Дорога Льолю, дорогий Іване! Насамперед перепрошую Івана за довгу мовчанку

Насамперед перепрошую Івана за довгу мовчанку. Моя неорганізованість, київський режим-прижим, мої київські враження – то причина.

Життя якесь тут аморальне, вегетативне, одноповерхове. Усе одно, як писати, не вимивши рук.

Довідався днями, що Григір Тютюнник заліз у зашморга. Вихід радикальний, але не вартий наслідування. Але – було б із чого вибирати.

Погода стоїть похмура, малі надії на павзу – кількамісячну. Може, обложний темп спаде – аби передихнути. Щось зачастили нічні дзвінки – “Здесь проживает Стус?”.

Не пишеться – і це докучає.

Дістав виклика їз США од пані Самокиш (я її небіж, Дмитро – теж кузеня). Не починаю мороки, бо не бачу ні дрібки хосену.

Живу одлюдьком. Бачуся хіба з міліцією. Робота весела – як дурень на тій фабриці, де вазькаю щіткою 8 годин. Клеяр!¹

Зичу Вам здоров’я. Не хочу, аби цей лист зіпсував Вам настрій.

Обіймаю. Василь.

 

Вперше опубліковано: Кур’єр Кривбасу, № 2, 2000

Примітки Леоніди Світличної.

¹ В.С. на взуттєвій фабриці клеїв підошви.

 

149. ДО ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА

19.04.1980

Привіт, Євгене!

 

Дістав Твого листа. Дякую.

Не зрозумів: мій лист “досить стражденний, щоб його вручили“? Але вручили ж?

Відповідаю: з Валею все гаразд. Гірше за 72 р., але краще за 75-ий. Працюю лише на одній роботі — взуттєвій фабриці. Марудна праця, злиденна платня.

Не знаю, Євгене, що то має значити — буцім довкола мене розлито іронію. Хотів би чути просторіше — про це.

Взагалі, бачу, Твій тон якийсь задерикуватий, а я не радію з того. Будь ласка, зроби з того висновки, а ні — то я робитиму.

Нічого від Тебе я не мав. Та й до Тебе пишу з Києва лише вдруге.

Причини того (неписання) — різні. Найбільша — що блокували кореспонденцію. Чи то перед Олімпіадою, чи то перед чимось іншим — не знаю.

Коли вважаєш, що Київ кращий за Багдарин — то помиляєшся.

Певне, вже знаєш за Славка. Здається, поки відбувся 15 добами КПЗ, а були чутки, що — за згвалтування. Наполохав Славко цілий світ¹. До речі, мого листа до нього ГБ вкрало. Отож, ніяк не виходить із ним сконтактуватися — телеграму шлеш, як у безодню, телефонні розмови замовляти марне, бо розмовляти не дадуть. Листа од Антонюка не мав — певне, теж украли.

Світлана повернулася з Барашевого, де Юрко, мала дві доби. Здається, весь спец у Пермі, на 35².

Ще раз, Євгене, — обери, прошу, гречніший тон листування. Бо то може стати завадою до спілкування. Не люблю менторських інтонацій — навіть коли вони — Твої.

Будь. Хотів би знати, що Ти хочеш із музики (платівок). Я б зібрався на якийсь музичний пакунок (з Києва краще, ніж із Матросова, де до літака 400 км трускої колимської траси).

Попереду — невідь. На всі чотири вітри — тьмяно і сумно. Як один вітер. Як одна ніч. Микола Горбаль, здається, в Миколаївській області. Зенон Красівський — у Пермі, 8 місяців досидіти і 5 — заслання.

Не знаю, чи ще буде час дістати твою відповідь і — відписати.

Шкода — земляки люблять шпетити. Шкода, що це домашня форма самоствердження. Шматиком гонору накриваються як парасолькою — однією на всіх. Один укриється від дощу, інші — мокнуть. Чи не так? Ґедзі!

Ще раз — будь.

Але знай — мені геть тут невесело, брате.

Василь

 

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2223.

¹ В.С. тут помиляється. Проти В.Чорновола було таки справді вчинено провокацію в січні 1980 р., а у червні цього ж року в Мирному (Якутія) його засудили “за зґвалтування“ до п’яти років таборів.

² Спецтабір ВС 387/35 у сел.Всесвятському Чусовського р-ну Пермської обл.

 

150. ДО ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА

6.05.1980

Привіт, Євгене!

 

Дістав Твого листа. Дякую.

За всілякими клопотами одразу не відповів. Відповідаю: з Валею все гаразд, тобто нічого гіршого, ніж було до мене (= значно гірше за 72 рік, але й краще за 75 рік, коли їй було зі здоров’ям геть зле).

Працюю на одній роботі — взуттєвій фабриці. Ганебна праця, злиденна платня.

Євгене, що означає Твоя репліка, буцім довкола мене розлито іронію? Бач, я вже відвик від Твого стилю висловлювання і тому переваги цього стилю мені тяжко поцінувати належне. Але: на великодній хвилі, чую, Ти не втримуєшся. Регулярно — не втримуєшся. Думаючи, що Багдарин гірший за Київ — упадаєш в помилку.

Знаєш, що за ґратами Оля Гейко, Зенон Красівський, Славко Чорновіл, є чимало інших.

Не знаю, чи зможу дістати Твого листа: кожен день обіцяє сюрпризи найнесподіваніші.

Писав — тоді ж, як і Тобі, — до Славка, Зиновія Антонюка, Івана Світличного, Василя Лісового. Але жодної, крім од Тебе, відповіді не дістав. Листування — нелегке, бачиш.

Будь. І не задирайся.

Щиро —

Василь

 

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2224.

 

151. ДО АЗАТА АРШАКЯНА

13.08.1984

 

А.А.

Насилу я тебе збагнув,

оман ждучи, надсило

повірив у бриластий гнів.

Навіщо ж? — Закортіло

обавити своє ждання,

пізнати чари казки —

ану ж, хтось сяде на коня,

кремпуючи з поразки.

VS

 

Публікується вперше за ксерокопією автографа — ІЛ, ф.170, №2142. Текст на звороті листівки із репродукцією картини М.Сар’яна “Вірменія“.

 

 

СЛОВНИК ІМЕН, ЩО ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ В ЛИСТАХ

 

Адельгейм Євген (1907-1982) — укр. критик і літературознавець. Автор статей і книг про І.Франка, І.Кочергу, В.Блакитного, П.Тичину, М.Рильського, М.Бажана. В 1970 році написав позитивну видавничу рецензію на збірку В.С. “Зимові дерева“ для вид-ва “Рад. письменник“.

Адорно Теодор (1903-1969) — нім. філософ, соціолог, музикознавець, один з провідних діячів Франкфуртської школи, якою цікавився В.С. У центрі уваги філософа — критичний аналіз змін людської особистості в “керованому суспільстві“, яке нівелює людину.

Айрікян Паруйр (нар. 1950) — вірм. поет і співак, політ. діяч, ватажок Національної об’єднаної партії (НОП) Вірменії, завданням якої було створення самостійної вірменської держави. 1969 р. його, 19-річного студента політехніки, було арештовано й засуджено на чотири роки таборів суворого режиму. 1974 р. — повторний арешт: 7 років таборів, 3 — заслання. Покарання відбував у мордовських таборах разом із В.С., який дуже любив і високо цінував свого товариша. В.Чорновіл згадує певний період 1975 р., коли в таборі ЖХ 385/3-5 “в “табірній сім’ї“ — специфічному об’єднанні кількох в’язнів для спільного виживання […] зібрався справді інтернаціональний колектив з двох українців (Василь і я), двох вірмен (Паруйр Айрікян і Азат Аршакян) і старенького грузина дворянського роду…“ (“Не відлюбив свою тривогу ранню…“, с.231).

Після здобуття Вірменією незалежності бере активну участь у політ. житті країни. Балотувався на виборах як кандидат у президенти. Депутат Верховної Ради Вірменії.

Амальрик Андрій — історик, публіцист, активний діяч правозахисного руху. Один з організаторів самвидаву. Постійний “зв’язковий“ із Заходом: передавав правозахисні документи, художні й публіцистичні твори самвидаву. Автор футурологічного есе “Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?“. Член ініціативної групи захисту прав людини в СРСР. Політв’язень (арештований 1969 р.).

Емігрував на Захід. Загинув в автокатастрофі.

Андієвська Емма (нар.1931) — укр. письменниця і малярка. З 1943 р. живе за кордоном, нині в Німеччині. Автор багатьох поетичних збірок і прозових творів — оповідань та романів. Світ її поезії дуже своєрідний, багатовимірний і водночас герметичний. Поет. переживання висловлені за допомогою незвичних, переважно сюрреалістичних образів, нетрадиційної метафорики.

