Подоляк Л.Г., Юрченко В.І.

П61 Психологія вищої школи: Підручник. 2-е вид. - К.: Каравела, 2008. - 352 с.

I8ВN 966-8019-00-8

У підручнику на основі досягнень психологічної науки систематизо­вано і представлено найновіші відомості з психології вищої школи. З гу­маністичних позицій розкрито актуальні психологічні проблеми підго­товки фахівців із вищою освітою.

Призначений для студентів, аспірантів і молодих викладачів, а також соціальних працівників, які працюють з молоддю, батьків студентів.

УДК 159.922.6(075.8) ББК 88.8я73

© Подоляк Л.Г., Юрченко В.І., 2008 © Видавництво „Каравела”, 2008

 

з

ЗМІСТ

ВСТУП............................................................................................... 6

1. ПСИХОЛОГІЯ ВИЩОЇ ШКОЛИ, її ПРЕДМЕТ,

ЗАВДАННЯ ТА МЕТОДИ............................................................. 8

1.1.Криза освіти. Основні напрями реформування вищої освіти та

науки у XXI столітті..................................................................... 8

1.2.Предмет і основні категорії психології вищої школи як нової галузі

психологічної науки................................................................... 18

1.3.Завдання психології вищої школи на сучасному етапі реформування

вищої освіти в Україні................................................................ 20

1.4.Зв’язок психології вищої школи з іншими науками.................... 24

1.5.Методологія і принципи психологічного дослідження................. 26

1.6.Класифікація методів збору та інтерпретації емпіричних

психологічних фактів. Поняття про методику психологічного дослідження 31

1.7.Дослідницькі вміння. Етика дослідника...................................... 35

2. ЗАГАЛЬНА ПСИХОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

СТУДЕНТСЬКОГО ВІКУ............................................................ 40

2.1.Психологічна характеристика студентства як періоду пізньої

юності або ранньої дорослості..................................................... 40

2.2.Суперечливості та кризи студентського віку................................ 50

2.3.Вищий навчальний заклад - один із провідних чинників

соціалізації особистості студента як фахівця................................ 57

2.4.Адаптація студента до навчання у вищій школі, її види та умови

ефективності............................................................................... 60

2.5.Типологічні особливості сучасних студентів................................ 68

3. ПРОФЕСІЙНЕ СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ СТУДЕНТА

ЯК МАЙБУТНЬОГО ФАХІВЦЯ З ВИЩОЮ ОСВІТОЮ..................... 75

3.1.Навчально-професійна діяльність як провідна, її ознаки.............. 75

3.2.Професіоналізація особистості студента як новоутворення

студентського віку...................................................................... 77

3.3.Фахова компетентність як показник психологічної готовності

студента до професійної діяльності.............................................. 91

3.4.Роль самовиховання в професійному зростанні студента............. 94

4. ПСИХОЛОГІЯ СТУДЕНТСЬКОЇ ГРУПИ................................... 102

4.1.Психологічні особливості студентської групи та її структура..... 102

4.2.

4.3. Розвиток студентської групи, характеристика студентського

колективу................................................................................. 106

4.4. Міжособистісні стосунки у студентській групі....................................................................................................... 110

4.5. Проблема керівництва та лідерства у групі, функції студентського

лідера....................................................................................... 118

4.6. Психологічні особливості студентського самоврядування.......... 123

5. ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМ

ПРОЦЕСОМ У ВИЩІЙ ШКОЛІ.................................................. 129

5.1. Необхідність управління у сфері освіти та його особливості...... 129

5.2. Види і функції педагогічного управління.................................. 131

5.3. Психологічний аналіз процесу управління у сфері вищої освіти.. 134

6. ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ УЧІННЯ СТУДЕНТІВ.................. 155

6.1. Навчальний процес у ВНЗ як спосіб реалізації завдань професійної

підготовки студентів................................................................ 155

6.2. Студент як суб’єкт навчально-професійної діяльності................ 157

6.3. Роль мотивації в навчально-професійній діяльності студента..... 159

6.4. Організація самостійної навчально-пізнавальної діяльності

студентів.................................................................................. 168

6.5. Розвиток творчого потенціалу майбутніх фахівців.................... 173

6.6. Психологічні передумови і показники успішності студентів у

навчально-професійній діяльності............................................. 178

6.7. Причини неуспішності студентів і шляхи їх усунення............... 181

7. ПСИХОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ......... 188

7.1. Сучасні вимоги до особистості фахівця з вищою освітою

і проблема виховання студентської молоді................................ 188

7.2. Мета, завдання та зміст виховання студентської молоді............. 191

7.3. Психологічні механізми, критерії та етапи розвитку моральної

свідомості людини.................................................................... 206

7.4. Характеристика основних напрямів реалізації функцій виховання

студентів вищих навчальних закладів....................................... 213

8. ПСИХОЛОГІЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ВИКЛАДАЧА ЗІ

СТУДЕНТАМИ........................................................................... 226

8.1. Характеристика педагогічного спілкування як форми педагогічної

взаємодії.................................................................................. 226

8.2. Психологічний аналіз педагогічної взаємодії викладача

і студентів................................................................................ 229

8.3. Характеристика педагогічних позицій викладача у спілкуванні

зі студентами............................................................................ 237

8.4. Протиріччя педагогічної взаємодії і бар’єри в педагогічному

спілкуванні, їхні причини та шляхи регулювання..................... 246

8.5. Діалогічне спілкування як умова ефективної педагогічної взаємодії

викладача і студентів................................................................ 253

9. ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ КОНФЛІКТІВ У ПЕДАГОГІЧНІЙ

ВЗАЄМОДІЇ, ШЛЯХИ ЇХ ЗАПОБІГАННЯ ТА СТРАТЕГІЇ ВИРІШЕННЯ 259

9.1. Конфліктні ситуації та педагогічні конфлікти, причини їх

виникнення.............................................................................. 259

9.2. Особливості педагогічного конфлікту та умови його

запобігання............................................................................... 265

9.3. Стратегії (моделі) вирішення педагогічних конфліктів............. 267

9.4. Навчання майбутніх педагогів управління конфліктними

ситуаціями і вирішення педагогічних конфліктів...................... 279

10. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ВИКЛАДАЧА

ВИЩОЇ ШКОЛИ....................................................................... 286

10.1. Педагогічний професіоналізм діяльності викладача 286

10.2. Педагогічна творчість та її особливості 290

10.3. Професіоналізм особистості викладача 299

10.4. Авторитет викладача 303

10.5. Типологія викладачів 306

КОРОТКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК................................ 311

ЗАГАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА.............................................................. 351

Пам’яті наших Батьків і Вчителів присвячується.

ВСТУП

Однією з найважливіших передумов реформування вищої освіти в Україні є підготовка нової генерації науково-педагогічних кадрів - націо­нальної еліти, яка здатна оволодіти освітньо-світоглядною парадигмою гуманітаризації, гуманізації і демократизації освіти і науки, забезпечити різнобічний розвиток і піднесення самоцінної особистості кожного сту­дента. Щоб вирішити це надзвичайно важливе й складне завдання, по­трібно суттєво підвищити рівень психологічної культури викладачів, зо­крема, шляхом покращання їхньої психолого-педагогічної підготовки.

У зв’язку з нами розроблений навчальний курс «Психологія вищої школи», який протягом восьми років успішно викладають магістрантам і аспірантам - майбутнім викладачам вищих навчальних закладів. Під­ручник адресується всім, хто цікавиться студентом як унікальною осо­бистістю, щоб надати психологічну допомогу йому й собі у спільній не­легкій справі навчання і виховання сучасного майбутнього фахівця, та у здійсненні останнім свого призначення в житті.

