Синтаксичні особливості поетичних творів

Саме речення дослідники вважають «клітиною поетичного твору». Просте, а особливо розгорнуте порівняння, метафора, перифраз, гіпербола, мейозис і літота можуть збігатись із синтаксичними періодами. Тропіка єднає лексичну сферу поетичного тексту із синтаксичною. Так, розгорнуте порівняння незрідка виступає у вигляді образного паралелізму, який базується на паралельному зіставленні явищ природи і людського життя та психіки. Наприклад, у пісні «Ой хмелю, мій хмелю» від початку і до кінця витримується паралель між хмелем, що зимував у лузі на калині, та сином, що ночував у вдовині, яку збирається сватати, але це зовнішня паралель (хіба що у самому слові «хміль» є натяк на нерозважливість такого вчинку), тож говорити про наявність психологічних уподібнень навряд чи можна.

Анафора трапляється у Д. Павличка. Кожна строфа поезії «Ти пахнеш, як листя весняне» починається зі слів «ти пахнеш..», а всі три наступні рядки кожної строфи – з «Як».

Епіфора чітко простежується у вірші В. Свідзинського (повтор слів «черешня»). Фразовий повтор «Пахне черешня / Біла черешня» можна розглядати і як рефрен. Подвоєння на початку рядка чи речення «до дому, дому» називається кондублікацією. Кількаразове без інтервалу повторення слова в реченні чи рядку має й іншу назву – епімона: « Цілуй, цілуй, цілуй її» (О. Олесь).

Е ще й епанастрофа – повторення рядка чи фрази – як розгін для фрази наступної і як чинник зворотного зв’язку. Наприклад, у народній пісні: «Ой у лузі калина стояла (двічі)/ Ту калину дівчина ламала/ Ту калину дівчина ламала// Вона всіх козаків чарувала». Такий повтор називається ще лейкасапреном. Можна додати – і рефреном. Із епанастрофою не слід плутати анастрофу – повтор фрази, рядка чи речення зі зміненим порядком слів: «Я обніму тебе. Тебе я обнімаю» (М. Вінграновський).

Симплока (поєднання анафори з епіфорою) простежується у фольклорі та стилізаціях, імітаціях східної поезії: «Роками я шукав свого Коня,//Роками я гнуздав свого Коня».

Паронімічні подібності можуть набувати значення оказіональних асоціативних зв’язків, викрешуючи несподіваний ефект. Наприклад: «Твоє єство – то є їство» (АТаінший).

У поезіях наявна анаграма – повторення звуків певного слова, що дає нові слова: рани – нари, храми – хмари.

Плеоназм – стилістична фігура, яка являє собою подвоєння близькозначних лексичних одиниць: клясти-проклинати, посікти-порубати. Увага! Не плутати з тавтологією, де є однокореневі слова: У М. Вінграновського: «Тоді я дійсно дійсний формаліст».

Полісиндетон часто охоплює сполучник і (У вірші Богдана-Ігоря Антонича «І»: І вітер, що жене по руннім полі,//І дощ, що жне руді хмар руна в млі), прості сполучники (а, та, чи, бо), складні (щоб, ніби, якби), складені (тому що, для того щоб); єднальні, протиставні, розділові, пояснювальні. Асиндетон надає викладові динамічності, стислості, насиченості.

Трапляється анаколуф – синтаксична неузгодженість у реченні, відхилення від граматично правильних книжних конструкцій і норм. Наприклад: У попередньому виданні «Кобзаря» Т. Шевченка: «Опухла дитина – голоднеє мре…». У новому – тире відсутнє. Це дещо змінює акценти: «опухла» можна розглядати не як означення, а як присудок, а «голоднеє» - як субстантивований прикметник, що є підметом іншого сурядного речення.

Хіа́зм — вживаний у поезії мовностилістичний прийом, котрий полягає у переставленні головних членів речення (різновид інверсії) задля увиразнення віршованого мовлення: Якраз весна була, йшла крига під мости (В. Мисик) – тут іменниково-дієслівні хіазми змінюються розташування переважно головних членів речення.

Амфіболія – стилістична фігура, в основі якої – двозначність певного вислову. (Карати не можна помилувати – від розташування коми залежить життя людини; у І. Драча: «Не будьте самовбивцями. Дарма»; «Народжуйте себе. Допоки світу»).

Ярмо або зевгма – один присудок на кілька сурядних речень – синтаксично він належить до одного з них, але впрягає у змістове ярмо підмети з наступних – протозевгма, обабічних – мезозевгма чи попередніх – гіпозевгма – сурядних речень.

У поезії М. Вінграновського «Стояла баба, руки склала» строфа Чи то з-за баби (заревло – однорідна обставина, що відповідає на питання безособового присудка – звідки? З-за баби в контексті поезії набуває значення «повернення держави тому народові, який жив і живе на території тополі і Дніпра. Тобто, однорідні обставини при присудкові поетичною мовою накреслювали, звідки прийдуть зміни, хто почне боротьбу за свободу України. При цьому автор не віддає переваги жодному символу-обставині. На це вказує граматичний показник – розділовий сполучник чи, вжитий для того, щоби показати власне роздільність.

Важливу семантику створює присудок заревло, виражений безособовим дієсловом. У силу граматичної будови головний член безособового речення означає дію або стан, що мисляться як незалежні від будь-якого субєкта. У контексті такої граматичної семантики зявляється два підтекстовиз значення: 1) якщо дія заревло мислиться як незалежна від будь-якого субєкта, то і гори, і Берислав відступають на другий план, бо семантика місця може мати конкретизатора субєкта дії. На перший план тут виступає третій член однорідного ряду з-за баби заревло.; 2) оскільки з-за баби заревло =»сторична справедливість», то «безособовість» субєкта дії у цьому випадку є найбільш підкресленою. Хто ж може бути субєктом дії у третьому випадку? Це історична, Божа справедливість, спадає на народ тоді, коли він, відчуваючи знаки часу, активно включається в боротьбу за неї.

Розділові знаки у поезіях створюють певне розуміння тексту. Четверта строфа поезії Вінграновського «Стояла баба, руки склала» становить одне речення. Це складна синтаксична конструкція із сполучниковим і безсполучниковим звязком: тире між першою та другою-третьою частинами – вмотивоване змістовими наслідковими відношеннями. Друге і третє речення зєднані сполучниками сурядності тополя вітром захитала/ І – воловодився Дніпро На межі двох сурядних речень за правилами пунктуації мала б стояти кома, оскільки і другий і третій рядок поезії має чітко виражену граматичну основу, оскільки другорядних член теж відсутній.

Отже, і прості речення, і складні синтаксичні конструкції, з відповідними розділовими знаками і члени речення вносять свій колорит у поетичні тексти.