ВЕЧОРНИЦІ»(для мішаного хору, солістів і симфонічного оркестру)– музична картина з народного життя

Петро Іванович НІЩИНСЬКИЙ (1832 – 1896). «Вечорниці» – яскрава і високопрофесійна картина народного життя

 

Місце П.І.Ніщинського в розвитку національної і світової музичної культури: автор яскраво національних і високо художніх творів, написаних у час політичного культурного гноблення

 

Петро Іванович Ніщинський належить до числа помітних осіб української культури ХІХ ст. Він виявив свій талант у 2-х сферах творчості – музичній композиції і поетичному перекладі. У кожній з них митець (його літературний псевдонім Петро Байда) сказав своє вагоме слово, залишив хоч і небагато творів, зате непересічних, яскравих, новаторських. Вони збагатили культурне життя свого часу і зберегли інтерес для наступних поколінь. В історії української музичної культури ім’я Ніщинського пов’язують насамперед із музичною картиною «Вечорниці» – вставною обрядовою дією до п’єси Т.Г.Шевченка «Назар Стодоля».

Музична спадщина Ніщинського нечисленна. Це пояснюється цілим рядом причин. Одна з них: політика національного гноблення і нівеляції, яку провадила російська влада, що стало згубним для розвитку української культури. Переважна більшість вітчизняних талантів, у тому числі і Ніщинський, як наслідок, не змогли повною мірою реалізувати свої творчі наміри. Зокрема, в час появи «Вечорниць» український театр перебував під постійною загрозою внаслідок ряду царських указів («Валуєвський» циркуляр, Емський указ), котрі забороняли видавничу, освітню та мистецьку діяльність українською мовою.

Інша причина – в тому, що музична діяльність була для Петра Івановича лише улюбленим заняттям, яке допомагало скрашувати сірі і тяжкі будні в боротьбі за достойне життя. Його основний фах – грецька філологія, викладання грецької мови. На Україні др. пол. ХІХ ст. він був серед провідних фахівців цього напрямку. Його переклади давньогрецького епосу – «Іліади» та «Одисеї» Гомера, творів Софокла – «Антігона» і «Цар Едіп» – і до сьогодні помітні серед перлин перекладацького мистецтва. В часи національного тиску російського царату ці переспіви вкотре свідчили про повноцінність рідної української мови, яка виявила об’єктивну здатність точно, влучно і поетично передавати красу вислову грецьких класиків. Українські переклади Ніщинського змогли наблизити досягнення античної культури до простого українця.

Музична спадщина Ніщинського нечисленна. Це – декілька обробок українських народних пісень, серед них відзначаються майстерністю «Пісня про Байду», «Козак Софрон», «Ой гук, мати, гук», кілька романсів («Порада», «Нудьга»), а також музична картина «Вечорниці», яка свого часу стала помітною подією в українському музично-громадському житті другої половини ХІХ століття.

 

Життєвий і творчий шлях

Дитячі і юнацькі роки (Неменка – Київ):

Київське Софіївське духовне училище

 

Життєва доля Ніщинського, людини щедро обдарованої і працьовитої, склалась нелегко. Вона свідчить про ще один «загублений талант» у багатостраждальній історії вітчизняного мистецтва.

Петро Іванович народився 21 вересня 1832 в селі Неменка Липовецького повіту Київської губернії (нині – Вінниччина). Його батько – убогий паламар, рано помер, коли Петру виповнилось 7 років, а його молодшому братові – 5. Мати пішки разом із хлопцями направилась у Київ. Там вона заробляла на життя пранням і прибиранням, а синів віддала навчатись у Києво-Софіївське духовне училище.

Петро виявився напрочуд обдарованим у навчанні та музикуванні. Володіючи прекрасним голосом, він став співати в училищному, а згодом і у великому хорі духовної семінарії, його залучали до концертів академічної та митрополичої капели. Хорові концерти славились серед киян. Розмаїта хорова практика Ніщинського у різних хорових осередках сформувала міцні засади музичних знань та навичок. Згодом вони вельми згодилися майбутньому композиторові у творчості.

На розумного хлопчика з чудовим голосом звернув увагу магістр богослов’я Київської духовної академії – ієромонах Антонін (в миру Андрій Іванович Капустін). Він узяв його собі за служку і допомагав Петрові в навчанні та побуті.

 

Греція (1850 – 1857): Афінський університет,

захоплення поезією та музикою

Коли у 1850 році отець Антонін отримав призначення Синоду стати настоятелем посольської церкви у Афінах, то взяв з собою і 17-літнього Петра. Так П.І.Ніщинський опинився у Греції, а пізніше в зв’язку з посольськими обов’язками Антоніна та його мистецькими інтересами побував в Італії, де ознайомився з багатьма пам’ятками культури.