Антонів Олена (1937-1986) — лікар-фтізіатр зі Львова, активна учасниця правозахисного руху, організатор допомоги родинам політв’язнів; друга дружина В.Чорновола, згодом дружина З.Красівського.

Антонюк Зіновій (нар. 1933) — інженер-економіст, працівник Ін-ту нафтопереробки та нафтохімії. Арештований у січні 1972 р. і засуджений за розповсюдження самвидаву до 7 років таборів і 3 років заслання. Покарання відбував у пермських таборах, три роки — у Володимирській тюрмі, заслання — в Бодайбо. Нині живе у Києві. Співголова Громадської ради Укр.-амер. бюро захисту прав людини.

Аршакян Азат — вірменський дисидент, член Національної об’єднаної партії (НОП) Вірменії. Був засуджений до 10 років таборів і заслання за те, що підпалив портрет Леніна на центральному майдані Єревана. Відбував покарання у мордовських таборах разом із В.С. Вдруге арештований на поч. 80-х років. 1982 р. його разом з Ашотом Навасардяном привезли з Чистопольської в’язниці до каторжного табору ВС 389/36 в Кучино, де перебував тоді В.С. Депутат Верховної Ради Вірменії.

Бадзьо Юрій (нар. 1936) — учасник дем. руху в Україні з поч. 60-х років, родом із Закарпаття. Навчався в аспірантурі при Ін-ті літератури АН УРСР разом із В.С. Друкувався як літературознавець, літ. критик і перекладач (з нім. мови). За свої нац.-дем. погляди та активну громадянську позицію зазнавав переслідувань з боку влади. На арешти укр. дисидентів 1972 р. відгукнувся великим трактатом “Право жити“, в якому піддав принциповій критиці нац. політику КПРС і суспільний лад СРСР. Арештований у 1979 р. і засуджений до 7 років таборів (Мордовія) та 5 років заслання (Якутія). Звільнений із заслання під тиском міжнародної громадськості у січні 1989 р. Повернувшись до Києва, активно включився у боротьбу за демократизацію суспільства і незалежність України. Один із творців Демократичної партії України (ДемПУ), автор її “Маніфесту“, голова партії до грудня 1992 р. Нині — співробітник Ін-ту філософії НАН України.

Бахман Інгеборг (1926-1973) — австрійська письменниця. Доктор філософії, член правління Європейського співтовариства письменників. Автор віршів і оповідань, радіоп’єс і лібрето опер. В 60-х роках В.С. переклав цикл поезій Бахман “Пісні одного острова“ та ін.

Бенн Готфрід (1896-1956) — поет-експресіоніст, прозаїк та есеїст, за освітою лікар. Автор збірок поезій “Морг“, “Сини“. Зазнавав цькування в епоху гітлеризму. Завдяки високій культурі вірша, глибині думки мав неабиякий вплив на молодше покоління письменників ФРН. В.С. цікавився новітньою нім. поезією, зокрема Бенна і Бахман.

Бердник Олесь (нар. 1927) — укр. письменник, художник, громадський діяч. Член-засновник УГГ. Заарештований 1979 р., засуджений на 6 років таборів особливого режиму і 3 роки заслання. Достроково звільнений 1984 р. після написання покаянного листа. Голова Укр. Духовної республіки з 1989 року.

Бекбаулов Уразак (нар. 1929) — каракалпацький письменник і літературознавець. Автор повісті “Тарас на Аралі“. В листі до дружини від 1.09.75 В.С. аналізує цю повість.

Бобровський Йоганнес (1917-1965) — нім. письменник. У 1945-49 рр. як військовополонений працював на шахтах Донбасу. Автор збірок віршів (“Доба сарматів“), оповідань, романів (“Литовські клавіри“). Осн. тема творів — взаємини між германцями та їхніми східними сусідами (слов’янами і балтами). Його творчість пройнята духом гуманізму, поваги до кожного народу. В.С. перекладав вірші Бобровського.

Бойчук Богдан (нар. 1927) — укр. поет, драматург, перекладач. Живе в Нью-Йорку. Один із засновників Нью-Йоркської групи поетів. Перекладає поезію з англ. та ісп. мов на укр., а також укр. поетів, зокрема Б.-І.Антонича, Ів. Драча, на англ. Разом з Б.Рубчаком видав антологію укр. поезії “Координати“.

Болонкін Олександр — доктор технічних наук, правозахисник, близький до А.Сахарова. Арештований 1973 р. за самвидав. Покарання відбував у мордовських таборах разом з В.С., заслання — в Багдарині (Бурятія).

Бремер Христина (нар. 1929) — громадська діячка з Німеччини, живе у м.Бремені. Як член Міжнародної Амністії опікувалася В.Чорноволом, а згодом через нього та А.-Г.Горбач налагодила контакти з іншими ув’язненими укр. правозахисниками. Крім В.Чорновола та його дружини А.Пашко, інтенсивно листувалася з В.С., Є.Сверстюком, З.Красівським, І.Сеник та багатьма іншими. Від 1980 р. активний член “Друзів ПЕН-клубу“ у справі допомоги ув’язненим літераторам. За моральну і матеріальну допомогу 1991 р. нагороджена нім. ПЕН-клубом медаллю Германа Кестена. Збереглися листи нім. мовою В.С. до Х.Бремер.

Брехт Бертольд (1898-1956) — нім. письменник, театр. і громад. діяч. Розробляв теорію і практику “епічного театру“. Заснував театр “Берлінер ансамбль“. Автор широко відомих п’єс “Матінка Кураж та її діти“, “Кавказьке крейдяне коло“ та ін., віршів, оповідань, теоретичних праць. Майстер літ. притчі й парадоксів у поєднанні з глибоким аналізом соц. буття і психології людини. В.С. написав кілька статей про Б., разом із Зінаїдою Йоффе переклав на укр. мову його п’єсу “Життя Галілея“.

Брилинський Юрій (нар. 1942)— засл. арт. України, актор театру ім. М.Заньковецької у Львові і співак. Близький до кіл шістдесятників Києва та Львова, член Клубу творчої молоді (1962-1964).

Будулак (Шаригін) Микола (нар. 1926) — політв’язень, що відбував покарання у Мордовії у таборі ЖХ 385/19 разом із В.С. Родом з Вінничини. Під час війни його було вивезено до Німеччини як остарбайтера. Згодом потрапив до Великобританії, закінчив Кембріджський ун-т. У складі британської урядової делегації 1968 р. прибув до Москви, де його було арештовано й безпідставно звинувачено у шпигунстві. Сидів у Володимирській тюрмі. 1976 р. його привезли до мордовських таборів. Людина високої культури і глибокої ерудиції. За спогадами В.Овсієнка, В.С. любив розмовляти з ним. Нині живе в Лондоні.

Васильєв Леонід (нар. 1931) — московський математик, близький до правозахисного руху. Активно допомагав політв’язням, зокрема українським, та їхнім родинам.

Васильківська Женя (нар. 1930) — укр. поетеса й перекладачка франц. поезії. Живе у США. Була близька до Нью-Йоркської групи поетів.

Вельмякін — заступник начальника з режиму зони ЖХ 385/19 (Мордовія), відомий своїми знущаннями з політв’язнів.

Вовк Віра (Селянська, нар. 1926) — укр. письменниця, літературознавець, перекладач. Живе в Бразилії. Доктор філософії, проф. порівняльного літературознавства й германістики. В.С. доручив їй репрезентувати його видавничі інтереси за кордоном. Член ПЕН-клубу. Пише укр., нім. та португ. мовами. Упорядник та перекладач кількох антологій укр. поезії португ. та нім. мовами, антології португ. і бразильської поезії укр. мовою. Автор численних поетичних збірок, поетеса рафіновано-інтелектуальна. Вона підготувала цілу бібліотеку авторських видань, більшість з них — високі зразки мистецтва книги. Переклала укр. мовою поезії Р.Тагора, П.Клоделя, П.Неруди, С.Георге, португальською мовою — твори Шевченка, Сковороди, Стефаника, Коцюбинського, Антонича. Лауреат премії ім. Івана Франка.

Воробйов Микола (нар. 1941) — укр. поет. Увійшов у літературу в кінці 60-х років. Не вписувався в офіційні поет. канони, вірші поширювалися в основному через самвидав. Поет неголосний, глибинний, “нуклеарний“, за висловом В.С., схильний до синтезу фольклорної символіки із сучасною поет. мовою. Після тривалого замовчування й переслідування до поета в кінці 80-х років прийшло визнання (збірки “Місяць шипшини“, “Лугова криничка“). Лауреат премії “Благовіст“. В.С. високо цінував поезію Воробйова. Відомий усний виступ В.С. у січні 1971 р. на обговоренні поезії молодих у київському будинку літераторів.

