Зазначені аспекти договірної свободи закріплені іншими положеннями цивільного законодавства, але в узагальненому вигляді мають розкрити зміст поняття свободи договору. Свобода договору полягає, насамперед, у вiльному виявi волi сторiн на вступ у договiрнi вiдносини. Волевиявлення учасникiв договору має складатися вiльно, без жодного тиску з боку контрагентiв або iнших осiб i вiдповiдати їхнiй внутрiшнiй волi. Ця риса договiрної свободи повинна повною мiрою виявлятися й у пiдприємницькiй дiяльностi, в якiй договору вiдведено чiльне мiсце серед правових форм її здiйснення. Вiльний вияв волi сторiн при вирiшеннi питання - вступати чи не вступати їм у договiрнi вiдносини - є дуже важливим для суб’єктiв пiдприємництва в умовах ринкової економiки. Свобода договору виявляється у можливостi особи вiльно обрати собi партнера у майбутньому договiрному зв’язку. Залежно вiд виду договору ним може бути: продавець або покупець за договором купівлі-продажу, замовник чи пiдрядник у договорi будiвельного пiдряду тощо; це може бути як юридична особа, так i фiзична, як український, так i зарубiжний партнер тощо. Разом iз тим, у законi можуть встановлюватися й певнi обмеження щодо участi в договорi певних суб’єктiв.
Сторони вiльнi також у визначеннi умов договору, якi в сукупностi становлять його змiст. Визначаючи змiст договору, сторони керуються тiєю моделлю взаємовiдносин, яка у загальному виглядi закрiплена у нормах закону, що стосуються даного виду договору. При цьому деякi умови договору можуть визначатися вiдповiдно до зразкових умов, вироблених практикою для договорiв певного виду й опублiкованих для загального вiдома (типових договорiв тощо). Проявом свободи договору є також надане сторонам право вносити до нього змiни, доповнення, продовжити його дiю (пролонгувати) або розiрвати договiр за взаємною згодою. З принципом договiрної свободи пов’язана також можливiсть сторiн виявляти свою волю при визначеннi способiв забезпечення договiрних зобов’язань. Вiдповiдно до ст. 546 ЦК виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантiєю, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановленi й iншi види забезпечення виконання зобов’язання. Принцип свободи договору не слід трактувати як повну свободу. Цей принцип обмежений певними рамками. Обмеження свободи договору. Обмеження свободи укладення договору. Спонукання до укладення господарського договору можливе тоді, коли хоча б одна із сторін зобов’язана укласти договір через пряму вказівку закону, на підставі обов’язкового для виконання акта планування, якщо сторони зв’язані зобов’язанням укласти договір на підставі існуючого між ними попереднього договору. Як відомо, на підставі принципу свободи договору учасники цивільного обороту вільні у вирішенні питання щодо укладення договору. Винятком є так звані обов’язкові договори, тобто ті, укладення яких є обов’язковим для певних учасників цивільного обороту. Тобто в таких випадках йдеться про обмеження свободи укладення договору. До обов’язкових договорів належать, зокрема: - публічний договір (ст. 633 ЦК України); - основний договір на підставі попереднього договору (ст. 635 ЦК України, ст. 182 ГК України); - державний контракт на поставку продукції для державних потреб щодо певних визначених законом суб’єктів; - договір з переможцем процедури закупівлі; - договір, стороною якого є суб’єкт, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку.
Джерела договірного права Джерела договірного права - це способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм, які засвідчують їх загальнообов'язковість і на підставі яких здійснюється встановлення і регулювання договірних відносин.
Джерелом договірного права, насамперед, є акти цивільного, господарського законодавства. Звичайно, що норми ЦК України, ГК України є фундаментом договірного права, оскільки визначають порядок укладення договорів, встановлюють систему договорів. ЦК і ГК України мають враховуватися при прийнятті будь-яких інших актів законодавства, в яких передбачається регулювання договірних відносин в тій чи іншій специфічній сфері діяльності, що, на жаль, досить часто ігнорується в нормотворчій діяльності.
За юридичною силою джерела договірного права поділяють таким чином.
1. Міжнародно-правові договори, ратифіковані Україною (ст. 10 ЦК України) Відповідно до ст. 10 ЦК України чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України. До міжнародно-правових актів – джерел договірного слід віднести: - Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11.04.1980; - Конвенція УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг від 28.05.1988; - Генеральна угода про торгівлю послугами від 15.04.1994; - Конвенція УНІДРУА про міжнародний факторинг від 28.05.1988.
1. Конституція України Конституція України – Основний Закон України, що має найвищу юридичну силу. ЇЇ норми є нормами прямої дії, але Конституція України безпосередньо не містить положень, які конкретно визначали б правові засади договірного права. Однак в ній закладені загальні правові засади регулювання договірних відносин (наприклад, щодо юридичної рівності усіх суб’єктів права власності та форм власності, свобода підприємництва, права і свободи людини і громадянина та інші, які мають як методологічне значення, так і повинні враховуватися сторонами при укладенні та виконанні договору (ст. 41, 42 Конституції України).
