V тисячоліття до н.е., не мала писемних пам’яток, але реконструйована мовознавцями (відтворено близько 1000 слів-коренів).

2.3. Індоєвропейська мовна родина виявляє спорідненість (генеалогічні або, інакше кажучи, генетичні зв’язки) з іншими родинами мов.

Уральська родина включає дві підродини – фіно-угорську (фінська, карельська, естонська, угорська та інші мови) та самодійську. До фіно-угорської підродини належить і мова саамів (лопарів), які в давнину заселяли мало не всю північну Європу й у міфологізованому вигляді зображуються в західноєвропейських легендах і казках. Віддалені зв’язки з уральською родиною виявляє юкагирська мова.

Алтайська родина включає п’ять підродин – тюркську (турецька, татарська, кримськотатарська, азербайджанська, узбецька, казахська, киргизька, туркменська, каракалпакська, чуваська, якутьська, тувинська й багато інших), монгольську (монгольська, бурятська та ін.), тунгусо-маньчжурську, корейську, японську. Корейська підродина представлена лише однією мовою – корейською (наявні північнокорейські й південнокорейські діалекти, дещо відрізняються літературні форми мови в Корейській Народно-Демократичній Республіці й Корейській Республіці). Японська підродина представлена японською й рюкюською мовами, багато її відмінностей від алтайських спричинені впливом давніших мов цього регіону – австронезійських (малайсько-полінезійських) і айнської (котра дуже близька до австронезійських).

Афразійська (семіто-хамітська) включає низку груп. Єгипетська група представлена давньоєгипетською мовою (писемні пам’ятки з кінця IV тисячоліття до н.е.) та її безпосереднім нащадком – коптською. Семітська група включає такі мови, як арабська (мова Корану), давньоєврейська або гебрайська (мова більшої частини Старого Завіту Біблії), давньосирійська (в сучасній Сирії говорять арабською мовою), арамейська (рідна мова Ісуса Христа) тощо.

Дравідійська (дравідська) родина представлена багатьма мовами південної Індії, серед яких за кількістю мовців виділяються чотири: телугу, тамільська, каннада й малаялам (малаяльська). Однією з дравідійських мов (близькою до прамови цієї родини) створені ієрогліфічні пам’ятки протоіндійської або протоіндської цивілізації (Хараппа, Мохенджо Даро на території сучасного Пакистану). Дравідійські мови близько IV тисячоліття до н.е. поширилися в Індію з Заходу, а найдавніша культура дравідів пов’язана з Середземномор’ям.

Картвельська (південнокавказька) родина представлена такими мовами: грузинська (писемні пам’ятки з V століття н.е.), мегрельська, чанська або лазька (частина мовознавців вважають мегрельську й чанську або лазьку діалектами однієї мови, яку називають занською, однак ці мови не взаємозрозумілі) й сванська. Грузини називають себе картвелами, а Грузію – Сакартвело.

Шість розглянутих мовних родин (індоєвропейська, уральська, алтайська, афразійська, дравідійська, картвельська) й, очевидно, деякі інші мовні родини й окремі мови (чукотсько-камчатська, ескімосько-алеутська родини, нівхська мова, що становить окрему родину, й ін.) об’єднані в одну надродину (макросім’ю), котра дістала назву ностратичної (“нашої” в перекладі з латинської). У 1960-х рр. виникла нова галузь порівняльно-історичного мовознавства – ностратика, яка вивчає генетичні зв’язки мов цієї надродини й реконструює їхню прамову (що розпалась у другому десятитисячолітті до н.е.): відтворено декілька сотень слів-коренів цієї прамови. Слід підкреслити певну умовність виділення ностратичної надродини як окремої одиниці генеалогічної класифікації мов: далеко не завжди, досліджуючи споріднені зв’язки мов Євразії (чи – ширше – Афроєвразії), вдається чітко відділити “ностратичні” мови від “неностратичних”.

2.4. У 1980-х роках (у працях російських мовознавців С.А.Старостіна, С.Л.Ніколаєва) було запропоновано виділити слідом за ностратичною надродиною сино-кавказьку надродину. До неї включають чотири мовні родини.

Північнокавказька родина складається з двох груп: західнокавказької або абхазо-адигської (абхазька, абазинська, адигейська, кабардино-черкеська, убихська мови; остання мертва з 1992 р.) і східнокавказької або нахсько-дагестанської (чеченська, інгуська, бацбійська – нахські; аварська, даргинська, лезгинська та численні інші – дагестанські).

Єнісейська родина (кетська й низька споріднених – переважно мертвих – мов на Єнісеї).

Китайсько-тибетська (сино-тибетська) родина (китайська мова з дуже відмінними – не взаємозрозумілими – діалектами, об’єднаними однією писемністю; тибетська, бірманська та інші мови).