Підручник є структурованою сукупністю наукових психологічних знань, концепцій і теорій, які викладені з певних авторських позицій. Ми намагалися реалізувати насамперед особистісно-діяльнісний під­хід, розроблений зусиллями багатьох поколінь учених (Л.С. Виготський, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн та ін.) і співзвучний бага­тьом аспектам гуманістичної психології.

Головні теоретичні положення підручника такі:

1) У центрі педагогічного процесу ВНЗ перебуває студент, який навча­ється і формується як особистість майбутнього фахівця.

2) Навчальний процес передбачає організацію і управління навчально- професійною діяльністю студентів у педагогічному співробітництві та педагогічному спілкуванні.

3) У процесі навчання і виховання студентів викладач є також суб’єктом власної науково-педагогічної діяльності. Він повинен об’єктивно оці­нювати й коригувати свою поведінку, знати себе, свої здібності, особ­ливості вольової саморегуляції та інше, щоб гідно виконувати свої професійні обов’язки.

Таким чином, в освітній процес залучені і студенти, і викладачі, які самостійно ініціюють свою інтелектуально-пізнавальну активність, що спрямована на засвоєння смислів професійної діяльності як важливих елементів їхнього особистісного досвіду. Головне педагогічне завдання

 

викладача - забезпечити співробітництво у прийнятті рішень, актуалі­зувати мотиваційні ресурси учіння студента, розвивати його особистісні настанови, які адекватні гуманістичному навчанню, створювати умови для особистісного зростання майбутніх фахівців і для власного профе­сійного вдосконалення.

На підставі теоретичних положень можна сформулювати для виклада- ча-початківця деякі практичні поради:

1) Зрозумій кожного студента, поважай його особистість, допомагай йо­му навчатися - це передумова успішного вирішення головного завдан­ня вищої освіти - становлення особистості майбутнього фахівця.

2) Викладач як організатор навчально-професійної діяльності студента виступає в ролі і партнера, і фасилітатора (за К. Роджерсом). Через це він повинен постійно шукати можливість для власного саморозвитку і професійного самовдосконалення. Треба пам’ятати слова К.Д. Ушин- ського: «Тільки особистість може діяти на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер».

3) Викладач ВНЗ повинен гідно виконувати свої професійні обов’язки, а тому брати на себе відповідальність не тільки за тих, кого навчає, а й за самого себе, за свій професійний досвід, за об’єктивну оцінку власних особистісних якостей, значущих для професії Педагога і Вихователя.

4) Викладач зобов’язаний володіти високою загальною і психологічною культурою, культурою інтелектуальної діяльності, культурою пове­дінки і педагогічного спілкування.

Автори підручника сподіваються, що вивчення курсу «Психологія ви­щої школи» надасть можливість молодому викладачеві-початківцю опа­нувати певну систему необхідних психологічних знань, що забезпечить загальну психологічну теоретичну підготовку, яка слугуватиме основою для успішної практичної роботи з навчання і виховання високопрофе- сійних фахівців. Запропонований матеріал підручника допоможе йому зрозуміти складні питання самовиховання, саморозвитку і професійного самовдосконалення.

У підручнику є психологічний словник, у якому визначено основні поняття психології вищої школи, а також ті, що студенти повинні були опанувати в інших навчальних курсах (загальна психологія, вікова і пе­дагогічна психологія, соціальна психологія та ін.), які набувають нового теоретако-практичного аспекту для молодого викладача при оволодінні ним науково-педагогічною діяльністю у вищій школі.

Основний зміст підручника успішно апробований авторами співпра­цею з магістрантами й аспірантами за навчальними посібниками Подо­ляк Л.Г., Юрченко В.І. Психологія вищої школи. — К.: Філ-студія, 2006. — 320 с.; Подоляк Л.Г., Юрченко В.І. Психологія вищої шкали: Практи­кум. - К.: Каравела, 2008. -336 с.

 

1. ПСИХОЛОГІЯ ВИЩОЇ ШКОЛИ, ЇЇ ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ТА МЕТОДИ

На XVIII Міжнародному психологічному конгресі Ж. Піаже зазначав, що «...психологія посідає центральне місце не лише як продукт усіх ін­ших наук, а також як можливе джерело пояснення їхнього формування і розвитку». Психологія вищої школи в своїй основі розглядає загально- психологічні закономірності і механізми освітньої діяльності у ВНЗ, яка включає навчання і виховання фахівця з вищою освітою.

1.1. Криза освіти. Основні напрями реформування в!ищої освіти та науки у XXI столітті

Лише гуманність і демократичність створять якісно нову освіту.

В.О. Сухомлинський, український педагог

Одним із пріоритетних напрямів державної політики щодо розвитку вищої освіти, як визначено в Національній доктрині розвитку освіти в Україні, є підготовка кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння і впровадження науковоємних та ін­формаційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці.

Розв’язати ці складні завдання може лише нова генерація викладачів- професіоналів, покликаних розвивати професійні здібності, виявляти та­ланти, формувати особистість кожного студента як майбутнього фахівця з вищою освітою. Високий рівень наукової компетентності в поєднанні з педагогічною майстерністю і психологічною культурою викладачів, впро­вадження здобутків психологічної иауки в педагогічну практику - реаль­на передумова підвищення ефективності навчального процесу у вищій школі, реалізації принципів демократизації і гуманізації вищої освіти.

Законом України «Про вищу освіту» визначено, що на посади науко­во-педагогічних працівників обирають за конкурсом переважно осіб, які мають наукові ступені або вчені звання, а також випускників магістрату­ри, аспірантури та докторантури. У зв’язку з цим однією із складників змісту магістерської підготовки та навчання в аспірантурі є психолого- педагогічний блок дисциплін, серед яких особливо важливе значення має психологія вищої школи. Це базова наука, тому що крізь її призму ми можемо керувати пізнавальною діяльністю студентів, формувати в них здібності до майбутньої професійної діяльності. Через це психологія

 

вищої школи сприяє вирішенню тих актуальних проблем, які стоять пе­ред системою вищої освіти на сучасному етапі розвитку науки і техніки. Вища освіта в інформаційному суспільстві зазнає суттєвих змін, набуває нових рис, властивостей, ознак і характеристик, які реалізують її соці­ально-культурний характер.

Американський соціолог Е. Тоффлер визначав, що розвиток цивіліза­ції історично здійснювався хвилями, яких є три:

1- а хвиля - аграрна цивілізація, яка тривала кілька тисячоліть;

2- а хвиля - індустріальна цивілізація, яка характерна з XIV до сере­дини XX століття;

3- я хвиля - інформаційна цивілізація, яка виникла в другій половині XX століття і продовжується в XXI столітті.

У другій половині XX ст. відбувається постіндустріальна революція, яка характеризується вибухом нової наукової інформації та новими до­сконалішими технологіями виробництва. Так, якщо на початку XX сто­ліття обсяг наукової інформації подвоювався кожні 20 років, то в другій половині - спочатку кожні 10 років, а наприкінці століття - кожні п’ять, а в окремих галузях через три і менше років. Лише у сфері пізнання про людину з 1990 року з’явилося, за опублікованими даними, майже 90% нової інформації.

Сучасна, третя хвиля розвитку цивілізації - це період значних науко­вих досягнень, який характеризується насамперед виникненням нового погляду на еволюцію природи, а тому і на людину. Наприклад, у фізич­ній науці поряд з об’єктивною фізикою, яка традиційно вивчала 4 рівні реальності (тверді тіла, рідина, газ і плазма (вогонь)), з’явилася суб’єк­тивна фізика, яка досліджує фізичний вакуум (ефір), первинні торсіонні поля - поля кручення (з ними пов’язують свідомість), абсолютне ніщо (божественна монада). З’явилися також нові галузі і психологічної науки (психогенетика, психофізика, психосинтез та ін.).

