Середньовічна культура була насамперед культурою релігійною. Це зумовило виняткове місце церкви і духовен-ства в культурному житті. Якщо у попередні століття християнських храмів було ще порівняно небагато, то в ХІІІ–ХІV ст. усі руські землі покриваються мережею церков. У великих містах було кілька церков, тут формувалися кола книжників, носіїв християнської освіченості. Інтелектуальними центрами швидко стали й монастирі.
Найбільшим осередком монастирського життя був Київ, де крім Печерського, великий авторитет мали Михайлів-ський, Софійський, Видубицький, Кирилівський, Гнилецький, Пречистенський та інші монастирі Деякі з наземних монастирів перемістилися в печери після ординського нашестя. Другим за значенням був Чернігів з його старовин-ними монастирями. Вагоме місце в культурному житті займали також монастирі Переяслава. З монастирів Волині найбільшим і найавторитетнішим був Жидичинський, на Поділлі – Бакотський печерний монастир. Впливовим на території Галицької єпархії був Успенський монастир у с. Уневі (біля Львова). Провідну роль на Закарпатті відігра-вали монастирі в Грушеві та Мукачеві.
7. Міста і села як осередки культури.
Культура міста і села – дві взаємопов’язані, але і взаємопротиставні сторони культурного життя середньовіччя. У місті частіше з’являлися і легше приймалися новації у виробництві, побуті та культурі. Село краще зберігало тради-ції, часто давні і значимі. У певні періоди селянство також ставало рушійною силою суспільних змін.
У містах незважаючи на традиційність і консерватизм форм ремесла й торгівлі, багатьом людям було властиве прагнення зробити кар’єру, вибитися в люди, просунути-ся якомога вище в суспільній ієрархії. Для більшості селян вирішальним був життєвий цикл визначений щорічним чергуванням сезонних робіт, який для наступних поколінь ма-ло відрізнявся від попередніх.
Місто давало тим, хто знаходився у межах мурів, відчуття відносної безпеки. Символічне зображення мурів і брам присутнє на гербах ряду міст. Міцні, гарно оздоблені брами мали викликати повагу до міського світу з його особли-вими порядками і звичаями. Міський краєвид, характер забудови, архітектура храмів та їхні розписи були середови-щем, яке формувало смаки людей, впливало на їх світогляд та ментальність. Характерною була гордість за своє місто, своєрідний міський патріотизм.
Важливим осередком міського життя була ринкова площа, торговиця. На таких площах могли влаштовуватись і театральні дійства, релігійні процесії.
Міста в різних регіонах були неоднорідними за національним і соціальним складом, способом забудови, спрямо-ваністю торгівельних і культурних зв’язків. Торгово-ремісничі центри відрізнялись від аграрних містечок.
Усі міста вирізнялися певною концентрацією письменних людей, тут зосереджувалися мистецькі пам’ятки, церк-ви, монастирі. Населення міст було рухливішим від сільського. Все це зумовлювало важливу роль міського населення в усіх основних ділянках культурного життя.
Конкретних відомостей про життя на селі є дуже мало. Та фольклорні й етнографічні матеріали про сільський по-бут середньовіччя в інших землях й сусідніх країнах дозволяють зробити певні висновки і стосовно давніх часів в Україні. Наприклад, якщо в обрядових піснях у ХІХ ст., присутні явно дохристиянські мотиви, то є всі підстави вва-жати, що відповідні обряди мали ще більше поширення в часи, коли християнізація світогляду і обрядності робили лише перші кроки.
ХІІІ–ХІV ст. – час тісної співдії і взаємопристосування старих звичаїв і тих обрядових дійств та вірувань, що при-несла з собою християнська церква. Саме в цей час на календар сільськогосподарських робіт накладається церковний календар. Тим самим обряди і магічні дійства, пов’язані з початком сезонних та інших робіт, з магією, що мала забез-печити врожай і плодючість худоби, пов’язуються з святами, які припадали на відповідний час, внаслідок чого різні види землеробства і тваринництва отримують своїх небесних покровителів.
