Відповідно до деяких позицій договірне право – це інститут цивільного права.
Вважається, що договірне право є інститутом цивільного права, оскільки переважна частина норм, що регулюють договірні відносини, зосереджена в цивільному законодавстві. Потребує вирішення проблема визначення правової природи договірного права з огляду на те, що регулювання договірних відносин здійснюється як актами цивільного законодавства, так і численними іншими актами законодавства України.
Колектив авторів навчального посібника “Договірне право України”, за ред. О.В. Дзери вважають, що договірне право можна визначити як системно упорядковану сукупність правових норм, розміщених у ЦК України, інших актах законодавства та норм-вимог, розміщених в інших джерелах права, які встановлюють: принципи договірних відносин; правила та порядок укладення договору; зміст договору, тобто права та обов’язки сторін; порядок виконання договірних зобов’язань; правові наслідки неналежного виконання (невиконання) договірних зобов’язань та способи захисту порушених прав сторін договору. Повертаючись до структури системи права: норма – інститут (субінститут) – підгалузь – галузь, як у цивільному так і в господарському праві виділяють зобов’язальне право як підгалузь цивільного (господарського) права, а в межах зобов’язального права як підгалузі цивільного (або ж господарського права) – інститут договірного права (інститут договору).
Зокрема, про це свідчить структурна побудова ЦК України та ГК України. ЦК України складається із шести книг. Книга п’ята “Зобов’язальне право” містить розділи “Загальні положення про договори”, “Окремі види договірних зобов’язань”. Так, у розділі другому Книги п’ятої глава 52 присвячена поняттю та умовам договору (ст. 626-637 ЦК), глава 53 – укладенню, зміні і розірванню договору (ст. 638-654), а у розділі третьому “Окремі види договірних зобов’язань” договірним зобов’язанням присвячені глави 54-77 (ст. 655-1143). ГК України складається із 9 розділів. Господарським зобов’язанням і господарським договорам як підставі виникнення господарських зобов’язань присвячено Розділ 4 –“Господарські зобовя’зання”, глава 19 “Загальні положення про господарські зобов’язання”, глава 20 “Господарські договори” тощо. Зобов’язальне право і за своїм значенням у системі правових норм, і за обсягом правового матеріалу виходить далеко за межі звичних уявлень про правовий інститут і фактично являє собою структуровану підсистему, підгалузь цивільного (господарського) права. Не викликає жодного сумніву визнання зобов’язального права підгалуззю цивільного (господарського) права. Зобов’язальне право визнається підгалуззю права насамперед тому, що регулює відносно однорідні договірні та позадоговірні зобов’язальні відносини, містить норми загальної та спеціальної дії, що мають предметну та функціональну спрямованість. Але не можна заперечувати той факт, що за такого підходу принижується роль договірного права, яке зводиться до визначення його звичайним правовим інститутом. Так, із 696 статей, що загалом регулюють зобов’язальні відносини у ЦК України, 517 статей присвячено загальним положенням про договір та окремим видам договорів. Вже це саме по собі є підставою для переосмислення місця договірного права в зобов’язальному праві. Більше того, ці норми також поділяються на норми загальної дії (глава 52, 53) та норми спеціальної дії (глава 54-77). Відтак можна стверджувати, що сукупність норм, які регулюють договірні зобов’язальні відносини, має свою загальну і особливу частину. Значимість договірного права загалом у цивільному праві та вагомість сукупності договірно-регулюючих норм дають підстави підвищити місце договірного права в підгалузі зобов’язального права. Усі норми ЦК України, які вміщені в главах 52 “Поняття та умови договору”, 53 “Укладення, зміні і розірвання договору”, в розділі третьому “Окремі види зобов’язань”, а також норми договорів, розміщені в інших актах законодавства України, можуть бути цілком закономірно об’єднані в генеральний інститут договірного права, до складу якого входять відповідні групи цивільно-правових норм, які визначають особливості регулювання окремих видів договірних відносин (купівлі-продажу, найму, підряду) та утворюють відносно автономні правові інститути (базові інститути), що функціонують у межах генерального інституту договірного права.
). Договірне право як галузь права - система правових норм, що регулюють договірні відносини. Будь-яка галузь права характеризується своїм специфічним предметом та методом, що пританні лише цій галузі права. Предметом договірного права є суспільні відносини, що пов’язані із укладенням, зміною, виконанням чи припиненням договорів, зокрема господарських (підприємницьких) договорів. Крім того, договірне право можна розглядати як: науку, як навчальну дисципліну і як галузь законодавства. Методи договірного права - це способи і прийоми, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин, що входять у предмет договірного права.
Види методів договірного права: диспозитивний (юридична рівність сторін, ініціатива сторін при встановленні правовідносин, можливість вибору варіанта поведінки, що не суперечить цивільному законодавству і моралі суспільства) та імперативний (укладення обов’язкових договорів).
Диспозитивність у цивільному праві надає можливість вибору між кількома варіантами поведінки в межах, встановлених законом, а також у відповідних випадках визначити зміст цивільних прав та обов'язків, розпоряджатися суб'єктивними правами на свій розсуд. Диспозитивні засади втілюються у диспозитивних нормах. Таким чином, одні науковці стверджують, що договірне право є монопольним інститутом цивільного права; або ж інститутом господарського права або ж договірне право – інститут зобов’язального права – підгалузі цивільного (господарського) права; другі – переконані, що договірне право є складним (комплексним) правовим інститутом або цілісною нормативною підсистемою комплексного характеру; треті – вважають, що договірне право має міжгалузеву природу, а в межах різних галузей права, що містить у своєму правовому інструментарії договір, слід виокремлювати галузевий інститут договору; четверті розглядають договірне право як окрему галузь права у правовій системі Україні тощо. Дане питання на сьогодні залишається відкритим і потребує подальшого наукового дослідження.
2. Система договірного права та характеристика його основних інститутів (складових).
Договірне право включає в себе елементи (розділи, частини), що встановлюють 1) загальні положення договірного права і 2) положення окремих видів договорів.
Отже, умовно договірне право можна поділити на Загальну і Особливу частини.
Загальна частина договірного права містить положення, що визначають: - поняття, принципи, джерела договірного права; - поняття зобов’язання і договору, їх співвідношення; - зміст, структура договору, його форму; - класифікацію договорів; - порядок укладення, виконання (способи забезпечення виконання договірних зобов’язань), зміни, розірвання договору; - відповідальність за порушення договірних зобов’язань.
Особлива частина договірного права містить правові норми, що визначають порядок передання, майна, надання послуг, виконання робіт тощо, тобто окремі види договорів залежно від предмету договору. Підставою для такого поділу є правова спрямованість або юридична мета договорів (типи договорів). На цій підставі розрізняють договори, що спрямовані на: - передачу майна у власність (купівля-продаж, міна, дарування); - передачу майна в тимчасове користування (всі види договору найму або оренди); - виконання робіт (всі види договорів підряду); - надання послуг; - досягнення спільної для всіх учасників мети (загальноцільові договори) (договір про спільну діяльність, засновницький договір); - передання результатів інтелектуальної власності (наприклад, договір комерційної концесії). Крім того, якщо розглядати договірне право як галузь права, то у такому випадку система договірного права виглядатиме наступним чином: галузь – договірне право; інститути – інститут договору; інститути окремих видів договорів; норми права.