Відкрита нова фундаментальна взаємодія - інформаційна. Так, зокре­ма, свідомість людини багато вчених розглядають часткою свідомості Всесвіту, яка має голографічний (об’ємний) характер. Почалися дослід­ження таких явищ, як психокінез, телепатія, телекінез та ін., механізми яких ще не з’ясовано. З’явився новий погляд на співдружність наук- синергетика. Синергетика - це напрям міждисциплінарних досліджень процесів самоорганізації у відкритих системах (фізичній, біологічній, хімічній, екологічній та ін.). Перешкодою до виконання цих завдань є вузька спеціалізація вчених - окремо фізик, біолог, хімік, психолог. У зв’язку з цим необхідно створити якийсь професійний симбіоз, наприк­лад, фізик + біолог + психолог.

Відповідно до появи нової більш поширеної інформації виникають до­сконаліші технології виробництва (космічна, атомна та ін.). Прикладом

 

технічного досягнення є те, що комп’ютери подвоюють свої технічні мож­ливості кожні 18 місяців. Є гіпотеза, що до 20-30-их років XXI століття буде створений комп’ютер з властивостями людської свідомості.

Проте поряд зі значними досягненнями науки спостерігається вража­юча моральна деградація людей: «віддані в архів» духовність, етика й естетика; насаджується егоїзм і безвідповідальність. Встановилися такі моделі поведінки в публічному та приватному житті багатьох людей, для яких характерна дисоціація ціннісних настанов, домінування переважно матеріальних інтересів, зниження критеріїв оцінки власних учинків і, на­впаки, підвищення агресивності у стосунках із зовнішнім світом. Ось що говорить у зв’язку з цим американський учений Т. Розак у книзі «Уроки мудрості» (за ред. Ф. Капра): «Цінність, якість, дух, душа, духовне спіл­кування - все було відсічено від наукового мислення як явна надмірність. А що залишилося? Лише машина часу, змащена маслом, мертва і воро­жа». В.П. Зінченко використовує для визначення цього явища термін «технократичне мислення», для якого чужі поняття духовність, мораль­ність, совість тощо.

Ще один показник кризи науки - втрачена гармонія природи і людини, на яку людство спиралося тисячоліттями. У 1992 р. Міжнародна конфе­ренція ООН визначила, що природа відплатить за глум над нею епідемі­ями, мором, стихійними лихами: глобальне потепління, цунамі, урагани, землетруси тощо.

Досягнення сучасної науки, зміна наукових парадигм повинні знайти відображення в системі та змісті вищої освіти. Система сучасної освіти набуває якості відкритої системи, а людина в ній стає учасником творчо­го процесу засвоєння світу. Саме тому до особистості фахівця з вищою освітою висуваються нові вимоги, докорінно повинна змінитися і стра­тегія його підготовки. Треба переробити не тільки зміст професійного навчання, а й забезпечити відповідні форми розумової діяльності студен­тів. Вища освіта повинна бути на вищому рівні культури (починаючи з операційного компонента й закінчуючи особистішим). По-перше, набуті знання у ВНЗ дуже швидко застарівають, якщо їх постійно не поновлю­вати під час професійної діяльності. По-друге, технічні засоби автомати­зації деяких процесів розумової праці відкрили широкі можливості для творчості фахівця.

Таким чином, якщо раніше метою освіти було засвоєння предметних знань, умінь і навичок, то тепер виникає проблема формування особис­тості загалом - особистості духовної і моральної, з бажанням, потребою і вмінням учитися самостійно протягом усього трудового життя. У цих умовах фахівець повинен не тільки поповнювати свої знання, а й ви­являти творчість при вирішенні виробничих проблем, а то виникає «вто­ринна неграмотність»: працівник не тільки не може вирішити проблему,

 

а навіть і не бачить її. Важливо зрозуміти, що саме ці два чинника (вмін­ня вчитися і виявляти творчі здібності) визначають конкурентоспромож­ність фахівця на ринку праці.

Наприкінці XX століття вчені більшості країн світу визначили, що масштаби недоліків підготовки фахівців із вищою освітою дуже значні, тому можна говорити про кризу в системі вищої освіти, ознаки якої такі:

1) Наприкінці XX століття виникла потреба в підготовці фахівців нової генерації, але для цього не було ні наукової, ні методичної бази.

2) Тривалий час практична підготовка фахівців відбувалася на шкоду ду­ховному і культурному розвитку особистості. Із ВНЗ виходили спеці­алісти з технократичним мисленням, для яких були чужими поняття духовність, гуманність, гідність.

3) Управління освітою мало авторитарний характер. Авторитаризм при­гнічував творчість, ініціативу, відповідальність як шкільних учителів, так і викладачів вищої школи.

Ці ознаки кризи в системі вищої освіти простежувались у всьому сві­ті, а в колишньому Радянському Союзі вона визначалася ще й такими чинниками:

1) Низька оплата праці фахівців із вищою освітою призвела до деваль­вації цінності вищої освіти. Соціальний престиж спеціаліста з вищою освітою дуже знизився.

2) Десятиріччями не мав попиту професіоналізм, талант, інтелект фахів­ця. До особистості спеціаліста в середовищі інтелектофобії був усе­реднений підхід, що породжувало функціонерів, людей із технокра­тичним мисленням.

Є й інші серйозні недоліки у вищій освіті, які свідчать про її кризу. На жаль, райдужні перспективи, породжені в стінах альма-матер, у дея­ких студентів швидко розвіюються при зіткненні з реаліями майбутнього професійного життя. І якщо шкільні знання найчастіше є для випускника школи пропуском у ВНЗ, то студентські знання, уміння і навички не за­вжди гарантують гідну роботу молодому фахівцеві з вищою освітою.

Крім того, менеджери з роботи з персоналом зазначають, що вчораш­нім студентам для успішної роботи не вистачає вміння планувати свій час, через що робота не виконується вчасно. Погана самоорганізація при­зводить також до неефективної роботи в команді, адже новачки не готові узгоджувати свої дії з усіма членами трудового колективу. Крім цього, сьогодні викладачеві часто бракує навичок самопрезентації (мистецтво показати себе з найкращої сторони), уміння виступати перед студент­ською аудиторією, коротко, аргументовано і дохідливо викладати свої думки. Незважаючи на те, що ми живемо в інформаційну епоху, дехто з молодих педагогів не має достатніх навичок самоосвіти, використання комп’ютера і часто плутається навіть у найпростіших офісних програмах.

 

Ці та інші недоліки пов’язані як з недосконалим змістом професійної підготовки, так і малоефективними технологіями навчання у ВНЗ, не­хтування психологічними закономірностями і механізмами становлення особистості майбутнього фахівця.

Є критика вчених і сучасної психології, в якій часто немає людини з її проблемами, а психічне життя обмежується діяльністю і поведінкою. Ре­зультати фундаментальних наукових досліджень у галузі психології ви­переджають відомості, наведені в підручниках, на 15-20 років. Наприк­лад, наукова психологія збагатилася такими новими поняттями, як пара­психологія, нейролінгвістичне програмування, глибинна психологія та ін., яких немає в багатьох підручниках із психології для студентів ВНЗ.

Проте сучасна криза в науці і освіті має і позитивне значення: створю­ються умови для проникнення в глибинні таємниці буття, розширюються межі досліджень, виникають умови для розвитку і самоорганізації осо­бистості.

Виділяють три основні змістовні аспекти поняття «освіта»: освіта як цінність, освіта як система, освіта як результат. Цінність освіти полягає в єдності особистісного, державного та суспільного складників. Освіта як система має такі функції (О. Подольська): передача підростаючому поколінню примножених людством знань; участь у процесах соціалізації особистості; забезпечення наступності соціального досвіду; засвоєння людської культури; вплив на соціальну мобільність у формуванні соці­ально-професійної структури суспільства. Освіта як результат оціню­ється на індивідуально-особистісному і суспільно-державному рівнях.

