Визначальним фактором побудови організаційної структури державного управління виступає державний устрій.

Форма державного устрою — це спосіб територіально-політичної організації держави. Основними формами державного устрою є унітарна і федеративна держа­ва.

Унітарна держава (від лат. Unitas - єдність, однорідність) єдина централі-

зована держава, не розділена на самоврядні одиниці. Як форма державного устрою вона характеризується такими ознаками;

• єдина територія (існує адміністративний поділ, але адміністративні одиниці не мають політичної самостійності, хоча деяким може бути наданий статус авто­номії (самоврядування) - національної, територіальної, культурної);

• єдина конституція, що діє на всій території країни без будь-яких обмежень;

• єдина система вищих органів державної влади — глава держави, парламент, уряд, судові органи, юрисдикція яких поширюється на всю територію країни;

• єдина система права і судова система (у тому числі — єдине громадянство);

• єдиний державний бюджет, фінансова, податкова та інші системи;

• усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офі­ційно представляють країну на міжнародній арені.

Унітарність передбачає централізацію всієї організаційної структури держав­ного управління, прямий або непрямий контроль над місцевими органами влади та органами місцевого самоврядування. Можна виділити два різновиди унітарної дер­жави: централізована і децентралізована унітарна держава.

Централізовані унітарні держави - держави, в яких підлеглість регіональних органів державному центру здійснюється за допомогою посадових осіб, що призна­чаються центром (Норвегія, Швеція, Фінляндія).

Децентралізовані унітарні держави - держави, в яких регіональні органи вла­ди формуються незалежно від центру і діють самостійно під наглядом вищих урядо­вих інститутів (Велика Британія, Нова Зеландія, Японія).

Конституцією України закріплений унітарний устрій України (Конституція України, ст. 2, ст. 132, ст. 133).

Унітарна держава може утворювати автономію в своєму складі.

Автономія (від грец. Autonomos - autos - сам, nomos - закон) - надання певним регіонам держави прав на самоврядування в адміністративній сфері. Автономія, як правило, надається етнонаціональним спільнотам і тому вважається однією з форм самовизначення народу, гарантованого міжнародним правом.

Характерні ознаки автономії: дія на території автономії разом з загальнодержавними законами і законів авто­номії з певного кола питань; — формування незалежно від центру власного автономного уряду і парламенту.

Автономія набуває певних ознак державного утворення (конституція, держав­на символіка, уряд, парламент), але цим не визнається. Це відбувається тому, що статут і статус автономії розробляє і встановлює центр. Крім того, автономний пар­ламент, уряд та інші органи здійснюють свою діяльність під наглядом центру, а „ав­тономні закони" можуть бути скасовані в разі їх протиріччя з загальнодержавними законами. Виникнення інституту автономії є значним кроком на шляху демократи­зації суспільства, а її існування - вагомий внесок у вирішення етнонапіональних проблем, запобігання міжнаціональним конфліктам і сепаратизму.

Процес децентралізації та автономізації унітарної держави в західній літера­турі часто називають початком її федералізації. А саму унітарну державу з автоном­ними утвореннями визначають як унітарну державу з елементами федералізму.

Україна є унітарною державою, що має в своєму складі Ав тономну Республіку Крим (АРК) (Конституція України, ст. 134, ст. 135, ст. 139).

Імперія (від лат. Imperium - влада, сильний, могутні тощо) - одна з найдавні­ших форм державного устрою, під яким розуміють об'єднання під жорсткою централізованою владою національно-територіальних або адміністративно-територіальних утворень на принципах співвідношень „метрополія - колонія" або „периферія - центр". За часовим критерієм розрізняють:

— стародавні імперії (від давніх часів до кінця середньовіччя - Рим, Єгипет);

— нові імперії (XVI - XIX ст. -Османська, Російська, Британська імперії);

— новітні імперії (XX ст. - нацистська Німеччина, СРСР).

