Лекции.Орг


Поиск:




Україна в огні» О. Довженка – неприхована правда про Велику Вітчизняну війну




РОЗДІЛ III. КІНОПОВІСТІ О. ДОВЖЕНКА ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ

Про війну українськими письменниками сказано і написано дуже багато. І це зрозуміло: вся історія нашого народу пов'язана з постійною загрозою іноземного вторгнення, з необхідністю відстоювання своєї свободи і незалежності. З українських історичних дум і пісень, поетичних і прозових творів про Велику Вітчизняну війну ми дізнаємося про подвиги наших дідів і прадідів, завдяки їм краще усвідомлюємо, які страждання приносить людству війна.

Серед творів українських митців про людину і народ на війні особливо виділяються кіноповісті Олександра Довженка. Він один із тих письменників, яким випало жити в надзвичайно важкий час. На очах відбувалися грандіозні соціальні битви, мільйони людей загинули під час громадянської війни та війни з німецькими фашистами. І серце Довженкове не могло не відгукнутися на страждання рідного народу. Він сам був на фронті, на власні очі бачив горе, сльози, кров і своїм обов'язком вважав оспівати безсмертний подвиг українців, показати всьому світу безмір їхніх страждань і велич героїчних звершень.

Перу митця належить ряд кіноповістей, темою яких є Велика Вітчизняна війна. Це такі його твори, як кіноповісті «Україна в огні», «Повість полум'яних літ». В «Україні в огні» відчутною є публіцистичність, що передбачає чітку авторську позицію з виразними акцентами. Формуючи авторський міф війни, що проеціюється на Україну, населення якої воювало в різних ворожих таборах і було в окупації, О. Довженко однозначно позиціонує як «правдиву», «священну» й «визвольну», тобто ретранслює офіційні радянські коди.

Олександр Довженко в своєму «Щоденнику» записав: «Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо». [ ]І сама назва твору «Україна в огні» готує читача зустрітися з трагедією народу, печаллю, сумом і смертю. Не можна спокійно читати Довженків опис: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес… Горіло все… Усе гинуло…»[ ]. І таких жахливих картин пожеж у кіноповісті багато, за їх допомогою автор хоче показати страждання своєї країни, муку її синів і дочок, трагедію держави. «Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилося по недобитих вокзалах»[ ], — читаємо у кіноповісті і бачимо сплюндровану землю, безутішних матерів та вдів, відчуваємо їхнє горе.

Вже влітку 1942 року були написані перші варіанти кіноповісті, 1943 року – у розпал війни, вона була остаточно завершена. Тоді ж її прочитав М.Хрущов, який тоді стояв при владі, в цілому схваливши і пообіцявши окриленому авторові надрукувати її найближчим часом. Але вперше вона була надрукована через 23 роки, у 1966 році після довготривалого замовчування, щоправда, з багатьма цензурними купюрами. Чому так сталося? Кіноповість не сприйняв Сталін. Досить сказати, що для її розгляду 31 січня 1944 року було скликано спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП(б)У, на якому і «розпинали» Довженка [ ]. «Сьогодні ж узнав…тяжку новину, – записував О.Довженко в щоденнику від 26 листопада 1943 року, – моя повість «Україна в огні» не вподобалась Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки…Тяжко на душі і тоскно…Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» – це правда…» [ ].

Душевний стан письменника в той період найкраще передає його лист до Миколи Бажана від 29 лютого: «Дорогий Миколо! Повідомляю тебе, що я перебуваю зараз у надзвичайно тяжкому моральному стані, такому тяжкому, що часом смерть здавалась би дорогим бажаним відпочинком. Я почуваю, що з кожним днем ніби зашморг затягується навколо моєї шиї і дихать стає нічим. Я не можу вже ні ходити до театру, ні навіть їздити в метро. Мені здається, що всі дивляться на мене як на проклятого одступника, про якого я написав був колись оповідання…» [ ]. А далі найкрасномовніше промовляє «Щоденник» О.Довженко від 30 січня 1945 року: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всі зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився й жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості» [ ]. Зрозуміло, що вона не «вписувалася» в тодішню атмосферу диктату, підозр і культу вождя…

Фільм взагалі не вийшов на екрани. Майже всі кінофільми кінорежисера критикували. Однак такого терору, такої тоталітарної наруги, як за «Україну в огні», він ще не зазнавав. Повість «Україна в огні» – знакова для Олександра Довженка, адже в ній – найголовніше, що він побачив, перестраждав, передумав за війну. Як українець, як син, як чоловік, як воїн, як режисер відчував він найбільший біль, найстрашнішу муку, найпекучіший сором – залишати кохану, залишати матір, залишати батьківщину. Лише він дозволив собі заступитися за людей, яких після війни звинувачували в тому, що вони залишилися на окупованих територіях і «допомагали» фашистам [ ]. Фільм «Україна в огні» був поставлений дружиною Довженка – Юлією Солнцевою під назвою «Незабутнє» у 1967 році, випущений на Мосфільмі російською мовою, тобто вже через десять років після його смерті. Головні ролі в ньому зіграли: Євген Бондаренко, Зинаїда Дехтярьова, Ірина Короткова та Юрій Фісенко.