У 1852 році Ніщинський вступає на богословський факультет Афінського університету. Юнак захоплюється не лише духовними науками, багато сил він віддає поезії та музиці, навчається грати на фортепіано. Закінчивши університет із магістерською дисертацією, Ніщинський вирішує присвятити себе не духовній, а світській педагогічній кар’єрі, незважаючи на заперечення свого покровителя отця Антоніна, який за непослух позбавив свого вихованця підтримки.

Петербург(1857 – 1860): формування національної самосвідомості

 

У 1857 році Ніщинський разом із молодою дружиною і маленькою донечкою переїжджає у Петербург та отримує посаду викладача грецької мови у духовній семінарії. Саме в Петербурзі, де був сильний осередок української культури, він спілкувався з відомими українськими суспільними діячами, вченими, митцями. На нього сильно вплинуло загальне захоплення поезією та особистістю Т.Г.Шевченка, сприяли формуванню його національної самосвідомості лекції професора Миколи Костомарова – першого українського історика. У музичній сфері повз увагу Петра Івановича очевидно не пройшли успішні виступи Гулака-Артемовського, зокрема, в концертах та українських виставах. Проте, перебування у Петербурзі виявилось матеріально складним для родини Ніщинських: мала вчительська платня, сирий клімат, пожежа, яка винищила сімейне майно...

У 1860 році подружжя Ніщинських опиняється в Одесі.

 

Одеський період(1860 – 1875):

активна громадська і творча діяльність

Одеський період для Ніщинського виявився суперечливим: творчо плідним і матеріально тяжким. Без протекції і впливових зв’язків, Петро Іванович впродовж 5 років не мав постійної роботи і перебивався, працюючи в приватних закладах, пансіонах, викладаючи різноманітні навчальні предмети. Зокрема, слід відзначити його плідну педагогічну працю у Другій класичній гімназії швейцарця Августа Кньорі, де серед його учнів виявилися Михайло Колачевський і Микола Аркас. Захоплені неординарною особистістю свого вчителя та його українськими ідеалами, вони згодом з честю продовжили справу національного мистецького подвижництва.

Незважаючи на складні обставини, Ніщинський активно працює у багатьох напрямках: P як вчений-філолог (грецька лінгвістика); P як педагог-методист, удосконалюючи методику навчання «греки»; P як журналіст, що навіть видавав свій журнал «Ерміс» грецькою мовою; P як український громадський діяч, котрий брав активну участь у справах одеської Громади, що обстоювала потреби культурного розвитку українського народу; P як музикант.

Як диригент чи хормейстер Ніщинський був нерідко задіяний у виставах Народного театру, брав участь у діяльності хору Товариства аматорів, керованого Петром Сокальським. Особливо важливою у його житті стала зустріч з актором і драматургом, одним із зачинателів українського музично-драматичного мистецтва – Марком КРОПИВНИЦЬКИМ. М.Кропивницький на поч. 1870-х виступав в одеському Народному театрі. Саме для вистави Кропивницького «Невольник» (за поемою «Сліпий» Шевченка) у 1872 році Петро Іванович написав свій хор «Закувала та сива зозуля». Цей хор приніс йому популярність і славу. Іншими словами, зазначений період став часом перших композиторських спроб. Перші його композиції – це обробки народних пісень («Козак Софрон»), романс «Порада».

1860-ті роки – час змужніння Ніщинського, час поглибленого зацікавлення ним вітчизняною історією, фольклором, час перших мистецьких спроб. Проте, для інтелігентної дворянської одеської публіки з її орієнтацією на італійське Ніщинський з його україно-грецькими спрямуваннями виявився неактуальним. Моральний дискомфорт, невлаштованість з посадою посилює бажання залишити Одесу.

В пошуках сталого постійного заробітку Петро Іванович неодноразово звертався у міністерство освіти з проханнями надати йому вакантні посади професора грецької філології у Київському, а згодом Новоросійському (Одеському) університетах. Незважаючи на те, що Ніщинський на той час був чи не найкращим фахівцем на Україні з грецької мови, йому було відмовлено. Причина: українське походження прохача і його відомі проукраїнські настрої. У відчаї він вимушений був залишити Одесу і переїхати 1875 року в маленьке глухе провінційне містечко Ананіїв неподалік від Єлисаветграда (нині – Кіровоград).