Імперії в своєму розвитку пройшли такі етапи існування: народження, підне­сення, застій, криза, загибель. У сучасному світі імперій немає. Але постає питання: чи можливе їх відродження або народження нових? Теоретично це можливо, але практично малоймовірно, а головне - недоцільно. Адже людство виробило й успіш­но користується іншими, альтернативними імперіям, формами державного ладу та міждержавних утворень, а саме - федеративними та конфедеративними утво­реннями.

Федеративна держава (від лат. Foedus - домовленість) — союзна держава, яка складається з відносно самостійних з політичного та юридичного поглядів державних утворень як членів федерації.

Федеративна держава характеризується такими ознаками:

• має федеративно-територіальний поділ (територія складається з територій членів федерації; суб'єкти федерації можуть мати свій адміністративно-територіальний поділ);

• суб'єкти федерації володіють відносною юридичною, політичною, економічною самостійністю;

• суб'єкти федерації не володіють суверенітетом у повному обсязі і, як правило, не мають права на односторонній вихід із федерації;

• суб'єкти федерації можуть мати власні конституції, положення яких не супере­чать конституції федерації;

• суб'єкти федерації мають своє законодавство, мають право видавати законодавчі та інші нормативні акти (вони мають юридичну силу на території цього суб'єкта федерації, на відміну від федеральних законодавчих актів, що мають юридичну силу на території всієї федерації);

• суб'єкти федерації мають свої системи органів законодавчої, виконавчої та судо­вої влади (щодо федеральних систем вони є відповідними підсистемами; порядок їх організації, процедури й межі юрисдикції визначаються федеральною консти­туцією).

У федеративній державі передбачається розмежування компетенції між феде­ральними органами влади й органами влади суб'єктів федерації і висока самостій­ність останніх у побудові організаційних структур.

Федеративні держави можуть бути побудовані за територіальним (США, ФРН, Канада) і етнотериторіальнам принципом (Російська Федерація, Індія, Бель­гія). Федеративні держави налічують від 2 (Бельгія) до 90 (РФ) суб'єктів федерації.

Суб'єкти федерації мають різні назви: республіки, штати, кантони, провінції, землі.

Сучасні інтеграційні процеси привертають підвищену увагу до такої форми державного устрою, як конфедерація.

Конфедерація (від лат. Confederatio) — міждержавний союз, утворений шля­хом підписання міжнародного договору, члени якого повністю зберігають свій дер­жавний суверенітет. Основними ознаками конфедерації є такі:

• відсутність єдиної території міждержавного союзу — є територія кожної окремої держави;

• кожна держава — член конфедерації має власну незалежну систему органів влади й управління, самостійне громадянство, свою валюту, національну ар­мію, незалежне законодавство і судову систему;

• для координації дій держави члени конфедерації створюють один або декілька політико-адміністративних органів;

• держави — члени конфедерації мають необмежене право виходу із союзу;

• фінансові засоби конфедерації формуються із внесків членів союзу;

• держави — члени конфедерації зазвичай проводять спільну, узгоджену між­народну політику, що не позбавляє їх права мати власну самостійну позицію у конкретних питаннях;

• юридично всі держави — члени конфедерації є рівноправними.
Конфедерації створюються з метою реалізації спільних інтересів: економіч­
них, політичних, військових. Прикладом конфедерації є Європейський Союз, СНД.

Формування демократичної моделі управління, становлення громадянського суспільства можливі лише за умови оптимального співвідношення централізації і децентралізації у сфері державного управління. Механізм взаємодії централізації і децентралізації виступає відправною передумовою ефективності й конструктивності управління.