Важливим завданням церкви було впровадження обрядів, пов’язаних з основними подіями життя людей – народ-женням, заручинами й одруженням, хворобами, смертю. Поширеність уже в ХІІІ–ХІV ст., серед селян християнських імен засвідчує, що хрещення на цей час стало повсюдним явищем. Можна припустити, що на той час вже увійшли у життя й нові весільні й похоронні обряди, в яких традиційні язичницькі елементи певною мірою поєднувались з хрис-тиянськими. Так, на Чорнівському городищі (Закарпаття) періоду ХІІ–ХІІІ ст. в похованнях виявлені як хрести та іконки так і матеріали, що вказують на язичницькі вірування.
Село зберегло і донесло до наступних поколінь багатий фольклор, яскравих світ казок, легенд, пісень, різноманіт-ність орнаментики художнього мистецтва. Водночас сільський побут не був чимось закостенілим. Духовенство впро-ваджувало нові форми релігійного культу, церковні пісні, релігійне мистецтво. В цілому культурне життя українсько-го селянства – найчисленнішої верстви тогочасного суспільства – було по-своєму багатим та різноманітним.
8. Зв’язки із західним християнським світом.
Для західноукраїнських земель була природною солідарність із західним християнським світом. Зокрема, Галиць-ко-Волинське князівство інтенсивніше, ніж це було у давньому Києві, стало на шлях творчого освоєння культурних цінностей країн Західної і Центральної Європи.
Галицько-Волинський літопис (ХІІІ ст.) не демонструє ознак відчуження між православним та латинським світа-ми. Для автора літопису є прийнятними усі західні святі. Він називає папу Римського «отцем» і, водночас, декларує свою відданість «грецькій вірі». У князівських канцеляріях Галицько-Волинської держави поряд із староруською мо-вою документи укладалися також і латиною. Печатки галицьких володарів мали латинські написи. Західноєвропейсь-кий романський художній стиль справив певний вплив на архітектурне мистецтво Галицько-Волинської держави.
Польща, Угорщина, східні землі Німеччини значною мірою відігравали посередницьку роль: через них проникали далі на схід ті культурні явища, що мали загальноєвропейський характер. У ряді українських міст з’являються грома-ди іноземців, які привносили західні впливи в культурний процес на українських землях.
Впродовж першої половини ХIV ст. у культурному житті України збільшувались впливи західного, латинського християнства, проте природнім було і певне протистояння їм, оскільки агресія з боку західних держав – католицьких Польщі та Угорщини, а згодом і Литовського князівства, яке з кінця ХIV ст. також стало католицьким, не сприяла сприйняттю форм культури характерних для «латинян».
9. Часткове засвоєння елементів східної культури.
Продовжується започаткований раніше процес часткового засвоєння деяких елементів орієнтальної (східної) куль-тури. Це було, зокрема, пов’язане з поселенням на українських землях половців і представників інших народів Сходу.
Монголо-татарська навала не сприяла культурному життю, але разом з тим створювала певні умови і для контак-тів з представниками культури Азії, особливо на рівні побуту, ужиткового мистецтва, звичаїв.
Ідеологічне протистояння загарбникам, релігійної відмінності та прагнення народу до самозбереження спричиня-ли швидше протистояння впливам зі Сходу ніж активне сприйняття його культури.
10. Культурні зв’язки в межах східнохристиянського світу.
В даний період для України на рівні духовної культури, писемності, релігійного мистецтва основне значення мали зв’язки і взаємовпливи в межах християнського світу і насамперед у межах східного християнства. Зокрема, в са-кральному мистецтві (архітектура і оздоблення храмів, іконопис, церковний спів) протягом тривалого часу чітко ви-раженими залишалися впливи візантійської культури, ареалом яких були слов’янські православні країни.
Розвиток культури в умовах перебування України у складі іноземних держав
(друга половина ХІV – перша половина ХVІ ст.)
Культурний розвиток на українських землях у цей період характерний наступними тенденціями.
1. Складні умови розвитку культури: встановлення іноземного панування, початок поширення католицизму на укра-їнських землях, спустошливі набіги татар.