Лише освіта здатна системно, історично вивірено, принципово, техно­логічно обґрунтовано виконувати функцію суспільства щодо підготовки молодого покоління до творчої трудової діяльності. Проте кризовий стан освіти в усьому світі був такий, що освіта не встигала ні в змістовному, ні в методичному плані за технологіями виробництва, які швидко змінюють­ся, за потребами інтелектуального забезпечення нових стратегій розвитку суспільства на основі нових знань і високоефективних технологій. Крім того, потрібно було змістити акценти з освіти, що формує культуру корис­ності (знання, вміння і навички), на освіту, яка формує насамперед куль­туру відповідальності і гідності (духовність, гуманістичні цінності).

Які ж нові тенденції виникли щодо подальшого розвитку освіти вза­галі і вищої освіти зокрема?

Мета освіти сьогодні- виховання в молоді довіри до динамічних знань, формування вміння вчитися і переучуватися, усвідомлювати по­требу в розвитку свого творчого потенціалу. Неперервність реального буття людини, культури, моральних відносин поєднує свободу вибору та моральну відповідальність. У зв’язку з цим високий професіоналізм фа­хівця повинен поєднуватися з розумінням наслідків своєї діяльності для

 

суспільства з відповідальністю перед ним (і навіть перед людством зага­лом). Це пояснюється тим, що сучасна людина технологічно спроможна скоїти щось жахливе навіть у масштабах усієї планети. Саме тому підго­товка фахівця з вищою освітою передбачає насамперед становлення його як особистості, людини гуманної, відповідальної, з громадянськими та моральними якостями.

Реалізація завдання реформування вищої освіти здійснюється за таки­ми напрямами: гуманітаризація, фундаменталізація і гуманізація.

Гуманітаризація вищої освіти - перехід людства від індустріальної (технократичної) до інформаційної цивілізації, що передбачає поворот освіти до цілісного сприйняття світу і культури, до формування гумані­тарного, системного мислення.

Мета гуманітаризації освіти: сформувати фахівця культурною люди­ною, що знає культуру й історію людства, своєї держави, свого народу і роду; людину, яка вміє працювати в трудовому колективі та може реалі­зувати свої творчі здібності.

Шляхи гуманітаризації вищої освіти:

Посилення уваги до соціальних і економічних наук. Наприклад, для фахівців з вищою освітою запровадження курсів інженерної психології, медичної психології, соціальної психології, психології управління тощо.

Створення нових програм і підручників для ВНЗ. Наприклад, з історії тієї чи іншої науки, де були б психологічні портрети вчених, опис шляхів їхнього дослідницького пошуку.

Відображення в навчальних планах і програмах єдності світу, умов­ності поділу наук на окремі предмети, бо без цього знання студентів ста­ють фрагментарними.

Завдання сьогодення - інтеграція наук, їхня співдружність (синергія), створення на цій основі дисциплін, ефективних для підготовки сучасно­го фахівця, узгодження викладання технічних, природничо-математичних дисциплін із гуманітарними науками про суспільство та людину. Така ін­теграція дала світу нові науки: математичну лінгвістику, фізичну хімію, соціобіологію, біофізику, авіаційну психологію, музичну психологію та ін. Наприклад, у 1984 р. вийшов підручник Е. Стоунса «Психопедагогіка».

Ставиться завдання підвищити правову, моральну, психологічну куль­туру фахівця з вищою освітою. Важливим шляхом здійснення цих за­вдань є фундаменталізація освіти, результатом якої має бути фундамен­тальні наукові знання майбутнього фахівця про суспільство і про людину. Фундаменталізація освіти є необхідною умовою, базою для безперервно­го творчого розвитку людини, основою її самоосвіти. Оскільки світ єди­ний, фундаменталізація вищої освіти передбачає необхідність представ­лення студентові єдиної картини світу як цілісності, що розвивається та функціонує на основі єдиних спільних законів.

 

Складники фундаменталізації вищої освіти:

1) Зміна співвідношення між прагматичним і загальнокультурним, за- гальнонауковим складниками освіти. Пріоритет формування в май­бутніх фахівців наукових засад системного мислення, загальної і про­фесійної культури.

2) Вдосконалення змісту навчальних курсів шляхом зосередження уваги переважно на вивченні фундаментальних законів розвитку природи та суспільства, формування цілісних уявлень про глобальний світ, його проблеми та шляхи їхнього вирішення.

3) Забезпечення в системі вищої освіти пріоритетності інформаційних, інтелектуальних, науково-дослідницьких компонентів, які набувають конкурентних переваг на сучасному ринку праці.

Таким чином, у системі вищої освіти треба, по-перше, зосередити увагу при вивченні наук саме на фундаментальних знаннях - знанні тео­рії, законів розвитку природи, суспільства і людини. Важливо формувати цілісне поняття про глобальний світ, його проблеми та шляхи вирішення. По-друге, вища освіта повинна підготувати фахівця до роботи не лише з матеріальними об’єктами, а й з інформацією про них, адже більшість видів праці здійснюватиметься завдяки дистанційному управлінню. По- третє, нормою і формою діяльності сучасного фахівця з вищою освітою має стати системне мислення, творчість і загальна культура.

Головним чинником формування наукового мислення, творчої ак­тивності, екологічної культури, високої моральності стає якість освіти. Якість освіти - це співвідношення результату до мети. Щоб підвищити якість підготовки фахівця, потрібно індивідуалізувати навчальний про­цес з урахуванням особистісних якостей студента і мінливого характеру сучасного ринку праці.

Індивідуалізація навчання у ВНЗ передбачає:

1) надання студентові можливості самостійно обирати для вивчення по­над нормативної вимоги перелік дисциплін за бажанням;

2) вибір темпів навчання з урахуванням індивідуальних здібностей сту­дента до навчання, можливість навчатися за індивідуальним графіком, навіть повторно проходити курс, якщо програма не засвоєна (звичай­но, за додаткову плату);

3) підвищення ролі індивідуальних компонентів при організації само­стійної роботи (наприклад, самому вибирати вид опрацювання літе­ратури: конспект, тези, план).

Забезпечення умов для виявлення студентами своїх індивідуальних уподобань: залучення їх до розробки наукових тем, участь у семінарах за вибором, факультативні курси тощо.

Таким чином, індивідуалізація навчання пов’язана з творчим, іннова­ційним характером вищої освіти, з суттєвим збільшенням в академічному

 

навантаженні студента частки самостійної роботи та частки індивідуаль­них консультацій.

Ще одне важливе спрямування реформування освіти та науки - їх­ня гуманізація. Гуманізм (від лат. Ьитапиз - людяний) - світогляд, який ґрунтується на принципах рівності, справедливості, любові до людей, поваги до їхньої гідності, турботи про їхнє благо. З’являється новий на­прямок у психології - гуманістична психологія (К. Роджерс, А. Маслоу та ін.). Так, наприклад, К. Роджерс і Д. Фрейберг у книзі «Свобода навча­тися» говорять про радість пізнання, про нову ідеологію й політику осві­ти, яка ґрунтується на гуманістичному підході. Перед кожною людиною ставиться завдання - бути гуманною людиною, розвивати свій емоційний інтелект, уміти серцем чути не тільки себе, а й інших людей. Представ­ники мистецтва знають, що справжній інтелект ґрунтується на єдності та гармонії розуму і серця, розуму і почуттів. «Нас формує і шліфує те, що ми любимо» (І. Гете).