Централізація — це зосередження управління в одному центрі, створення іє­рархічної структури управління, в якій переважають вертикальні зв'язки. При цьому верхні рівні володіють відправними повноваженнями в прийнятті рішень. Централі­зація фактично підкреслює замкненість системи управління, коли воно будується з єдиного центру в напрямі "зверху вниз" з дотриманням строгих принципів єдності і чіткості розпорядництва. Характерними ознаками централізації є:

— зосередження повноважень з прийняття більшості рішень на верхніх рівнях вла­ди;

— ієрархічність зв'язків і дій елементів управлінської системи;

— концентрація фінансових, матеріальних й інших ресурсів;

— жорстка інструктивно-методична регламентація діяльності структурних елемен­тів управлінської системи.

Позитивними сторонами централізації є досягнення ефективності управління в результаті швидкого прийняття рішень та чіткої узгодженості дій, а також жорсткої виконавчої дисципліни. Однак поряд з цим централізації притаманна низка негатив­них, виявів, серед яких можна виокремити: відрив від запитів громадськості та нена­лежне врахування місцевих інтересів; слабке стимулювання учасників державно-управлінських відносин; зростання бюрократизму; обмеження участі органів управ-

ління нижчих рівнів у прийнятті рішень; збільшення кількості рівнів в управлінській ієрархії.

Децентралізація — форма прийняття управлінських рішень, при якій влада передається на нижчі ієрархічні рівні, в тому числі органам місцевого самовряду­вання. Основними ознаками децентралізації є:

— наближення публічної влади до об'єктів управління, населення;

— можливість участі громадськості у прийнятті рішень владними структурами та здійсненні контролю за їх реалізацією;

— забезпеченість діяльності місцевих органів влади переважно власними ресурса­ми;

— гарантована самостійність рішень і дій місцевих владних структур.

Тобто децентралізація, навпаки, підкреслює відкритість системи управління для рішень "знизу". Багато локальних рішень можуть прийматись на середніх і ниж­чих рівнях організаційної ієрархії без шкоди для інтересів системи, яка функціонує як єдине ціле. Система управління, в якій гармонійно враховані принципи централі­зації і децентралізації (досягнута оптимальна пропорція між ними), є по суті відкри-то-замкнутою.

3.3.2 Контрольна функція у державному управління

Контроль у державному управлінні — це одна з найважливіших функцій, яка дає змогу:

— порівняти фактичний стан у тій чи іншій галузі з вимогами, які поставлені перед нею;

— виявити недоліки та помилки в роботі та попередити їх;

— попередити можливі помилки, суб'єктивні неправомірні дії та небажані результа­ти в діяльності учасників управлінських відносин;

— оцінити відповідність здійснення інших функцій управління завданням, що по­ставлені перед ним;

— виявити резерви та можливості удосконалення функціонування елементів держа­вно-управлінської системи.

Як певний вид діяльності контроль можна розглядати як самостійну дію або як складову інших видів діяльності держави та функцій її органів.

Основна сутність контролю у сфері державного управління полягає у фор­муванні передумов, за яких органи влади діяли б відповідно до своїх повноважень і визначеного політичного курсу та забезпечували реалізацію поставлених перед ни­ми завдань.

Контроль як тип відносин є ставленням суб'єкта до власної діяльності або до діяльності інших суб'єктів з погляду дотримання певних норм. За допомогою конт­ролю суб'єкт управління отримує інформацію для коригування управлінської діяль­ності.

Процес контролю визначається як діяльність об'єднаних у певну структуру суб'єктів контролю, спрямована на досягнення управлінських цілей і заснована на використанні принципів, типів, методів і технологій контролю.

Суб'єктами контролю в державному управлінні виступають органи державної

влади та органи місцевого самоврядування, відомчі органи, структурні підрозділи зазначених органів, громадські організації, колективні та колегіальні органи управ­ління тощо. Об'єктами контролю є: цілі, стратегії, процеси, функції і завдання, па­раметри діяльності, управлінські рішення, організаційні формування, їх структурні підрозділи та окремі виконавці.