Цей період відзначається складними процесами у розвитку української культури. Соціально-політична ситуація характеризується роз’єднаністю українських земель, відсутністю єдиного політичного центру, спустошливими татар-ськими набігами, іноземним гнітом. На середину ХІV ст. українські землі опинились в межах Великого князівства Литовського (Східна Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина), та Польщі (Галичина), Угорщини (Закарпаття) та Молдавії (Буковина). На становищі Києва негативно позначилося спустошення його золо-тоординськими військами Едігея у 1415 р. і кримського хана Менглі-Гірея у 1482 р.
Після того як наприкінці ХІV ст. Галичину було остаточно включено до Польщі, королівська влада почала тут спиралася на прийшлих феодалів-католиків. Привілеї іноземців-католиків були фактором денаціоналізації тих, хто не належав до привілейованої в масштабах держави католицької релігії. Відповідно і ситуація у сфері к-ри почала доко-рінно змінюватися: панівною стала к-ра католиків, хоча на той час вони складали ще незначну меншість населення. Те, що укр. землі опинилися в складі різних держав, і в них поступово зникали можливості розвитку давніх держав-ницьких традицій, позначалось негативно на стані культур. життя, гальмувало появу нових явищ у сфері духов. к-ри.
2. Суперечлива позиція панівних еліт у культурній сфері, процеси денаціоналізації.
Належність до різних політичних утворень істотно позначалась на еволюції культури, особливо серед суспільної верхівки. Її позиція у культурній сфері була суперечливою. З одного боку, князі і частина боярства тривалий час збе-рігали традиції, що були сформовані ще в Київській Русі. З іншого боку, панівна еліта все більше піддавалась впли-вам нових державних форм, під владою яких вони опинились.
Поступово і в структурі і в ментальності українських еліт започатковуються суттєві зміни. Проходить станова структуризація українського суспільства, яке у ХV ст. стало поступово уподібнюватись до решти суспільств Цент-рально-Східної Європи, де протягом ХІІІ–ХІV ст. вже окреслились чіткі правові ніші для кожної з груп населення відповідно до походження і характеру занять. Правове виокремлення так званих «простих станів» (міщанського і се-лянського) відбувалось паралельно з утвердженням вищого стану – шляхти.
Формування шляхти вносило відповідні зміни у колективну свідомість і мало далекосяжні наслідки. З одного боку українська еліта розвертається «обличчям на Захід», а з іншого – світоглядні новації приводять до певних втрат у сфе-рі культури, бо стимулюють відхід еліти від попередньої культурної традиції на користь Заходу. Створюється грунт для процесів денаціоналізації, втрати самобутніх культурних рис, надмірногозасвоєння запозичень.
3. Підтримка культурної сфери нижчими верствами суспільства.
Там де панівна православна верхівка втрачала свої позиції, культура розвивалася більш наближено до нижчих верств суспільства: меценатами часто ставали дрібні й середні шляхтичі, парафіяльне духовенство. Культурне життя часто було пов’язане з тими осередками, де проживала дрібна православна шляхта. Поступово все більш вагомим стає вплив на розвиток культури з боку нової суспільної сили – міщанства.
4. Культурна єдність українських земель на рівні традиційного способу життя.
Протягом зазначеного періоду відбувався розвиток самобутніх явищ у культурі, що опиралась на усталені тради-ційні начала. Патріархальна замкнутість сільських громад, їхній традиційний спосіб життя, підтримуваний традицій-ними світоглядом і обрядовістю, великою мірою стали запорукою культурної єдності всіх українських земель на рівні побутової культури. Вважається, що єдність визначальних форм народної культури відіграла велику роль у поширен-ні ряду загальноукраїнських рис в усній мові, які з часом знаходили своє відображення і в писемності.
5. Культурна взаємодія в межах православного слов’янського світу.
Характерною рисою цієї доби була визначна роль культурної спадщини у збереженні ідентичності народу шляхом опори на давні традиції. В цьому плані важливе значення мала культурна взаємодія в межах православного слов’ян-ського світу. На кінець ХІV – першу половину ХV ст. припадає період пожвавлення культурних відносин між Украї-ною та південнослов’янськими землями. Він дістав в науці назву «другого південнослов’янського впливу» і тією чи іншою мірою позначився на духовній культурі українського народу хоча і не став визначальним у жодній її галузі.