Габермас Юрген (нар. 1929) — нім. філософ і соціолог, представник Франкфуртської школи. Працював над проблемами соціології культури.

Гайдеггер Мартін (1889-1976) — нім. філософ, один з головних представників екзистенціалізму. В.С. добре знав філософію Гайдеггера, ця система поглядів була близька йому, особливо в 60-ті роки.

Гейко-Матусевич Ольга (нар. 1953) — укр. правозахисниця, член Укр. Гельсінської групи, за освітою філолог. Арештована 1980 р., засуджена за ст. 187 КК УРСР (“наклепницька діяльність“) до 3 років таборів загального режиму. 1983 р., в останній день терміну, її засуджено вдруге за ст. 62 (“антирадянська діяльність“) до 3 років таборів (Мордовія). Нині живе у Києві, журналістка.

Георге Стефан(1863-1933) — видатний нім. поет-символіст. Віддавав данину ніцшеанству, оспівував божественну єдність тілесної і духовної краси. Зазнавав впливу експресіонізму. Розширив зображальні і худ.-фонетичні можливості вірша, збагатив поетичну лексику. Укр. мовою вибрані твори Георге у двох томах вийшли в Штутгарті 1968-1971 р. (упор. І.Костецький та О.Зуєвський).

Гінзбург Олександр — відомий правозахисник, один з перших організаторів самвидаву. Ще студентом Москов. ун-ту видавав ж-л “Синтаксис“. Суд над О.Гінзбургом, Ю.Галансковим та ін. (1968) — один з перших голосних процесів над дисидентами, що викликав численні протести, зокрема в Україні. Гінзбурга було засуджено на 5 років таборів. Згодом став одним із членів-засновників Московської Гельсінської групи, розпорядником Фонду допомоги політв’язням, заснованого О.Солженіциним у Швейцарії 1974 р. Вдруге арештований 1977 р. Нині живе за кордоном.

Глузман Семен (Славко; нар. 1946) — відомий правозахисник, за фахом лікар-психіатр. Арештований влітку 1972 р. і засуджений за ст. 62 (“антирадянська пропаганда“) на 7 років таборів і 3 — заслання; фактично — за написання контрекспертизи у справі генерала Петра Григоренка, до якого було застосовано примусове лікування у психлікарні. Після слідства й суду 1972 р. кілька тижнів перебував з В.С. в одній камері слідчого ізолятора Київського КДБ, очікуючи етапу. Відбував покарання у пермських таборах разом з Ів.Світличним, І.Калинцем та ін. Повернувся до Києва 1982 р. Нині директор Укр.-амер. Бюро захисту прав людини. 1994 р. вийшла друком збірка його поезій “Псалмы и скорби“.

Голобородько Василь (нар. 1945) — укр. поет, товариш В.С. зі студентських років. Увійшов у літературу в 60-х роках. Поет самобутній, що володіє мистецтвом глибинного одухотворення природи, близький до символіко-міфологічних джерел поетичного мислення. В 60-х роках поезії Голобородька поширювались в основному через самвидав, зокрема цикли “Летюче віконце“, “Золоті глечики груш“ тощо. У зв’язку з репресіями щодо укр. нац.-дем. руху зазнавав переслідувань, його ім’я було під забороною. З кінця 80-х років побачили світ його поетичні збірки “Зелен день“, “Ікар на метеликових крилах“. Лауреат Державної премії України ім.Т.Шевченка. В.С. високо цінував Голобородька як поета.

Гончарук Дмитро (“Дмитро з Єнакієвого“) — далекий родич В.С. Його діда свого часу вислали з Рахнівки на Амур, як куркуля. Горе зблизило його з родиною Стусів. Людина дуже розумна, працьовита. Завжди родичався зі Стусами, писав В.С. листи до табору.

Горбаль Микола (нар. 1941) — учитель музики, поет, громадський діяч. Відбув 5 років ув’язнення (1971-1976) і 2 — заслання. Член УГС. Вдруге заарештований 1979 р. за сфабрикованим “звинуваченням у згвалтуванні“ і засуджений на 5 років ув’язнення. За день до звільнення знову заарештований і засуджений на 8 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Відбував покарання у тому ж таборі ВС 389/36, що й В.С. Звільнений 1988 р. Один з провідних діячів УРП, депутат Верховної Ради другого скликання, очолює республіканців у депутатській групі “Державність“.

Горбач Анна-Галя (нар. 1924) — укр. літературознавець і перекладач з Німеччини. Автор численних статей і розвідок з історії укр.-нім. літ. взаємин, про сучасну укр. л-ру. Переклала нім. мовою твори Коцюбинського, Стефаника. Упорядник і перекладач кількох антологій сучасної укр. поезії і прози. Багато зробила для популяризації творчості укр. шістдесятників. У 60-80-х роках активно працювала як член Міжнародної Амністії, оприлюднювала інформацію про репресії в Україні, сприяла публікації творів репресованих укр. літераторів, зокрема В.Стуса, Ів.Світличного, М.Горбаля та ін., організовувала допомогу політв’язням та їхнім родинам, листувалася з ними. Зокрема, листувалася з В.С., надсилала йому книжки, перекладала його твори на нім. мову.

Активно працює на ниві укр.-нім. культурних взаємин. Лауреат премій ім.Івана Франка та ім.Василя Стуса.

Горинь Богдан (нар. 1936) — мистецтвознавець, громадський діяч, правозахисник. 1965 р. його було арештовано разом з іншими опозиційно настроєними діячами укр. культури (І.Світличним, П.Заливахою та ін.) і засуджено на 3 роки позбавлення волі. Покарання відбував у концтаборі в Мордовії. Ім’я Б.Гориня тісно пов’язано з багатьма гром.-політ. організаціями кінця 80-х — поч. 90-х років. Перший голова Львівської обл. організації УГС, а згодом УРП, член республіканського проводу УРП. Народний депутат України, був заступником голови Комісії Верховної Ради України з іноземних справ. Автор статей з питань мистецтва, естетики, історії та політики. Від 1994 р. директор Інституту діаспори.

Горинь Михайло (нар. 1930) — громадський діяч, правозахисник, за фахом психолог. 1965 р. був заарештований і засуджений до 6 років ув’язнення в таборах суворого режиму. Відбував покарання в мордовських таборах, з 1967 р. — у Володимирській в’язниці разом із Л.Лук’яненком, В.Морозом, З.Красівським. Після шестирічного ув’язнення повернувся в Україну, був кочегаром, мулярем, сторожем. Вдруге арештований 1981 р. і засуджений на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Відбував покарання у тому ж кучинському таборі, що й В.С. Звільнений 1987. В 90-х роках був депутатом Верховної Ради України та головою УРП.

Горкгаймер Макс (1895-1973) — нім. філософ і соціолог, один з діячів Франкфуртської школи. Розвивав ідеї філософсько орієнтованої соціології, розробляв проблеми соціальної антропології. Критикував масову культуру і різні форми “псевдосвідомості“, виявляв риси стагнації та регресу сучасного “індустріального суспільства“.

Горська Алла (1929-1970) — укр. художниця й громадська діячка. Один з організаторів Клубу творчої молоді “Сучасник“. Навколо Горської гуртувалася опозиційно настроєна і національно свідома художня інтелігенція. Була душею громади шістдесятників. По-звірячому вбита за загадкових обставин. Кілька віршів В.С. присвятив А.Горській.

Граур Валерій — румунський (молдавський) дисидент. Звинувачений у румунському націоналізмі — прагненні возз’єднати Молдавію з Румунією. Відбував покарання у мордовських таборах разом із В.С. Активний учасник акцій протесту, зокрема на захист В.С.

Григорів Михайло (нар. 1947) — укр. поет і перекладач. Увійшов у літературу в 60-х роках, близький до поетів “київської школи“. Понад 20 років жив і працював у Латвії. Перекладав з латвійської мови поезії І.Зієдоніса, О.Вацієтіса та ін. За зб. поезій “Спорудження храму“ удостоєний премії ім.Павла Тичини.

Гуцалюк Любослав (нар. 1923) — відомий художник укр. діаспори. Мав виставки у Парижі, Нью-Йорку та ін.

Даніель Юлій — московський письменник. Друкувався на Заході під псевдонімом Ник. Аржак. Його, разом з А.Синявським, було арештовано й засуджено до 5 років таборів суворого режиму. Відкритий суд над Синявським і Даніелем знаменував рішучий наступ на самвидав, був ознакою нового курсу уряду на ресталінізацію. Він викликав численні вияви протесту (демонстрації, колективні листи), сприяв згуртуванню інакодумців. Свій термін Даніель відбував у мордовських таборах. Після того жив у Москві, де й помер.