Реалізація функції контролю в державному управлінні здійснюється за такими основними етапами:

— визначення параметрів контролю —• показників, критеріїв, норм, нормативів, стандартів функціонування управлінської системи;

— діагностика фактичного стану справ у функціонуванні та розвитку об'єкта управ­ління;

— здійснення аналізу рівня відповідності фактичного стану керованих об'єктів вста­новленим параметрам їх функціонування та розвитку;

— встановлення напрямів і причин відхилень у розвитку об'єктів управління;

— розробка рекомендацій щодо удосконалення механізмів державного управління.

Ефективність контрольної діяльності в державному управлінні визначається оптимальним використанням і поєднанням різних видів контролю (табл. 3.1). Таблиця 3.1 - Класифікація видів контролю

Для забезпечення ефективності контролю він має відповідати таким вимо­гам: об'єктивності; плановості; систематичності; комплексного підходу до оцінки стану справ; гласності; дієвості; особистої відповідальності керівника за стан і орга­нізацію контролю.

Стан і поведінка об'єкта контролю визначається за допомогою методів конт­ролю. Методи контролю у державному управлінні — сукупність способів практич­ної реалізації контрольної функції органів державної влади як складової механізму управління певними об'єктами державного управління.

Серед методів контролю, що найбільш широко застосовуються органами дер­жавної влади у процесі здійснення контрольної діяльності, можна виокремити: екс­пертні оцінки; статистичні методи; методи аналізу-порівняння, узагальнення; мето­ди логічного осмислення розвитку об'єктів контролю.

Система контролю над державним апаратом і органами місцевого само­врядування включає:

• президентський контроль;

• державний контроль, який інституціалізований за гілками державної влади;

• громадський контроль.

1) Контрольні повноваження Президента України визначають Конституція
та Закон України «Про Президента України» від 5 липня 1991 р. Вони поширюють­
ся на різні гілки влади. Так, Президент припиняє повноваження Верховної Ради, як­
що протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть роз­
початися, підписує закони, прийняті Верховною Радою, а в разі незгоди з ними, за
умов суперечності їх Конституції або міжнародним угодам, накладає на них вето з

• наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради, скасовує акти Ка­бінету Міністрів та акти Ради міністрів АРК, які не відповідають належним вимо­гам, утворює суди, утворює, реорганізує та ліквідує міністерства, інші центральні органи виконавчої влади тощо.

2) Контроль, інституціалізований за гілками державної влади, представ­
лений: парламентським контролем; судовим (у тому числі конституційним) контро­
лем; контролем органів виконавчої влади.

2.1. Здійснення парламентського контролю забезпечує Верховна Рада Укра­їни. Цілями парламентського контролю є вирішення різноманітних проблем у різних
сферах суспільного життя. Об'єктом парламентського контролю виступає діяльність
органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, уста­
нов, організацій різних форм власності. ^

Народні депутати України реалізують функції парламентського контролю без­посередньо на основі Конституції України та Закону України "Про статус народного депутата України", а також через органи Верховної Ради України, до яких вони на­лежать, та за дорученням спеціальних суб'єктів парламентського контролю.

Основними повноваженнями народного депутата України, які безпосередньо пов'язані зі здійсненням Верховною Радою України функції парламентського конт­ролю, є: право на запит і звернення, право порушувати питання про перевірку діяль­ності підприємств, установ, організацій, стосовно яких є відомості про порушення ними чинного законодавства, про проведення парламентських слухань, депутатсь­ких розслідувань з будь-якого питання тощо. В межах здійснення контрольних пов-

новажень парламентарі реалізують своє право ставити питання про недовіру складу органів, утворених Верховною Радою, а також посадовим особам, яких обрано, при­значено або затверджено Верховною Радою. Належна реалізація функції парламент­ського контролю забезпечує формування і вдосконалення законодавчої бази регу­лювання суспільних відносин, контроль щодо виконання законів, сприяє утвер­дженню законності.