Головним, наскрізним у кіноповісті є велетенський, епічний образ України, сплюндрованої фашистами і більшовиками. Епітетами «кривава», «попалена», «розбита», «поруйнована», «обездолена в загравах пожеж» дано «портрет» нашої землі тих буремних літ. Весь текст кіноповісті пронизаний описами різних краєвидів: ранкових, полудневих, вечірніх і нічних. Разом узяті, вони відтворюють красу України, її незвичайну багату природу [ ]. Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях: «О українська земле! Як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися, гноєм і передсмертною блювотою. Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем!» [ ]; «Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилося по недобитих вокзалах!» [ ].

Важливу роль в змалюванні образу України відіграє народна пісня. У тексті кіноповісті чимало пісень: вже в 1 розділі родина Запорожців співає пісню «Ой піду я до роду гуляти». У пісні «Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна» виливають свою тугу невільниці, яких везуть з Полтавщини до Німеччини. Над табором полонених тихим чумацьким реквієм по застреленій поліцаєм Мотрі Левчисі звучить журлива «Не вернемось, чайко, ти матінко наша!» [ ].

Усе краще, що є в українському етносі, Довженко втілив у величезних, прекрасних образах жінок. Всі вони трагічні і уособлюють та конкретизуюсь загальний образ України. Це і берегиня роду – Тетяна Запорожчиха, і її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха та ін. Усі жінки змальовані автором з великою симпатією, та Олеся найближча його серцю: мабуть, це його ідеал української дівчини. Красива і чепурна, невсипуща в роботі і скромна, цнотлива і співуча. Взагалі вона була «тонкою,обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом» [ ]. Велика патріотка своєї нації, Олеся глибоко переживає всенародну біду – окупацію. Вражена нападом фашистів, притуливши руки до грудей, вона вигукує: «Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?» [ ]. З «нами» – це з родом, рідним селом, усією Україною…

Є в повісті надзвичайно смілива сцена, не властива українській літературі і моральній традиції, коли Олеся, не бажаючи бути поґвалтованою кимось з окупантів, свідомо пропонує себе першому з наших воїнів, що відступають (ним виявився Василь Кравчина). Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб не збитись у цій сцені на еротику чи фальшиву сентиментальність. Опис ночі-зустрічі Олесі й Василя займає понад чотири сторінки – і це чи не найкращі, найпоетичніші сторінки повісті [ ].

Не випадкове ім’я головної героїні. Надзвичайно сильні українські жіночі характери під таким же ім’ям Олеся були у П.Куліша, Б.Грінченка, А.Чайківського та інших прозаїків і поетів України [ ]. Усі жіночі образи повісті – трагічні, а образ Христі Хутірної серед них – найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера. Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими словами – «повія», «устілка», «офіцерська курва», «шмара», «сука», «гадюка»… Коли її вели на жахливе незаконне судилище, «вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу…»[ ]. Одвертість Христини збивала прокурора з пантелику. На запитання: «Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?» – Христя з гідністю каже: «Я знаю, що мені не вийти звідси живою… Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки?.. Яка я повія? Мучениця я! Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю… Я не признала вас за свого суддю: я пам’ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялись так голосно і гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам’ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним. От я і осталась під німцем, повія і стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?» [ ].

Так з підсудної Христя стала обвинувачувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму [ ]. Олеся і Христя – два основні компоненти образу України: перша – її поетична душа, а друга – її трагічна доля.

Вогонь – колірна домінанта кіноповісті «Україна в огні». Саме вона увиразнює трагічну тональність твору. Колір вогню, що зливається з кольором крові, символізує смерть, тотальну руйнацію, всенародне горе. Червоно-кривавими барвами позначені пейзажі, картина бою, образи палаючих полів, сіл, людей, палаючого повітря. Поєднуючись із звуками, пахощами, червоно-кривава барва створює ефект руху, динаміки, передає страшну атмосферу трагедії. Сіро-чорні, похмурі й холодні кольори ще більше посилюють відчуття тяжкого горя, що розлилося по українській землі…[ ]

Отже, «Україна в огні» – кіноповість-трагедія, один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки Другої світової війни. Саме Україна прийняла на себе перші удари загарбників, найстрашніші і найбільші битви відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях [ ]. Автор показав у ній не тільки жахливу дійсність воєнних років, боротьбу народу проти фашистських окупантів, мужність та сміливість українців, а й жорстоку політику Сталіна, хибну систему виховання. Про багатьох людей цієї доби автор каже: «І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі» [ ]. О. Довженко нагадує нам, до чого призвело таке зневажання власної історії.