Данкен Роберт (нар. 1919) — амер. поет. Почав писати у 30-ті роки, став відомим у 60-ті. Належав до поет. угруповання “Чорна гора“. Писав віршовані драми, реконструював тексти давньої англ. поезії за фрагментами, що збереглися. Автор кількох поет. збірок. В.С. познайомився з його творчістю з антології “Современная американская поэзия“ (М., 1975).

Дворко Генріх (нар. 1931) — відомий укр. вчений, д-р хім. наук. Близький до кіл шістдесятників, учасник правозахисного руху, причетний до поширення самвидаву. Товариш В.С., організатор літнього відпочинку опозиційно настроєної молодої укр. інтелігенції на Прип’яті. У період 1970 — поч. 80-х р. допомагав родинам репресованих. Живе у Києві, виступає з публіцистичними статтями. Член ДемПУ.

Дзюба Іван (нар. 1931) — відомий укр. літературознавець і критик. Один з духовних лідерів відродження 60-х років. Його праця “Інтернаціоналізм чи русифікація“, поширена в самвидаві і видана різними мовами за кордоном, переконливо показала широкому загалові імперську політику денаціоналізації в СРСР. Арештований 1972 р. і випущений до суду після покаянного листа. У колі дослідницьких інтересів Д. — питання розвитку нац. літератур Рад. Союзу, сучасний літ. процес в Україні, світовий ідейно-естетичний контекст творчості укр. письменників, питання укр. культури як цілісності. У 1993 р. був міністром культури України. Перший президент Республіканської асоціації українознавців.

Дідик Галина (1912-1979) — зв’язкова Центрального Поводу ОУН. Заарештована 1950, засуджена на 25 років. Ув’язнення відбувала у Володимирській в’язниці, в мордовских таборах (всього 21 рік ув’язнення, з них 19 — тюрми). Після звільнення жила на поселенні в Караганді, а потім у м.Христинівці Черкаської обл.

Дідківський Віктор (нар. 1928)— донецький інженер-металург, кандидат наук. Товариш В.С. ще з студентських часів. Збереглося понад 30 листів В.С. до Д., що обіймають великий часовий відрізок — від 1959 р. до кінця 70-х років.

Добош Ярослав — укр. турист з Бельгії, якого 7.01.1972 р. було заарештовано на прикордонній станції Чоп. 12 січня почалися арешти укр. діячів, а 15 січня газета “Рад. Україна“ повідомила про арешт Добоша за “підривну антирадянську діяльність“. 11 лютого в тій же газеті було повідомлено, що у зв’язку зі справою Добоша притягнуто до кримінальної відповідальності Ів.Світличного, В.Чорновола, Є.Сверстюка та ін. У коментарі до свого вироку В.Чорновіл викрив фальшивість цього повідомлення, заявивши, що саме з нього вперше довідався про існування Добоша, і назвавши цю справу “великою мильною булькою, видутою з недоброякісного кагебістського мила“. “Того, що “справа“ Добоша — фікція і не вона була причиною арештів, — писав Чорновіл, — не приховували й кагебісти“. Про “липовість“ цієї історії писав у листі до М.Бажана Ів.Світличний.

Невдовзі Добоша було “прощено“ і видворено з Рад. Союзу. “Справу“ Добоша було спровоковано КГБ, щоб пов’язати рух опору в Україні з націоналістичними організаціями на Заході, в даному випадку з ОУН, і під тим же приводом розпочати судові процеси. Та довести такий зв’язок було неможливо. На прес-конференції Добоша було зроблено спроби в цьому напрямі, але вони виявилися настільки несерйозними, що їх не можна було використати навіть у закритих судах.

Довгань Рита (нар. 1930) — журналістка з кола шістдесятників, близька до правозахисного руху. Працювала в газетах “Вечірній Київ“, “Друг читача“. Після фактичної заборони займатися журналістською діяльністю працювала разом з В.С. у відділі інформації Мін-ва промисловості будматеріалів. Листувалася з ним упродовж усіх невільничих років, допомагала його родині. Після здобуття Україною незалежності активна у громадському житті.

Донн Джон (1572-1631) — англ. поет. Започаткував в англ. л-рі т.зв. метафізичну лірику, для якої характерні ускладненість змісту і форми, риторичність і похмура тональність. Пізня творчість Дона — виразно барокова. В.С. цікавився його поезією, збирався перекладати.

Дорошенко Борис — товариш В.С. студентських часів.

Енценсбергер Ганс Магнус (нар. 1929) — нім. письменник, доктор філософії. Входив до об’єднання західнонімецьких письменників “Група 47“. Продовжує брехтівську традицію політ. лірики, виступає проти мілітаризму, обивательської байдужості. В його творчості дуже сильний струмінь сатири. Автор оповідань, публіцистичних творів та есе з питань мистецтва. В.С. цікавився поезією Енценсбергера, перекладав його вірші.

Жиленко Ірина (нар. 1941) — укр. поетеса. Належала до кола шістдесятників, була членом Клубу творчої молоді. Основні збірки: “Соло на сольфі“ (1965), “Автопортрет у червоному“ (1971), “Ярмарок чудес“ (1982), “Чайна церемонія“ (1990). В архіві В.С. є незакінчена стаття про її творчість.

Заливаха Опанас (нар. 1925) — один з найвизначніших укр. художників. Родом з Харківщини, але згодом родина перебралася на Далекий Схід. Закінчив Ленінградський державний ін-т живопису, скульптури, архітектури ім.Рєпіна. На початку 60-х років переїжджає в Україну, зближується з шістдесятниками. Швидко здобуває славу самобутнього, глибоко національного художника, але виставляється нечасто й ненадовго, оскільки його інтерес до нац. проблематики і “занепадницькі настрої“ не вкладаються у канони соцреалізму. Був одним з авторів шевченківського вітражу в Київському Університеті (1964), по-варварському знищеному ректором Ун-ту за наказом Київського обкому КПУ. У 1965 р. Заливаху було заарештовано й засуджено на 5 років таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській пропаганді та агітації. Покарання відбував у Мордовії. Нині живе в Івано-Франківську, багато й плідно працює в живопису та графіці. Мав кілька великих персональних виставок. Лауреат Державної премії України ім.Т.Шевченка.

Зарецький Віктор (1925-1990) — відомий укр. художник — живописець і портретист. Закінчив Київ. худ. інститут. Разом з дружиною, Аллою Горською, брав активну участь в укр. культурному відродженні 60-х років, був головою Клубу творчої молоді. Відомий портрет В.С. роботи Зарецького. Згодом настали роки повної громадської ізоляції, цькувань. Працював у книжковій графіці, у монументальному мистецтві (театри в Сумах, Івано-Франківську). Останні роки життя позначені активними новаторськими пошуками в царині станкового живопису, плідною педагогічною діяльністю. Перша прижиттєва персональна виставка відбулася 1989 р.

Захарченко Василь (нар. 1936) — укр. письменник-прозаїк. Близький друг В.С. з юнацьких років. Хрещений батько його сина. Після арештів 1972 р. З. було виключено з СПУ, а згодом заарештовано й засуджено до 5 років таборів. Покарання відбував у пермських таборах. 1977 р. його було звільнено після покаянного листа. Нині живе в Черкасах, плідно працює в царині укр. прози. Лауреат Державної премії України ім.Т.Шевченка.

Зубчевська Луїза (нар. 1940) — співробітниця В.С. по відділу наук.-техн. інформації Мін-ва промисловості будматеріалів. Працювала з В.С. кілька років перед його арештом.

Зубченко Галина (нар. 1929) — укр. художниця з ґрона шістдесятників. Монументаліст і живописець. Одна з організаторів і активних діячів Клубу творчої молоді. Працювала разом з А.Горською, В.Зарецьким, О.Заливахою.

Івакін Юрій (1916-1983) — укр. літературознавець, д-р філології. Автор солідних шевченкознавчих праць, зокрема “Коментаря до “Кобзаря“ Шевченка“ (1964-68 рр.). Людина широких культурних інтересів. Знавець і колекціонер живопису. Автор влучних літ. пародій. Прихильно ставився до опозиційно настроєних літераторів-шістдесятників, сприяв розширенню їхніх мистецьких обріїв, зокрема знайомству з художнім авангардом.

Іванисенко Віктор (нар. 1927) — укр. літературознавець і критик. Працював в Ін-ті літератури ім.Т.Г.Шевченка АН УРСР, керував відділом теорії л-ри, аспірантом якого був В.С. Чи не єдиний з чільних працівників Ін-ту виступав проти виключення В.С. з аспірантури. Невдовзі після арештів 1972 р. його було виключено з партії і звільнено з роботи. Довгі роки був позбавлений можливості друкуватися, працював у редакції Укр. Рад. Енциклопедії. Один з організаторів колективних виїздів до лісу, літнього відпочинку на Прип’яті. В.С. залюбки приєднувався до цього товариства.