І хоча сьогодні ще домінує когнітивна психологія, створюють нові мо­делі вивчення душі людини, її почуттів і волі. У 1990 р. побачила світ праця Д. Гоумана «Емоційний інтелект», в якій учений вважає світ почут­тів більш важливим чинником визначення успіху людини в житті, ніж ко­ефіцієнт інтелекту (10). Найважливішим аспектом емоційного інтелекту є самосвідомість - це не тільки знання себе, а й ставлення до себе. Якщо людина усвідомлює самоцінність, то вона і в інших поважає їхнє «Я». Тоді вона живе за християнською традицією: «Люби свого ближнього як самого себе», «Стався до людини так, як ти хотів, щоб вона ставилася до тебе». Криза гуманності виявляється у втраті людської духовності, визначених смислових настанов, що і зумовлює деструктивну поведінку деяких людей.

Емоційний інтелект має значення і для навчання. Якщо знання фік­суються в серці так, як і в голові, вони перетворюються в мудрість. До форм прояву емоційного інтелекту відносять творчість, натхнення і ра­дість пізнання. У 2001р. побачила світ книга С.Д. Смирнова «Педаго­гіка і психологія вищої освіти: від діяльності до особистості». Назва книги символічна, вона відображає актуальну проблему становлення особистості майбутнього фахівця в процесі навчально-професійної ді­яльності.

На гуманістичному світогляді повинна ґрунтуватися зараз і наукова, і освітня, і культурно-просвітницька, і виховна, і організаційна діяльність закладів освіти і культури. Головна цінність (а тому і мета освіти) - осо­бистість в її індивідуальних проявах почуттів, здібностей та ін. У зв’язку з цим підготовка фахівців з вищою освітою повинна бути пов’язана з розвитком і збагаченням індивідуального, а тому і суспільного духовного потенціалу нації, народу, людства.

 

Гуманізація освіти трактується як заміна предметноцентристської системи навчання системою антропоцентристською, як зміна стратегіч­них цілей освіти і повне підкорення її інтересам людини. Це можна реалі­зувати в тісному зв’язку з гуманізацією всього процесу навчання у ВНЗ, його спрямованістю на формування у студентів стійкого пізнавального і професійного інтересу, потреби у творчості і неперервній самоосвіті. Гуманістична модель фахівця нового типу - фахівець, який не лише все­бічно і ґрунтовно опанував наукові знання з обраної професії, а й має чіткі світоглядні орієнтири, широке соціальне мислення, наукове бачення загальної картини світу.

Якщо гуманізація освіти здійснюватиметься на основі міцної бази на­укових знань про людину, вона може стати реальністю. Ось чому гумані­зація освіти неможлива без опори на психологічну науку. У зв’язку з цим кожен, хто працює в системі вищої освіти, повинен оволодіти певним колом психологічних знань, зокрема з психології вищої школи. Без цього неможлива практична організація навчального процесу, який звернений до особистості студента та дає можливість для її повноцінного розвитку. В активний педагогічний багаж викладача-гуманіста повинні входити знання про становлення та розвиток особистості студента як майбутньо­го фахівця, про особливості та закономірності розвитку його мислення, пам’яті, сприйняття, уяви та мовлення, про рівень та психолош-педаго- гічні передумови розвитку професійних здібностей тощо.

Гуманітаризація і гуманізація вищої освіти покликана заповнити іде­ологічний вакуум у суспільстві. У зв’язку з цим зростає загальнонаціо­нальна роль вищої школи як важливого соціального інституту суспіль­ства, який відповідає не лише за відтворення наукових знань, національ­но-культурних цінностей і моральних норм, а й за виведення України з духовної кризи. Без цього суспільство ніколи не звільниться від безвідпо­відальних фахівців, позбавлених моральних засад.

Важливим принципом реформування вищої освіти є єдність навчан­ня і виховання, що полягає в їхньому органічному поєднанні, у підпоряд­куванні організації і змісту вищої освіти завданням формування цілісної і різнобічно розвинутої особистості майбутнього фахівця, перетворення системи моральних і духовних цінностей національної культури у важ­ливий чинник виховання студентської молоді, відродження духовності українського народу, розвитку його менталітету.

Пріоритетним принципом нової парадигми освіти є. також впрова­дження принципу «випереджального розвитку» освіти порівняно з ди­намікою соціального зростання. Акцентують увагу (К.В. Астахова та ін.) на відповідальності професорсько-викладацького корпусу вищої школи за майбутнє вищої освіти як ресурсу відновлення українського суспільства.

В Україні поступово відбувається демократизація суспільних відносин. Демократизація системи вищої освіти передбачає демократичний стиль управління, спрямованість закладів освіти на реалізацію соціальних прав і свобод кожного студента, надання йому відносної культурно-інформацій­ної свободи та незалежності з врахуванням напряму і змісту професійної підготовки, забезпечення умов для здобуття якісної освіти, формування громадянських якостей особистості XXI століття - людини з національною самосвідомістю і духом взаєморозуміння між народами, з чіткою власного соціальною позицією і толерантністю щодо поглядів інших, соціально ак­тивною і відповідальною за свій вибір тощо. Провідна ідея реформування вищої освіти - розвиток її за принципом безперервності, що передбачає постійне самостійне поповнення та оновлення знань людини. Особливе значення серед вихідних принципів удосконалення освіти в Україні має принцип національної спрямованості, національного самовизначення, що підкреслює органічний зв’язок освіти з національною історією і традиція­ми, її роль у збереженні та збагаченні культури українського народу.

Основні напрями реформування вищої освіти визначено Законом Укра­їни «Про вищу освіту»: «Зміст вищої освіти - це система наукових знань, умінь і навичок, а також професійних, світоглядних і громадянських якос­тей, що мають бути сформовані в процесі навчання і виховання з урахуван­ням перспектив розвитку суспільства, техніки, культури та мистецтва».

По-перше, в Законі говориться про систему наукових (теоретичних) знань, а не про окремі предметні знання. Лише узагальнення предметних знань у систему професійних теоретичних знань забезпечують вищу про­фесійну кваліфікацію.

По-друге, Закон України висуває вимоги до особистості фахівця з ви­щою освітою: володіння не лише необхідними професійними, а й відпо­відними світоглядними й громадянськими якостями.

Це важливо, оскільки фахівці з вищою освітою - передова частина суспільства, його еліта. Це люди, які створюють теорію, розробляють на­укові та методологічні основи професійної діяльності. Вони - рушійна сила розвитку культури суспільства.

Завдання реформування вищої освіти конкретизовано в «Державній програмі розвитку освіти в Україні на 2005-2010 рр.»:

• розвиток системи неперервної освіти впродовж життя;

• підвищення якості навчання, виховання, кваліфікації, компетентності та відповідальності фахівців усіх напрямів, їхньої підготовки і пере­підготовки;

• інтеграція освіти і науки, розробка і запровадження нових педагогіч­них технологій, інформатизація освіти;

• створення умов для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного фахівця;

• сприяння розвитку професійних здібностей і мотивації студентів у процесі навчання.

Розуміння мети і завдань, що стоять перед вищою школою, дає мож­ливість конкретизувати їх на рівні педагогічної діяльності, тобто в про­цесі навчальної і виховної роботи викладачів вищої школи. Основними передумовами досягнення цієї мети є:

а) засвоєння теоретичних положень (принципів) психології вищої шко­ли, на основі яких можна реалізувати конкретні завдання з кожної на­укової дисципліни;

б) оволодіння, розвиток умінь і навичок педагогічної взаємодії виклада­ча та студента;

в) конкретизація змісту самовиховання майбутнього викладача вищої школи.