2.2. Судовий контроль в Україні здійснює система судів загальної і спеціаль­ної юрисдикції. Мета судового контролю полягає в забезпеченні захисту пе­редбачених Конституцією прав та свобод людини і громадянина. Об'єктом судового контролю є всі правовідносини, що виникають у державі.

Суди загальної юрисдикції забезпечують контроль за дотриманням прав і сво­бод громадян шляхом розгляду цивільних, кримінальних, адміністративних та інших справ. їх система будується за принципами територіальності та спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, який здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законо­давства усіма судами загальної юрисдикції. Забезпечуючи реалізацію функції судо­вого контролю, Верховний Суд України:

• переглядає справи у зв'язку з винятковими обставинами у порядку, встановлено­му процесуальним законом; переглядає справи у касаційному порядку у випад­ках, встановлених законом; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов'язані з винятковими обставинами;

• дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнен­ня судової практики та аналізу судової статистики;

• дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за звернен­ням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;

• звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів за­гальної юрисдикції, під час здійснення ними правосуддя, сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів;

• веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, зна­йомиться в судах з практикою застосування законодавства;

• у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних до­говорів України; представляє суди загальної юрисдикції у зносинах із судами ін­ших держав;

• здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Конституційний контроль здійснює Конституційний Суд України — єди­ний орган конституційної юрисдикції в Україні, завданням якого є гарантування верховенства Конституції України як основного Закону держави на всій території України. Конституційний Суд України забезпечує контроль за:

• конституційністю законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів
Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної
Ради Автономної Республіки Крим;

• ' відповідністю Конституції України до чинних міжнародних договорів України

або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для на­дання згоди на їх обов'язковість;

• додержанням конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

• відповідністю законопроектів про внесення змін до Конституції України відпові­дним статтям Конституції;

• додержанням Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції і за­конів України у разі розгляду Верховною Радою України питання про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

2.3. Цілями контролю в системі виконавчої влади є забезпечення законності функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, бю­джетних установ і організацій, суб'єктів господарювання всіх форм власності в різ­них галузях, сферах і видах діяльності.

Об'єктами контролю органів виконавчої влади є матеріальні, трудові, фінансо­ві ресурси, господарська діяльність, творча діяльність, управлінські рішення.

В Україні створюється складна система органів контролю, які мають різну ор­ганізаційну форму та правове становище системі органів виконавчої влади. В її складі міністерства, які в основному здійснюють внутрішньовідомчий контроль за діяльністю підпорядкованих підрозділів, або контроль у сфері реалізації, закріпле­них за ними функцій.

Центральне місце у здійсненні позавідомчого контролю належить державнім комітетам та центральним органам виконавчої влади зі спеціальним статусом. Для них характерний контроль з окремих функцій і щодо непідпорядкованих в ад­міністративному порядку органів і організацій. Вони мають право приймати у межах своєї компетенції обов'язкові для міністерств, відомств, підприємств і організацій акти, давати обов'язкові для виконання вказівки.

3) Громадський контроль — один з видів соціального контролю, який здійс­нюється об'єднаннями громадян та самими громадянами. Він є важливою формою реалізації демократії і способом залучення населення до управління суспільством та державою.

Згідно зі ст. 38 Конституції України "громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, ві­льно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого са­моврядування". Така конституційна норма передбачає як у теоретичному, так і в практичному контексті громадський контроль за органами державного управління і місцевого самоврядування.

Суб'єктами громадського контролю є громадські об'єднання і політичні пар­тії, професійні спілки, молодіжні та інші громадські організації, органи самооргані­зації населення, трудові колективи, збори громадян за місцем проживання, а також окремі громадяни.

Громадський контроль як засіб забезпечення законності в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування суттєво відрізняється від ін­ших видів контролю: всі суб'єкти громадського контролю виступають від імені гро­мадськості, а не держави. їх контрольні повноваження зазвичай не мають юридично

владного змісту, а рішення за результатами перевірок мають, як правило, рекомен­даційний характер.

