Показники кількісної оцінки економіко-географічного положення.

Тема 3. Оцінка економіко-географічного положення

І природно-господарського використання території

План

1. Методи оцінки економіко-географічного положення.

2. Показники кількісної оцінки економіко-географічного положення.

 

Методи оцінки економіко-географічного положення.

Економіко-географічне положення (ЕГП) є вирішальним чинником розміщення не лише великих промислових об’єктів, а й невиробничих елементів. Воно входить до переліку класичних чинників розміщення промисловості.. Якщо інші чинники (ресурси, джерела енергії, робоча сила) можуть втрачати своє значення (наприклад, у разі надмірної кількості їх) то економіко-географічне положення є стійким, перехідним.

Для територіального планування і управління важливо враховувати координатне положення, структуру транспортної мережі (яка відображає територіальну зв’язаність району), магістральність шляхів, просторову віддаленість від розвинених центрів сусідніх районів.

Аналіз ЕГП треба проводити комплексно, об’єктивно з урахуванням усіх його елементів:

- положення населення і території (району) в координатній системі;

- положення з урахуванням висоти місця;

- природної здатності до зв’язків із сусідніми районами більш високого рангу;

- положення відносно чітко виражених господарських утворень;

- положення відносно міст з важливим функціональним значенням і сусідніх районів;

- положення відносно державних кордонів;

- транспортне положення в минулому і нинішнє з визначенням того, наскільки воно використане.

Економіко-географічне положення можна розглядати за трьома основними ознаками:

1) відносно елементів суспільного відтворення. За цією ознакою розрізняють такі види економіко-географічного положення:

- виробничо-географічне, тобто положення відносно баз матеріального виробництва, центрів тяжіння господарського життя або економічних ресурсів;

- ринкове – відносно ринків збуту споживчих товарів виробничого призначення;

- демографічне – відносно зосередження населення, трудових ресурсів;

- транспортно-географічне – відносно транспортної мережі з урахуванням її перевізної здатності, швидкості та вартості транспортування;

2) відносно району, області, країни. Це ЕГП поділяється на центральне, периферійне, ексцентричне тощо;

3) залежно від масштабів (або дистанційності) об’єктів. Сукупність ЕГП областей України характеризується унікальним поєднанням природних умов і ресурсів, їх природно-ресурсний потенціал визначається запасами паливно-енергетичних, мінерально-сировинних, а також водних, земельних і рекреаційних ресурсів. Внаслідок територіальної диференціації природних умов і ресурсів формуються складні й різноманітні за спеціалізацією галузеві й міжгалузеві територіальні комплекси, які впливають на суспільний територіальний поділ праці.

 

Показники кількісної оцінки економіко-географічного положення.

Показник кількісної оцінки ЕГП повинен одночасно відображати параметри об’єкта, відносно якого визначається ЕГП, сумарну потужність діючих чинників, сумарну відстань між об’єктом і чинниками, що впливають на нього, та наявність транспортної мережі.

Опис ЕГП об’єкта (А) має вигляд

 

ЕГП_(А)= {[Р_(Х1), І₁, ₁], [Р_(Х2), І₂, ₂]…[Р_(Хn), І_n, _n]}.

 

Усім зазначеним вимогам відповідає формула

 

,

 

де Р _(j(А) – параметр j- того об’єкта; Р_(Хі) – параметр j- того чинника, що позначається на розвитку об’єкта, або об’єм вантажу, що постачається на цей об’єкт; І_іj – відстань між і- тим чинником та j- тим об’єктом; _іj – кількість транспортних шляхів з i- тим чинником та j- тим об’єктом.

Розрахований за наведеною формулою показник ще не розкриває вигідності чи невигідності ЕГП об’єкта. Її можна визначити лише порівнянням визначеного за формулою показника ЕГП з показником іншого аналогічного об’єкта. За інших рівних умов ЕГП географічного об’єкта буде більш вигідним, якщо:

- на нього впливає більша кількість чинників;

- він близько розташований до чинників, що впливають на нього;

- сумарна потужність цих чинників вища за потужність цього об’єкта;

- об’єкт і чинник з’єднуються більшою кількістю транспортних шляхів.