Ілліна Юлія — укр. поетеса. Навчалася в Літературному Ін-ті у Москві. Нині живе в Москві.

Кавабата Ясунарі (1899-1972) — видатний японський письменник. Автор оповідань (“Танцівниця з Ідзу“) і повістей (“Країна снігу“, “Стогін гори“ та ін.), йому притаманна схильність до психологізму, фіксації підсвідомого, замилування старовиною і внутрішній ліризм. Особливості його художнього мислення пов’язані з естетикою дзен, основна риса стилю — витончена простота. Лауреат Нобелівської премії. Один з поетичних шедеврів В.С. — вірш “За читанням Ясунарі Кавабати“.

Калениченко Іван (нар.1938) — друг В.С., хімік за фахом. Мешкав разом з В.С. в одному аспірантському гуртожитку. Добре обізнаний з творчістю В.С. цього періоду. І.Калениченка було притягнуто як свідка до судового процесу над поетом 1972 р. Нині живе у Києві, наук. співробітник Ін-ту колоїдної хімії.

Калинець Ігор (нар.1939) — укр. поет. Учасник нац.-дем. руху 60-х, правозахисник. 1972 р. арештований і засуджений до 6 років таборів (Пермська обл.) і 3 — заслання (Читинська обл.). Автор багатьох поет. збірок, зокрема, “Вогонь Купала“, “Тринадцять алогій“, “Невольнича муза“ та ін., більшість з яких побачила світ на Заході. Живе у Львові.

Калинець (Стасів) Ірина (нар.1940) — відома правозахисниця, вчителька і гром. діячка, поетеса. Арештована 1972 р. і засуджена до 6 років таборів (Мордовія) і 3 — заслання, яке відбувала разом із чоловіком, Ігорем Калинцем, у Читинській обл. Звільнена 1981 р. Живе у Львові. Брала активну участь у політ. боротьбі за здобуття незалежності України. Була народним депутатом України, головою Львівського відділу нар. освіти. Поезії І.К. видавалися за кодоном та в нашій країні. 1993 р. у Львові побачила світ збірка поезій Ірини та Ігоря Калинців “Це ми, Господи“, 1995 р. — збірка Ірини Калинець “Шлюб із полином“.

Каллістратова Софія — відомий московський адвокат, захищала дисидентів на багатьох політ. процесах над інакодумцями 60-70-х років. Член-засновник Московської Гельсінської групи, консультант з юрид. питань Робочої комісії для розслідування використання психіатрії з політ. метою.

Каммінгс Едвард (1894-1963) — амер. поет і художник. Автор численних поетичних збірок, зокрема “Тюльпани й комини“, “100 вибраних творів“ та ін., збірника естетичних есе “6 антилекцій“. В.С. цікавився поезією Каммінгса, збирався перекладати.

Кандиба Іван (нар.1930) — відомий діяч укр. руху Опору, юрист за фахом. Разом із Л.Лук’яненком організував Укр. робітничо-селянську спілку, основним завданням якої було добиватися незалежності України на підставі ст. 17 Конституції СРСР про право кожної республіки на вихід зі складу СРСР. У 1961 р. арештований і засуджений на 15 років позбавлення волі. Член УГГ. Заарештований вдруге 1981 р. і засуджений на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Покарання відбував у кучинському таборі. Звільнений 1988 р.

Після здобуття Україною незалежності займається політичною діяльністю. Один із співзасновників і перший голова політ. об’єднання “Державна самостійність України“ (ДСУ).

Караванський Святослав (нар. 1920 р. в Одесі) — відомий правозахисник, публіцист, мовознавець і перекладач. Вчився в індустріальному ін-ті, в ін-ті іноземних мов. Під час війни сходиться в Одесі з нелегальним гуртком укр. молоді, близької до ОУН. В 1944 р. виїжджає до Румунії, в тому ж році нелегально повертається до Одеси. Заарештований 1945 р. і засуджений на 25 років позбавлення волі. Відбував покарання в різних таборах півночі і сходу Росії. 1960 року амністований. Жив в Одесі, працював на різних роботах. Інтенсивна літ. праця: перекладав з англ., зокрема Шекспіра, Байрона, уклав “Словник рим“. Виступав зі статтями, спрямованими проти русифікації шкільництва (“Позов на міністра Даденкова“ та “Про одну політичну помилку“). В листопаді 1965 його знову заарештовують і присуджують “досиджувати“ термін (8 років і 7 місяців). Відбував покарання в Мордовії. В 1969 р. проти К. було порушено нову справу за написання в ув’язненні кількох статей, зокрема про трагедію Катинського лісу. Після звільнення емігрував до США 1979 р.

Активно виступає в укр. пресі з мовознавчими статтями, зокрема з питань укр. правопису. В Києві вийшли друком його “Практичний словник синонімів української мови“ та книга “Секрети української мови“.

Кестнер Еріх (1899-?) — нім. письменник. Автор сатиричних віршів на соц. теми і книг для дітей. В гітлерівській Німеччині його книги були заборонені. Відома збірка його поезій “Лірична аптечка д-ра Еріха Кестнера“. Лауреат премії Г.Бюхнера. Був президентом Пенклубу ФРН.

Килина Патрисія — поетеса, ірландка за національністю. Пише англ. і укр. мовами. Близька до Нью-Йоркської групи поетів. Її укр. поезії публікувалися в антологіях і збірниках. 1969 р. у вид-ві “Сучасність“ вийшла її поет. збірка “Рожеві міста“. Разом з Ю.Тарнавським переклала англ. мовою “Українські думи“, видані Гарвардським Ін-том Укр. студій 1979 р.

Кириченко Григорій — поет, у 60-ті роки заявив про себе як яскрава поет. індивідуальність. В.С. високо цінував його талант. У кінці 60-х відійшов від кола опозиційно настроєної творчої інтелігенції. Дальша доля його як поета невідома.

Кириченко Світлана (нар.1935) — активна учасниця нац.-дем. руху в Україні 60-70-х років, філолог за освітою. Тісні дружні стосунки єднали її з Ів.Світличним, В.С. та іншими шістдесятниками і правозахисниками. Брала участь у творенні й поширенні самвидаву, передавала за кордон інформацію про правозахисний рух, про репресії щодо інакодумців, листувалася з укр. політв’язнями. За відмову свідчити на закритому суді над В.С. 1980 р. її притягли до кримінальної відповідальності і засудили до примусових робіт. Після арешту свого чоловіка, Ю.Бадзя, робила все, щоб донести до людей основні положення його трактату “Право жити“. Розділила з ним заслання в Якутії. Нині живе у Києві.

Ковальов Сергій (нар. 1930) — відомий діяч правозахисного руху, за освітою — біолог. Член утвореної 1969 р. Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР. Арештований 1974 р. Йому інкримінували: видання “Хроники текущих событий“, передачу західним кореспондентам матеріалів про політв’язнів, поширення інформації про переслідування католицької церкви в Литві. Суд відбувся у Вільнюсі. Ковальова засудили до семи років таборів і трьох — заслання. Лист на його захист підписали 179 чоловік — не тільки росіяни, а й українці, литовці, вірмени, кримські татари. Це був виступ на захист Ініціативної групи, асоціації, що уособлювала правозахисний рух. Ув’язнення відбував у кучинському таборі № 36 разом із Є.Сверстюком, заслання — у с. Матросова Магаданської обл., мешкав у тому ж робітничому гуртожитку, що й В.С.

У “перебудовні“ й постперебудовні роки Ковальов брав активну участь у демократизації рос. суспільства і поваленні тоталітарного режиму. Був Головою комітету з прав людини при президентові Росії (1994). Активно виступав проти війни у Чечні.

Ковгар Борис (нар. 1928). У 60-х роках працював зав. фондами у Музеї нар. архітектури і побуту в Києві. Був таємним співробітником КГБ. 1972 р. його арештовано за те, що відмовився продовжувати цю співпрацю і у відкритому листі розповів про доручення, які давали йому, зокрема — стежити за І.Гончарем, Л.Ященком, Є.Сверстюком та ін., й доносити на них. Після суду Ковгара було запроторено до Дніпропетровської спецпсихлікарні.

Концевич Євген (нар. 1935) — укр. прозаїк, перекладач. З 1952 прикутий тяжкою хворобою до ліжка. Автор збірок новел (“Дві криниці“, “Йдучи вулицею“). Близький до кола шістдесятників, які часто відвідували письменника в його батьківській оселі у Житомирі.