Характерною рисою громадського контролю є запобігання порушенням у сфері державного управління за допомогою засобів суспільного впливу.

Об'єктом громадського контролю є діяльність органів державної влади та ор­ганів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, а також поведі­нка окремих громадян.

Своє право контролю над державними інституціями громадяни реалізують че­рез різноманітні громадські об'єднання, що створюються на основі Закону України "Про об'єднання громадян".

Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на ос­нові єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Неза­лежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) об'єднання громадян відповідно до Закону України "Про об'єднання громадян" визнається політичною партією або громадською організацією.

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєст­ровані об'єднання громадян користуються правом:

• виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнових і немайнових прав;

• представляти і захищати свої законні інтереси та інтереси своїх членів у дер­жавних та громадських органах;

• брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітин­ги, демонстрації тощо);

• одержувати від органів державної влади та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;

• вносити пропозиції до органів влади й управління;

• розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

• засновувати засоби масової інформації.

У порядку, передбаченому законодавством, політичні партії також мають пра­во:

• брати участь у виробленні державної політики;

• брати участь у формуванні органів влади, представництва в їх складі;

• доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової інформації. Використовуючи зазначені права, об'єднання громадян здійснюють контроль

за діяльністю органів державної влади та органів місцевого самоврядування і вико­ристовують для цього такі форми, як вибори, референдуми, загальнонародні обгово­рення тощо.

Основним методом громадського контролю є перевірка виконання вимог чинного законодавства та прийнятих рішень на підконтрольних об'єктах. Вона може здійснюватись як самостійно, так і разом з органами державного контролю. За ре­зультатами перевірок на підставі складених при цьому протоколів та актів громад­ські організації інформують відповідні державні органи про виявлені порушення, вносять пропозиції щодо притягнення правопорушників до відповідальності тощо.

Розвиток дієвої системи громадського контролю за владою є принциповим фактором, здатним застерегти суспільство від розвитку авторитарних тенденцій.

3.3.3 Функція паблік рилейшнз у забезпеченні зовнішніх комунікативних зв'язків державного органу

Робота з ключовими групами людей виділилась в окремий напрям управлінсь­кої діяльності й отримала назву "зв'язків з громадськістю" ("public relations").

Паблік рилейшнз — це частина управлінської діяльності, спрямована на дося­гнення гармонії, взаєморозуміння, дієвого налагодження зворотного зв'язку між державними органами, установами і громадськістю з метою досягнення ними най­кращих результатів.

Основні сили паблік рилейшнз у діяльності державного органу спрямовані на соціально-політичне і соціально-психологічне середовище: населення, споживачі, громадські організації, інші державні й місцеві органи влади, ринкове середовище, персонал і "друзі організації".

Основні завдання зв'язків з громадськістю державних органів такі:

— формування позитивної громадської думки про державний орган;

— підвищення стійкості державних органів до впливу навколишнього середо­вища.

Громадська думка — це стан масової свідомості, який відображається у суку­пності оціночних суджень про події і факти дійсності, проблематику державного і суспільного життя різних груп населення. На формування громадської думки впли­вають різні фактори — особистісні, соціальні, культурні, психологічні, науково-технічного характеру. їх характеристика наведена в таблиці 3.2.

Таблиця 3.2 - Фактори Формування громадської думки

Дослідження і врахування факторів формування громадської думки дає змогу державним органам виробляти дієві механізми впливу на неї.

Позитивна громадська думка складається з декількох компонентів, основу яких складають імідж і репутація державної установи (організації).

Імідж- — це комплекс думок, ідей і вражень, якого дотримується людина або група людей стосовно якого-небудь об'єкта (товари і послуги, людина, проект, ідея): Поведінка і дії людей щодо об'єкта в основному обумовлені його іміджем. Більшість людей і груп громадськості сприймають не сам державний орган, а тільки деякий образ, імідж. Якщо державні органи не працюють над формуванням іміджу, то він з'являється стихійно і не завжди відповідає їх очікуванням.