Ананьїв(1875 – 1882): театральний гурток у Єлисаветграді, «Вечорниці», початок перекладацької діяльності

Переїхати до глухого Ананієва, де було місце штатного викладача державної жіночої прогімназії, Ніщинського спонукала і перспектива збільшення зарплатні, і надії на кращі умови для творчості, а також сподівання на контакти з Єлисаветградським театральним осередком. Про можливість його організації ще в Одесі із захопленням розповідав Марко Кропивницький.

Єлисаветград середини 1870-х – другий після Одеси економічний і культурний центр тогочасного Новоросійського краю. Тут була залізниця, що визначила його перспективу. Ще в 1867 р. у Єлисаветграді відкрилось перше в Росії безплатне ремісничо-грамотне училище. Вихованці і педагоги училища створили прекрасний хор (у ньому, до речі, співали обидві дочки П.І.Ніщинського). На сцені Громадського зібрання Єлисаветграда склався унікальний акторський ансамбль, що з часом увійде до історії українського мистецтва як театр корифеїв. Його душею стала родина Тобілевичів: брати, відомі в артистичному житті під псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, та їх сестра – Марія Садовська-Барілотті. За режисера для вистав 1875 року запрошений Марко Кропивницький. Місцеві жителі охоче відвідували аматорські театральні вистави.

Поїздки у вихідні дні до Єлисаветграда стали єдиною розрадою для Ніщинського. Щотижня у Тобілевичів влаштовувалися мистецькі вечори. Звучали вірші, музика – інструментальні ансамблі, сольний, ансамблевий і хоровий спів. У цьому товаристві Петро Іванович знайшов давно потрібну йому духовну атмосферу, джерело мистецького натхнення. З ентузіазмом він включився у діяльність театралів-аматорів. Його захопили пошуки нових композиторських проектів і тому він взявся за музичну частину спектаклів, готуючи хор до участі у виставах.

У лютому 1875 поставили п’єсу Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Музику до неї створив П.І.Ніщинський. Музичною окрасою вистави стала вставна картина «Вечорниці» у другій дії.

Прем’єра була приурочена до шевченківських урочистостей і пройшла з великим успіхом. Багато мовилось про чудовий ансамбль, режисерську роботу Кропивницького і майже завжди зазначали органічність «Вечорниць», важливу драматургічну функцію цієї сцени. У Ніщинського навіть намітились серйозні плани написати оперу на сюжет «Назара Стодолі» і «Вечорниці» він вважав пробною дією. Успіх «Назара Стодолі» мав особливе значення для єлисаветградців, підтвердивши високий потенціал української театральної справи, стимулюючи українських митців до нових пошуків і утвердження осягненого.

Постановка «Назара Стодолі» у Єлисаветграді – перша на Україні, як і вистави багатьох інших зразків української класичної драматургії («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці», «Чорноморський побит» тощо) набуває репрезентативного значення. Вона виявила готовність українських драматургів, режисерів і акторів до виконання високої громадянської просвітительської місії. Усвідомлення цієї місії не знищили навіть чорні вітри урядових заборон.

 

На жаль, після зловісного Емського указу діяльність театрального гуртка занепала. Спорожніла оселя Тобілевичів. Ніщинський, ніби вирваний із корінням, лишається в Ананієві віч-на-віч із провінційним містом, обивательщиною, прискіпливою дирекцією гімназій, де служив. Зіпсувалися стосунки з адміністрацією, через хвороби дітей з’явилась велика матеріальна скрута. Даремними були спроби пошуків кращої посади. Проте, духовна платформа Ніщинського складалася за Шевченковим: «караюсь, мучуся... але не каюсь». Мучився він, насамперед, від того, що не міг забезпечити добробут своїм 3-м дітям, яких ніжно любив і виховував у любові до людей та рідної України.

Єдина відрада, яка залишилась митцю, – особиста творча діяльність. Саме вона прикрашала 7 років життя Ніщинського в глухій провінції Ананьєва. Музична скарбниця композитора поповнилась обробками народних пісень («Про Байду», «Ой гук, мати, гук»). Один із кращих своїх творів – обробку історичної пісні «Про Байду» (1877), Ніщинський присвятив Миколі Лисенку, і надалі деякі свої друковані твори підписував псевдонімом Петро Байда.

Тут він розпочав титанічну працю: переклади з давньогрецької на українську «Іліади» і «Одисеї» Гомера, «Антігони» і «Царя Едіпа» Софокла, одночасно здійснювався переклад на грецьку пам’ятки давньослов’янської літератури – «Слова про Ігорів похід».

