Згадаймо: скульптура – вид образотворчого мистецтва, який відтворює явища дійсності у об’ємній формі. У скульптурі думки і почуття людини виражаються не прямо, а опосередковано, мовою об’ємів і пластичних рухів тіла. Положення спини, рук, голови персонажів, їх жести, міміка, їх рухи, розслаблені або напружені м’язи – все це складає “мову” скульптури. Вигини тіла в напруженні, гра його м’язів дають художникам можливість розповісти не лише про поведінку, але й про внутрішнє життя людини.
Ще з античних часів в скульптурі існували два методи трактовки об’ємної форми. Художник може вдатися до тонкого і плавного моделювання, з спокійно перетікаючими об’ємами, з безперервними силуетними обрисами – так виконаний “Дискобол” Мирона: не дивлячись на напруженість тіла атлета, глядач не бачить здутих м’язів. Але художник вільний чинити й інакше: підкресливши внутрішньосилуетні форми – м’язи і зчленування, -зробити об’єми начебто наповненими внутрішньою динамікою. Так створив статую Геракла, що сидить давньогрецький майстер Аполлоній (І ст. до н. е.).
Ці методи трактовки об’ємно-пластичної форми до нашого часу зостаються основними в скульптурі; обидва вони пригодні для обробки як оголених, так і одягнутих фігур. Адже одяг також може лежати м’якими складками, підкоряючись пропорціям і руху тіл, або бурно майоріти в повітрі.
До одежі в скульптурі художники на протязі віків відносилися по-різному, Складки грецького одягу не тільки не заважали демонстрації тіла, котре вимальовувалося під ними узагальненими об’ємами, але, навпаки, збагачували його рух. В середні віки ці складки були доведені до умовності і уподібнювалися часом архітектурним формам – іноді прямим, іноді утворюючим драматичні злами. В статуї Ути (собор в Германії, бл. 1250-1260 рр.) вся фігура цілком схована спадаючим до землі важким плащем, обриси її тіла вгадуються лише приблизно. В часи Відродження скульптори також нерідко зображали людей в широких, просторих одежах, але одежі ці не були відчужені від фігур, під ними виднілись коліна, плечі, їх композиція допомагала передати поставу персонажів.
Якщо художники створюють своїх героїв не в тому одязі, котрий був притаманний їм за життя, то таку одежу називають умовною. В ХVІІІ-ХV ст. було прийнято зображувати видатних людей в стилізованому античному одязі. Згадаємо хоча б такі відомі твори, як “Мідний вершник” Е. Фальконе в Петербурзі або пам’ятник Мініну і Пожарському І. Мартоса в Москві. На Петрі І – довгий плащ, високі сандалії, голова його увінчана лавровим вінком. На плечі Пожарського накинута легка класична тога; Мінін одягнутий у коротку туніку, прикрашену по краям візерунком та в штани, у яких в стародавні часи зображували скіфів. Цим засобом скульптори прагнули підкреслити, що доблесть їхніх сучасників не поступається доблесті античних героїв.
В тих же випадках, коли скульптор зображує свого героя в одязі, що відповідає історичній епосі, в котрій той жив, костюм називають історичним. Показуючи людей в справжньому одязі того чи іншого століття, скульптор допомагає нам краще уявити реальність епохи.
Скульптура може зображувати людину в стані спокою, тобто в статиці, або в русі, тобто в динаміці. Рух буває і сповільненим, неспішним, і поривчастим, він характеризує і дію, і психологічну сутність персонажу. Іноді цей рух має сюжетний характер пов’язаний з цілеспрямованими вчинками. Іноді ж він не має зовнішньої мотивації, є самоцінним, безфабульним. Художники у такому разі просто зображують людей, які встають, ідуть, лежать, повертають корпус, голову, протягують руку тощо.
В скульптурі часто зустрічаються твори, в котрих вирішальне значення для реалізації задуму має жест. Жести можуть бути стримані або експресивні, плавні або рвучкі, різкі, патетичні або сором’язливі. У досконалому скульптурному творі жести завжди повинні бути значними і виразними.
При аналізі слід звернути увагу на співвідношення об’ємів в творі, вагу пластичних мас (в нашій уяві це пов’язується з стійкістю), взаємозв’язок скульптури і оточуючого її простору, співвідносність і пропорційність її частин, її ритм. Ритм в скульптурі – це повторюваність, чергування будь-яких елементів твору. У скульптурі чергуватися можуть об’ємні форми фігур, їх розміри і відстань між ними, направлення ліній і мас, жести, нахили, повороти голів, рухи. Ритм надає скульптурі стрункості і узгодженості, створює відчуття життя, наповнює це відчуття незчисленними різноманітними відтінками. Правильно організований ритм іноді дозволяє нам уявити дію, котра відбудеться далі, за зафіксованою в скульптурі миттєвістю.
Навчитися “читати” ритм дуже важливо для дослідження античної скульптури; не володіючи цим вмінням неможливо подумки «домалювати» фрагменти, що не збереглися. Розуміння ритму – його динаміки, послідовності, наповненості багато в чому допомагає проникнути в сутність твору. Поняття про ритм в скульптурі тісно пов’язане з поняттям простору. Знаходячись в тому чи іншому середовищі, скульптура взаємодіє з оточенням – включає в себе простір, зтикається з ним, вимагає для себе реального місця в ньому.
Простір, що безпосередньо став частиною твору, називається відкритим. Таким, наприклад, є простір, що заключений між фігурами в «Громадянах Кале» О. Родена. Кожна фігура тут знаходиться від іншої на певній, чітко продуманій художній відстані: якщо їх переставити або зрушити, скульптурна група стане хаотичною і втратить свою переконливість.
Відкритому простору протилежний простір замкнутий. Він притаманний скульптурам з монолітними об’ємами, масами, що щільно прилягають одна до одної. Скульптури ці, як правило, не мають яких-небудь виступаючих частин, витягнутих рук або відставлених ніг і по формі близькі до форм деревного стовбуру або кам’яного блоку. Таке співвідношення скульптури і простору полюбляв визначний італійський художник і скульптор Мікеланджело Буонарроті, котрий вважав, що гарною є лише та статуя, котра, скотившись з гори, залишиться неушкодженою. Цій вимозі ідеально відповідає, наприклад, його «Хлопчик, що зкорчився», котрий зберігається в Ермітажі (дослідники припускають, що майстер висік його з майже абсолютно правильного куба).