Кончаківський Микола — політв’язень, колишній вояк УПА. Боровся з нім. окупантами, потім — з радянськими. Залишився з частинами Р.Шухевича і воював до кінця. Його взяли 1951 р. Трибунал засудив його на смерть, потім смертну кару було замінено на 25 років таборів (Мордовія). В таборі додали ще 2 роки за “спекуляцію чаєм“. Вийшов на волю після 27 років ув’язнення, відразу ж захворів і помер. Докладніше див. спогади М.Хейфеца “Українські силуети“, розділ “Святі старики з України“ (альманах “Поле відчаю й надії“. — К., 1994).

Кордун Віктор (нар. 1946) — укр. поет т.зв. “київської школи“. Прийшов у літературу в середині 60-х років. Автор збірок “Славія“, “Кущ вогню“, “Сонцестояння“. Для творчості К. характерні філософська заглибленість і складна метафорика. В.С. написав передмову до самвидавчої збірки Кордуна “Тихий майстер дитячих іграшок“, що опублікована як післямова до збірки “Сонцестояння“ (1993).

Корогодський Роман (нар. 1933) — мистецтвознавець, передусім кінознавець, культуролог. Належав до кола шістдесятників, був членом Клубу творчої молоді. Близький друг В.С. У 60-70-х роках зазнавав переслідувань за зв’язки з дисидентами та політв’язнями. Працюючи в архіві, оприлюднив багато важливих документів, пов’язаних з репресіями проти укр. культури. Займається видавничою діяльністю. Упорядник і автор багатьох цікавих видань. Заступник голови ред. ради серії “Українська література ХХ століття“ Харківського вид-ва “Фоліо“ (1993-1995).

Корсунська Ірина — активна учасниця правозахисного руху в Москві, біолог за фахом. Брала участь у творенні й поширенні самвидаву, збирала інформацію, зокрема й про укр. дисидентів, і передавала за кордон. Один з авторів “Хроники текущих событий“. Допомагала політв’язням, листувалася з ними, зокрема з В.С. Повернувшись після заслання, В.С. відвідав Корсунську в Москві.

Коцюбинська Михайлина (нар. 1931) — літературознавець, колега В.С. по Ін-ту літератури і його близький друг. Листувалася з В.С. упродовж всіх років його неволі. За близькість до дисидентських кіл і підтримку політв’язнів зазнавала переслідувань, понад півтора десятиліття була позбавлена можливості друкуватися. Автор книг “Образне слово в літературному творі“ (1959), “Література як мистецтво слова“ (1965), на яку В.С. написав рецензію, опубліковану в ж-лі “Жовтень“ (1968, №1), “Етюди про поетику Шевченка“ (1992). Упорядник першої виданої в Україні збірки поезій Стуса “Дорога болю“ (1991), автор численних статей про нього і публікацій його творів. Керівник творчого колективу багатотомового наукового видання Творів В.Стуса.

Кочур Григорій (1908-1995) — один з найвидатніших укр. перекладачів, учень М.Зерова. Метр перекладу, енциклопедично освічена людина. В його перекладах побачили світ в Україні твори античних авторів і Шекспіра, Гете й Міцкевича, Норвіда й Тувіма, Блока й Верлена, Безруча й Незвала, багатьох інших. У 40-х роках був репресований, в 1945-53 перебував в ув’язненні в Інті (Комі АРСР), згодом реабілітований. Одна з тих ключових постатей 60-х років, навколо яких гуртувалася опозиційно настроєна молода мистецька інтелігенція. В 70-х роках зазнавав переслідувань, його було виключено з СПУ.

Автор статей з теорії перекладу. Виховав цілу когорту молодих перекладачів. Допомагав В.С. в його перекладах, передусім з Рільке. В.С. з табору пересилав Кочурові через дружину свої переклади, той робив свої зауваження, В.С. висловлював свої міркування і пропонував нові варіанти (це листування нині зберігається у Відділі рукописів Ін-ту літератури НАН України).

Кравців Ігор (нар. 1938) — інженер-будівельник з Харкова. Засуджений на 5 років за поширення самвидаву, зокрема праці Ів. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація“. Відбував покарання спочатку на Уралі, а в 1974-77 роках в мордовських таборах разом із В.С.

Красівський Зіновій (1929-1991) — діяч укр. нац.-патріотичного руху, правозахисник, поет. З дитячих літ брав участь у нац.-визвольній боротьбі в Галичині. Ще зовсім юним зазнавав переслідувань разом з родиною (1946-1949 рр.). У 1949 році був засуджений на 5 років та довічне заслання. Відбував покарання в Архангельській обл. і переніс аліментарну дистрофію всіх стадій. Після звільнення за амністією 1953 року його етапували до Караганди на “заслання до родини“. Там працював шахтарем, постраждав під час обвалу і став інвалідом другої групи. 1959 року втікає на Україну. В 60-х роках організовує Укр. нац. фронт. 1967 року арештований і засуджений на 17 років: 5 — в’язниці, 7 — таборів, 5 — заслання. 1972 року у Володимирській в’язниці за рукописну збірку поезій “Невольничі плачі“ та поему “Тріумф сатани“ на нього заведено нову справу за ст. 70 (“антирадянська пропаганда“) і запроторено К. до психіатричної лікарні. На волю вийшов 1978 р. Наступного року стає членом УГГ. 1980 р. його знову заарештовують і без суду відправляють до Сибіру для відбуття решти присудженого раніше терміну заслання (5 років і 8 міс.). Відбувши заслання, 1985 року повернувся до Львова. Займався правозахисною і гуманітарною діяльністю, був одним із засновників політ. об’єднання “Державна самостійність України“, працював над відродженням культурного й релігійного життя в Україні. Основні поетичні твори — у зб. “Невольничі плачі“ (Брюссель, 1984).

Кузнєцов Едуард — правозахисник. Вперше арештований разом з Вол.Осиповим 1961 р. як активний учасник сходин на майдані Маяковського в Москві. Засуджений на 7 років таборів. Вдруге його заарештовано в 1970 р. як учасника відомої літакової втечі євреїв (т.зв. “справа самольотчиків“). Покарання відбував у Мордовії в таборі особливо суворого режиму в сел. Соснівці. 1973 р. вдалося передати його щоденники на Захід, де їх було опубліковано. Нині живе в Ізраїлі.

Курчик Микола (нар. 1927) — в’язень табору особливо суворого режиму в с. Соснівці (Мордовія), слюсар за фахом. Загальний строк табору і заслання 28 років.

Лазоренко Анатолій — друг юності В.С., однокурсник по Сталінському педінституту. Журналіст.

Левитський Микола (1859-1934) — громадський діяч і кооператор, т.зв. “артільний батько“. Закладав перші в Україні (і у східній Європі) хліборобські артілі по селах. Член Центральної Ради, учасник багатьох кооперативних з’їздів. Широко відома його брошура “Спілкова умова для хліборобських спілок“ (1901).

Лене Паскаль (нар. 1942) — франц. письменник-романіст, автор 18 книг. За роман “Мережівниця“ отримав Гонкурівську премію (1974). В.С. у таборі читав цей роман, опублікований в рос. перекладі в ж-лі “Иностранная литература“, і в листі до дружини дав цікавий і докладний його аналіз.

Лесів Ярослав (1954-1991) — учитель з Івано-Франківщини, згодом священик, поет. 1967 р. за участь в Укр. нар. фронті його було засуджено до 6 років таборів суворого режиму. З 1970 р. й до кінця терміну ув’язнення (1973) перебував у Володимирській спецтюрмі. Член УГГ. 1979 року за фальшивим кримінальним звинуваченням у “зберіганні наркотиків“ засуджений до 2 років позбавлення волі. 1982 р. у таборі термін продовжили ще на 5 років. Повернувшись додому, посилено вивчав теологію. 1988 р. його було висвячено на священика. Як член Комітету захисту Укр. греко-католицької церкви, боровся за її легалізацію. В останні роки життя був священиком у м. Болехові, жив активним громадським життям, працюючи в ім’я національного відродження України. 1982 р. в Нью-Йорку вийшла упорядкована Надією Світличною його поетична збірка “Мить“, 1992 р. у Львові — збірка “У небі пісня обірвалась“. Загинув в автомобільній катастрофі за нез’ясованих обставин.