На-дене (родина індіанських мов Північної Америки, носії яких переселилися з Азії пізніше за інших індіанців).

Виділення цієї родини є так само умовним, як і ностратичної. Особливо важливі з цього погляду явні свідчення доволі близької спорідненості південнокавказьких (картвельських) і північнокавказьких мов. Цю спорідненість марно заперечують автори “сино-кавказької теорії”. Всі кавказькі мови не раз об’єднували в одну родину (“яфетичну” за М.Я.Марром, “іберійсько-кавказьку” за А.С.Чикобава).

Сино-кавказьку надродину іноді називають палеоєвразійською (давньоєвразійською). Інше можливе значення цього терміна – об’єднання мов (спорідненість яких не доведена), що були поширені в Євразії ще до “ностратичних” і “сино-кавказьких”.

Макроафриканська (негроафриканська) надродина включає мови всіх чорношкірих мешканців Африки. Ії генеалогічна єдність давно припускалася (К.Мейнгоф та ін.) і була доведена в ХХ столітті американським мовознавцем Дж.Грінбергом.

Койсанська (бушмено-готентотська) надродина включає бушменську й готентотську родини. Їхні носії мають низький зріст і коричневу, а не чорну шкіру. Зараз вони мешкають лише на півдні Африки, а раніше (до поширення чорношкірих африканців) заселяли весь континент. Серед усіх мов світу лише мови цієї родини містять клацаючі звуки (клікси – з англійської), котрі в інших мовах є лише в нефонематизованих вигуках.

Амеріндська (макроіндіанська) надродина об’єднує всі мови американських індіанців (за винятком розглянутих вище на-дене). Найвагоміші праці на користь доведення спорідненості всіх цих мов належать М.Сводешу, Дж.Грінбергові.

Аустрична (букв. «південна») надродина – певною мірою умовне об’єднання, запропоноване на початку ХХ століття видатним австрійським етнографом і мовознавцем кардиналом В.Шмідтом. Включає австроазійську (букв. «південноазійську) й австронезійську (букв. «південноострівну») - малайсько-полінезійську родини. Найвідоміші представники першої – в’єтнамська, лаоська, кхмерська, другої – індонезійська, тагальська (на Філіппінах), маорійська (на Новій Зеландії), малагасійська або мальгашська (на Мадагаскарі).

Індо-тихоокеанська надродина – генеалогічне об’єднання, визначене американським мовознавцем Дж. Грінбергом у складі андаманських мов (мови низькорослих аборигенів Андаманських островів, що належать Індії), папуаських мов (багато мовних родин із неясними внутрішніми зв’язками на Новій Гвінеї) й тасманійських мов (декілька мертвих мов або діалектів острова Тасманія).

Відомий ряд умовних мовних об’єднань, які застаріли або досі мають невизначений статус.

Середземноморські мови – умовна назва мов (передусім Європи), які передували поширенню індоєвропейських мов. Живою серед них є лише баскійська (про неї докладніше нижче). Сюди належать фрагментарно відомі доіндоєвропейські мови Італії й Сицилії (наприклад, засвідчена лиш окремими написами так звана північнопіценська) тощо.

Палеоазійські (давньоазійські) мови – низка мовних родин (чукотсько-камчатська, ескімосько-алеутська) й окремих мов (юкагирська – залишок юкагиро-чуванської родини; нівхська) у північній Азії. Іноді до палеоазійських зараховують айнську (мову дуже давніх мешканців Сахаліну, Курил, Японських островів, басейну Амуру – ця мова виявляє тісні генеалогічні зв’зки з австронезійськими) й рідше бурушаскі (мову Памірських гір, яка виявляє спорідненість і з індоєвропейськими, і з картвельськими). Можливі два варіанти інтерпретації цього факту. Або один із компонентів цієї мови є питомим, інший – запозиченим у результаті тривалого контакту, або ця мова (чи її предок) виділилася тоді, коли індоєвропейські й картвельські мови ще не розділилися. Одночасна належність мови до двох генеалогічних об’єднань (індоєвропейської й картвельської родин) у порівняльно-історичному мовознавстві вважається неможливою.

Сучасне мовознавство, встановлюючи генеалогічні зв’язки названих мов із іншими (див. вище), дозволяє не розглядати палеоазійські мови як генеалогічне об’єднання.

Пігмейські мови – умовна назва низки малодосліджених мов (найчастіше незначних мовних залишків у складі сучасних мов) низькорослого населення теплого поясу – “пігмеїв”. Виділяють дві групи пігмеїв – “негрилі” Африки (центральна Африка) й “негритоси” Азії (Філіппіни тощо). Генетична єдність цих мов не доведена. Є численні підстави гадати, що носії цих мов створили близько VIII-VII тисячоліть до н.е. досить високу культуру (з мореплавством, бджільництвом, будуванням тривалих поселень, металургією), поширену від Африки через Малу Азію до Нової Гвінеї. У давнину пігмеї були поширені також у Європі й на Кавказі (згадки про них збереглись у міфах, легендах, казках).