Оцінку ЕГП (Q балів) господарських об’єктів регіону можна визначити за формулою

Q_i = W_i + L_i,

 

де W_і – приведений бал віддаленості і- того господарства; L_і – приведений бал забезпеченості транспортними шляхами (з урахуванням якості) і- того господарства.

 

W_j= ,

де – мінімальна середня віддаленість, км; W_i – середня віддаленість і- того господарства, км.

Середню віддаленість і -того господарства (в кілометрах) визначають за формулою

 

,

де – віддаленість господарства від пунктів приймання і переробки молока, км; – віддаленість господарства від пунктів приймання і переробки м’яса, км; – віддаленість господарства від пунктів приймання і переробки зерна; км, – віддаленість господарства від найближчої залізничної станції, км; – віддаленість господарства від районного центру, км.

 

L_i = ,

 

де – забезпеченість транспортними шляхами з урахуванням якості їх покриття, ; – мінімальна забезпеченість транспортними шляхами з урахуванням якості їх покриття, .

 

,

де – загальна довжина транспортних шляхів з урахуванням їх якості, км; – площа і- того господарства, км².

 

dK_i = 1,6D + 1,2D + 1,0D ,

 

де d – довжина транспортних шляхів з покриттям удосконаленого типу, км; D – довжина транспортних шляхів з покриттям перехідного типу, км; D – довжина ґрунтових шляхів, км. Коефіцієнт якості покриття доріг: 1,6 – удосконаленого типу; 1,2 – перехідного типу; 1,0 – ґрунтових.

У розвитку міжрегіональних зв’язків особливе значення має визначення центральності ЕГП окремих регіонів відносно інших регіонів країни. Для цього складають матрицю, в якій наведені відстані d(x_i, x_j) між вершинами регіонами І х_і, і х_j, тобто відстані (І) ланцюгів S_k (x_i, x_j) до найменшої відстані:

 

d(x_i, x_j) = min {I [ S_k (x_i, x_j)]}.

 

Вершина з найменшою відстанню mind (x_i) є центром графа G (x). Вершини з найбільшою відстанню maxd (x_i) становлять периферію графа. Наведений граф ілюструє центральність положення Київської, Вінницької, Кіровоградської, Житомирської, Черкаської; українність – Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської, Волинської, Чернівецької, Луганської, Донецької, Запорізької областей та Автономної Республіки Крим. Інші адміністративні області займають проміжні положення.

ЕГП адміністративних областей характеризується також чинниками межування із сусідніми зарубіжними країнами. Східні області України (Харківська, Луганська, Донецька, Сумська) мають сприятливі передумови для розвитку інтенсивних територіально-виробничих зв’язків з Росією.

Вигідність ЕГП адміністративних областей Придніпров’я визначається близькістю до важливої водної магістралі – Дніпра із зручними виходами до Чорного та Азовського морів, а також до Донецького вугільного басейну. Області Придніпров’я не мають власного твердого палива, проте вигідно розташовані відносно Донбасу, а також джерел води і гідроенергії. Більшість промислових центрів тяжіє до Дніпра і утворює ядра промислових вузлів, інші території використовуються у сільському господарстві.

Центральне ЕГП адміністративних областей України (Київська, Житомирська, Кіровоградська, Черкаська) характеризуються близькістю до центрів паливно-металургійного комплексу Придніпров’я і Донбасу, можливістю отримувати різні види металу і палива, а також зручним положенням відносно промислово розвинених і густо населених районів Росії.

Важливим чинником розвитку продуктивних сил західних областей України є їх близькість до центральноєвропейських країн. Серединне положення Вінницької, Львівської, Закарпатської, Чернівецької областей відносно країн Центральної Європи використовується для транзитних міждержавних перевезень. Транспортна інфраструктура прикордонних областей перетворюється на важливу галузь міжнародної спеціалізації, що вимагає збільшення її пропускної спроможності.