 

Останній період життя(1882 – 1896, Одеса – Бердянськ – Одеса): переклади, звільнення з роботи, шанування на Західній Україні

 

У 1882 році Ніщинський повертається до Одеси і врешті отримує посаду штатного викладача Другої гімназії. Повернення співпало з деяким ослабленням у державному переслідуванні української культури, тому Ніщинському вдалося опублікувати свій переклад «Антігони». Її публікація була поміченою в українському суспільстві, особливо захоплено «Антігона» по-українськи була зустрінута в Галичині. У 1884 Ніщинський деякий час перебував у Західній Україні.

На цей час серед співочих осередків набули популярності ліричні пісні-романси Ніщинського «Дівчинонько-голубонько» («Порада») та «У діброві чорна галка» («Летить галка через балку»), які фольклоризувалася ще за життя автора і друкувалась у збірниках анонімно.

Неустанна перекладацька робота Петра Івановича продовжувалась. Він адресував свою титанічну працю широкому загалу. Сам автор свої переспіви розглядав як престижну справу української літератури. Він вважав, що і українці, як кожен освічений народ, повинні мати свій переклад загальнолюдських культурних цінностей. Ніщинський з його активною громадською діяльністю на ниві рідного мистецтва, часто ставав «сіллю в оці» ворожим до українства царським чиновникам – керівникам освіти.

 

Після того, як Ніщинський здійснив переклад усієї «Одисеї» (понад 12 тис. строф!), його рукопис забороняють до друку і талановитого знавця грецької культури переводять на значно гіршу посаду вчителя давніх мов у Бердянську. Травмований морально, хворий, майже сліпий, він тяжко переживає це приниження. Незважаючи на небезпеку звільнення, Ніщинський передав свою працю до друку у Львів, де український переклад «Одисеї» побачив світ. Він був виданий під псевдонімом Петро Байда з матеріальною підтримкою відомого мецената В.Симиренка у 1889 та 1892 роках. Українська література збагатилась коштовним надбанням. А для Петра Івановича ця визначна подія обернулась службовим крахом – його змусили покинути гімназію. У день 25-ліття його педагогічної праці він змушений був піти у відставку.

Лише через два роки Ніщинському вдалося повернутися до Одеси, де доживав свої останні дні у злигоднях, продовжуючи невтомну працю над перекладами «Іліади» та «Царя Едіпа».

Помер Петро Іванович Ніщинський 4 березня 1896 року по дорозі до дочки від серцевого інсульту в селі Ворошилівка на Поділлі.

 

 

ВЕЧОРНИЦІ»(для мішаного хору, солістів і симфонічного оркестру)– музична картина з народного життя

 

Загальна характеристика

 

Історія створення

 

Історія «Вечорниць» починається 1872 року, коли на замовлення Марка Кропивницького для його бенефісу в одеському Народному театрі до п’єси «Невольник» Ніщинський написав хор на вірші Тараса Шевченка «Закувала та сива зозуля». Цей хор зразу ж сподобався публіці і відтоді завжди викликав неабияке захоплення у концертах. Наступним кроком творення став 1875 рік, коли Петро Іванович, перебуваючи в Ананіїві, брав активну участь у роботі театрального гуртка, котрий діяв у Єлисаветграді.

«Вечорниці» створені Ніщинським – аматором у композиції, під безпосереднім впливом від спілкування з майбутнім «театром корифеїв». На «суботах» у Тобілевичів звучала музика і українські народні пісні. Для постановки п’єси «Назар Стодоля» Петро Іванович спеціально написав вставну дію, куди увійшов раніше згаданий хор «Закувала та сива зозуля». У підготовці і виконанні музичної картини під керівництвом композитора-аматора брали участь вчителі духовної та ремісничої шкіл. Тут були чудові голоси. Прем’єра «Вечорниць» виявилась тріумфальною. У головних ролях блискуче виступали Іван Карпенко-Карий (Назар), Марко Кропивницький (Хома Кичатий). Нині «Вечорниці» виконуються, як і частина вистави, так і як самостійне дійство.

Ніщинський створив не лише музику, але й поетичний текст твору. Замилуваний у геніальній спадщині Великого Кобзаря, композитор писав тексти «за моделлю» віршів Шевченка. Проте, у двох номерах – Пісні Хазяйки і хорі «Закувала та сива зозуля» – взято за основу шевченківську поезію.

 

Зміст твору: картинка народного життя

Зміст «Вечорниць» – це ігри та розваги сільської молоді ХІХ ст. напередодні Нового року. Тут відображаються картини народного побуту, а також обрядові дії, такі як колядування, ворожіння тощо. Твір виявляє народний характер у правдивому відтворенні життя простих людей, у ньому втілено передові мистецькі принципи демократизму, реалізму й народності. Цей твір про народне життя, призначений для народу, його зміст розкритий в опорі на народні художньо-виразові засоби.