2. Закони
2.1. Кодифіковані закони (немає єдиного кодифікованого акту договірного права на кшталт кодексу договірного права України). 3.1.1. Цивільний кодекс України Цивільний кодекс України є основним кодифікованим актом цивільного законодавства. ЦК складається з шести книг: Книга перша – “Загальні положення”, Книга друга –“Особисті немайнові права фізичної особи”, Книга третя – “Право власності та інші речові права”, Книга четверта – “Право інтелектуальної власності”, Книга п’ята – “Зобов’язальне право”, Книга шоста – “Спадкове право”. Таким чином на рівні книг відсутнє посилання на існування в тій чи іншій формі норм договірного права. Зрозуміло, що вони містяться в Книзі п’ятій – “Зобов’язальне право”. Так, у розділі другому Книги п’ятої глава 52 присвячена поняттю та умовам договору (ст. 626-637 ЦК України), глава 53 – укладенню, зміні і розірванню договору (ст. 638-654), а у розділі третьому “Окремі види договірних зобов’язань” договірним зобов’язанням присвячені глави 54-77 (ст. 655-1143). Однак договору присвячені певною мірою і інші норми ЦК України, розміщені в десятках статей Книги першої, Книги третьої, Книги четвертої, Книги шостої. Постає питання про правову природу цих правових норм, про їх співвідношення з нормами Книги п’ятої, які безпосередньо присвячені регулюванню договірних відносин. Відповідно до ст. 9 ЦК України законом можуть встановлюватися особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Таким законом, насамперед, є ГК України.
3.1.2. Господарський кодекс України Відповідно до ст. 7 ГК України “Нормативно-правове регулювання у сфері господарювання” відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, ГК України, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами. Норми договірного права у ГК України містяться у Розділі 4 ГК “Господарські зобов’язання” (Глава 19 “Загальні положення про господарські зобов’язання ”, Глава 20 “ Господарські договори”, Глава 21 “Ціни і ціноутворення у сфері господарювання”, Глава 22 “Виконання господарських зобов’язань. Припинення зобов’язань”), Розділ 5 “Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання” та інші, що містять норми про окремі види господарських договорів.
3.1.3. Кодекс торговельного мореплавства України Також містить значну кількість норм, які є джерелом договірного права в сфері торговельного мореплавства. Відповідно до ст. 1 КТМ під торговельним мореплавством розуміється діяльність, пов’язана з використанням суден для перевезення вантажів, багажу та пошти, рибних та інших морських промислів, розвідки та видобування корисних копалин, виконання буксирних, криголамних і рятувальних операцій, прокладення кабелю, також для інших господарських, наукових і культурних цілей. В КТМ найбільш важливими та застосовуваними з позицій договірного права є, зокрема, норми:
3.1.5. Сімейний кодекс України Є також одним із джерел договірного права, оскільки його норми встановлюють особливості регулювання договірних відносин між чоловіком і дружиною щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема у таких статтях: Стаття 64. Право подружжя на укладення договорів між собою; Стаття 65. Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя; Стаття 66. Право подружжя на визначення порядку користування майном; Стаття 67. Право на розпоряджання часткою у майні, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя; Стаття 69. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя;
3.2. Закони - некодифіковані акти. - Закон України “Про транспортне експедирування ”; - Закон України “Про оренду державного і комунального майна”; - Закон України “Про концесії”; - Закон України “Про концесії на будівництво та експорт автомобільних доріг”; - Закон України “Про страхування”; - Закон України “Про здійснення державних закупівель”; - Закон України “Про фінансовий лізинг”; - Закон України “Про банки і банківську діяльність” тощо. 4. Підзаконні нормативно-правові акти. - Наказ Фонду державного майна України від 23.08.2000 № 1774 “Про затвердженняТипового договору оренди цілісного майнового комплексу державного
5. Акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (ст. 648 ЦК України). Зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, обов’язкового для сторін договору, має відповідати цьому акту і особливості його укладення встановлюються актами цивільного законодавства.
6. Локальні акти (приймаються на конкретному підприємстві, зокрема установчі документи – статути, положення). Статути юридичних осіб також можуть бути джерелом договірного права, але лише в тій їх частині, в якій визначаються повноваження їх органів щодо укладення договорів. Більше того, органами державної виконавчої влади можуть затверджуватися типові статути, що мають ознаки нормативного акта. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р. затверджено Типовий статут казенного підприємства, в якому містяться норми про договірні повноваження підприємства щодо відчуження належного йому майна на праві оперативного управління. Правила страхування, правила біржової торгівлі, правила фондової біржі та інші подібні документи є локальними правовими актами, які водночас є джерелом договірного права, але не є нормативними актами.
7. Договір як джерело договірного права. Нині практично неможливо віднайти дослідника, який би заперечував за договором роль регулятора відносин між сторонами. Основу господарського-договірного регулювання, безсумнівно, утворює саморегулювання (ґрунтується на принципі свободи договору), яке, однак, доповнюється законодавчим нормуванням відносин, що набувають договірної форми (у визначених законом межах). При цьому в одних випадках об’єктом нормативно-законодавчого впливу є самі договірні відносини (законодавчо встановлюється перелік істотних умов, який має містити той чи інший договір; владними структурами розробляються та затверджуються примірні та типові договори), в інших - увесь масив відносин, що складаються у зв’язку з організацією та здійсненням господарської діяльності (а не тільки відносини щодо реалізації товару).
Источник: http://5fan.info/jgeotratymerqasjge.html