2.5. У роботах з генеалогічної класифікації мов нерідко вживається термін “генетично ізольовані мови”. Так називають мови, чиї гененеалогічні зв’язки достатньою мірою не з’ясовані. Як правило, такі мови вважаються поодинокими залишками більших мовних угруповань. Розглянемо мови, котрі визначають цим терміном.

Баскійська (баскська) мова (Іспанія, Франція) представляє давній (доіндоєвропейський) мовний світ Європи. Однак її “генетична ізольованість” явно перебільшена: ще на початку ХХ століття (праці Г. Шухардта, А. Тромбетті, продовжені багатьма іншими лінгвістами) показано наявність у ній двох основних компонентів – кавказького (передусім картвельського) й “іберського” (берберо-лівійського). Названі компоненти взаємодіяли декілька тисячоліть (переселення іберів на півострів з Африки видбулося близько ІІІ тисячоліття до н.е, коли носії кавказьких мов, вірогідно, вже мешкали там). Швидше за все, питомим є картвельський компонент (баскійська мова виявляє зв’язки не лише з картвельськими, а й із північнокавказькими, що свідчить про велику давність таких зв’язків). У передісторичний час носії кавказьких мов (зокрема, картвельських, до яких північнокавказькі тоді були ще досить близькі) були досить поширені в Європі, їхні явні сліди виявлені в кельтських і германських мовах, тоді як баскійські сліди – в ірландській.

Етруська мова, незважаючи на кавказький уплив (якого вона разом із іншими хето-лувійськими мовами зазнала ще до прибуття її носіїв до Італії), є явно індоєвропейською, що підтверджується спільними елементами її лексики й граматики не лише з хето-лувійськими мовами (праці Б.Грозного, В.Георгієва), а і з іншою індоєвропейською – давньогрецькою (студії О.І.Харсекіна).

Шумерська мова (писемні пам’ятки IV-III тисячоліть до н.е.), починаючи з ХІХ століття й досьогодні визначається як така, що має багато спільних базових лексичних елементів і граматичних рис як із алтайськими, так і з кавказькими мовами. Який шар давніший – визначити поки важко.

Еламська – мова з писемними пам’ятками IV-I тисячоліть до н.е. (виконаними різними типами письма), поширена в державі Елам (на території сучасного Ірану) до виникнення Перської держави. Мова виявляє явні зв’язки з картвельськими, незначною мірою – з дравідійськими. До картвельських, очевидно, належала й мова каситів – племені, що протягом 600 років у ІІ тисячолітті до н.е. володіло Вавилонською державою.

Бурушаскі й айнська згадувалися раніше, вони теж не є “ізольованими”. Ще одна мова, котра традиційно визначається як “генетично ізольована”, – кусунда на півночі Індостану. Вона недостатньо вивчена для того, щоб робити висновки про її генетичні зв’язки й місце в генеалогічній класифікації.

Значно більші труднощі виникають із генеалогічним визначенням тих давніх мов, залишки від яких дуже незначні. Прикладом є прототигрська мова Нижньої Месопотамії, котра була поширена там іще до приходу шумерів (із якоїсь гірської країни – Еламу або Кавказу) в IV тисячолітті до н.е. й перестала вживатися не пізніше ІІ тисячоліття до н.е. Цю мову ще називають “банановою” через те, що її слова (збережені в шумерській мові) мають структуру з почерговим розташуванням приголосних і голосних, як в англійському слові banana “банан”. Із цієї мови прийшло слово руда й, можливо, слово срібло. Очевидно, носії цієї мови були саме тими культурними героями шумерських легенд, які прибули з моря. Це, мабуть, австронезійці, які задовго до н.е. відомі і в Індії, і на Мадагаскарі.

Піктська – мертва мова докельтських племен Британії, котрі спершу зазнали кельтизації, а потім (близько ХІ століття н.е.) зовсім припинили окреме існування, будучи частково винищеними, частково асимільованими. Збереглись окремі написи кельтським (огамічним) письмом і окремі слова (майже виключно власні назви) в іномовних текстах. Є підстави пов’язувати цю мову з єнісейськими.

Гуанчська – мова (або мови) аборигенів Канарських островів, мертва з XVII століття. Збереглись окремі написи та слова в іншомовних текстах. Дослідники (Д.Вельфель та ін.) пов’язують її передусім із берберо-лівійськими, однак вона виявляє спільності й з іншими мовами Середземномор’я, зокрема з грецькою.