 

Особливості жанрового визначення, побудова і драматургія: сюїта з ознаками наскрізної оперної сцени

 

Зовнішньо «Вечорниці» нагадують вокально-хорову сюїту, яка складається із 7 номерів, де хори чергуються на основі контрасту: P Інтродукція; P №1 Пісня Хазяйки «Зоря з місяцем» (g-moll); P №2 Хор дівчат «Добрий вечір, паніматко» (g-moll); P №3 Хор парубків «Віють вітри, ще й буйнесенькі» (G-dur); P №4 Хорова сценка-гра «А ми коляди не дамо» (G-dur); P №5 Хор парубків «Закувала та сива зозул я» (c-moll); P №6 Хор «Ой хто п’є, тому наливайте» (е-moll); P №7 Сцена ворожіння «Ой вже не рано» (е-moll).

 

Проте, якщо проаналізувати внутрішню будову композиції, то помітимо в ній ознаки розгорненої оперної хорової сцени з наскрізною дією. Номери пов’язані не лише сюжетною основою, тут є певна тональна логіка, інтонаційні зв’язки, зв’язки-переходи між хорами. Автор прагне у хорових номерах відійти від традиційної пісенної куплетної форми, він звертається до більш складних побудов, у тому числі, контрастно-складеної форми, яка сприяє динамічності розгортання музичного дійства. Цій же меті підпорядковане використання новаторських для української музики прийомів, таких як хоровий речитатив, хорові діалоги.

 

Особливості музичної мови: оригінальний народнопісенний стиль

 

Твір пронизано народнопісенними інтонаціями. При цьому автор уникає прямого цитування. Ніщинський втілює тут широке коло виразних засобів багатьох жанрів українського фольклору: ліричної пісні, епосу, обрядової музики, романсу, народного танцю. Розгорнені сольні та хорові номери побудовано на оригінальному авторському матеріалі. Однак відсутність прямих фольклорних запозичень не виключає міцного вкорінення у народнопісенний ґрунт. Весь інтонаційний лад твору випливає з народнопісенних джерел, їх жанрові особливості визначають образний зміст та форму номерів, а їх зіставлення – драматургію твору. До часто вживаного прийому, який споріднює стиль Ніщинського з народним, належить також використання у мінорних композиціях підвищеного ІV ступеня, що нерідко зустрічається у епічному та ліричному фольклорі.

Пісенність, зв’язок із фольклором – не єдина прикмета музичного стилю «Вечорниць». Автор прагне вийти за межі фольклорного дійства і надати своїй композиції ознак більш складних музично-театральних жанрів.

«Вечорниці» вирізняються розгорнутою оркестровою партією, яка в багатьох епізодах несе важливе змістовне навантаження, зокрема, в Інтродукції, хорі «Закувала та сива зозуля» тощо.

Огляд твору за частинами

Інтродукція

 

Інтродукція відзначається сконцентрованістю музичного тематизму. Її загальний характер – урочисто-стриманий, величний, що як раз відповідає настрою святкового новорічного вечора.

За образним змістом вона утворює типовий вступ-заспів, у якому відтворено головні емоційні сфери твору – героїчну і лірико-жартівливу. В основі Інтродукції лежить багатоскладова музична тема, де поєднано 3 інтонаційні комплекси. Ці комплекси представляють умовних учасників дійства: атмосферу святкового вечора, хлопців і дівчат.

1-й тематичний елемент – піднесено величні унісони, як символ дещо таємничого з особливими передчуттями новорічного вечора. Плавний мелодичний рух початкового звороту нагадує також баладний зачин, з якого і починається подальша оповідь. На розлогих пісенних інтонаціях і паралельних секстах у викладі побудовано 2-й тематичний елемент. Він пов’язаний із музичною характеристикою хлопців. Ці інтонації стануть частиною експозиції їх образу в хорі «Віють вітри ще й буйнесенькі», вони звучать у центральній композиції «Вечорниць» – у хорі «Закувала та сива зозуля». 3-я складова теми інтродукції вносить просвітлення і пов’язана з узагальненим образом дівчат. Це – грайливо-скерцьозні тріольні звороти терціями у дерев’яних духових на фоні остинатного пульсуючого ритму в супроводі. Подальше розгортання інтродукції представляє собою інтонаційно-тональний розвиток основної теми.

 

№1 Пісня Хазяйки „Зоря з місяцем” (g-moll)

 

Відкривається завіса. На кону – інтер’єр селянської хати, де живе самотня жінка. Саме тут має відбутися гуляння. Хазяйка очікує гостей і співає журливу пісню про свою гірку жіночу долю: «З-за Дунай-ріки козаки ішли, заверталися. Не вернувсь милий, літа молодії за що трачу я?» У печально-сумовитій музиці майстерно переплелися ознаки декількох народно-музичних жанрів: сільської фольклорної лірики, міського романсу, а також народної танцювальної музики.