Через посередництво Болгарського царства з його православно-богословською літерат. традицією на українських землях поширюється ісихазм (грецьк. ісихія – спокій, відреченість) – релігійно-містична течія що зародилась у Візан-тії на рубежі ХІІІ–ХІV ст., релігійно-філософське, етико-аскетичне вчення про шлях до єднання людини з богом через т. зв. «очищення серця» сльозами і самозосередженість свідомості. Ісихазм характерний зацікавленістю внутрішнім світом людини, гіперболізацією почуттів, намаганням виявити християнські істини в усіх галузях життя, емоційно-експресивним літерат. стилем (т. зв. «плетінням словес»). Поширення цього стилю в Україні пов’язане з діяльністю вид. письменників, церковних і культ. діячів ХІV–ХV ст., болгар за походженням – Кипріяна та Григорія Цамблака.
Збереженню культурної ролі Києва навіть у найгірші часи сприяла діяльність Києво-Печерського монастиря, як важливого осередку культурних взаємин між регіонами тогочасного православного світу. Києво-Печерська лавра по-ширювала свій вплив далеко за межі Київської землі. Виявом цього, зокрема, було утворення Супрасльського мона-стиря як своєрідної філії Лаври на заході білоруських земель (нині у Польщі).
6. Переселення на українські землі іноземців, які приносять свої культурні традиції.
В цей період в Україні збільшується кількість іноземних поселенців – німців, поляків, євреїв, греків, угорців, вір-менів, які приносять власні культурні традиції і сприяють втягненню України у загальноєвропейські процеси куль-турного життя. Зростають громади людей інших релігій. Їх писемність, літургійний спів, культове будівництво, релі-гійне мистецтво розвивались в межах своєї традиційної культури.
Одночасно створювались умови і для взаємовпливів, насамперед у сфері побутової культури, ремесел, ужитко-вого мистецтва. Ряд міст України, насамперед в західному регіоні, були зонами інтенсивної взаємодії місцевої куль-тури з культурою іноземців.
7. Проникнення в Україну латиномовної середньовічної та ренесансно-реформаційної культури.
Протягом зазначеного періоду в Україну все більш інтенсивно проникають форми культури, вироблені у Західній і Центральній Європі. Це був суперечливий процес. Спочатку латиномовна освіта і наука поширювалися ізольовано, не впливаючи на осередки традиційної культури. Причиною цього було насамперед те, що в умовах іноземного поне-волення православна церква, що була основним охоронцем традицій, побоювалася відверто запозичувати культуру, яка б асоціювалася з денаціоналіза-ційними впливами держав, що насаджували католицизм як панівну релігію.
Хоча у зв’язку з цим взаємовпливи традиційної культури і західних культурних течій залишались досить обмеже-ними та все ж із Заходу вже почали надходили нові культурні вчення загальноєвропейського характеру. Окремі до-сягнення культури Ренесансу і ранньої Реформації поширювались в Україні. Її відвідували відомі свого часу вчені-гу-маністи, зокрема з Італії. Вихідці з України відвідували провідні у Західній Європі центри ренесансної культури. (Де-тальніше про ренесансно-гуманістичні та реформаційні впливи в українській культурі буде окреме питання).
8. Роль православної церкви у культурному збереженні українського етносу в цей період.
Оскільки національна свідомість була нерозривно поєднана з релігійною, в її формуванні велику роль відігравала освічена частина духовенства, а також культурно-освітні діячі, пов’язані з церковними структурами. Якщо окремі ієрархи не завжди відповідали своєму покликанню (що траплялося у всі часи), то в цілому, церква як інституція ви-тримала випробування. Вона збереглася як основна національна установа, навколо котрої інтегрувалося суспільство за відсутності власної держави. В цьому плані вона була своєрідним духовним царством, яке, хоч і недосконало, але зберегло релігійно-культурну тотожність народу.
У ХV – першій половині ХVІ ст. вірність практично усіх верств українського суспільства православній церкві, сприйняття її як церкви національної залишалися гарантією самозбереження українського етносу в релігійному і від-повідно в культурному плані. А збереження етносу було передумовою і запорукою його майбутнього політичного відродження.