Поняття «сучасний університет» передбачає наявність потужних на­укових шкіл, високу культуру знань, університетські традиції, високу компетентність і моральність науково-педагогічних кадрів, відповідаль­ність студентів, їхнє бажання стати справжніми професіоналами в обра­ній справі.

1.2. Предмет і основні категорії психології вищої школи як нової галузі психологічної науки

У психології довге минуле, але коротка історія.

Г. Еббінгауз, німецький психолог

В умовах усвідомлення кризового стану вищої освіти та пошуків на­уково обґрунтованих шляхів виходу з нього виникає і розвивається пси­хологія вищої школи.

Систематичне дослідження психолого-педагогічних проблем вищої освіти розпочалось у 60-х роках XX століття. Найвагомішими науковими здобутками того часу є роботи С.І. Архангельського та С.І. Зинов’єва, в яких ґрунтовно проаналізовано навчальний процес у ВНЗ і закладено теоретичні основи розв’язання проблем оновлення вищої школ" Вони є авторами перших навчальних посібників із проблем навчання у вищій школі [Архангельский С.И. Лекции по теории обучения в вьісшей шко- ле. - Лі' Вьгсшая шк„ 1974. - 384 с.; Зиновьев С.И. Учебньїй процесс в советской вьісшей школе. - М.: Вьгсшая шк., 1975. - 314 с.]. Це було поштовхом для появи низки досліджень, в яких вирішення завдань ви­щої освіти почало розглядатися в контексті психологічних особливостей студентського віку та психологічних явищ, які породжуються умовами вищого навчального закладу (О. А. Абдулліна, А.М. Алексюк, Б.Г. Анань- св, І.Д. Бех, О.О. Бодальов, І.А. Зімняя, О.В. Киричук, Н.В. Кузьміна,

B. Т. Лісовський, О.Г. Мороз, Д.Ф. Ніколенко, В.І. Носков, Н.М. Пейса- хов, П.І. Підкасистий, Н.І. Пов’якель, В.О. Сластьонін, С.Д. Смирнов,

ІІ.Ф. Тализіна, Н.В. Чепелєва, В.М. Чернобровкін, В.О. Якунін та ін.).

Перші програми з психології вищої школи були розроблені в останні десятиліття XX ст. Такий курс читався в інститутах і факультетах під­вищення кваліфікації викладачів вищої школи. Викликає інтерес робота

C. Д. Смирнова «Шляхи формування моделі спеціаліста з вищою осві­тою» (Москва, 1977). У 1981 р. в Мінську вийшло перше видання відомо­го підручника М.І. Дьяченка, Л.А. Кандибовича «Психологія вищої шко­ли», а в 1986 р. побачив світ підручник «Основи педагогіки і психології вищої школи» за редакцією А.В. Петровського.

Вагомі наукові здобутки в розробці актуальних проблем психоло­гії вищої школи належать українським ученим. Так, зокрема, П.М. Пе­лех працював над проблемою профорієнтації старшокласників, яку він вважав важливим складником їхньої майбутньої професійної підготов­ки; психологічні засади формування особистості майбутнього вчителя в умовах педагогічного ВНЗ були предметом дослідження Д.Ф. Ніколенка; психологічне обґрунтування методів і прийомів навчання у вищій школі вивчав А.М. Алексюк; психолого-педагогічні умови професійної адапта­ції молодого педагога досліджував О.Г. Мороз; психологічні засади опти- мізації взаємин викладачів і студентів вивчав В.В. Власенко та ін. В.М. Галузинський і М.Б. Євтух є авторами навчального посібника «Основи педагогіки і психології вищої школи в Україні» (1995 р.) За редакцією академіка О.Г. Мороза в 2001 р. вийшов друком навчальний посібник «Педагогічний процес у вищій педагогічній школі», 2003 р. - «Педаго­гіка і психологія вищої школи», а в 2006 р. - «Викладач вищої школи: психолого-педагогічні основи підготовки».

Чим викликаний такий великий інтерес науковців до психологічних проблем вищої освіти? Яка необхідність запровадження курсу «Психо­логія вищої школи» і його вивчення дипломованими викладачами вищої школи, аспірантами і магістрантами?

Об’єктом психологічної науки є соціальні суб’єкти, їхня діяльність, зв’язки і відношення. «Сукупність процесів побудови образу світу і йо­го функціонування як регулятора зовнішньої поведінки та внутрішнього життя живої істоти і становить найширше розуміння об ’єкта психо­логії» (С.Д. Смирнов).

Із цих позицій предметом психології вищої школи є особистість ви­кладача та студента в їхній розвивальній педагогічній взаємодії. Вона до­сліджує роль «особистісного чинника» при впровадженні інноваційних технологій навчання та виховання у ВНЗ, психологічні умови і механізми

становлення особистості майбутнього фахівця в системі ступеневої ви­щої освіти (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр).

Психологія вищої школи вивчає закономірності функціонування пси­хіки студента як суб’єкта навчально-професійної діяльності та специфіку науково-педагогічної діяльності викладача, а також соціально-психоло­гічні особливості професійно-педагогічного спілкування та взаємин ви­кладачів і студентів.

Основними категоріями психології вищої школи є навчання, розви­ток, виховання в єдності та взаємозв’язку, що визначається загальним поняттям едукація. Понятійний апарат психології вищої школи станов­лять такі поняття, як «професійна спрямованість», «професійна соціалі­зація», «професійна ідентичність», «навчально-професійна діяльність»,

«Я-концепція студента», «професійно-педагогічне спілкування», «сту­дентська академічна група», «професіоналізм», «адаптація», «профе­сійна готовність» та ін.

1.3. Завдання психології вищої школи на сучасному етапі реформування вищої освіти в Україні

Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: і як розщеплювати атом, і як виховувати дітей...

М.М. Амосов, український учений-хірург

Основна ідея реформування системи освіти в Україні - це поетап­не трансформування національної системи освіти до європейського гео- культурного простору, підняття престижу вітчизняних дипломів про ви­щу освіту. Ці ідеї конкретизуються в таких завданнях:

• готувати фахівців із вищою освітою до подальшої самостійної без­перервної самоосвіти, озброїти їх методами теоретичного мислення й наукового пізнання;

• навчити орієнтуватися в потоці інформації, яка нарощує темпи збіль­шення обсягу; і

• виховувати потребу в подальшій самоосвіті та професійному само- ■ вдосконаленні.

Освіченість - це насамперед уміння вчитися самостійно.

Психологія вищої школи як наукова і прикладна галузь розв’язує низ­ку науково-дослідних, діагностично-корекційних і практичних завдань. Актуальні науково-дослідні завдання психології вищої школи;

- психологічне обґрунтування професіограми сучасного фахівця ви­щої кваліфікації (педагога, психолога, менеджера, інженера тощо), на

основі якої має розроблятися державний стандарт змісту спеціалізації професійної підготовки в системі ступеневої вищої освіти;

- виявлення соціокультурних, соціально-психологічних, індивідуаль­но-психологічних і дидактичних чинників соціалізації особистості май­бутнього фахівця, щоб проектувати індивідуальну траєкторію професій­ного становлення кожного студента протягом усіх років його навчання;

- розробка психологічних засад формування у студентів і викладачів національної самосвідомості, активної громадянської позиції, менталь- но-духовних настанов стосовно «рідномовленнєвих обов’язків» (І. Огі- єнко) і розвитку україномовного освітнього простору;

- вивчення психологічних закономірностей діалогу студента і ком­п’ютера та розробка психологічних основ комп’ютеризації навчального процесу у вищій школі;

- дослідження психологічних проблем підготовки науково-педаго­гічних кадрів, становлення особистості майбутнього викладача протягом навчання в магістратурі та аспірантурі;

- вивчення психологічних засад наукової творчості, вдосконалення професіоналізму й підвищення педагогічної майстерності викладачів.