Своєрідна ладова будова (підвищений ІV ступінь у мінорі, модуляція у натуральну домінанту), розспіви виявляють спорідненість наспіву із сільською ліричною піснею. Рух мелодії звуками тризвуків, чітка квадратна будова, розкладений акордовий акомпанемент виявляє риси міського побутового романсу. В програшах між куплетами (Piu mosso) бадьоро звучить інструментально-танцювальний відіграш

 

№2 Хор дівчат „Добрий вечір, паніматко” (g-moll)

 

У невеликому оркестровому вступі до хору Ніщинський дотепно передає стукіт у двері (репетиційні послідовності з форшлагами), а також змальовує дівчат, які заходять у хату і складають свитки.

Дівочий хор, що становить експозиційне представлення цього збірного образу, відзначається легкістю, грайливістю. Його музична тема заснована на козачкових ритмо-інтонаціях. У хоровій фактурі композитор наслідує один із поширених прийомів побутового ансамблевого співу, що йде ще від кантів – терцієву втору.

У формі хору спостерігаємо відхід від народної куплетної будови – автор використовує тут репризну 3-частинність. Середина демонструє монолог Хазяйки з дівчатами, в якому композитор спирається на речитативні звороти: як і у партії хазяйки, так і в хорових відповідях дівчат.

 

№3 Хор парубків „Віють вітри, ще й буйнесенькі” (G-dur)

 

З-за сцени долинає спів парубків. які наближаються до хати. Їх хор не пов’язаний безпосередньо з дією, проте – це блискуча характеристика народного музичного побуту др. пол. ХІХ ст. У цьому номері Ніщинський майстерно здійснює стилізацію ліричної гуртової манери співу. Пісня розповідає про бідну вдову і її дочку молоду. Очевидно, за прообраз парубоцького хору правила народна пісня «Тихо, тихо Дунай воду несе». В ній чарує не лише ладова мінливість колориту, широчінь розспіву, але й характерна свобода народного багатоголосся – три-чотириголосся зі змінною кількістю голосів, вільна неквадратна структура. Передаючи ефект наближення, Ніщинськой додає до третього куплету пісні парубків інструментальний супровід, який дублює хорове звучання.

 

Завершуючи експозицію учасників вечорниць – дівчат і хлопців, Ніщинський використовує оригінальний формотворчий прийом – використання форми другого плану. Шляхом уведення в №3 козачкової теми з попереднього номеру (дівчата вітаються з хлопцями: «Добрий вечір, козаченьки»), автор замикає №2 і №3 у цілісну форму рондо. Роль рефрену відіграє основна тема дівочого хору («Добрий вечір, паніматко»).

 

№2	№3
А (перша частина)	В (середина)	А (реприза)	С (хор хлопців)	А1 (привітання дівчат)
„Добрий вечір, паніматко”	діалог Хазяйки і дівчат	„А тим часом”	„Віють вітри, ще й буйнесенькі”	„Добрий вечір, козаченьки”

 

Через гамоподібну зв’язку парубочий хор (№3) плавно без зупинки перетікає в четвертий номер.

 

№4 Хорова сценка-гра „А ми коляди не дамо” (G-dur)

 

4-й номер «Вечорниць» представляє собою зав’язку побутово-обрядової лінії розгортання композиції. Це – жартівлива динамічна сценка наскрізної дії. Долаючи куплетну форму, Ніщинський будує номер, як послідовність 3-х різнохарактерних епізодів, у яких реалістично передані забави сільської молоді.

1-й епізод – хор парубків. які вихваляються перед дівчатами своїм обдаруванням, що вони наколядували: «На снідання курку, а на обід гуску, на вечерю порося...» Їхній спів бадьорий, із чіткою незамислуватою танцювальною ритмікою, інтонаційна ж основа парубочого хору – звороти дитячих колядок.

У2-му епізоді хорової сцени змальована жартівлива сутичка-бійка між хлопцями і дівчатами. Дівчата видирають мішок із колядою, а хлопці не дають. У музичній тканині це передано як зіткнення двох хорів – парубочого і дівочого. Кожен із хорів має свою інтонаційно-ритмічну лінію, які в зіставленні утворюють нестійке метушливе звучання.