Литвин Юрій (1934-1984) — укр. письменник, в’язень сумління, поет. Родом з Київщини. Працював у колгоспі, на шахті. Кілька разів через правдолюбство й бунтарський характер його арештовували за безпідставними звинуваченнями. Карався у політичних таборах Сибіру, Мордовії, де пройшов свої “університети“ у спілкуванні з відомими укр. політв’язнями. Писав вірші, переважно рос. (збірка “Трагическая галерея“), а також укр. мовами. 1974 р. ув’язнений за ст.187-1 (“розповсюдження наклепницьких вигадок“) на 3 роки. Вийшов на волю, жив на Київщині. Член УГГ, автор деяких її матеріалів. 1979 р. заарештований за “вчинення опору міліції“. Під кінець трирічного строку засуджений ще на 10 років таборів особливо суворого режиму. Свій останній термін відбував у кучинському “таборі смертників“ ВС 389/36 разом із В.С. Помер за нез’ясованих обставин, офіційна версія — самогубство. 1989 р. прах Ю.Литвина, В.С. та О.Тихого перепоховано у Києві на Байковім кладовищі.

Лісовий Василь (нар. 1937) — науковець-філософ, правозахисник. Після арештів в Україні 1972 р. разом з Є.Пронюком звернувся до ЦК КПРС з відкритим листом протесту. Арештований влітку 1972 р. Покарання відбував спершу в мордовських таборах разом із В.С., а потім на Уралі. У червні 1980 р., перебуваючи на засланні в Бурятії, вдруге арештований за звинуваченням у “дармоїдстві“. Рік відбув у таборі, а тоді знову заслання. До Києва повернувся 1983 р. Нині працює в Ін-ті філософії НАН України.

Лісовська Зоя — художниця укр. діаспори. Живе у Швейцарії. Живописець, графік. Автор фресок, вітражів. Мала виставки в Мюнхені, Ріо де Жанейро, Нью-Йорку, Торонто. Брала участь в оформленні багатьох книжок Віри Вовк — її поетичних збірок і перекладів з іспанської та португальської поезії.

Лісовська Ніна (нар. 1917) — активна учасниця рос. правозахисного руху, канд. біол. наук. Допомагала політв’язням, зокрема українським, та їхнім родинам. Була одним із розпорядників Фонду Солженіцина.

Лук’яненко Левко (нар. 1927) — правозахисник, політ. діяч. За освітою юрист. Працював на Львівщині, там же його арештовано в 1961 р. як організатора Української робітничо-селянської спілки разом з іншими п’ятьма її членами (І.Кандибою, І.Боровицьким та ін.). Метою УРСС було добиватися незалежності України законним шляхом — на підставі ст. 17 рад. Конституції, що гарантувала кожній союзній республіці право на вихід зі складу СРСР. Засуджений до розстрілу, заміненого згодом на 15 років таборів. Звільнившись, жив у Чернігові, працював електриком. Став членом УГГ. У грудні 1977 р. його арештовано вдруге. Друге ув’язнення відбував у каторжному таборі ВС 385/63 в с. Кучині Пермської обл. разом із В.С., М.Горинем, В.Овсієнком та ін. Звільнений з початком горбачовської “перестройки“. Член УГС, перший голова УРП. Депутат Верховної Ради України першого скликання. Перший посол України в Канаді.

Любарський Кронід — відомий рос. правозахисник, астроном за фахом. Працював у підмосковному науковому містечку Чорноголовці. З 1971 р. відбував покарання за організацію і поширення самвидаву. Згодом один з розпорядників фонду Солженіцина. З 1977 р. — в еміграції. Видавав у Мюнхені інформаційний листок “Вести из СССР“.

Мазепа-Бокаївський [Іван] — очевидно, псевдонім автора рукопису, присвяченого укр.-рос. взаєминам, про який розповідали В.С. його товариші по мордовському табору ЖХ-385/19, члени Демократичного Руху Естонії Сергій Солдатов та Артем Юскевич. За спогадами В.Овсієнка, вони привезли цю інформацію з собою до мордовських таборів десь 1974-75 рр. і неодноразово переповідали її В.С. та іншим. За їхніми словами, то був досить великий, десь 200 сторінок, машинопис під приблизною назвою “Русский империализм и проблемы нации“. Праця історико-філософського спрямування, присвячена передусім українсько-російським взаєминам, гостро антиімперського характеру. Написана приблизно 1972 р., очевидно, українцем. У ній розглядалися ключові моменти взаємин Російської імперії з сусідніми народами, викривалася підступність Москви. І все це на серйозному науковому ґрунті. На С.Солдатова вона справила велике враження, власне, звідти він найбільше довідався про укр.-рос. проблеми. Казав, що цю працю читав О.Солженіцин, зі злістю кидав її об стіну, потім піднімав і знову читав.

Макаров Анатолій (нар. 1939) — укр. літ. критик і мистецтвознавець. Відомі його дослідження про сучасну поезію і малярство, праці з психології творчості, цикл студій (“Уроки українського бароко“). В.С. написав свого часу рецензію на книжку Макарова “Розмаїття тенденцій“ (К., 1969).

Маленкович Володимир (нар. 1940) — лікар, правозахисник. Був членом УГГ. 1979 р. емігрував до Німеччини, на поч. 90-х повернувся в Україну. Живе у Києві, виступає як публіцист і політолог.

Малицький Ярослав — львівський інженер, колишній політв’язень. Перебував в одному таборі з О.Солженіциним, став прототипом одного з героїв повісті “Один день Івана Денисовича“.

Маркосян Размік — вірменський правозахисник, член Національної Об’єднаної партії (НОП) Вірменії. Відбував покарання разом з В.С. у мордовських таборах.

Мастків Богдан — в’язень сталінських таборів, двоюрідний брат Олени Антонів, від імені якого вона надсилала пакунки В.С.

Мерзлікін Микола (нар. 1938)— режисер, близький до творчих кіл шістдесятників, член Клубу творчої молоді “Сучасник“. Працював у Київському ТЮГові, нині працює в Дитячому музичному театрі.

Мешко Оксана (1905-1991). Народ. на Полтавщині. Батька було розстріляно в 1920 р. за невиконання продрозверстки, молодший брат воював у партизанському загоні, у 17 років загинув. Навчалася у Полтаві в Ін-ті нар. освіти. Вперше арештована 1947 р. за співчуття старшій сестрі, син якої був в УПА. Відбула десять років таборів. Повернулася до Києва 1956 р. Брала активну участь у нац.-культ. відродженні 60-х років, у правозахисному русі. Член-засновник УГГ. Зазнавала переслідувань, її було поміщено в психіатричну лікарню на експертизу (75 днів), після цього 1980 р. 75-річну жінку було заслано на 5 років до Аяна на Охотському морі. Жила в надзвичайно тяжких умовах, у хаті, яку взимку замітало снігом на кілька днів. Вижила, повернулась до Києва в кінці 1985 р. Побувала в Австралії, у США, де виступала перед укр. громадою, на світовому Конгресі вільних українців. У квітні 1990 р. відкрила Установчий з’їзд УРП.

Миронюк Лавро (1887-?) — поет, земляк В.С. Народився в тому ж, що й В.С., селі Рахнівці Гайсинського повіту на Поділлі в родині вчителя. 1921 р. виїхав до Праги, студіював на філософ. ф-ті Карлового ун-ту. 1922 р. захворів психічно, лікувався у Празі. 1923 р. переїхав до Відня, де його стан погіршився, і там М. пропав безслідно. Можливо, його знищили нацисти разом з іншими психічно хворими людьми. Кілька віршів за життя опубліковано в часописах. З усього доробку збереглося понад 60 віршів, що їх свого часу переписав до свого зошита Олекса Стефанович. У поезіях Миронюка переважають релігійна тематика, мотиви природи і смерті (див. “Світовид“, 1993, ч.IV).

Міщенко Володимир (нар. 1937)— товариш В.С. зі студентських часів, його однокурсник. У другій пол. 60-х років працював разом із В.Захарченком у газеті “На будові“ донецького “Донбасканалбуду“, де вірші В.С. друкували навіть тоді, коли його творчість уже була під забороною. Редактор книги спогадів про поета, що вийшла 1993 р. у вид-ві “Укр. письменник“.

Могильний Віктор (нар. 1937) — укр. поет. Входив у літературу в 60-х роках. Близький до кіл шістдесятників. Друкувався у періодиці, вийшли друком дві книжки поезій для дітей. Живе у Києві.

Мозолевський Борис (1936-1994) — поет, археолог. Археологічні експедиції під його керівництвом, зокрема розкопки Товстої Могили та ін. курганів скіфського періоду, увінчалися цінними знахідками, зокрема, славнозвісною пектораллю. Автор кількох поет. збірок рос. та укр. мовами, зокрема: “Шиповник“, “Червоне вітрило“, “Скіфський степ“, “Кохання на початку осені“.