Ключові слова теми: походження мови,моногенез мов, мовна спорідненість, реконструкція, прамова, генеалогічна класифікація, група мов, мовна родина, ностратичні мови, мовна надродина, генетично ізольовані мови.

Словник термінів:

1. Походження мови ( лінгвогенез, глотогонія ) – процес формування людської мови як такої.

2. Моногенез мов – теорія єдиного походження мов світу.

3. Мовна спорідненість – системна подібність мов, яка виявляється у лексиці, морфології та фонетиці і пояснюється походженням цих мов зі спільного джерела – прамови.

4. Група мов – об’єднання найближче споріднених мов, у межах якого можливий фонетичний преклад, базований на звукових відповідностях.

5. Мовна родина - об’єднання більш віддалено споріднених мов, ніж мовна група (включає декілька мовних груп).

6. Мовна надродина - об’єднання віддалено споріднених мов, що включає декілька мовних родин).

7. Ностратичні мови – (відлатин. noster – “наш”). Мови, які мають ознаки генетичної спільності на глибинному рівні реконструкції, що надає підставу для об’єднання їх у певну надродину (макросім’ю). Термін був упроваджений у науковий обіг данським лінгвістом Х. Педерсеном (1903 р.), яким уперше було встановлено спорідненість між урало-алтайською, індоєвропейською та афразійською мовними сім’ями. Ностратична теорія має гіпотетичний характер і визнається не усіма лінгвістамим.

8. Генетично ізольовані мови– мова, генеза яких залишається нез’ясованою, внаслідок чого вони не входять до сімей (японська, корейська) або груп всередині своїх семей (баскська, нівхська). У рамках індоєвропейської мовної сім’ї окремі групи, що складаються з однієї мови, утворюють вірменська, албанська та грецька мови.

ЛІТЕРАТУРА:

Основна:

1. Білецький А.О. Про мову і мовознавство. – К., 1996. – С. 80 –

109.

2. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. – К., 2006. – С. 20 – 24; 70 – 76; 86

– 97.

3. Кодухов В.И. Введение в языкознание. – М., 1987. – С. 262 – 274.

4. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства: Підручник для студентів

філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів освіти. – К.,

2002. – С. 58 – 101.

5. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. – М., 1987. – С. 221 – 237.

6. Реформатский А.А. Введение в языковедение. – М., 2000. – С. 388 – 443.

 

 

Додаткова:

1. Георгиев В.И. Исследования по сравнительно-историческому

языкознанию: Родственные отношения индоевропейских языков. –

М., 1958.

2. Иллич – Свитыч В.М. Опыт сравнения ностратических языков

(семито-хамитские, картвельские, индоевропейские, уральские,

дравидийские, алтайские). – М., 1971.

3.Леман В.Ф. Индоевропеистика сегодня: об изучении индоевропейского

праязыка // Вопросы языкознания. – 1987. – № 2. – С. 17 – 33.

4. Леонтьев А.А. Возникновение и первоначальное развитие

языка. – М., 1963.

5. Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990. – С. 93 –

98; 108–110; 308 – 309; 338–339; 357–358; 391–392; 409–410; 609–

613.

6. Морен Е. Втрачена парадигма: Пер. з франц. – К., 1995.

7. Мосенкіс Ю.Л. Аспекти первісної культури (мова, міфологія,

архітектура, мистецтво). – К., 1995. – 16 с.

8. Мосенкіс Ю.Л. Ідея спільного походження мов в історії культури

(від раннього Середньовіччя до кінця XVIII cтоліття) // Язык и

культура: Третья международная конференция. Доклады. – К., 1994.

– С. 27–31.

7. Мосенкіс Ю.Л. Першомова: проблеми реконструкції // Collegium. –

1993. – № 1. – С. 41– 47.

 

Контрольні запитання та завдання:

1. Які теорії походження мови Вам відомі?

2. Хто з лінгвістів спеціально досліджував проблему генези мови?

3. Як співвідносяться проблеми виникнення людини і виникнення мови?

4. Чим принципово відмінна людська мова від систем комунікації тварин?

5. Як визначається мовна спорідненість?

6. Яке місце посідає українська мова у генеалогічній класифікації мов світу?

7. Які групи індоєвропейської родини вам відомі?

8. Назвіть мови слов’янської групи індоєвропейської родини мов.

9. Назвіть мови балтійської групи індоєвропейської родини мов.

10. Як класифікують германські мови всередині групи? Назвіть мови, що відносяться до різних підгруп цієї мови.

11. Які романські мови Вам відомі?

12. Назвіть мови іранської групи індоєвропейської родини мов.

13. Назвіть основні групи афразійської родини мов.

14. Назвіть відомі Вам фінно-угорські мови.

15. Які мови вважаються «генетично ізольованими»?

16. Які мовні надродини виділяють у сучасній лінгвістиці?

17. Які підродини включає ностратична надродина мов?