Нарешті дівчата видерли мішок з колядою, і тепер звучить їх хор, який і становить завершальний епізод четвертого номеру. Хор дівчат починається не традиційною пісенною мелодією, а речитативом, де в спадних хроматичних зсувах показано їх жартівливе глузування. «Подобрівши», дівчата виразною мелодією у народно-ліричному стилі просять хлопців, як викуп за коляду, заспівати гарну пісню.

 

У завершенні цієї побутової сцени Ніщинський не відступає від прагнення створити поступовий плинний перехід між номерами свого дійства. В міжномерній зв’язці з’являються знайомі суворо-величні унісони, за їх допомогою здійснюється тональна та образно-змістовна модуляція у драматичному напрямку, а також створюється ефект напруженого очікування.

№5 Хор парубків „Закувала та сива зозуля” (c-moll)

 

Хор «Закувала та сива зозуля» утворює образно-драматургічний центр «Вечорниць». Тут здійснюється відхід від побутово-обрядової лінії і відбувається переключення у сферу драматичного. Такий стрибок підкреслено і тонально: якщо попередні номери об’єднувались тональністю «соль» – то в №5 – номері зовсім іншого, не побутового, а героїчного характеру – використана тональність c-moll, що утворює активний квартовий стрибок.

В основі хору лежить вірш Т.Шевченка, який розповідає про страждання і героїчний нескорений дух полонених козаків у турецькій неволі. За типом змісту, за характером музичної образності, за особливостями побудови хору у слухача формуються асоціації, що пов’язують «Зозулю» з епосом: історичними піснями, думами, особливо з думою «Плач невольників».

Хор захоплює динамікою, стрімким розгортанням образу, яскравістю контрастів. Романтичний сюжет хору розкритий у манері героїко-драматичної розповіді, котра насичена характерними народнопісенними зворотами.

Цікава і побудова, де Ніщинський ще раз майстерно виявив володіння складними структурами хорової музики. Хор становить собою наскрізне розгортання 5 контрастних епізодів-строф і оркестрового заключення, музичний тематизм яких інтонаційно перегукується. Об’єднуючим началом між розділами хору служить пульсуючий метро-ритм 3\8, який нерідко зустрічається у фольклорних баладах. Можна твердити і про риси думного формоутворення і про вияви рис поемності в музичній композиції хору.

 

Починається хор „Закувала та сива зозуля” енергійним динамічним і драматично-напруженим звучанням (Allegro): «Закувала та сива зозуля раним рано на зорі, ой заплакали хлопці-молодці, гей, гей! Та у чужині, в неволі, в тюрмі...». Тут передається запал готових до боротьби юнаків, тих, хто не забув про козацьку славу предків. Серед важливих виразних засобів, що створюють згущений характер звучання – мінор, насичений акордовий виклад хорової фактури, а також пульсуюче ритмічне остинато.

2-й розділ (Andantino) – плач полонених козаків: «Ой повій, та повій, та буйнесенький вітре, та понад море. Та й винеси нас із кайданів, з неволі в чистеє поле!» Музика відзначається експресивністю, якої додають ще й альтеровані ступені (ІV#, VII#).

У 3-му розділі (Tempo I, Es-dur) втілюється образ пориву до волі, образ нескореного козацького духу: «Та понеси на Вкраїну, гей! Гей! Нас на Вкраїну!» Відмітимо оригінальність використання енергійного хорового речитативу «А на Вкраїні там сонечко сяє, козацтво гуляє і нас виглядає!» Його звучання відзначається граничною цілеспрямованістю, напористістю і готує героїчну кульмінацію хору, яка припадає на наступний – 4-й розділ композиції. Це – хвацьке, блискуче соло тенора (C-dur): «По синьому морю байдаки під вітром гуляють, братів, щоб рятувати, запорожці чимдуж поспішають». У розмашистих інтонаційних зворотах, динамічному і чіткому моторному ритмі яскраво і переконливо зображається образ тієї жаданої свободи.

Останній 5-й розділ хору «Гей, як зачули турецькії султани, та й звеліли ще гірші кувати кайдани!» виконує роль динамічної образної репризи форми, де виражається гнів, протест, жадоба боротьби, збуреність почуттів. Хоча сама музична тема композиції тут не повторюється, проте продовжується її образний розвиток у напрямку драматичного загострення, а також відновлюється основна тональність c-moll. Ніщинський використовує тут цілий ряд музично-виразних засобів, які посилюють драматичне напруження: розширення хорового діапазону, структурне подрібнення, ритмічні виділення загострених зменшених септакордів. Таким чином досягається ще одна кульмінація – тепер драматична.

Заслуговує уваги і оркестр. заключення, яке є завершенням ідейного змісту хору. В мажорних (C-dur) піднесених бравурних зворотах прославляється подвиг не зломлених султанською сваволею козаків.