До діагностично-корекційних завдань психології вищої школи нале­жать:

- розробка методів професійної орієнтації старшокласників для сві­домого обрання ними відповідного фаху та обґрунтування системи про­фесійного відбору молоді до ВНЗ;

- діагностика настанов студентів щодо самих себе задля формування позитивної «Я-концепції» - ядра особистості майбутнього фахівця;

- визначення рівня психологічної готовності першокурсників до на­вчання у вищій школі та розробка передумов їхньої успішної адаптації;

- вивчення стану взаємин викладачів і студентів для налагодження оптимальної педагогічної взаємодії, конструктивного розв’язання мож­ливих міжособистісних конфліктів.

Серед найважливіших практичних завдань психології вищої школи в період реформування вищої освіти в Україні є такі:

- розробка наукової, психолого-методичної бази для контролю за про­цесом, повноцінністю змісту та умовами психічного розвитку студентів, їхнім особистісним зростанням і професійним становленням (зокрема в умовах кредитно-модульної системи навчання);

- психологічна експертиза змісту робочих програм із вивчення на­вчальних дисциплін, які повинні вміщувати всю технологію опанування знаннями;

- обґрунтування оптимальних форм навчально-професійної діяль­ності та спілкування студентів, які сприяють засвоєнню ними всього роз­маїття професійних функцій і важливих соціальних ролей;

- розробка особистісно-орієнтованих технологій навчання студентів, психологічне обґрунтування інноваційних дидактичних проектів і педа­гогічних експериментів у вищій школі;

- пошук ефективних шляхів (методів і засобів) забезпечення фунда­ментальної психологічної підготовки студентів, підвищення рівня їхньої загальної культури та психологічної компетенції як передумови демокра­тизації, гуманітаризації та гуманізації освіти;

- надання психологічної допомоги та підтримки всім учасникам пе­дагогічного процесу, особливо в періоди особистісних криз і професійно­го самоствердження.

Завдання вивчення слухачами курсу «Психологія вищої школи»:

1) Інтеграція і систематизація набутих у процесі професійного навчання знань про психологічні передумови підвищення якості вищої освіти.

2) Опанування знань про психологічні особливості студентського пе­ріоду життя людини та усвідомлення закономірностей професійного становлення та особистісного зростання майбутніх фахівців.

3) Формування професійного мислення студентів, набуття ними досвіду творчого використання психологічних знань для вирішення конкрет­них завдань навчально-професійної та майбутньої науково-педагогіч- ної діяльності.

4) Сприяння професійному самовизначенню і набуття студентами профе- сійно-педагогічної ідентичності через усвідомлення психологічних особ­ливостей науково-педагогічної діяльності та передумов її опанування. Про важливість вивчення курсу «Психологія вищої школи» можуть

свідчити рефлексивні відгуки магістрантів - майбутніх викладачів ВНЗ. Наведемо деякі з них:

«У курсі «Психологія вищої школи» наявна, по-перше, мотивація сту­дентів (заохочення) до самостійної навчальної роботи, по-друге, активі­зація власного творчого мислення та формування особистісної позиції, і, по-третє, спонукання до самоаналізу, самовдосконалення».

«Виконуючирізні завдання, я аналізувала себе, оцінювала інших людей і навколишній світ узагалі, стала навіть організованішою, готуючись до занять. Після вивчення цієї дисципліни я зрозуміла, чим різниться викла­дання студентам і навчання дітей у школі. Уявляю тепер, яким буду ви­кладачем і як ставитимуся до студентів. Знаю, які помилки можу при цьому допустити і вже зараз працюю над їх запобіганням».

«Психологія вищої школи стала тим «вікном» у світ власного «Я» та однокурсників, яке дало змогу критично поглянути на себе, свої профе­сійні та особистісніякості й цінності, а також на студентів як суб’єк­тів навчання, а не лише як ровесників».

«Можу подякувати психології вищої школи за те, що вона показала мені, як важко бути викладачем, стати взірцем для студентів. Адже

для цього потрібно мати не лише великі знання й ерудицію, володіти ме­тодикою викладання, а й бути особистістю, постійно підвищувати свій культурний рівень, бути в усьому прикладом».

«Психологія вищої школи допомогла мені краще зрозуміти себе й ін­ших, я навчилася правильно і коректно розв ’язувати педагогічні конфлік­ти (що дуже важливо не тільки в педагогічній діяльності, айв житті».

Ознайомлення з новітніми науковими здобутками психології вищої школи не завадить і досвідченим викладачам ВНЗ із науковими ступе­нями й високими вченими званнями. Через брак психолого-педагогічних знань дехто з них, добре знаючи свою науку, недостатньо володіє педаго­гічною майстерністю, не прагне вдосконалювати навчальний процес на науково-психологічному підґрунті, часто «навпомацки» формує власний стиль викладання, не завважуючи психологічних особливостей студент­ського віку, пріоритетів особистісного зростання майбутніх фахівців та індивідуально-психологічних відмінностей студентів. Справжніми Пе­дагогами, по суті, багато з них так і не стають. У зв’язку з цим можна навести слова В.О. Сухомлинського: «Психологія мене цікавить більше, ніж педагогіка; власне, без психології нема і педагогіки. Якщо педагогіку порівняти з майстернею, то психологія - це інструменти в майстерні; нема інструментів або вони нікуди не годяться - від майстерні зали­шаться самі стіни. Дуже часто так у школах і буває». Хоча це сказано про школу і вчителя, саме низький рівень психологічної культури части­ни викладачів і керівництва ВНЗ є однією з головних причин гальмуван­ня процесу реформування вищої освіти в Україні на гуманістичних заса­дах, що передбачає впровадження особистісно-орієнтованих технологій навчання, створення умов для особистісного зростання і професійного становлення кожного студента.

Як відомо з психологічних досліджень, знання стають дієвими у ви­падку, якщо набувають для людини статус цінності. У зв’язку з цим ці­кавими є результати досліджень, у яких виявлено і описано чотири типи ставлення майбутніх педагогів до психологічного знання: 1) формальне навчальне, 2) позитивне аморфне, 3) позитивне пізнавальне, 4) ціннісно- смислове. Важливо, щоб у студентів було сформоване позитивне цінніс­но-смислове ставлення до психології взагалі і психології вищої школи зокрема, бо формальне, безособове ставлення набагато затрудняє процес опанування і застосування майбутнім викладачем психологічних знань у практичній педагогічній діяльності.

У студентів з ціннісно-смисловим ставленням до психологічної науки є осмислені, широкі особистісні і професійні інтереси, пов’язані з ви­вченням психології і використанням отриманих знань на практиці. Вони проявляють інтерес до додаткової психологічної інформації, особистісні і професійні смисли вивчення психології пов’язують із самопізнанням,

 

самовдосконаленням, розвитком вихованців і підвищенням якості освіти загалом. Студенти з цим типом ставлення мають повні, узагальнені, гли­бокі, системні, усвідомлені знання предметно-специфічного характеру, а також знання про способи дії з ними. Для таких студентів притаманні міцність, гнучкість, оперативність опанованих знань із психології. Вони проявляють особистісне ставлення до матеріалу, що вивчається, виробля­ють власне інтегроване уявлення про місце психологічних знань у сво­їй майбутній педагогічній діяльності. Студенти з особистісно-ціннісним ставленням до психології здійснюють смисловий вибір, індивідуальне перетворення засвоєних знань, демонструють варіативність їхнього ви­користання і широту переносу в нові умови. На заняттях у них переважає активна, особистісна зацікавлена позиція. Студенти цієї групи прагнуть до психологічного аналізу минулого досвіду, пошуку нових психологіч­них знань, пропонують варіанти вирішення проблем при аналізі психоло- го-педагогічних ситуацій. Під час практики вони проявляють самостій­ність, активність, ініціативність у використанні наукових психологічних знань, показують хороше володіння адекватними психологічними засо­бами педагогічної діяльності, демонструють високі показники і резуль­тати педагогічної діяльності. Ці студенти прагнуть до колективних форм навчальної роботи, беруть активну участь у спільній діяльності, зацікав­лено обговорюють психологічні проблеми, звертають увагу на думки, су­дження інших людей, проявляють особистісне, довірливе ставлення до викладача, спонукають однокурсників до вивчення психології.