Формування образу державного органу може здійснюватися за такими ета­пами: — окреслення реальних характеристик державного органу (переваги і недоліки):

 

— виділення типового кола споживачів;

— виділення переваг, які важливі для типової клієнтури;

— позиціонування виділених характеристик для цільової аудиторії.

З метою забезпечення успішного функціонування державний орган повинен прагнути до того, щоб його образ у свідомості громадськості якомога повніше від­повідав образу, сформованому його спеціалістами. Для досягнення цієї мети сфор­мульований перелік правил побудови позитивного іміджу організації:

— характеристики повинні випливати з реальних переваг організації;

— імідж повинен мати точну адресу, тобто залучати конкретні групи громадськості;

— імідж має бути оригінальним, відрізнятись від образу інших організацій і легко розпізнаватися;

— імідж слід формувати простим і зрозумілим, не перевантаженим інформацією, він повинен легко запам'ятовуватись;

— імідж має бути пластичним, тобто залишаючись незмінним для сприйняття гро­мадськості і легким для розпізнання, оперативно змінюватись у відповідь на змі­ни економічної, соціальної, політичної ситуації, а також під впливом зміни очі­кувань громадськості.

Встановлення і підтримання взаємовигідних стосунків з ключовими групами громадськості можливі з використанням класичної формули паблік рилейшнз RACE: Research, Action, Communication, Evaluation, що в перекладі з англійської означає дослідження, дії, комунікації, оцінка. Кожен з наведених елементів є уза­гальнюючим блоком дій і заходів, що здійснюються з використанням певного набо­ру технологій.

Засобом зміцнення позицій державних органів є лобіювання, яке впливає на прийняття рішень з метою реалізації своїх інтересів. Лобіювання є частиною механі­зму врахування і узгодження інтересів державних органів і органів державної влади різних рівнів.

Лобіювання може здійснюватись державними органами з використанням та­ких форм і методів: участь у парламентських або відомчих слуханнях; прямі контак­ти з офіційними особами для викладу позиції; представлення результатів власних наукових досліджень або спеціалізованої інформації у владні структури; участь у роботі експертних груп з підготовки законодавчих і нормативних документів; про­ведення конференцій, нарад за участю представників інших органів влади; консуль­тування державних органів; надсилання звернень, листів, пропозицій у інші держав­ні органи влади різних рівнів. Таким чином, основу лобіювання становить інформу­вання представників влади про інтереси державних органів та можливі наслідки рі­шень, що приймаються.

Зміст функцій зв'язків з громадськістю у системі менеджменту державного ор­гану наведено у таблиці 3.3.

Практична діяльність державного органу у системі паблік рилейшнз перед­бачає:

— реалізацію активних дій з досягнення доброзичливості з боку громадськості, по­
зитивної оцінки нею результатів професійної діяльності працівників державного

органу; збереження репутації державного органу за рахунок підтримання позитивного

внутрішнього клімату в трудовому колективі, вироблення стилю поведінки орга­нізації та відмова від тих напрямів функціонування, які йдуть у розріз з інтере­сами громадськості або шкодять взаєморозумінню з нею; — використання форм і методів психологічної взаємодії як у середині державного органу, так і за його межами, що дають можливість виховати у кожного праців­ника почуття відповідальності і зацікавленості не лише за результати діяльності, а й користь, що пропонується суспільству.

Таблиця 3.3 - Функпії зв'язків з громадськістю

Досягнення взаєморозуміння, доброзичливих відносин між- державним органом ' та громадськістю базується на дотриманні таких вимог:

• забезпеченні широкого, адекватного інформування як усієї громадськості, так і окремих її соціальних груп;

• організації ефективного зворотного зв'язку із громадськістю;

• залученні громадськості до участі у процесі обговорення та прийняття рішень.