Композиція «Зозулі» відзначається продуманістю і цілісністю. Контраст початкових розділів сприймається як образно-драматургічний стрибок, а наступні епізоди, що утворюють каскад різнохарактерних кульмінацій, утворюють його заповнення. Подібно думам, окрім інтонаційної єдності між розділами-уступами, в процесі розгортання посилюється експресія вислову, піднесене «славословіє» - оркестрове заключення прославляє героїчне минуле України.

Завдяки справжній народності, майстерності форми хор «Закувала та сива зозуля» належить до класичних зразків української хорової музики. Свого часу він включався у всі концерти української музики, урочисті вечори тощо. Це зумовлено яскравістю музичного змісту, близькістю до героїчного українського епосу.

№6 Хор „Ой хто п’є, тому наливайте” (е-moll)

 

Наступний номер знаменує повернення у побутово-обрядову сферу і цей змістовний поворот Ніщинський знову відмічає тональним стрибком: у завершальних двох хорах провідна тональність е-moll.

Після гарної пісні гості пригощаються. Звучить застольний хор, музична тема якого являє собою перелицьований духовний кант «Ой хто Миколая любить», знайомий композитору ще з бурсацьких років.

Насичене урочисте акордове звучання відтіняється в середині (хор побудовано в 3-частинній формі da capo) соло Хазяйки (Piu mosso), інтонаційну лінію якого утворюють звороти міського побутового романсу.

№7 Сцена ворожіння „Ой вже не рано” (е-moll)

 

Фінал «Вечорниць» – барвиста побутово-етнографічна замальовка. Заключна сцена відзначається розмаїтими музично-виразними фарбами у втіленні народних обрядів, гармонійним переплетенням інтонацій різних українських музичних народних жанрів, змістовністю і динамічністю побудови.

Також тут зустрічаються усі 3 тематичні комплекси, які були представлені в інтродукції, і розвивались упродовж твору. Таким чином, заключний хор-сцена виконує композиційну роль підсумовування-завершення. В основі побудови сцени ворожіння лежить контрастно-складена форма, заснована на наскрізному чергуванні різнохарактерних епізодів.

Відкриває сцену хор дівчат, який починається їх хоровим речитативом, котрий описує підготовку до ворожби. Далі звучить основна пісенно-танцювальна тема хору «Нум, дружечки, ворожить», яка за своїми козачковими ритмо-інтонаціями і викладом у терцієву втору близька хору «Добрий вечір, паніматко» (№2).

2-й розділ сцени – сумовите соло Катерини «Ой не буде зозуля кувати» на інтонаціях журливих весільних пісень. 3-й розділ сцени подібний до розробки. Він складається із невеликих різнохарактерних хорових реплік, які змальовують і коментують процес ворожіння. З обрядами колядування пов’язаний 4-й епізод. Він розпочинається знайомими суворо-урочистими унісонами: «Ну, тепер вогню для дідів всіх гуртом!» Поки горять опудала, молодь виконує жартівливі коротенькі колядки «Сидить бабка на печі» та «Ха-ха-ха! В мене кіт». Урочисте насичене акордове звучання хору «Підеш до вінця» в коді сцени вітає у стилі партесних піснеспівів Катерину, якій ворожіння пообіцяло жениха та одруження.

Значення твору: майстерне втілення теми народу;

крок в опануванні складними оперними формами

 

«Вечорниці» – кращий твір Ніщинського. Джерела його популярності і неослабного інтересу до нього – у майстерному використанні рис різноманітних фольклорних жанрів. Спираючись на народну пісню, танець, обряд, уникаючи елементарних побудов, композитор у професійній формі майстерно, правдиво і привабливо показав народне життя. Перевтілення фольклорних джерел настільки природне і гармонійне, що їх музика сприймається як народна творчість. «Аматорський» витвір Ніщинського виявив дивовижно глибоке розуміння художньої вдачі українців, їх звичаїв і вірувань, передав їх просто і водночас оригінально. І саме це забезпечило «Вечорницям» гідне місце в мистецькій спадщині нашого народу.

З іншої сторони, «Вечорниці» продемонстрували показову тенденцію для української музичної культури др. пол. ХІХ ст. – прагнення вийти за межі домашнього музикування на концертну естраду, доступну широкому слухачеві. Майстерно використовуючи форми професійного музичного мистецтва, Ніщинський долає елементарну композицію пісенно-танцювального дивертисменту і наближається до побудов оперного жанру. «Вечорниці» – це вагомий крок в опануванні складними формами оперної драматургії у національному музично-театральному мистецтві ХІХ ст.