Мороз Валентин (нар. 1936) — відомий укр. історик і правозахисник. Закінчив Львівський ун-т. Викладав історію в Луцькому та Ів.-Франківському пед. ін-тах. Вперше арештовано 1965 р., засуджено на 5 років таборів (Мордовія). Написаний у таборі 1967 р. “Репортаж із заповідника ім. Берії“ було опубліковано на Заході, він поширювався через самвидав. Другий арешт у 1970 р. Засуджено на 9 років таборів (Мордовія, Володимирська тюрма) і 5 років заслання. Між двома арештами написав гострі публіцистичні праці, памфлети “Мойсей і Датан“, “Хроніка опору“, “Серед снігів“, де підносив обов’язок служіння нац. ідеї, картав нац. індиферентність й відступництво. Ці твори разом з його “Замість останнього слова“ на суді, посіли одне з чільних місць серед самвидавівської літератури 60-х років. У квітні 1979 р. його було депортовано у США за міждержавним обміном в’язнями. У США викладав в університетах, виступав з лекціями, займався політ. діяльністю. Нині живе в Україні, викладає у Львівських вузах.

Мороз Раїса (нар. 1938) — укр. правозахисниця, за фахом викладач нім. мови, дружина В.Мороза. Брала участь у передачі на Захід інформації про репресії над інакодумцями, допомагала політв’язням та їхнім родинам. 1979 року емігрувала в Канаду. Працювала як журналістка, на радіостанції “Свобода“, в бібліотеці, у різних громадських організаціях. Нині живе у Вінніпезі (Канада).

Навасардян Ашот — вірменський правозахисник, член Національної Об’єднаної партії (НОП) Вірменії. Засуджений 1982 р. разом із Азатом Аршакяном. Відбував покарання у кучинському таборі разом із В.С. Після здобуття Вірменією незалежності активно включився у політ. діяльність. Був кандидатом у президенти. Народний депутат Вірменії.

Нечерда Борис (нар. 1949) — поет. Живе в Одесі. Був близький до кола шістдесятників. Автор кількох поет. збірок, зокрема: “Лада“, “Барельєфи“, “Літак у краплі бурштину“.

Овсієнко Василь (нар. 1949) — правозахисник, громадський діяч, за освітою філолог. За участь у протестах проти арештів укр. інакодумців 1972 р. засуджений до 4 років ув’язнення в таборах суворого режиму. Відбував покарання у мордовських таборах разом із В.С. 1978 р. став членом УГГ, у зв’язку з чим проти нього було сфабриковано справу за звинуваченням у вчиненні опору працівникам міліції і 1979 р. засуджено до 3 років таборів. Втретє арештований як “особливо небезпечний рецидивіст“ 1981 р. й засуджений до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання. Відбував покарання в кучинському таборі ВС 389/36, упродовж місяця перебував в одній камері з В.С. Звільнений 1988 р. Нині секретар УРП, співголова Укр. комітету “Гельсінкі-90“, автор публікацій про укр. правозахисників — В.Стуса, О.Тихого, Ю.Литвина, О.Мешко.

Ое Кендзабуро — сучасний японський письменник, лауреат Нобелівської премії 1994 року. В.С. цікавився його творчістю. В листі до батьків від 7-10.12.1975 В.С. аналізує роман “Футбол, 1860“.

Орач Олег (спр. прізвище Комар; нар. 1940) — укр. поет. Товариш В.С., навчався разом з ним на укр. відділенні іст.-філол. ф-ту Сталінського педінституту. Автор низки поет. збірок та книги оповідань, а також поет. творів для дітей (відзначені премією ім. Лесі Українки). Упорядкував книгу спогадів про В.С. “Не відлюбив свою тривогу ранню…“ (1993) і збірку поезій В.С. “Під тягарем хреста“ (1991).

Орлов Юрій — відомий рос. правозахисник, фізик-теоретик, член-кореспондент АН СРСР. Ще 1957 р. на відкритих зборах Ін-ту фізики АН СРСР виступив з критикою тоталітарної системи. Був змушений покинути Москву, працював у Вірменії. Автор праці “Чи можливий соціалізм нетоталітарного типу“, що поширювалася в самвидаві одночасно з “Економічними монологами“ М.Руденка. Член-засновник Московської Гельсінської групи. Ініціатор гельсінського руху в країні. 1977 р. — арешт.: 7 років таборів і 5 — заслання. Нині живе і працює за кордоном.

Осадчий Михайло (1936-1994) — літературознавець, журналіст, письменник, діяч правозахисного руху в Україні. Викладав укр. літературу у Львівському ун-ті. Вперше арештований 1965 р. і засуджений на 2 роки за антирадянську агітацію. Звільнившись 1976 р., бере активну участь в укр. русі Опору. На основі своїх споминів з арешту й слідства написав повість “Більмо“, видану 1971 р. вид-вом “Смолоскип“. У січні 1972 р. арештований вдруге, засуджений до семи років таборів і трьох — заслання. Повернувшись до Львова, активно займався літературною та видавничою діяльністю, видавав журнал “Кафедра“.

Пашко Атена (нар. 1931) — укр. гром. діячка, поетеса, за фахом інженер-ґрунтознавець. Дружина В.Чорновола. Близька до правозахисного руху в Україні. Голова Союзу українок України. Поетичні збірки: “На перехрестях“ (“Сучасність“, 1989), “На вістрі свічки“ (“Смолоскип“, 1991), “Вірую“ (Київ, 1994).

Пашнін Євген — рос. дисидент, у 1974-75 роках відбував покарання в мордовських таборах одночасно з В.С. За спогадами В.Овсієнка, 1975 р. його було засуджено до тюремного режиму до кінця терміну і відправлено до Володимирської в’язниці. Формальне звинувачення: крадіжка 200 м “пошивного матеріалу“, тобто привласнення котушки ниток у зоні, де він разом з іншими в’язнями шив робочі рукавиці. Активний учасник акцій протесту.

Пенсон Борис (нар. 1946) — художник, правозахисник, діяч сіоністського руху. Учасник відомої літакової втечі євреїв у 1970 р., за що дістав 10 років таборів суворого режиму. Відбував покарання в мордовських таборах разом із В.С. і В.Чорноволом. Брав участь в організації акцій протесту. У співавторстві з В.Чорноволом 1975 р. створив “Хроніку таборових буднів“, де використано й матеріали В.С. (“Хроніку…“ вдалося передати на волю, і вона вийшла друком того ж року в Парижі і Єрусалимі, а в Києві побачила світ 1991 року). Нині живе в Ізраїлі.

Плахотнюк Микола (нар. 1936) — лікар-фтізіатр з Києва, учасник руху нац. відродження 60-х років. Арештований 1972 р. За рішенням судово-медичної експертизи поміщений до спецпсихлікарні — спочатку Дніпропетровської, потім Казанської. Останні роки психіатричного ув’язнення добував у Смілі. Вийшов на волю на поч. 80-х. Нині працює лікарем у Києві.

Плющ Леонід (нар. 1939) — математик, активний учасник правозахисного руху, публіцист і літературознавець. 1968 р. його було звільнено з Ін-ту кібернетики АН УРСР, у 1972 р. заарештовано за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді. За вироком суду, згідно з московськими судово-психіатричними експертизами, Плюща було поміщено до Дніпропетровської спецпсихлікарні. 1976 р. завдяки втручанню міжнародної правозахисної наукової громадськості його вдалося визволити з психв’язниці. Разом з родиною емігрував до Франції.

Учасник правозахисного руху на Заході. Член закордонного представництва УГГ. Автор книги “В карнавалі історії“, присвяченій дисидентському рухові в СРСР, монографії “Екзод Тараса Шевченка“ (Едмонтон: Канадський ін-т укр. студій, 1986), аналітичних статей про М.Хвильового, В.Барку, П.Тичину, В.Стуса та ін., надрукованих в укр. та франц. часописах і збірниках, документально-аналітичного відеофільму “З Малоросії в Україну“ (1991) та узагальнюючих статей про стан і перспективи укр. культури.

Попадюк Зорян — правозахисник зі Львова. Член підпільного “Укр. нац.-визвольного фронту“. Видавав студентський самвидавівський ж-л “Поступ“. Навесні 1973 р. арештований разом з групою студентів Львівського ун-ту. Засуджений на 7 років таборів і 3 — заслання. Покарання відбував у мордовських таборах разом із В.С.

Попадюк Любомира — викладач нім. мови зі Львова, учасниця правозахисного руху. Мати Зоряна Попадюка.

Попелюх Валентина (нар. 1938) — дружина В.С., інженер за фахом. Працює на Київському механічному заводі ім. Антонова.

Попович Оксана (нар. 1928) — учасниця нац.-визвольного руху в Зах. Україні, правозахисниця. Відбула 10 років ув’язнення за участь в УПА (1944-1954). 1975 р. вдруге заарештована й засуджена до 8 років ув’язнення і 5 років заслання за спроби допомоги політв’язням та розповсюдження праці Ів.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація“. Інвалід 2-ї