У полі засобів паблік рилейшнз державні органи використовують такі ЗМІ: преса, інформаційні агентства, телебачення, радіо, журналістика.

Співпраця зі ЗМІ передбачає вибір певної форми передачі їм інформації про діяльність державного органу. Поширеною формою подачі інформації про діяль­ність державного органу є прес-конференції, брифінги, організація відвідування представниками засобів масової інформації заходів, які проводять державні органи.

До інструментів зв'язків з громадськістю, що використовуються державними органами, також належать семінари, конференції, "круглі столи ".ІУІетою проведення подібних заходів є обговорення актуальних проблем і представлення позиції дер­жавного органу в потрібному світлі.

Важлива роль у налагодженні зв'язків з громадськістю в державних органах відводиться промовам, публічним виступам і діловим бесідам. Перевагами цих ін­струментів є: можливість використання прямого і переконливого способу спілку­вання; демонстрація відкритості організації на основі налагодження безпосередньо­го контакту з аудиторією; сприяння в персоналізації організації; донесення позиції державного органу до аудиторії без посередників.

Розвиток інформаційних технологій обумовлює постійне збільшення інстру­ментів зв'язків з громадськістю, в переліку яких ключова роль належить всесвітній комп'ютерній мережі Інтернет. Особливістю цього інструменту є практично необ-

межені можливості врахування, аналізу інформації, спроможність підтримувати безперервний зв'язок з ключовими групами громадськості.

Державні органи на основі створення своїх веб-сайтів використовують різні варіанти зв'язків з громадськістю, серед яких: електронні ЗМІ, інформаційний пор­тал, тематичні сайти, доставка оголошення, домашня сторінка, канал новин, катало­ги.

Фахівці з паблік рилейшнз наголошують на високій ефективності використан­ня такого інструменту зв'язків з громадськістю, як короткострокові ПР-компанії, які забезпечують максимальну концентрацію впливу на громадську думку. ПР-компаніям притаманні такі характеристики: часова визначеність, конкретна досяжна ціль, ресурсна обмеженість.

При здійсненні паблік рилейшнз у державних органах слід враховувати зако­нодавчо-нормативні акти, які визначають зміст і умови реалізації механізмів зв'язків з громадськістю. Наприклад, особливості реалізації функції зв'язків з громадськістю в державному органі визначені законами України "Про інформацію", "Про науково-технічну інформацію", "Про звернення громадян", "Про порядок висвітлення діяль­ності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засо­бами масової інформації", "Про інформаційні агентства", "Про друковані засоби ма­сової інформації".

Поширенню відомостей про діяльність органів державної влади, розумінню й об'єктивній її оцінці значною мірою сприяє Закон України "Про порядок висвітлен­ня діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Укра­їні засобами масової інформації".

Інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самовря­дування збирають, аналізують, обробляють та оперативно надають інформацію про діяльність цих органів у повному обсязі засобам масової інформації, крім випадків, передбачених Законом України "Про державну таємницю".

Для висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого са­моврядування їх інформаційні служби мають право використовувати такі форми підготовки та оприлюднення інформації:

— випуск і поширення бюлетенів (спеціальних бюлетенів), прес-релізів, огля­дів, інформаційних збірників, експрес-інформаціїтощо;

— проведення прес-конференцій, брифінгів, організація інтерв'ю з керівниками органів державної влади та органів місцевого самоврядування для працівни­ків вітчизняних і зарубіжних засобів масової інформації;

— підготовка і проведення теле- і радіопередач; забезпечення публікацій (ви­ступів) у засобах масової інформації керівників або інших відповідальних працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

— створення архівів інформації про діяльність органів державної влади та ор­ганів місцевого самоврядування;

— інші форми поширення офіційної інформації, що не суперечать законодавст­ву України.