1.4. Зв’язок психології вищої школи з іншими науками

Усі науки більше необхідні, ніж філософія, але ліпшої від неї немає жодної. Аристотель

Психологія вищої школи має тісні зв ’язки з іншими галузями психо­логії:

• зв’язок із педагогічною психологією визначається необхідністю розв’я­зання завдань управління педагогічним процесом, забезпечення умов ефективного учіння студентів, обґрунтування шляхів організації ви­ховання майбутніх фахівців;

• зв’язок із віковою психологією забезпечується загальним принципом аналізу студентського віку як пізньої юності або ранньої дорослості;

• соціальна психологія дає загальні орієнтири для аналізу студентської групи, визначення етапів її розвитку, забезпечення умов ефективності педагогічного спілкування і взаємин викладачів зі студентами;

• на принципах діяльнісного підходу, який розроблено О.М. Леонтьє- вим у загальній психології, аналізується як діяльність студентів - умін­ня, так і науково-педагогічна діяльність викладача.

Є зв’язок психології вищої школи також з психодіагностикою, психо­логією наукової творчості, психологією праці та іншими самостійними галузями психологічної науки.

Останнім часом інтенсивно розвивається акмеологія - галузь психо­логічної науки, яка вивчає феноменологію, закономірності та механізми розвитку людини на щаблі зрілості, зокрема досягнення нею високого рівня професійної майстерності. Педагогічний менеджмент - спеціаль­ний напрямок теорії менеджменту, який досліджує управління навчаль­ним закладом, організаційну роботу з класом, академічною групою, сту­дентською аудиторією.

Міждисциплінарні зв’язки психології вищої школи представлені на

Рис. 1.1. Міждисциплінарні зв’язки психології вищої школи Тісний міждисциплінарний зв’язок психології вищої школи з педа­гогікою вищої школи. Так, наприклад, дослідник, який вирішує по суті педагогічну (дидактичну) проблему методів навчання у ВНЗ, за допо­могою психологічних методів вивчає пізнавальну діяльність студентів,

 

ефективність якої залежить від психолого-педагогічного обґрунтування методів викладання. К.Д. Ушинський зазначав, що психологія є однією з найбільш необхідних дисциплін для педагога, бо він у процесі вихо­вання постійно перебуває в колі психологічних явищ, які притаманні вихованцю.

До речі, Л.С. Виготський підкреслював, що педагогічна психологія має бути не лише в ролі консультанта і порадника для педагогіки. Її за­вдання полягають у психологічному обґрунтуванні навчання і виховання людей на основі спеціальних психологічних досліджень, проведених у процесі навчально-виховної діяльності особистості та спрямованих на розв’язання педагогічних проблем.

Хоча психологія вищої школи пов’язана з іншими галузями психоло­гії, однак це не позбавляє її свого предмета дослідження - закономірності особистісного зростання студента як майбутнього фахівця та професійної самореалізації викладача як суб’єкта науково-педагогічної діяльності.

1.5. Методологія і принципи психологічного дослідження

Немає нічого практичнішого, ніж хороша теорія.

Роберт Кірхгоф, німецький учегіий

Науково-дослідницька діяльність викладача є основним засобом пе­ревірки ефективності його педагогічних впливів на студентську аудито­рію. Це єдине джерело дієвого пізнання особливостей студентського віку, умов особистісного зростання і професійного становлення студентів.

Психологія вищої школи використовує наукові методи, щоб опису­вати й пояснювати психолого-педагогічні феномени, які мають місце в освітньому просторі вищого навчального закладу. При розв’язанні кон­кретних завдань дослідження важливе значення має ставлення дослідни- ка-науковця до основних категорій науки та визначення своєї методоло­гічної позиції, провідних теоретичних поглядів.

Методологія (від гр. ц£ь68о£~ шлях дослідження, спосіб пізнання та ХдуоС- слово) - вчення про методи пізнання та перетворення світу.

Методологія в широкому розумінні ~ вчення про структуру, логічну організацію, висновки і засоби діяльності в галузі теорії та практики (О.Г. Спіркін, Є.Г. Юдін). У вужчому значенні методологія вказує науці шлях пізнання, отримання і пояснення необхідних фактів, вияв і розкрит­тя закономірностей явищ, які досліджуються. Це система взаємопов’яза­них і взаємодоповнюючих методів.

Методологічні питання вивчення тієї чи іншої психологічної проблеми можуть мати як теоретичний, так і вужчий, конкретний або прикладний характер. Одним із методологічних напрямів сучасної психологічної на­уки є системний підхід (Б.Ф. Ломов), який полягає в уявленні, вивченні та конструюванні психологічних явищ і об’єктів як системи. Системне дослідження характеризують так:

• підхід до досліджуваного явища, об’єкта як цілого;

• розкриття стійких компонентів і зв’язків між ними, які утворюють структуру системи, тобто забезпечують її впорядкованість і організа­цію;

• знаходження вертикальних і горизонтальних структур, перші з яких передбачають різні рівні та їхню ієрархію;

• управління, за допомогою якого розвивають систему, реалізують зв’язки між різними компонентами та рівнями.

Часто термін «методологія» використовують як еквівалент поняття «науковий метод», оскільки єдино прийнятною є наукова методологія, а провідним принципом дослідження - принцип науковості.

Які ознаки наукового підходу до вирішення проблеми психологічного дослідження?

По-перше, проблема має бути визначеною. Визначити проблему озна­чає охарактеризувати її так, щоб вона стала доступною ретельному до­слідженню. Вміння сформулювати проблемне питання залежить від спо­стережливості науковця, його допитливості, здатності помітити щось но­ве й цікаве, що виходить за межі відомого психологічного знання.

По-друге, проблема повинна бути викладена так, щоб її можна було пов’язати з сучасною психологічною теорією та відомими емпіричними фактами. Без урахування чинних підходів і наукових відомостей щодо її розв’язання результати дослідження не будуть становити ніякої цінності, адже психологія - це набагато більше, ніж зібрання «сирих» фактів. Во­ни повинні бути ще певним чином систематизовані та проінтерпретовані в ракурсі психологічної теорії і примножених знань. Для дослідника це означає опрацювання якомога повнішого обсягу наявних наукових дже­рел (наукова література, електронна база даних, архівні матеріали відо­мих експериментів тощо). Визначається предмет і мета дослідження.

По-третє, повинна бути сформульована гіпотеза, яка потребує пере­вірки. Гіпотеза має узгоджуватися з теоретико-методологічним підґрун­тям і бути однозначно вираженою, щоб її можна було підтвердити або відхилити результатами дослідження.

По-четверте, мусить бути визначена процедура дослідження (етапи, конкретні методи і методика дослідження). Можливості дослідника без­межні до тих пір, доки він ретельно може здійснювати відповідний екс­периментальний контроль.

По-п ’яте, збір фактів, їхній аналіз, узагальнення і пояснення. Важли­во, щоб факти заслуговували довіри. Для цього треба знати, яка кількість фактів є достатньою та як їх можна перевірити на доказовість (це забез­печується методами математичної статистики).

По-шосте, формулюють висновки, які є теоретичним підґрунтям