Зародження етнопсихології в історії і філософії

Лекція № 5

Психологічна школа у фольклористиці

1. Зародження етнопсихології в історії і філософії

2. Вивчення психології народів у Німеччині і Росії

3. Вільгельм Вундт: психологія народів як перша форма соціально-психологічного знання

Зародження етнопсихології в історії і філософії

Елементи етнопсихологічних знань спостерігається в працях античних авторів − філософів та істориків: Геродота, Гіппократа, Тацита, Плінія, Страбона. Вже в Стародавній Греції було відмічено вплив навколишнього середовища на формування психологічних особливостей. Лікар і засновник медичної географії Гіппократ (460 до н.е. - 377 або 356 до н.е.) висунув загальне положення, згідно з яким всі відмінності між народами − в тому числі їх поведінка і звичаї − пов'язані з природою і кліматом країни.

Геродот (нар. між 490 і 480 - розум. Ок. 425 до н.е.) є «батьком» не лише історії, а й етнографії. Він сам охоче і багато мандрував і розповідав про дивні особливості народів, з якими знайомився під час подорожей. В «Історії» Геродота ми зустрічаємося з однією з перших спроб etic підходу, учений прагне пояснити особливості життя і характеру різних народів у зв'язку з навколишнім, природним середовищем і при цьому порівнює їх між собою:

«Подібно до того як небо в Єгипті інше, ніж будь-де в іншому місці, і як річка в них відрізняється іншими природними властивостями, ніж інші річки, так і вдачі і звичаї єгиптян майже у всіх виявах протилежні вдачі і звичаям інших народів» ( Геродот, 1972, с.91).

Однак, підхід Геродота, на думку дослідників, − це псевдо-etic підхід, оскільки будь-який народ Геродот порівнює зі своїми співвітчизниками − еллінами. Кращим зразком етнографічного нарису у Геродота вважається опис Скіфії, зроблений на основі особистих спостережень: він оповідає про богів, звичаї, обряди, переказує міфи про їх походження. Не забуває і про риси характеру, виділяючи суворість, неприступність, жорстокість. Геродот намагається пояснити якості характеру особливостями навколишнього середовища («Скіфія являє собою багату травою і добре зрошувану повноводними ріками рівнину»), так і кочовим способом життя скіфів, завдяки якому «ніхто не може їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього» (Геродот, 1972, с. 198). В «Історії» Геродота ми зустрічаємося з безліччю цікавих спостережень, хоча часто він дає абсолютно фантастичні описи нібито існуючих народів. Хоча сам історик не вірить у розповіді про народ з козячими ногами або про людей, які сплять шість місяців на рік.

У Новий час перші спроби зробити народи предметом психологічних спостережень були зроблені в ХУШ столітті. І знову − середовище і клімат розглядалися як фактори, що лежать в основі відмінностей між ними. Так, виявляючи відмінності в інтелекті, пояснювали їх зовнішніми (температурними) умовами клімату. Нібито помірний клімат Середнього Сходу та Західної Європи більше сприяє розвитку інтелекту, а разом з ним і цивілізованості, ніж клімат тропічних областей, де «спека душить людські зусилля».

Але вивчався не тільки інтелект. Французькі просвітителі ХУШ століття ввели поняття «дух народу» і намагалися вирішити проблему його обумовленості географічними факторами. Найяскравішим представником географічного детермінізму серед французьких філософів є Ш. Монтеск'є (1689-1755), який вважав, що «багато речей керують людьми: клімат, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, звичаї; і як результат усього цього утвориться загальний дух народу »(Монтеск'є, 1955, с. 412). Але серед безлічі факторів на перше місце він висував клімат. Наприклад, «народи жарких кліматів», на його думку, «боязкі, як старі», ледачі, не здатні до подвигів, але наділені живою уявою. А північні народи «відважні, як юнаки» і мало чутливі до насолод. При цьому клімат впливає на дух народу не тільки безпосередньо, але і опосередковано: залежно від кліматичних умов і грунту складаються традиції і звичаї, які в свою чергу впливають на життя народів. Монтеск'є вважав, що в ході історії безпосередній вплив клімату слабшає, а дія інших причин посилюється. Якщо «над дикунами панують майже виключно природа і клімат», то «китайцями керують звичаї, в Японії тиранічна влада належить законам» і т.п.

Ідея народного духу проникла і в німецьку філософію історії ХУШ століття. Один з її найвизначніших представників, друг Шиллера і Гете, І. Г. Гердер (1744-1803) розглядав дух народу не як щось безтілесне, він практично не поділяв поняття «народний дух», «душа народу» і «народний характер». Душа народу не була для нього і чимось всеосяжним, що містить у собі всю його своєрідність. «Душу» Гердер згадував серед інших ознак народу, разом з мовою, забобонами, музикою і т.п. Він підкреслював залежність психічних компонентів від клімату і ландшафту, але допускав і вплив способу життя та виховання, громадського ладу та історії. Усвідомлюючи наскільки складно розкрити психічні особливості того чи іншого народу, німецький мислитель зазначав, що «... треба жити одним почуттям з нацією, щоб відчути хоча б одну з її схильностей» (Гердер, 1959) Іншими словами, він відчув одну з основних характеристик emic підходу − прагнення вивчати культуру зсередини, зливаючись з нею.

Душу народу, на думку Гердера, можна пізнати через його почуття, мови, справи, тобто необхідно вивчати все його життя. Але на перше місце він ставив усну народну творчість, вважаючи, що саме світ фантазії відображає народний дух найкращим чином. Будучи одним з перших європейських фольклористів, Гердер намагався застосувати результати своїх досліджень при описі рис, властивих «душі» деяких з народів Європи. Але коли він переходив на психологічний рівень, то виокремлені ним характеристики виявилися мало пов'язаними з особливостями фольклору. Так, німців він описував як народ мужньої моралі, благородної доблесті, доброчесний, сором'язливий, що вміє глибоко любити, чесний і правдивий. Знайшов Гердер і «недоліки» у своїх співвітчизників: обережний, добросовісний (щоб не сказати − повільний і неповороткий) характер. Слов'яни ж: щедрі, гостинні до марнотратства, виявляють любов «до сільської свободи». І в той же час вважав слов'ян покірними, які легко підкоряються іншим народам.

Свій внесок в розвиток знань про характер народів внесли і англійський філософ Д. Юм, і великі німецькі мислителі І. Кант і Г. Гегель. Всі вони не тільки висловлювали міркування з приводу факторів, що впливають на дух народів, а й пропонували «психологічні портрети» деяких з них.