Багато уваги автор приділяє показові поведінки фашистів у окупованих селах, і єдиний висновок, який тут можна зробити, свідчить: війна — це навіть більше, ніж трагедія. Наприклад, за те, що жінка віддає перевагу Сталіну, а не Гітлеру, німець вбиває її: «Допивши молоко, він витяг з кишені револьвер і між іншим застрілив небогу» [ ]. Але для Олександра Довженка вся правда війни — це не тільки особливості державної політики, не тільки негативні риси окремих людей та жахливі умови життя в період гітлерівської окупації. Багато місця автор відводить показові справжніх героїв — наприклад, солдат під командуванням Василя Кравчини. Усі бійці, які боролися з нападниками, проявили неабияку мужність для того, щоб їхня Батьківщина була вільною. Вони боролися з ворогами до останньої краплини крові.

Саме героїчних сцен у кіноповісті більше, ніж інших. І тому можна зробити висновок: насамперед, автор хотів увічнити подвиг бійців, які звільнили рідну землю. Кіноповість О. Довженка «Україна в огні» можна назвати твором неоднозначним, адже автор висвітлив події воєнних років не тільки в патріотичній, героїчній площині. Він, не приховуючи правди, розповів про зрадників та викрив хиби сталінського режиму. Проте твір усе одно лишає по собі чітке враження про справжній подвиг мільйонів наших співвітчизників, які у боях відстоювали не тільки своє, але й наше право на життя [ ].

«Україна в огні» – це крик болю, це перше, гостре, вразливе сприйняття й перші спроби осмислення народної душі в час жорстокої навали. В кіноповісті письменник звертається до найтрагічніших сторінок із історії Великої Вітчизняної війни – її початок і відступ радянських військ на схід. Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор: «Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами…Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці… Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней» [ ]. Повна розгубленість серед населення, розгубленість у військах перед раптовою залізною навалою… Сини Купріяна Хуторного, одного з героїв кіноповісті, стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком: «У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубилися ми…Мости, тату, зірвані. Плавати не вміємо» [ ].

Письменник дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських звертаннях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: «У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. Серед перших ударів загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі» [ ].

Війна підняла на ноги всю Україну. Тисячі біженців, переважно жителів міст, їхали на схід. А селяни, прив’язані «тисячолітніми узами до землі», не могли всі виїхати, тому дивилися у слід від’їжджаючим і говорили: «А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися!» [ ]. Ті, що тікали в тил, питали один в одного: «Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікать? – Ну, ясно! Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців!» [ ]. Так розколювалася нація зсередини, і це ще один із трагічних наслідків війни, який переживатиме народ ще довгі роки по війні. Але найстрашніше було те, що «державні діячі середньої руки», втікаючи самі, звинувачували інших у паніці, приховували правду. Василь Кравчина, почувши розмову голови виконкому одного містечка Н. Лиманчука з двома дівчатами про відступ, з гіркотою вигукнув їм: «Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф, – показав Василь на голову, – що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту» [ ].

Так і сталося потім із героїнею твору – Христею й сотнями інших дівчат, яким довелося пройти всі кола фашистського пекла, а потім ще й постати перед судом холодних та бездушних «незгораємих шкафів», які вирішили, що саме вони – проповідники державної політики, лінії партії. Автор показує усю глибину народного горя в окупації – довелося й орати замість волів і коней, і віддати цвіт нації – найкращих юнаків та дівчат – у Німеччину на каторжні роботи, зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами фашистських автоматів, на шибеницях.

У центрі твору – так само трагічна доля хліборобської родини Лавріна Запорожця, яка уособлює долю усього українського народу, зганьбленого, розтоптаного окупантами. Чимало тут ліричних відступів, роздумів про теперішній суспільний устрій, історичну долю України,про український народ у цій страшній війні – схвильований автор не стримувався, він сміливо відкривав вражаючу правду про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. В творі не було піднесено пафосу, оспівування тріумфального руху Червоної армії, жодного слова про «натхнення героїчних зусиль» радянського народу Сталіна.

У квітні 1942 року письменник записує в «Щоденнику»: «Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої України! Нема!» [ ]. Це вже світовідчуття й ескіз трагедійної кіноповісті «Україна в огні». Митець очищається в горнилі власних страждань, через страждання народу, криваві битви, особливості втрати, у якому він бере безпосередню участь» [ ].

Кіноповість «Україна в огні» — один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї історії. Письменник захоплюється мужністю своїх героїв, прославляє їх подвиг у віках, хоч серце його при цьому обливалося кров'ю за марно втраченими силами і життями: «Як билися люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вернигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу» [ ].

Довженко не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. У своєму зверненні до нього письменник говорив: «Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?» [ ].

Отже, письменник у кіноповісті «Україна в огні» з переконливою прямотою і великою художньою майстерністю розкрив трагедію українського народу в найбільшій світовій війні. Висновок у читачів може бути лише один — таке не повинно повторитися!

 





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-12-31; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 1067 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Бутерброд по-студенчески - кусок черного хлеба, а на него кусок белого. © Неизвестно
==> читать все изречения...

935 - | 979 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.009 с.