Моделі державного регулювання економіки
На основі аналізу форм і методів господарювання в країнах з розвинутими ринковими інституціями виділено типові моделі та специфічні особливості їх функціонування. Основними критеріями, на базі яких визначалась специфіка різних моделей господарювання, прийнято наступні:
1. Цільова спрямованість ринкової моделі господарювання.
2. Форми власності (зокрема, питома вага державної власності у структурі ВВП).
3. Соціальна політика.
4. Підойми і форми втручання держави в економіку.
Отже, за моделями регулювання господарського життя в зарубіжних економіках розрізняють такі:
1. Американська (ліберальна) модель регулювання грунтується на максимальному рівні самозабезпечення фізичних і самофінансування юридичних осіб з низьким рівнем бюджетної централізації національного продукту (25-30 %).
2. Німецька (неоліберальна) модель регулювання спрямована на усунення перешкод для конкуренції, стимулювання малого бізнесу, зростання зайнятості і продуктивності праці, соціальної підпорядкованості дій ринку. При цьому рівень бюджетної централізації національного продукту становить 45-55 %.
3. Західноєвропейська модель (кейнсіанська) регулювання використовується у Великобританії, Франції, Австрії, Італії. Вона передбачає підвищену роль державного сектора в економіці країни і поміркований рівень бюджетної централізації національного продукту (35-40 %).
4. Шведська (скандинавська) модель регулювання має на меті забезпечення максимально сприятливих умов для суспільності кожного суб'єкта. Вона характеризується розгалуженою державною соціальною сферою і високим рівнем бюджетної централізації національного продукту (близько 60 %).
5. Японська модель регулювання передбачає досить високий рівень керованості господарства, створення сприятливих умов для розвитку приватного сектора економіки, повне державне фінансування інноваційної діяльності та поміркований рівень бюджетної централізації національного продукту (30-35 %).
6. Неоінституційна модель пропонує визначення точок зростання в економіці, пріоритетів у розвитку її секторальних і регіональних підсистем, оскільки одночасно "підняти" економіку в принципі неможливо.
Охарактеризувати кейнсіанську теорію участі держави у регулюванні процесів, пояснити її відміність від класичної
Кейнсіанська концепція
Набула значного поширення у 30-ті роки XX ст. після найглибшого спаду у економічному розвитку США. Дж. Кейнс висунув теорію, в якій спростував погляди класиків на роль держави. Теорію Дж. Кейнса можна назвати "кризовою", оскільки він розглядав економіку в стані депресії. Відповідно до його теорії держава має активно втручатися в економіку внаслідок відсутності у вільного ринку механізмів, які по-справжньому забезпечували б вихід економіки з кризи. При цьому Дж. Кейнс вважав, що держава має впливати на ринок з метою збільшення попиту, оскільки причина капіталістичних криз - перевиробництво товарів. Він пропонував декілька інструментів: гнучка грошово-кредитна політика, активна бюджетно-фінансова політика та пряме створення державою робочих місць. Модель державного регулювання, запропонована Дж. Кейнсом, дозволила ослабити циклічні коливання протягом двох післявоєнних десятиріч. Однак приблизно з початку 70-х років виявилася невідповідність між можливостями державного регулювання та об'єктивними економічними умовами. Кейнсіанська модель могла бути стійкою тільки в умовах високих темпів зростання. Високі темпи зростання національного доходу створювали можливість перерозподілу без збитку накопиченого капіталу. Однак у 70-ті роки умови відтворювання різко погіршилися. Кейнсіанський шлях виходу з кризи тільки розкручував інфляційну спіраль. Під впливом цієї кризи сталася кардинальна перебудова системи державного регулювання та склалася нова, неоконсервативна модель регулювання.
Класична теорія невтручання в економіку
У праці А. Сміта "Дослідження про природу та причини багатства народів" стверджувалося, що "вільна гра ринкових сил (принцип "невидимої руки") створює гармонійний устрій". Відповідно до класичного підходу держава має забезпечувати безпеку життя людині та розв'язувати суперечки, іншими словами, робити те, що індивідуум або не в змозі виконати самостійно, або робить це неефективно. У своєму описі системи ринкової економіки А. Сміт доводив, що саме прагнення підприємця до задоволення своїх приватних інтересів є головною рушійною силою економічного розвитку, збільшуючи в кінцевому результаті добробут, як його самого, так і суспільства загалом. Сутність цієї теорії полягала в тому, що для всіх суб'єктів господарської діяльності мають бути гарантовані основні економічні свободи, зокрема: свобода вибору сфери діяльності, свобода конкуренції та свобода торгівлі.
